Історія розвитку географії населення України. Найвідоміші українські географи та демогеографи

Статичстична основа історика-географічних досліджень населення в Україні (всі переписи)

Потреба в обліку населення виникла у далекій давнині. Вона була пов'язана з політичними, господарськими і воєнними потребами стародавніх держав, яким потрібні були відомості про кількість населення, яке здатне платити податки або може бути призваним в армію.

Перші спроби перепису населення України (в сучасних територіальних межах) відбувалися з метою визначення данини з земель і датуються середньовіччям.

У Русі-Україні в Х ст. одиницею обліку податного населення і видом стародавнього податку був «дим», який обчислювався за кількістю печей і димарів у кожному домогосподарстві. «Дим» замінила інша одиниця обліку платників княжої податі — «рало» (знаряддя оранки типу примітивного плуга). Пізніше одиницею обкладання податком став плуг. Вона називалась«поплужне».

За часів татаро-монгольського іга для визначення розмірів данини обліки людності проводились за вимогою татарських ханів. Такі обліки були проведені у 1245, 1257, 1259, 1273 роках. Їх проводили «обчислювальники» — спеціально призначені люди.

За часів Литовсько-Руської держави одиницею оподаткування, а отже й обліку платників податків, було «дворище». Вона не мала сталого розміру і залежала від кількості вільних грунтів навколо. З часом кількість незайнятих зменшилась, а потреба держави, навпаки, збільшилась, тому була введена нова одиниця обліку — «волока». Згідно з «Уставом на волоки Господаря его милости во всем великом княжении Литовском» (1557 рік), кожне селянське господарство діставало «волоку», яка рівнялась 19,5 десятини.

Після остаточного закріплення союзу Литви і Польщі Люблінською унією 1569 року більша частина українських земель увійшла до складу Польщі, а в першій половині XVII ст. вже майже всі землі, заселені українським народом, опинились у складі Речі Посполитої (крім Закарпаття та степів на схід від теперішньої Полтавщини).

У Речі Посполитій з метою отримання інформації для податного обкладання проводились «люстрації» — періодичні описи державних маєтностей для визначення їхньої прибутковості, а також облік переважно сільського населення і то лише того, яке оподатковувалось та несло інші повинності.

Козаччина

Під час визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького вперше облік людності проводився українською державою. За наказом гетьмана у 1649 році на щойно звільненій від польського панування Україні був здійснений перепис козацького стану.

Після поділу України між Річчю Посполитою і Московією, який остаточно був закріплений Андрусівською угодою 1667 року, Правобережна Україна залишилась під владою Польщі, Лівобережна на правах автономії відійшла до Московії.

Перший облік людності на Лівобережній Україні після поділу України ще до Андрусівської угоди був проведений на початку 1666 року московськими переписувачами, яких закликав в Україну разом із московськими воєводами і військом гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький. «Переписчики робили перепис населення, скільки його і де є, й які воно має достатки, щоб збирати потім податок грішми, хлібом і всякими продуктами» (Дорошенко Д. Нарис історії України, с. 308).

У 1729—1731 роках у Лівобережній Україні проведений перепис під назвою «Генеральне слідство про маєтності», яке здійснювалось полковими канцеляристами відповідно до нових статей договору про автономію Лівобережної України, прийнятими у 1725 році. „В кінці 1730 року полкові книги були відіслані до Глухова (столиці Гетьманщини), де їх остаточно перевірили і з початку 1731 року один примірник «Слідства» по всіх десяти полках, за підписами генеральної старшини й полковників вислано до Петербурга“ (Дорошенко Д. Нарис історії України, с. 410, 412).

Після ліквідації одного із останніх атрибутів автономії України — гетьманства з метою запровадження нового підвищеного державного оподаткування представниками великоросійських військових команд грубими методами проводився «Генеральний опис Лівобережної України 1765—1769 років». «В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минуючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їх переклички, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби та плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами» (Історія русів, с. 317).

Опис не був закінчений, тому що почалася війна з Туреччиною, все ж було отримано величезний обсяг статистичних даних, але вони не були використані, частина їх загинула.

У XVII ст. Московія і Річ Посполита поділили між собою Україну, у XVIII ст. Росія разом із Прусією та Австрією поділили між собою Річ Посполиту. В результаті 1-го (1772 рік), 2-го (1793 рік) і 3-го (1795 рік) поділів Польщі Росія приєднала до себе всю Правобережну Україну, включаючи й Волинські землі, на частині яких розташовані нинішні Волинська і Рівненська області й невелика частина Тернопільської (колишній Кременецький повіт). У 1812 році до Росії відійшли Хотинський повіт, Акерман (з 1944 року — Білгород-Дністровський) та Ізмаїл.

До Австрії відійшли майже всі Галицькі землі, на більшості території яких розташовані сучасні Івано-Франківська, Львівська і Тернопільська області (за винятком колишього Кременецького повіту), Північна Буковина (за винятком Хотинського повіту), а також Закарпаття, яке Австрія захопила разом з Угорщиною ще в кінці XVII ст.

Отже в кінці XVIII ст. — на початку XIX ст. усі споконвічні українські землі були поділені між двома імперіями — Російською та Австрійською.

Російський імператор Петро I видав наказ від 26 листопада 1718 року запровадивши державні ревізії, їх було 10 з 1719 по 1858 роки. (1763 році відбулося остаточне закріпачення селян за місцем прописки).

У Лівобережній Україні першим подушним обліком населення, введеним російським царем Петром І, була четверта ревізія, яка проводилась у 1781—1787 роках, оскільки на початку цього періоду Лівобережжя остаточно втратило автономію. У Правобережній Україні це був п'ятий подушний облік (ревізія), який проводився протягом 1794—1808 рр., оскільки приєднання її до Росії відбулося у 1793—1795 роках.

На території України, яка була у складі Росії мала відбутися шоста ревізія, яка призначалась на 1811 рік, але припинена у зв'язку з загрозою війни з Францією, і відбулася сьома ревізія, яка проведена у 1815—1825 роках, восьма — в 1833—1835, дев'ята — 1850 і остання ревізія — в 1857—1859 роках.

Початок сучасного перепису населення

Переписи населення в Австрійській імперії

Перші обліки населення в Галичині було проведено після її входження до складу Австрійської імперії у 1772—1774 роках. І надалі вони проводились через 3-4 роки. Вони охоплювали також Закарпатську Україну і Північну Буковину. Перший загальний перепис населення в Австрійській імперії проведений у 1818 році, але програма цього перепису, як і наступних десяти була обмеженою, примітивною, як і більшість загальних переписів, проведених в інших країнах у першому історичному періоді розвитку переписів населення.

Станом на 31 жовтня 1857 року в Австрійській імперії проведений перший загальний перепис, програма якого відповідала сучасному її розумінню. Після нього в Австрії було проведено ще п'ять загальних переписів населення: 1869, 1880, 1890, 1900, 1910. Усі ці переписи охоплювали територію сучасних Івано-Франківської, Львівської (за незначним винятком), Тернопільської (за винятком колишнього Кременецького повіту) і Чернівецької (за винятком колишнього Хотинського повіту) областей.

Щодо людності, яка населяла в ті часи територію сучасної Закарпатської області, то її перші переписи були проведені ще за часів неподіленої Австрійської імперії, останні п'ять відбулися за часів існування утвореної в 1867 році дуалістичної Австро-Угорської імперії і вважаються угорськими переписами населення.

Переписи населення між двома світовими війнами

Коротко про голодомор

Надзвичайно важкою і трагічною для українського народу була перша половина XX ст. У світі відбулися дві найжорстокіші світові війни, які кривавим смерчем пронеслися по українських землях. Україна пройшла через грізні роки народних повстань: у 1920-1923 рр. в східних, центральних, південних і північних регіонах, у 1942-1953 — на заході країни; пережила три штучно створені голодомори (1921-1923 рр., 1932-1933, 1946-1947 рр.). Були жорстокі масові сталінські репресії, вивезення і заслання сотень тисяч людей у Сибір та Північ неосяжної імперії, еміграція в Казахстан, на Далекий Схід, в Америку, Західну Європу, Австралію. За окремими оцінками, без усіх цих втрат тепер кількість українців в Україні становила б 100-150 млн.. чоловік.

Найчисельніших людських смертей зазнала Україна від голодомору 1932-1933 рр. У мирний час від голодної смерті тоді загинули мільйони людей — переважно українські селяни (у міських поселеннях ситуація була дещо кращою, оскільки населення тут одержувало продовольчі картки, які хоч трохи отоварювалися продуктами). Цей небачений в світі голодомор забрав життя майже у третини всіх жителів УРСР. Померли переважно українці (в сільських місцевостях їх частка дорівнювала 80—90 %).

Голод охопив і райони Російської Федерації з переважанням чи з високою часткою українців. Це була масова і дуже жорстока розправа з українськими селянами за неприйняття ними колгоспного ладу. Найбільше загинуло дітей і людей похилого віку, а також чоловіків, котрі гірше, ніж жінки, переносили голод (саме з початку 30-х років, а не від Другої світової війни, як про це часто пишуть, кількість чоловіків у радянській Україні (за даними перепису 1937 р.) була на 2,1 млн. меншою, ніж жінок).

У роки голодомору на східному і північному кордоні тодішньої радянської України виставлялися спеціальні озброєні загороджувальні загони, які не пропускали за її межі голодних людей. Безпаспортні селяни не мали змоги покидати рідні місця. Рятуючи голодних дітей, вони масово залишали їх у містах. Були поширені випадки канібалізму. Вимирали цілі українські села, зникали присілки і хутори.

Колективізація на селі спричинила різке зниження продуктивності сільськогосподарського виробництва: якщо, наприклад, ваговий збір зерна в 1930 р. становив 23 млн. тонн, у 1931 р. — 18, то в 1932 р. — 13 млн. тонн. Близько половини цього зерна забирала держава (в 1931 р. — близько 40%, у 1932 р. — 55%). Направлені в села військові частини відбирали в селян останні продукти.
До українських голодоморів були безпосередньо причетні В. Ленін, Й. Сталін, В. Молотов, Л. Каганович, С. Косіор, В. Чубар. П. Постишев та ін.

У сусідній Західній Україні, яка була в ті роки під владою Польщі, Румунії і Чехословаччини, голоду не було.

Захід знав про український голодомор і робив спроби допомогти населенню радянської України. Знали про нього і в інших республіках колишнього Радянського Союзу. Але тоді навіть говорити про це було суворо заборонено. Іноземним журналістам також не дозволяли писати про голодомор: за недотримання цієї вимоги їх висилали з країни. За цих умов незрозумілим було офіційне визнання Радянського Союзу урядом Сполучених Штатів Америки саме в цей час (листопад 1933 р.).

Перші друковані праці про український голодомор 1932-1933 рр. з'явилися за кордоном лише в середині 80-х років минулого століття. Одним з перших іноземців, який почав збирати матеріали про цю народну трагедію, був американський дослідник Джеймс Мейс, тепер професор політології Національного університету «Києво-Могилянська академія». Він, зокрема, писав: «Тільки тоді, коли народ України усвідомить усе багатство спадщини свого минулого, культури, історії, усього, від чого, власне, і постали такі держави, як Україна, і такий народ, як українці, Україна спроможна буде ступити на шлях, від якого вона відірвана репресіями, голодоморами, нещадним економічним, політичним, культурним варварством, аналог якому важко знайти в історії людської цивілізації, але ім’я якому — страшне слово «геноцид».

Наприкінці 1986 р. вийшла з друку широко відома праця англійського дипломата та історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор». У цій книжці на багатому фактичному матеріалі висвітлено жахи українського голодомору. Бажано, щоб її прочитав кожен українець.

Слід окремо згадати про велику документальну працю «33-й: голод. Народна книга—меморіал», підготовлену авторами-упорядниками Л. Коваленко і В. Маняком. У ній зібрані раніше заборонені і окремі таємні матеріали про велику трагедію українського народу. Цю працю автори-упорядники присвятили «пам'яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду...; пам'яті українських сіл і хуторів, які щезли з лиця землі після найбільшої з трагедій XX століття» [8, с. 4].

У 1984 р. за вказівкою Президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана була створена Комісія з вивчення голодомору 1932—1933 рр. в Україні. її напрацювання — понад ЗО томів документів і пропозиція (1988 р.) визнати голодомор актом геноциду. Важливо, щоб ці документи були розглянуті і підтримані Верховною Радою України, куди вони були передані ще у 1993 р.

У радянській Україні голодомор 1932-1933 рр. офіційно визнали лише в 1988 р. на спеціальному засіданні ЦК Компартії України, але пояснювався він неврожаєм. 1989 р. Політбюро ЦК дозволило видання перших документів про голодомор. У роки української незалежності (1993 р.) на офіційному рівні відбулося вшанування загиблих від голодомору.

Варто наголосити, що голодомор 1932-1933 рр. був продовженням антинародної політики, започаткованої ще при зародженні радянської влади. Ось слова з секретного листа Леніна до Молотова (березень 1922 р.): «Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найшаленішою І найнещаднішою енергією, не зупиняючись перед придушенням будь-якого опору» [8, с. 9].

Восени 1932 р. Сталін у секретному листі до Кагановича писав: «Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях (кажется, Киевской и Днепропетровской) около 50 райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальним. В других райкомах дело обстоит, как утверждают, не лучше... Если не возьмемся теперь же за выправление положення на Украине, Украину можем потерять. Имейте также в виду, что в Украинской компартии (500 тысяч членов, хе, хе) обретается немало (да, немало) гнилых злементов, наконец — прямьіх агентов Пилсудского... Поставить себе целью превратить Украину в кратчайший срок в настоящую крепость СССР, действительно образцовую республику. Денег на зто не жалеть»

Як бачимо, голодомор 1932-1933 рр. мав широкий політичний підтекст.
Відтворити інформацію про український голодомор необхідно насамперед тому, що не по всіх районах України є достатні для цього відомості. Майже відсутні співставні показники для визначення людських втрат від голодомору як по областях, так і по сільських та міських поселеннях.
Частково заповнити ці прогалини можуть матеріали, одержані в результаті опрацювання і використання нетрадиційних у географії даних демографічної статистики, які доносять до нас з далекого минулого інформацію про голодомор, доповнюють і уточнюють відомості про нього. Тут важливо обґрунтувати підходи і методи, які дали б змогу виявити територіальні особливості українського голодомору.

Демографічна статистика, як відомо, фіксує широке коло питань, пов'язаних з населенням: його кількість, стать, вік, народжуваність, смертність, міграційні процеси тощо. Така статистична інформація формується в цілому по Україні, її областях, Автономній Республіці Крим, адміністративних районах, у розрізі міських і сільських поселень тощо. Вся ця статистика є, безперечно, носієм цінної інформації про населення України. Центральний і обласні статистичні органи видають з цих питань багатопланові тематичні збірники, щорічники та інші матеріали.
На жаль, упродовж тривалого часу (з 1932 до кінця 50-х років минулого століття) вся ця інформація була закрита, недоступна дослідникам. Перепис населення 1937 р. був визнаний недійсним, а його результати заниженими (лише в 1990 р. була видана обмежена статистика населення з перепису 1937 р.).

Постало питання про можливість на основі використання наявної демографічної статистики розв'язати два принципово важливі питання, зв'язані з голодомором 1932-1933 рр.:
• визначити втрати українського населення України від голодомору;
• виявити географічні особливості голодомору та його масштаби у розрізі областей і Автономної Республіки Крим.

Історія розвитку географії населення України. Найвідоміші українські географи та демогеографи

Становлення і розвиток географії населення як наукової дисципліни відбулося в Україні у ХХ ст., хоча дослідження окремих демографічних, етнічних та розселенських проблем спостерігалося значно раніше. До XVII ст. населення вивчали у рамках комплексних географічних, а також під час статистичних, етнографічних досліджень окремих регіонів та населених пунктів.

Найдавніші відомості про населення, яке населяло Україну, знаходимо у “Історії…” Геродота (V ст. до Хр.), “Географії” Птоломея, у творах арабських, візантійських та інших мандрівників (Аль-Масуді, Ібн-Хаукаль, Прокопій, Фотій, Маврікій та ін.). Ці відомості були, як правило однобокими, бо торкалися переважно тих ділянок життя людей, які найбільше дивували іноземних мандрівників: зовнішній вигляд, звичаї, їжа, заняття людей.

Окремі відомості про населення, передусім про окремі міста-укріплення, дають літописи, які велися у часи Київської Русі, з них ми можемо довідатися про часи заснування окремих поселень, їх вигляд, функції.

Про життя населення, звичаї, особливості господарювання людей в окремих частинах України (Галичині, Волині, Поділлі, Подніпров’ї) залишили відомості у своїх спогадах іноземні діячі і чиновники – Е.Лясота, Д.Флетчер, Г.Боплан, П.Алеппський, К.Гільдебрант та ін. Всі вони відзначають високий рівень освіти і культури, працелюбність і щирість українського народу. Найбільше інформації про населення та населені пункти знаходимо у “Описі України…” (1650 р.) французького інженера Гійома Боплана. Це – відомості про звичаї і побут людей, яких Боплан називає українцями, а їхню землю – Україною. Він відзначає їх свободолюбність, відвагу, сильне здоров’я, а про дівчат говорить як про прегарних красунь, які сором’язливі, цнотливі, і де наперекір усім народам, дівчата нерідко пропонують хлопцям свою руку. Боплан також дає детальний опис тих поселень, через які він проїжджав, відмічаючи їх зовнішній вигляд, заняття людей, особливо торгівлю товарами і ремісництво.

Із захопленням подавали свої враження від українців іноземні посли, що їздили до гетьмана Богдана Хмельницького. Найбільш обширним описом нашої землі цього часу (XVII ст.) є щоденник подорожі Павла Алеппського (з Сирії). В ньому він пише про нашу землю, як про “прекрасну країну, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен”.

У XVIII-XIX ст., коли Україна знаходилася у володінні різних імперій (Російської, Австро-Угорської, Польської) розвиток географічних знань здійснювався значною мірою представниками цих держав. Територію України найбільше описували російські вчені. Шукаючи природних багатств, вони звертали увагу і на мешканців т.зв. “Малоросії” (В.Зуєв, П.Шаліков, П.Сумароков, В.Ізмайлов та ін.). Всі підкреслювали охайний вигляд поселень, в українцях вони відмічали такі риси, як побожність, палку любов до Батьківщини, вихованість, а у їх родинному житті – любов, повагу і довіру.

На початку XVIII ст. український історик Г.І.Новицький вперше вжив термін “велелюдство” (тепер “народонаселення”), під яким розумів сукупність людей та оцінку чисельності народів у порівняльній формі. А запровадив цей термін вихованець Києво-Могилянської Академії М.М.Мотоніс, який також запропонував запровадити в країні облік дворянства.

В середині XVIII ст. М.Маркевич і О.Ригельман здійснюють історико-географічне вивчення України, у якому подають чисельність населення у 17 і 18 ст. Ригельман зазначає, що Б.Хмельницький був главою народу, який налічував 6 млн. душ (осіб). М.Маркевич робить підсумок демографічного розвитку Лівобережної України у XVIII ст., відмічаючи високу смертність селян, що перебували у кріпацтві. Ці ж питання порушував на початку XIX ст. український географ В.Каразін.

У ХІХ ст. питанням географії населення приділяв велику увагу російський вчений П.П.Семенов-Тянь-Шанський. У його п’ятитомному “Географо-статистичному словнику” дано опис всіх народів, які населяли тодішню Росію.

У першій половині ХІХ ст. відомості про населення окремих частин України знаходимо у статистичних описах, які складали найчастіше працівники урядових установ та статистичних комітетів.

У середині ХІХ ст. появилась праця О.Скальковського “Опыт статистического описания Новороссийского края», в якій автор дає детальну характеристику народностей, які населяли у цей час південь України. Про населення окремих губерній можна довідатись із записок офіцерів Генерального штабу, які складали статистичні огляди губерній.

На цей час (середина ХІХ ст.) у Київському університеті завдяки зусиллям видатного статистика і етнографа Д.П.Журавського було складено “План статистичного опису губерній Київського учбового округу”, у якому автор поряд з іншими питаннями пропонує з’ясувати особливості заселення краю, динаміку чисельності його населення, соціальний і класовий склад, побут населення, здійснити огляд населених пунктів.

Вивчення етнографічних особливостей населення Південно-Західної Росії (територія України, що входила до Росії) найбільше пов’язано із іменем П.Чубинського. Він вперше визначив етнічні межі поселення українців, вивчав їх економічне становище і побут, провів типізацію українського населення “Труды этнографо-статистической экспедиции в Западно-Русский край”.

В кінці ХІХ ст. під керівництвом М.Зібера була складена програма перепису населення м.Києва (1874 р.), яка була основою розвитку комплексного підходу до вивчення народонаселення.

Деякі аспекти вивчення населення України знаходимо у публікаціях С.О.Подолинського (про стан здоров’я населення, трудові стосунки українців), І.Я.Франка і П.А.Грабовського (про трудову міграцію селян), Є.В.Святковського, І.Пантюхова (про природний рух населення), М.І.Туган-Барановського (про місце і роль людини, її праці у господарському поступі, про мотивацію праці) та ін..

Розвиток географії населення у кінці ХІХ на початку ХХ ст. відбувався переважно на основі аналізу даних першого Всеросійського перепису населення (1897 р.) і здійснювався переважно статистиками. Регіональний огляд сільського населення європейської частини Росії (в т.ч. і України) за даними цього перепису здійснив відомий географ (відомий більше як кліматолог) О.Воєйков, він показав загальні закономірності розподілу населення, особливості його природного руху. Представниками антропогеографії в Україні були М.Кордуба, С.Л.Рудницький, О.Степанів, а пізніше – В.М.Кубійович.

С.Л.Рудницький у своїх працях “Чому ми хочемо самостійної України”, “Україна – наш рідний край”, “Україна і українці”, “Територія й населення України” та багатьох інших, визначає особливості демографічної і національної політики українського народу.

Загальні відомості про населення ми знаходимо у підручниках з економічної географії К.Г.Воблого, В.Садовського, М.Фещенка-Чопівського та ін. Крім цього, В.Садовський зробив значний внесок у демо- та етногеографію. У своїх працях “Північно-західна Україна у світлі статистики” (1924), “Людність західноукраїнських земель по польському перепису 30 вересня 1921 р.”, “Українці поза межами УРСР на основі перепису 1926 р.”, “Огляд літератури про українську демографію” (1931 р.)

Детальний опис демографічних процесів на території України початку ХХ ст. знаходимо у працях вчених Інституту демографії АН УРСР – М.Птухи (директор), Ю.Корчак-Чепурківського, М.Трачевського, П.Пустохода, Ю.Масютина, А.Хоменка та ін. Вони здійснили аналіз процесів смертності у різних регіонах і серед різних вікових груп населення, впливу вікової структури на продуктивність праці у виробництві, демографічне прогнозування. Вченими-демографами було розроблено програму і організовано перепис населення 1937 р., але його результати радянський уряд визнав недійсними, а вчених було знищено.

О.Степанів, що була ученицею С.Рудницького, здійснила комплексне і найбільш повне дослідження міста Львова, яке може й зараз служити зразком географічної характеристики міста (“Географічний нарис Львова”, 1938; “Сучасний Львів”, 1943; “Архітектурне обличчя Львова”, 1945 та ін.).

В.Огоновський видав серію статей та книжок з проблем демо- і етногеографії Галичини, Полісся, західних земель України, Мармарощини, в яких розкрив особливості природного руху, густоту населення, його етнічний склад, визначив чисельність українців у Румунії, Словаччині.

М.Кулицький досліджував зимаркові оселі на Галицькій Гуцульщині, він - автор великої кількості карт, що відображають населення, у “Атласі України і сумежних країв” (1937 р.) та “Енциклопедії Українознавства”.

Вже з початку ІІ-ої половини ХХ ст. активно розвивається географія міст. Українські вчені в еміграції (В.Кубійович, Б.Кравців, В.Голубничий, О.Оглоблин, А.Фіголь) обґрунтовують визначення міста, аналізують процеси виникнення міст в Україні, розкривають причини розквіту та занепаду міст в різні історичні періоди, подають відомості про найбільші міста України.

Демогеографічні дослідження території України і її регіонів почали активно розвиватись у 60-70 – ті і наступні роки ХХ ст. Різним аспектам цього напряму присвячені статті Є.Капчинської, Ф.Д.Заставного, Є.Янковської, О.В.Коржа, М.О.Ковтонюка, Б.І.Заставецького,, Є.П.Качана, Т.В.Буличевої, О.Г.Топчієва та ін.

Географія трудових ресурсів в Україні представлена працями Є.П.Качана, С.І.Іщука, Г.Старостенко та ін.

Географія сільських поселень (георуралістика) тривалий час роз-вивалася поруч із географією міського розселення. Окремі наукові праці саме з цієї галузі географії населення найбільше представлені у А.І.Доценка,, Б.І.Заставецького, І.Л.Дітчука, та ін.

Системна інтерпретація розселення найповніше відображення дістала у працях Л.М.Корецького, С.С.Мохначука, Ю.І.Пітюренка, М.П.Якимової (системи міських поселень), А.І.Доценка, В.О.Джамана, Г.М.Анісімової, В.В.Смаль, Т.В.Буличевої, Б.І.Заставецького (субрегіональні та регіональні інтегральні системи розселення).

Етнічна географія України, зародилась у ХХ ст. у діаспорі. Вагомий внесок у розвиток цієї вітки географії населення В.Кубійовича. У його працях “Географія Українських і сумежних земель”, “Етнічні групи Південно-Західної України (Галичини) на 1.01.1939 р.”, у статтях про національні меншини в Україні послідовно описано динаміку української колонізації і її роль у формуванні української етнічної території, особливості розміщення різних народів в Україні, українські етнічні землі, розселення українців у діаспорі та ін.

Чи ненайбільше книг, у яких висвітлюються питання розселення українців у східній і західній діаспорі, українців та різних етносів в Україні, написав Ф.Д.Заставний. А теоретичні та методологічні проблеми цієї науки окреслив проф. О.І.Шаблій!!!!, він також розкрив особливості розміщення в Україні різних народів, здійснив етногеографічне районування країни та показав особливості формування сучасної діаспори. Цікавими набутками етнічної географії України є книга І.І.Винниченка “Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис” (1992) та атласи “Українці. Східна діаспора” (1992) та “Національні меншини в Україні. 1920-1930 роки” (1996).

Дослідження етнічного складу населення окремих регіонів України знаходимо у працях Р.Лозинського, М.Дністрянського, М.Лаврук, Г.Круль, І.Костащука, Р.Сливки та ін. Цікавим і всебічним є видання Р.Лозинського “Етнічний склад населення міста Львова” (2005), яке є першою науковою працею такого плану.

Розгляд географії населення в Україні свідчить про її інтенсивний розвиток і диференціацію порівняно з минулими періодами та утвердження її окремих напрямків у другій половині ХХ століття і на початку ХХІ ст.