Київська школа географічного пізнання

У Києві як центрі древньої слов’янської культури (“третьому Римі”) завжди зосереджувались фізико-географічні відомості про українські землі, переселення народів і їх заняття – в літописах, грамотах, апокрифах і патериках. Наукові знання про світ черпались спочатку з перекладів античних і західноєвропейських книг (“Християнської топографії” та “Космографії” Козьми Індикоплова) та рукописних карт. Тут за часів Козацької держави (ХV–ХVІ ст.) були засновані братські і світські школи, організовувались друкарні. Сюди після закриття Острозької і Замойської академій на заході теперішньої України перейшли професори цих академій до Києво-Могилянської академії. На середні віки припадають описи окремих частин території України багатьма іноземцями, що відвідали Київ. Як наслідок, було складено уявлення про економічні і соціальні риси України та її народу [5, с.71]. У ХVІІ– ХVІІІ ст., коли в Україні розпочався розвиток капіталізму і власної освіти, науки, культури, були створені колегіуми, а в м. Києві на основі братської школи була організована спочатку Києво-Могилянська колегія (1632 р.), яка в 1701 р. була реорганізована в академію, у якій географія викладалась окремою дисципліною. Зміст і структура цієї дисципліни базувались на “Космографії”, написаній та виданій С. Мюнстером ще в 1544 р. і перекладеній з німецької мови козацьким літописцем С. Величком. На той час важливими джерелами економіко-географічної інформації були літописи, а також переписні книги міст і повітів, описи козацьких полків та подальші описи України іноземцями, реєстри (переписи населення), анкетні дослідження Гетьманщини, детальні топографічні описи (з картами) намісництв та карти генерального межування земель ряду регіонів. Типовим представником історико-географічної науки того періоду був українець, академік С.-Петербурзької академії наук Ф.О. Туманський [3]. Таким чином ХVІІІ ст. характеризувалось формуванням в Україні початків фізико-географічних знань, які були складовою частиною історико-географічних описів. Києво-Могилянська академія мала свої філії у Вінниці та Гощі (Рівненської області), продовжувала працювати до 1817 р.; на її базі у 1819 р. була заснована Київська духовна академія.

У березні 1917 р. у Києві відкрито першу українську гімназію, створено університети в Кам’янці-Подільському і Катеринославі, дев’ять учительських інститутів переведено до категорії вузів, у Києві засновано Українську Педагогічну Академію. Розпочався процес українізації загальноосвітньої і вищої школи. Український народний університет, відкритий 1917 р., перетворено в 1918 р. на Київський державний український університет.

На базі Українського наукового товариства в Києві 14 листопада 1918 р. засновано Українську Академію Наук (УАН), яка стала головним осередком української науки, об’єднавши як існуючі, так і новостворені установи і заклади. Першим президентом УАН було призначено академіка В. Вернадського. Академіками стали також П. Тутковський, М. Туган-Барановський, С. Тимошенко та ін. Наукові установи УАН об’єднувались у три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний, соціально-економічний. При УАН, як і при університетах, діяли наукові товариства.

Географічна наука отримала подальший розвиток, коли в 1918 р. було створено Український геологічний комітет на чолі з відомим геологом В. Лучицьким, згодом реорганізований в Українське геологічне управління, що вивчало геологічну будову території України та сприяло розвитку інших галузей фізичної географії.

У цей час академік В. Вернадський організував у Києві геохімічну лабораторію. В. Лучицький і Б. Лічков виконали першу схему гідрогеологічного районування України, В. Чирвінський опублікував книгу "Фосфорити України" і завершив працю "Головні корисні копалини України у зв’язку з її геологічною минувшиною". Хоча ще йшла громадянська війна, В. Різніченко досліджував гідрогеологічні умови Волині, М. Безбородько – Український кристалічний щит, Й. Пачоський – флору і фауну України, гідрологічна комісія УАН – питання організації водного господарства України. В інституті економічної кон’юнктури при УАН В. Тимошенко вивчав проблеми сільського господарства України, її місце у світовому господарстві. Важливе значення мала робота з картографування території України. Українське геодезичне управління 1918 р. видало 54 аркуші державної "спеціальної" карти України в масштабі 1:420000 і чотири аркуші карти України в масштабі 1:1050000. Було видано також фізичну карту України П. Тутковського в масштабі 1:1680000. Із великомасштабних видань випущено два плани Києва на 6 аркушах (з горизонталями, українською номенклатурою). Визначними працями того періоду з історичної географії та історичної топографії стали дослідження М. Грушевського ("На порозі нової України. Гадки і мрії"), М. Кордуби ("Територія й населення України") та ін. [4].

Осередками наукових досліджень стали заклади й організації Української Академії Наук, науково-дослідні інститути, кафедри. Українська Академія Наук 1921 р. була перейменована у Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН). Тоді ж до академії приєднано Київську Археологічну комісію, Українське наукове товариство в Києві, Наукову бібліотеку (створена в 1918 р. як Національна бібліотека Української держави), друкарню Києво-Печерської лаври та ін. У 1922-1928 рр. Президентом ВУАН став відомий ботанік і біогеограф В. Липський. Наукові установи ВУАН об’єднувались у три відділи. До історико-філологічного відділу входила і кафедра історичної географії на чолі з О. Грушевським. У цьому відділі виконано кілька досліджень з історичної географії України, які згодом були опубліковані в праці "Нарис історії України на соціально-економічному ґрунті" (т.1, 1928). Природничі географічні дослідження організовувалися фізико-математичним відділом ВУАН. Тут працювала Комісія з вивчення природних багатств України, а також кафедри геології (керівник П. Тутковський), ботаніки (керівник В. Липський) та ін. До відділу входило ще понад два десятки закладів, зокрема Геологічне товариство, Ботанічне товариство, Акліматизаційний сад, геологічний музей, геологічний кабінет тощо. Праці відділу публікувались у періодичних виданнях ("Геологічні вісті").

При Академії Наук, наукових товариствах, вищих навчальних закладах були організовані науково-дослідні інститути. У 1927 р. при ВУАН і Наркоматі освіти засновано науково-дослідний інститут географії та картографії. Діяльність цього інституту пов’язана з творчістю одного із засновників української національної географії С. Рудницького, який очолював його протягом семи років. Окрім того, у складі ВУАН працював Демографічний інститут, а в 1929 р. засновано Інститут Близького Сходу. У 20-30-х рр. існували окремі науково-академічні установи – науково-дослідні кафедри. Вони формально підпорядковувалися Наркоматові освіти або існували незалежно, а фактично були пов’язані з Академією Наук і поєднували наукову роботу з підготовкою наукових кадрів [3].

Учені та фахівці окремих галузей науки об’єднувались у наукові товариства при ВУАН. Збереглися з дореволюційних часів Історичне товариство Нестора Літописця, Київське українське Наукове товариство та ін. Були засновані нові товариства, зокрема Науково-педагогічне, Ботанічне, Геологічне, Економічне, Всеукраїнське етнографічне. Поза Києвом діяло ще близько двох десятків окремих наукових товариств, які виконували роль філій ВУАН. У Харкові працювали заклади природничої секції ВУАН і товариство світознавства; в Одесі – заклади природознавчо-математичної та соціально-історичної секцій, а також Комісія краєзнавства, яка організовувала вивчення природи, побуту, культури і мови населення півдня України і видала 5 випусків Вісника Одеської комісії краєзнавства (1924-1930 рр.). Наукові товариства діяли в Полтаві, Дніпропетровську, Чернігові, Запоріжжі, Миколаєві, Кам’янці-Подільському, Славуті. Науково-краєзнавчі товариства – у Ніжині та Лубнах, у Вінниці – кабінет вивчення Поділля.

Оскільки в СРСР докторських ступенів з 1917 р. не існувало, докторів географічних наук в Україні не було. Г.У. Танфільєв і П.А. Тутковський, які отримали цей ступінь до революції, вже пішли з життя. Єдиним доктором географії в Україні був фізико-географ М.М. Іваничук, котрий досліджував Антарктиду і отримав докторський ступінь у Карловому університеті (Прага, 1925). З 1928 р. він викладав в Інституті географії та картографії та в Харківському університеті [1].

Найвизначнішими науковими досягненнями того часу були праці С.Рудницького – "Фізико-географічна карта України (1918), "Проблеми географії України" (1919), "Огляд національних територій України" і "Українська справа та стан політичної географії"(1922), "Основи землезнавства України. Фізична географія України" (1924), "Основи землезнавства України. Антропогеографія" (1924); М. Кордуби – "Територія та населення України" (1918); К.Г. Воблого – "Економічна географія України" (1919), "Досвід історії бурякоцукрової промисловості СРСР" (1928); Г.О. Кривченка – праці про господарство і зовнішню торгівлю України; "Нариси світового господарства" (1927); В.О. Гериновича – "Нарис економічної географії України" (1920), "Географія України" (1922); Й.К. Пачоського – "Основи фітосоціології" (1921); П.А. Тутковського – "Природна районізація України" (1922), "Ландшафти України в зв’язку з природою і людністю" (1924), "Природна районізація України" та інші.

У 1924 р. відновилося нагородження вчених за визначні досягнення Російським географічним товариством. Вищу нагороду товариства (раніше Костянтинівська медаль, а з 1946 р. – Велика Золота медаль) отримав Г.Танфільєв (1926) – єдиний з українських географів. Таким чином, в Україні на початок ХХ ст. сформувався досить потужний науковий потенціал, здатний розв’язувати проблеми всіх галузей географічних знань. Це сприяло розвитку господарства країни. Важливо, що основні ідеї, теоретичні викладки подавалилися в навчально-методичному комплексі з географії (програми, підручники, методики). Дотримання наукового принципу при конструюванні підручників було основною вимогою Міністерства освіти України.