Кількість населення. Демографічні процеси та розселення людей на Землі.

Тема 2. Населення світу.

1. Кількість населення. Демографічні процеси та розселення людей на Землі.

2. Міграційні та урбанізаційні процеси.

3. Етнічний, мовний склад населення. Найпоширеніші мовні сім'ї і групи.

4. Релігія як явище культури. Світові релігії.

5. Трудові ресурси. Соціальна і професійна структура населення.

Кількість населення. Демографічні процеси та розселення людей на Землі.

Кількість населення.

Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її населення. Воно вивчається багатьма науками.

Так, демографія досліджує закономірності відтворення населення й окремих його груп шляхом аналізу природного руху та змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур.

Наука етнографія вивчає побутові й культурні особливості життя народів.

А географія населення (або демогеографія) спрямовує свою увагу на особливості розміщення населення і поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування.

Основними напрямками досліджень географії населення є вивчення його:

· регіональних кількісних характеристик;

· відмінностей статево-вікового, соціального, етнічного, релігійного складу;

· особливостей розселення та сучасного стану урбанізації;

· якості та характеру використання трудових ресурсів у країнах та регіонах.

Зрозуміло, що чисельність населення світу не є постійною величиною і щороку змінюється (мал.).

На сьогоднішній день чисельність населення світу становить трохи більше 7 млрд осіб., але в далекому минулому кількість жителів була невеликою і зростала повільно, хоча рівень народжуваності був дуже високим.

З моменту появи людини та протягом кількох тисячоріч кількість населення світу збільшувалася дуже повільно. Так 40 тис. років тому — вона складала лише 1 млн., а 15 тис. років тому населення Землі становило 3 млн. чол. Це майже стільки, скільки нині живе у Києві. На початку нашої ери загальна кількість людства не перевищувала 250 млн. чол. За наступну тисячу років цей показник збільшився лише на кілька десятків мільйонів. Зростанню чисельності населення перешкоджали важкі умови життя, відсталість медицини, численні війни та епідемії.

Зростання кількості населення прискорилось у 18-19 ст. У 1820 р. на Землі вже налічувався 1 мільярд людей, а в 1927 р. народився 2-мільярдний житель. Особливо швидко кількість населення світу почала зрос­тати в другій половині XX ст.

Які країни сьогодні перебувають на стадії демографічного вибуху та для яких країн характерна демографічна криза?

(На стадії демографічного вибуху на даний час перебуває більшість країн Африки, зна­чна частина країн Азії та Латинської Америки. При цьому в останньому з на­званих регіонів ряд країн уже перейшли в третю фазу демографічного перехо­ду. Демографічна криза найбільш притаманна постсоціалістичним країнам).

Демографічна політика держав.

 

Зменшення кількості населення або його швидке зростання порушує низку проблем. Намагаючись уникнути їх загострення, влада багатьох країн здій­снює демографічну політику — систему державних (адміністративних, економічних, пропагандистських та інших) заходів, спрямованих на регулювання демографічних процесів.

В країнах з першим типом відтворення населення державні заходи спрямовані на збільшення народжуваності та природного приросту, а в країнах з другим типом, навпаки, на скорочення. Так, у багатьох європейських країнах (ФРН, Нідерланди, Швеція тощо) запроваджують грошові субсидії, певні міри соціального захисту та стимулювання, інші заходи соціально-економічного характеру для підтримки сімей і жінок, які мають дітей. А в Китаї, навпаки, державного значення набула політика стримування народжуваності.

 

Розміщення населення.

Населення світу розміщується дуже нерівномірно. Цілий материк — Антарк­тида — зовсім не має постійного населення. Натомість у дельті Нілу і на ост­рові Ява густота населення досягає 2000—3000 осіб/км.

Це пояснюється тим, що не всі регіони на континентах мають сприятливі природні умови для життя і господарської діяльності людини. Найбільш густо населеними у світі є прибережні території. Загалом лише на 7 % площі суходолу проживає 70 % населення світу. Утім на чисельність населення в окремих частинах світу вплинули й інші чинники – історичні, політичні, економічні, соціальні.

1.Найбільше жителів має Азія, де на площі понад 43 млн км² постійно проживає 4 млрд 52 млн осіб.

2. Друге місце посідає Африка, де на 30 млн км² мешкає 967 млн осіб.

3. Третє місце належить Європі, де на площі 10 млн км² розмістилось 736 млн осіб.

4. У Північній та Центральній Америці кількість постійного населення становить 528 млн осіб, і живуть вони на площі понад 24 млн км².

5. Передостаннє місце посідає Південна Америка з населенням 387 млн осіб на площі 18 млн км^2.

6. Найменше населена Австралія і Океанія, де на площі менш як 8 млн км² постійно мешкає 35 млн осіб.

Проте показник чисельності населення в тому чи іншому регіоні не відбиває справжніх особливостей розміщення населення. Головним показником розміщення людей на Землі є густота населення – кількість людей, що постійно проживають на 1 км² території. Середня густота населення в світі становить 47 чол./км².

Зрозуміло, що при зростанні чисельності населення та незмінності площі суходолу середня густота населення Землі постійно зростає. Густота населення дуже різниться в різних країнах світу. Так, наприклад, Монако густота населення перевищує 42 тис. осіб/км², у Сінгапурі – понад 18 тис. осіб/км². Понад 2 тис. осіб/км² становить густота населення в Бангладеш, Бахрейні, на Мальті.

Значно вища за середньо-світову густота населення в Японії, у Великій Британії, у Німеччині понад 600 осіб/км², в Італії – понад 500, у Франції – понад 280, в Іспанії – понад 200, у США – понад 80. Водночас в Австралії і Ботсвані – 7 осіб/км², в Ісландії і Мавританії – 8, менше 10 осіб/км² в Канаді та Лівії.

Отже, можна виділити такі закономірності в розселенні людей на Землі:

1) Майже всі жителі Землі на цей час проживають у постійних населених пунктах. У тимчасових поселеннях живе невелика кількість кочівників: бедуїни в пустелях Північної Африки та Саудівської Аравії, кочові цигани, північні народи, які займаються оленярством, тощо.

2) Понад половину людства проживає в 200-кілометровій смузі вздовж бере­гів морів і океанів.

3) Майже 2/3 жителів Землі проживає в Азії.

Зовнішні міграції

Кількість міжнародних мігрантів становить приблизно 3 % від загальної чисельності населення світу. Міграції спричиняються економічними, політичними, національними, релігійними, національними та екологічними чинниками.

Економічні чинники – пошук роботи, «відтік умів». До політичних причин міграцій належать війни, революції, ліквідація колоній тощо. Релігійні міграції можуть мати тимчасовий (наприклад, паломництво до святинь) чи постійний характер. Трапляються міграції, що мають національне підґрунтя. Так, коли у 1948 р. було створено державу Ізраїль, туди тільки за перших чотири роки існування єврейської держави прибуло 700 тис. іммігрантів з країн Європи, Азії, Африки. Екологічні причини міграції - люди залишають райони екологічних атастроф, де існує загроза для їхнього здоров’я та життя, і переселяються в екологічно безпечніші умови.

У світі склалися три великі центри імміграції.

1. Західна Європа. Міграційна політика країн цього субрегіону спрямована на залучення робочої сили з країн Центральної Європи, СНД, Туреччини, балканських країн, а також колишніх колоній. При цьому праця іммігран­тів, насамперед, використовується на важких (будівництво), шкідливих для здоров'я (металургія, обслуговування ЖКГ) або низькооплачуваних (підсобні та сезонні робітники, догляд за дітьми і немічними) роботах.

 

2.Англо-Америка. Для міграційної політики США і Канади характерними є два напрямки:

· залучення дешевої малокваліфікованої і низькооплачуваної робочої сили переважно з країн Латинської Америки;

· переманювання висококваліфікованих спеціалістів, у тому числі науковців, з інших кра­їн, особливо постсоціалістичних та Індії.

 

3.Нафтодобувні країни Південно-Західної Азії. Це — наймолодший центр імміграції (почав формуватися лише в 70-х pp. XX ст.). Для нього харак­терні:

• імміграція переважно з мусульманських країн;
• серед іммігрантів різко переважають чоловіки;
• місцеві закони спрямовані на стримування постійних міграцій, одночасно сприяючи сезонним і особливо тимчасовим мігрантам.

Міграційна політика держав. У багатьох розвинутих країнах повільне зростання чисельності працездатного населення разом із стійким економічним зростанням є причиною браку робочих рук. Причому це стосується тих сфер діяльності, куди приходить працювати все більша кількість трудящих-мігрантів. Зважаючи на це, починаючи приблизно з 1995 р. розвинуті країни стали відкритішими з точки зору допуску мігрантів до роботи там, де відчувається брак робочої сили. У 2005 р. майже половина розвинутих держав заявила про своє бажання залучати більшу кількість висококваліфікованих робочих-іммігрантів.

Міграційні процеси багато в чому пояснюються старіючим населенням розвинених країн і молодим населенням (кількість якого продовжує швидко збільшуватися) країн, що розвиваються, а також зростаючими можливостя­ми зайнятості в поєднанні зі здешевленням транспорту й зв'язку.

Урбанізація

Якщо зовнішні міграції суттєво впливають на кількість і особливості на­селення різних країн світу, то внутрішні забезпечують його перерозподіл у межах держав. Саме завдяки міграції «село—місто» на початку 21 ст. збільшення кількості населення міст удвічі перевищує темпи загального його зростання у світі.

Ще донедавна у світі переважало сільське населення. Проте в 2008 р., за даними ООН, вперше в історії кількість жителів міст перевищила кількість жителів сільських районів. З курсу економічної і соціальної географії України ви вже знаєте, що процес зростання кількості міського на­селення та зростання ролі міст в економіці, політиці, культурі називається урбанізацією.

Серед головних причин урбанізації – відтік людей із сільської місцевості в міста і перетворення частини сільських поселень на міські.

1. Рівнень ур­банізації (частка міських жителів у загальній кількості населення)

2. Темпи урбанізації (швидкість зростання частки міських жителів у загальній кількості населення).

У розвинених і менш розвинених країнах урбанізація відбувається нерів­номірно.

Для розвинутих країн характерні:

- високий (65% і вище) рівень урбанізації (у таких країнах, як Монако і Сінгапур він становить 100 %);

- низькі темпи урбанізації (через малий природний приріст населення та скорочення міграції із сільської місцевості);

- розвиток процесів субурбанізації — це відтік населення з міст у приміську зону, де краща екологічна ситуація та умови життя. (Заможні верстви населення, уникаючи шуму, забруднення повітря і нестачі зелені, споруджують собі за околицями міст котеджі – будинки «сільського типу». При цьому продовжують працювати в місті).

- рурбанізація —поширення міського способу життя на сільську місце­вість.

 

Інша картина спостерігається у країнах, що розвиваються. Для них ха­рактерними є:

- середній та низький рівень урбанізації;

- високі темпи урбанізації;

- розвиток псевдоурбанізації — процесу зростання міст без поширення міського способу життя; -

- суттєві відмінності в рівні й темпах урбанізації між окремими частинами країн: дуже швидке зростання столиць; менш швидке — деяких портових міст та центрів видобутку корисних копалин; повільне зростання інших міст.

Процеси урбанізації охоплюють увесь світ, однак рівні її прояву різні.

Найбільш урбанізованим серед регіонів світу є нині Австралія, де частка міського населення становить майже 92 %. Високо урбанізованими є також Північна Америка (81 %) і Латинська Америка (78 %). Їм поступається Європа, де 72 % населення проживає в містах. Ще більше відстають за рівнем урбанізації Азія і Африка, де проживають відповідно 40 % і близько 39 % городян.

Зараз у свті налічується понад 2500 великих міст (з них до 300 - міста-мільйонери). Найбільші міста світу (понад 10 млн. жителів): Мехіко, Нью-Йорк, Буенос-Айрес, Сан-Паулу, Делі, Бомбей, Сеул, Шанхай, Калькутта, Токіо, Лондон.

Найурбанізованіші держави. Населення таких невеликих за розмірами держав, як Ватикан, Монако, Сінгапур, повністю є міським. У Бельгії і Кувейті на міське населення припадає 97 %, у Венесуелі та Ізраїлі, в Ісландії і Катарі частка міського населення перевищує 90 %.Також до найбільш урбанізованих країн, де міське населення становить понад 4/5 жителів, належать Велика Британія і Уругвай, Нідерланди і Ліван, Німеччина і Чилі, Австралія і Джибуті тощо.

Серед країн із найменшою часткою міського населення найбільше аф­риканських (в основному тропічні) та азіатських, усі належать до слаборозвинених країн. Їхня географія майже збігається з географією бідності.

Найбільші народи світу

Назва	Кількість, млн осіб	Регіони (країни) найбільш компактного розселення
Китайці		Східна Азія
Хіндустанці		Південна Азія
Американці		Англо-Америка (США)
Бенгальці		Південна Азія
Араби		Північна Африка, Південно-Західна Азія
Бразильці		Латинська Америка (Бразилія)
Росіяни		Східна Європа, Північна Азія
Японці		Східна Азія (Японія)
Пенджабці		Південна Азія
Мексиканці		Латинська Америка (Мексика)

 

Нації та народності об’єднують у споріднені групи, що дає можливість простежити їх походження. Найважливішою для цього ознакою є мова. Загальна кількість мов становить 4–5 тис. Здебільшого кожній нації та народності притаманна своя мова. Проте мов значно більше, ніж націй. Частими є й випадки, коли однією мовою говорять кілька народів.

Близькі за походженням, граматикою, словниковим запасом мови об’єднують у великі мовні сім’ї. Найвідоміших з них близько 20. Процесс формування мовних сімей тісно пов’язаний з розселенням людей. Тому сусідні нації часто мають подібні мови.

Сім’ї поділяють на групи. Найбільш поширені мови індоєвропейської сім’ї, яка включає близько 100 різних мов. Ними розмовляє близько 45 % населення світу. Ця мовна сім’я об’єднує 10 мовних груп, але тільки чотири з них (індоарійська, романська, германська і слов’янська) мають понад 100 млн. осіб кожна. Вважається, що мови цієї сім’ї виникли на межі Південно-Східної Європи і Східної Азії на початку нашої ери і розповсюдилися від країн Західної Європи до басейну р. Інд. Пізніше вони стали мовами також Австралії і Америки.

На другому місці за поширеністю серед населення Землі перебуває китайсько-тибетська мовна сім’я, яка охоплює 22 % усіх мешканців планети. Понад 1 млрд осіб, що спілкуються мовами цієї сім’ї, займає дуже компактну територію Східної і Південно-Східної Азії. Найбільша частка тут припадає на китайську мову. Серед інших сімей численними є мови сино-тибетської (близько 23 % населення світу), нігеро-кордофанської (6 %), семіто-хамітської (понад 5 %), австронезійської (майже 5 %), дравідійської (майже 4 %). Найбільша кількість людей на Землі розмовляє китайською мовою. Зараз їх налічувалося понад 1 млрд 340 млн осіб.

Також до найпоширеніших мов світу належать: хінді (824 млн осіб), англійська (822), іспанська (349), арабська (281,5), французька (228), індонезійська (225), португальська (215), російська (146), урду (141,5), бенгальська (129), японська (126 млн осіб). Кожною з усіх інших мов світу розмовляє менш як 100 млн осіб. Українською мовою спілкується на планеті близько 48 млн осіб.

Окремі народи спілкуються двома мовами (білінгвізм): ірландці (ірландська та англійська), канадці (англійська і французька), філіппінці (філіппінська та іспанська). Шість мов є офіційними і робочими в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська.

Залежно від національного складу населення країни поділяються на однонаціональні та багатонаціональні. Більшість країн світу – багатонаціональні. Саме такими є США, де живуть представники понад 100 народів, Бразилія та Канада – понад 80, Мексика й Аргентина – понад 50 тощо.

Водночас є чимало держав, де більш як 90% населення - однієї національності (Франція, Італія, Данія, Ірландія, Норвегія, Чехія, Японія, Ємен, Бангладеш, Саудівська Аравія тощо). Винятком є Китай, де китайці становлять 91% всього населення, проте чисельність інших народів (чжуанів, уйгурів, монголів тощо) сягає 100 млн. осіб.

Расовий поділ

Расовий поділ населення світу відбувається переважно за зовнішніми ознаками. Сучасний вид людей охоплює чотири раси:

європеоїдну (євразійську),

монголоїдну (азіатсько-американську),

негроїдну (африканську),

австралоїдну (океанійську).

Раси формуються під впливом природного середовища, а зовнішні відмінності передаються у спадок наступним поколінням і закріплюються у генотипі людини.

Усі раси є рівноцінними за фізичними, психологічними та інтелектуальними можливостями. Більш як третина населення світу належить до змішаних рас.

Узагальнення:

На земній кулі проживає понад 4 тис. різних етносів, близько 800 націй, які використовують для спілкування до 5 тис. різних мов.

Найбільша кількість людей на Землі розмовляє китайською мовою.

Тема 2. Населення світу.

1. Кількість населення. Демографічні процеси та розселення людей на Землі.

2. Міграційні та урбанізаційні процеси.

3. Етнічний, мовний склад населення. Найпоширеніші мовні сім'ї і групи.

4. Релігія як явище культури. Світові релігії.

5. Трудові ресурси. Соціальна і професійна структура населення.

Кількість населення. Демографічні процеси та розселення людей на Землі.

Кількість населення.

Сукупність людей, які проживають на певній території, становить її населення. Воно вивчається багатьма науками.

Так, демографія досліджує закономірності відтворення населення й окремих його груп шляхом аналізу природного руху та змін статево-вікової, шлюбної та сімейної структур.

Наука етнографія вивчає побутові й культурні особливості життя народів.

А географія населення (або демогеографія) спрямовує свою увагу на особливості розміщення населення і поселень на земній кулі залежно від природних особливостей та суспільних умов його існування.

Основними напрямками досліджень географії населення є вивчення його:

· регіональних кількісних характеристик;

· відмінностей статево-вікового, соціального, етнічного, релігійного складу;

· особливостей розселення та сучасного стану урбанізації;

· якості та характеру використання трудових ресурсів у країнах та регіонах.

Зрозуміло, що чисельність населення світу не є постійною величиною і щороку змінюється (мал.).

На сьогоднішній день чисельність населення світу становить трохи більше 7 млрд осіб., але в далекому минулому кількість жителів була невеликою і зростала повільно, хоча рівень народжуваності був дуже високим.

З моменту появи людини та протягом кількох тисячоріч кількість населення світу збільшувалася дуже повільно. Так 40 тис. років тому — вона складала лише 1 млн., а 15 тис. років тому населення Землі становило 3 млн. чол. Це майже стільки, скільки нині живе у Києві. На початку нашої ери загальна кількість людства не перевищувала 250 млн. чол. За наступну тисячу років цей показник збільшився лише на кілька десятків мільйонів. Зростанню чисельності населення перешкоджали важкі умови життя, відсталість медицини, численні війни та епідемії.

Зростання кількості населення прискорилось у 18-19 ст. У 1820 р. на Землі вже налічувався 1 мільярд людей, а в 1927 р. народився 2-мільярдний житель. Особливо швидко кількість населення світу почала зрос­тати в другій половині XX ст.