Типи, рівні культури. Основні функції культури.

Типи, рівні культури. Основні функції культури.

Будучи вираженням способів і норм соціальної організації і регулювання життєдіяльності суспільства, культура має ряд функцій. Це соціально-регулятивна функція культури, перетворюється в нормах, традиціях і звичаях регулюючих життя суспільства. Друга, не менш важлива функція культури називається комунікативно-репродуктивна. Вона полягає в трансляції досвіду, знань. Соціальною функцією культури є відбір і відсіювання під час трансляції тих культурних цінностей, які залишаються у вживанні нового покоління і тих, які відсіюються, відслуживши своє. Ця функція культури називається ціннісно-орієнтаційної.

Не можна зводити культуру лише до результатів діяльності, це й сама діяльність. саме так постає перед нами культура світоглядна, політична, технологічна, виробнича, культура людського спілкування, культура екологічна, правова і художня. Культура даної епохи тому включає в себе і результати, і способи діяльності, причому не тільки творчої, але і репродуктивної. Діяльність виступає як складова та джерело культури тоді, коли вона носить громадський характер, коли її продукти мають сенс не тільки для даного індивіда, але і для інших людей. Таким чином, культура є продуктом суспільної діяльності, незалежно від того в якій формі - колективної або індивідуальної - вона здійснювалася. Тому головна родова ознака культури - це неприродна, діяльнісний, громадський джерело її походження і розвитку. Під цим джерелом мається на увазі громадська праця, яка носить загальний характер.

Таким чином, культура - це не тільки виробництво речей та ідей в їх відірваності від людини, це виробництво самої людини у всьому багатстві і багатосторонності його громадських зв'язків і відносин, у всій цілісності його суспільного буття.

Концепції культури

До першої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії (етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначали культуру як "світ втілених цінностей", які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.З погляду діяльності людини аксіологи розглядають артефакти (від лат. artefactus - штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фізичну оболонку - матеріальні цінності, та продукти духовної і художньої творчості - духовні цінності. Проте сучасна культурологія підкреслює, що такий розподіл культурних цінностей досить умовний.

Антропологічні, або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов´язується з потребами людства.

Дерев'яні духові

Дерев'яні духові інструменти можна розділити на дві групи - флейти і язичкові. Музикант, що відіграє на сучасній оркестровій флейті, вдмухує струмінь повітря в дульце, губами надаючи повітряному потоку правильний напрямок. Якщо музикант дме сильніше, частота звукових коливань зростає. На флейті є шість, іноді сім отворів, і закриваючи їх пальцями, можна витягати різні ноти. Якщо такий отвір відкрити, довжина повітряного стовпа зменшується, а висота звуку зростає

Струнні інструменти

Коливання струни створює звукову хвилю, а висота нот залежить від довжини струни і її натягу. Музикант притискає струни до грифа, укорочуючи звучну частину струни й підвищуючи, таким чином звук, що витягає. Якщо він перерве звучання струни на середині її довжини, висота звуку, що витягає, зросте вдвічі - іншими словами, нота буде на октаву вище основний

Ладові струнні

До ладових струнних ставляться гітара, банджо, мандоліна, лютня, балалайка й інші схожі на них інструменти. Їхні грифи постачені спеціальними металевими смужками - ладами; притискаючи струни на ладах, музиканти регулюють їхню довжину й беруть потрібні ноти

Клавішні інструменти

З погляду конструкції, клавішні інструменти складніше будь-яких інших. Попередником фортепіано був клавесин: при натисканні його клавіш струни защипувалися спеціальним плектром. На відміну від фортепіано, гучність звучання клавесина завжди однакова

При натисканні клавіш фортепіано оббиті повстю молоточки б'ють по натягнутих на дерев'яну або чавунну раму струнам, а швидкість удару регулюється силою впливу на клавіші. Отже, інструмент звучить то голосніше, то тихіше, тому й одержав свою назву ("форту" по-італійському означає "голосно", а "піано" - "тихо").

Архітектура Київської Русі.

Архітектура Київської Русі. Архітектура посідає у художній культурі особливе місце як основа синтезу всіх інших видів мистецтва, зокрема живопису, скульптури, декоративно-прикладної творчості. Архітектура — передусім мистецтво створення (проектування і будівництва) будівель споруд та їх комплексів.

Суспільна цінність архітектури зумовлюється функціональним характером споруд, їх естетичною визначеністю. За призначенням архітектура поділяється на основні типи: житлову, суспільно-громадську (культові будівлі, культурно-освітні, видовищні, адміністративні тощо), промислову (виробничі, транспортні, торговельні споруди). Складовою архітектури є садово-паркове мистецтво (оформлення парків, скверів, бульварів тощо).

Дерев‘яні споруди в містах Київської Русі. Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Археологічні дослідження Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони свідчать про багатий архітектурний декор жител давніх русичів (X —XIII ст.). Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури.

Вихід держави на міжнародну арену, контакти з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони прагнули жити в палацах не гірших, ніж візантійські імператори, а Київ прикрасити храмами, які б не поступалися цареградським.

У питанні появи в Києві і на Русі зокрема монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію ведуть від християнства та будівництва першої кам'яної споруди — Десятинної церкви (989—996). Аналіз літописних даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву принаймні на 50 років, суттєво коригує цю усталену думку.

"Місто Ярослава" у Києві. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі «міста Ярослава» у Києві. В цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, пишне внутрішнє спорядження храму захоплювали сучасників.

Софія Київська — величезна п'ятинефна хрестовокупольна споруда з 13-ма банями, оточена з північної, західної та південної сторони двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи підносили на церковні хори або «полаті».

Монументальні будівлі Київської Русі. Крім Києва, монументальне будівництво першої половини XI ст. проводилося й в інших містах Київської Русі. У Полоцьку і Новгороді, за прикладом Софії Київської, зводяться одноіменні собори (1045—1050). У Чернігові, за велінням брата Ярослава Мудрого Мстислава розгорнулось будівництво єпископського Спаського собору, архітектурою спорідненого з Десятинною церквою. Він становив величну тринефну восьмистовпну споруду, увінчану п'ятьма банями.

У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. В цей час засновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві це собори Дмитрівського (пізніше Михайлівського Золотоверхого), Михайлівського Видубицького, Печорського, Кловського монастирів.

Масштабне монументальне будівництво в останніх десятиліттях XI ст. розгорнулось на Переяславщині. За свідченням літопису, у Переяславі близько 1089 p. споруджено єпископський двір. Архітектурною його домінантою став Михайлівський храм, оздоблений мозаїками і фресками, ма-йоліковою плиткою. Поруч стояв єпископський палац, інтер'єр якого не поступався своєю пишнотою. Крім мозаїк і фресок, в його опорядженні широко застосовували мармур, інкрустовані шиферні плити. Двір оточувала кам'яна стіна, в ній були в'їзні ворота з надбрамною церквою св. Федора. Захоплення літописця викликала споруда, яку він називає «строенье баньное камено», але вона і досі лишається загадкою для дослідників.

Впливи київського архітектурного стилю досить помітні в князівсько-монастирських храмах XII ст. міст Суздаля, Новгорода, Чернігова. Особливо велике будівництво розгорнулося у Новгороді, де були зведені Миколо-Дворищенський храм (1113), церкви Антоніївого (1117) і Юріївського (1119) монастирів. Вони нагадували Успенський собор Києво-Печерського монастиря, але мали і свої місцеві особливості.

Починаючи в 30-х років XII ст. культова архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними.

Кількість культових монументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, а опорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотиристовпним. Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорів стають також невеликими, вони розміщуються тільки над нартексом. Іншою стала й техніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки, видозмінюється і формат та товщина плінфи.

Монументальні споруди Галичини повністю зведені із світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157), палац та інші будівлі. Центральний храм Галича не зберігся до наших днів. Архітектурно він подібний до церкви Св. Пантелеймона (близько 1200 p.). Вона тринефна, чотиристовпна, побудована із блоків вапняку, добре підігнаних один до одного. Апсиди розчленовані напівколонками з капітелями корінфського ордера.

Наприкінці XII — початку XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. Будівлі цього часу мають висотні композиції, нагадують башти. Особливу увагу архітектори приділяли профільованим пілястрам і порталам, складний і розвинутий профіль яких гармонує з пілястрами. В цих елементах відчутний вплив давньоруської дерев'яної архітектури.

Самобутні риси знаходимо у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні фресками Софійського собору у Києві. Тут, як відзначають дослідники, співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. У фресках собору св. Софії, розміщених на стінах веж, виділяються персонажі у сюжетах на світські теми. У сценах іподрому в обличчях глядачів проглядають риси, характерні для людей місцевого типу. Живі враження і спостережливе око авторів відчуваються у зображеннях скоморохів, музикантів, змаганнях борців.

Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій.

У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», «Жертвоприношення Авраама», а також «Архангел Михаїл», «Юрій-Змієборець», «Покрова» та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.

На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі, підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання.

Своєрідним кодексом християнської моралі були ікони «Страшного суду». У цих масштабних, панорамних композиціях з енциклопедичною достовірністю відображали буття людини, її уявлення про потойбічний світ. Дидактичний зміст ікони тлумачив основну церковну доктрину — про прийдешній день світу праведного і неправедного. Пензель маляра на іконах «Страшного суду» вимальовував вражаючі сцени пекла та ідилічну картину раю. У пеклі зображали грішників, найчастіше розбійників, злодіїв, шинкарок, картярів, п'яниць, прелюбодіїв, несправедливих суддів і сільських старост. Глибокий моральний зміст мали на іконах «Страшного суду» епізоди про смерть бідного і багача. Душу багача забирає диявол; бідний помирає під мелодії музики, а душа його потрапляє до ангелів. Відповідні паралелі знаходимо у літературних творах та усній народній творчості.

З-під пензля іконописців виходили твори, співзвучні часові й середовищу, якому вони призначалися. Прикладом може бути культ архангела Михаїла, поширений на всій території України зі середини XVII ст. Його образ асоціювався з суспільними ідеями періоду національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Святий воїн, або «воєвода», як його величали в народі, вважався покровителем усіх християн.

Різні суспільні верстви по-різному сприймали образ архангела. На прапорах запорізьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах — християнським патроном, у народній уяві — благодійним заступником.

Особливою шаною і пієтетом сповнені ікони Богородиці. її образ народні малярі наділяли зворушливою поетичною одухотвореністю, ліричним настроєм. Вони наслідували традиційну іконографію Богоматері й одночасно подавали власну інтерпретацію твору. Це виявлялося у типажі й духовній наповненості образу Марії, що випромінював теплоту, чарівність, земну материнську ніжність. Марія на іконах немов милується своїм дитям, погляд у неї щирий, відкритий, обличчя миловидне. Недаремно в народі говорили: «Матір Божа така, наче молодиця з дитиною, тільки така ж гарна та чорнява, як намальована».

Техніка малювання на склі своїм корінням сягає Візантії та Риму. У Центральній Європі розвиток малярства на склі припадає на XVII—XVIII ст. Відомі осередки цього виду мистецтва у Румунії, Словаччині та Польщі.

Типи, рівні культури. Основні функції культури.

Будучи вираженням способів і норм соціальної організації і регулювання життєдіяльності суспільства, культура має ряд функцій. Це соціально-регулятивна функція культури, перетворюється в нормах, традиціях і звичаях регулюючих життя суспільства. Друга, не менш важлива функція культури називається комунікативно-репродуктивна. Вона полягає в трансляції досвіду, знань. Соціальною функцією культури є відбір і відсіювання під час трансляції тих культурних цінностей, які залишаються у вживанні нового покоління і тих, які відсіюються, відслуживши своє. Ця функція культури називається ціннісно-орієнтаційної.

Не можна зводити культуру лише до результатів діяльності, це й сама діяльність. саме так постає перед нами культура світоглядна, політична, технологічна, виробнича, культура людського спілкування, культура екологічна, правова і художня. Культура даної епохи тому включає в себе і результати, і способи діяльності, причому не тільки творчої, але і репродуктивної. Діяльність виступає як складова та джерело культури тоді, коли вона носить громадський характер, коли її продукти мають сенс не тільки для даного індивіда, але і для інших людей. Таким чином, культура є продуктом суспільної діяльності, незалежно від того в якій формі - колективної або індивідуальної - вона здійснювалася. Тому головна родова ознака культури - це неприродна, діяльнісний, громадський джерело її походження і розвитку. Під цим джерелом мається на увазі громадська праця, яка носить загальний характер.

Таким чином, культура - це не тільки виробництво речей та ідей в їх відірваності від людини, це виробництво самої людини у всьому багатстві і багатосторонності його громадських зв'язків і відносин, у всій цілісності його суспільного буття.

Концепції культури

До першої половини XIX ст. феномен культури розглядався на засадах раціонального осмислення морально-правових та естетичних норм життя, філософсько-теоретичної свідомості. У другій половині XIX ст., з розвитком фольклористики, етнографії (етнології), археології, антропології, соціології, історії, народознавства, філософії та інших галузей знань про людину, аналіз феномена культури здійснюється в рамках науково-концептуальних напрямів, які й стали фундаментальною основою культурології. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Еволюціоністську концепцію культури запропонували американський етнограф Льюіс Морган (1818-1881), англійський історик Едвард Тайлор (1832-1917) та англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Узагальнивши емпіричні етнографічні матеріали, вони обґрунтували закономірності розвитку культури всіх народів. Сутність еволюціоністської концепції полягає в обґрунтуванні принципу єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури.

Засновниками аксіологічної концепції культури були німецькі філософи та соціологи Вільгельм Дільтей (1833-1911), Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) та Генріх Ріккерт (1863-1936). Вони визначали культуру як "світ втілених цінностей", які реалізує людина внаслідок своєї діяльності.З погляду діяльності людини аксіологи розглядають артефакти (від лат. artefactus - штучно зроблений) культури, що мають яскраво виражену фізичну оболонку - матеріальні цінності, та продукти духовної і художньої творчості - духовні цінності. Проте сучасна культурологія підкреслює, що такий розподіл культурних цінностей досить умовний.

Антропологічні, або функціональні, концепції культури ґрунтуються на висновку Е. Тайлора про культуру як біологічну природу людини та її безпосередню адаптацію до умов навколишнього середовища.

Суть цих концепцій полягає в тому, що культура пов´язується з потребами людства.