Історія розвитку регіональної економічної і соціальної географії світу

Становлення і розвиток регіональної економічної і соціальної географії світу зумовлені історичним розвитком соціально-економічної географії. Зародження географічних знань пов’язане з появою перших античних цивілізацій (середина IV тис. до н.е.). Свого розквіту антична географія досягла у Давній Греції і Давньому Римі завдяки працям Геродота (490 (480)—425 рр. до н.е.), Арістотеля (384—322 рр. до н.е.), Страбона (64 (63) рр. до н.е. —23 (24) рр. н.е.), Птолемея (90—160) та інших видатних вчених цієї епохи. Наука про Землю античного періоду (завершився у XV—XVI ст.) була цілісною за структурою та описовою за сутністю. Вона містила тільки деякі елементи економічної географії та зачатки ідей районування.
Теоретичний рівень досліджень започаткував голландець Бернхардус Вареніус (Варен) (1622—1650), який у праці «Всесвітня географія» вперше поділив географію на загальну (систематичну) і регіональну. Загальну назвав власне географією, яка вивчає земні властивості країн (кордони, конфігурацію, розмір, рельєф, природні властивості), небесні властивості (астрономічні характеристики і клімат), людські властивості (населення, його життєдіяльність, прибутки, науки і мистецтво, чесноти, дотепність, звичаї, слово і мову, політичний устрій, населені пункти тощо). Регіональну географію назвав порівняльною, тобто такою, яка розглядає особливості одного місця порівняно з іншим.
Процес виокремлення економічної географії як самостійної дисципліни почався на рубежі XVІ—XVІI ст. Бурхливий розвиток продуктивних сил та епоха географічних відкриттів стимулювали зростання емпіричного (базується на спостереженні, збиранні та систематизації фактів) знання про населення і господарство різних країн. У XVIII ст. сформувалися перші національні економіко-географічні наукові школи, передусім німецька, французька, російська.
Німецька школа описового державознавства (школа камеральної статистики). Зародилася в XVII—XVIII ст. у німецьких університетах, студенти яких повинні були заучувати напам’ять численні відомості про країни і міста, території, їх населення, господарство, державний устрій, армії, фінанси тощо. Їй властиві перевантаженість фактами і слабкість просторового аналізу зв’язків між ними.
Визначне місце у розвитку тогочасної світової географії належить видатному німецькому географу Александру Гумбольдту (1769—1859). Головним об’єктом його досліджень були Центральна і Південна Америка (природа і господарство Венесуели, Куби, Колумбії, Еквадору), природа Уралу, Алтаю, Каспійського моря. Небезпідставно А. Гумбольдта вважають одним із фундаторів наукового країнознавства, автором порівняльного методу в географії. Його сучасник і співвітчизник К. Ріттер стверджував, що історія народів залежить від розвитку природного середовища, прагнув кількісно оцінити просторові відносини: географічне положення, конфігурації країн, природних областей землі тощо. Фактично він наблизився до розуміння системи просторових відносин, вивчення якої актуальне дотепер.
Французька школа географії людини. Визначається чітко вираженою країнознавчою спрямованістю. Основи її закладені Видалем де ла Бланшем (1845—1918). У французькому країнознавстві не було твердої та обґрунтованої схеми характеристики території, матеріал ви- кладався так, щоб можна було відчувати місцевий колорит. Представники його, володіючи неабияким мистецтвом опису, вивчали передусім зовнішнє відображення у ландшафті діяльності людини, тому в їх працях переважали сфери, де людина найтісніше пов’язана з природою і залежить від неї.
Російська школа економічної географії. Становлення й розвиток її пов’язані передусім з країно- та краєзнавством, що зумовлено було значними просторами Російської імперії, слабкою вивченістю її території, насамперед східних земель. Видатними представниками географічної науки були Михайло Ломоносов (1711—1765) та Василь Татіщев (1686—1750), які започаткували російську економічну і соціальну географію. М. Ломоносов, плідно працюючи в царині фізичної та історичної («давньої») географії, багато зусиль зосереджував на проблемах економічної географії (пропонував і сам термін), яка, на його думку, мала перейматися питаннями господарського освоєння земель, природних ресурсів, розмірів поселень, виробництва тощо. В. Татіщев виокремлював регіональну і країнознавчу географію, запровадив класифікації географічних дисциплін «за якістю»: математична (геодезія і картографія), фізична і політична географія; та за масштабами дослідження (ступенем генералізації): планетарна, країнознавча і районна географія.
У XIX ст. П. Семенов-Тян-Шанський, Микола Пржевальський (1839—1888), Микола Міклухо-Маклай (1846—1888) та ін. у результаті експедиційних досліджень запропонували комплексні характеристики Азіатської Росії та прилеглих до неї територій.
У ХХ ст. особливо інтенсивно почала розвиватися соціально-економічна географія. Одна з найпотужніших економіко-географічних наукових шкіл була сформована в колишньому СРСР. У 20—30-ті роки було запроваджено до наукового вжитку поняття «економічна географія», розроблено основні її категорії: територіальний (географічний) поділ праці, економічний район та система економічних районів, економіко-географічне положення, економічні карти тощо. Однак власне наукові пошуки дуже часто змушені були підпорядковуватися нав’язуваним компартією ідеологіям. Так, у 30-ті роки в економічній географії було зроблено спробу згрупувати капіталістичні країни відповідно до ленінської класифікації (країни-гнобителі та пригноблені країни).
У довоєнні роки значна увага приділялася різним аспектам економічної географії зарубіжних країн. Пошуки науковців були зосереджені на проблемах типології країн, економічного районування, критиці західних теорій розміщення продуктивних сил.
Нові проблеми постали перед економічною географією зарубіжних країн після Другої світової війни: розкол світу на дві ідеологічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, а також глобальні проблеми епохи НТР. Традиційно великою була увага до типології зарубіжних країн. Значний внесок у розвиток країнознавства та регіональної економічної і соціальної географії зробили В. Покшишевський, Юрій Дмітревський (1920—2001), Ісаак Маєргойз (1908—1975), Борис Семевський (1907—1976), Олексій Мінц (1929—1973) та багато інших. Значною подією у розвитку регіонального країнознавства стало видання 20-томної серії «Країни і народи» (1970—1985).
У наступні десятиріччя було здійснено чимало досліджень, присвячених вивченню окремих регіонів і країн світу.
Історія країнознавства та регіональної економічної і соціальної географії світу в Україні. Економіко-географічні дослідження території України були зафіксовані в працях Геродота, Страбона, К. Птолемея та ін. Деякі аспекти економіко-географічного опису України висвітлили літописці Київської Русі.
Головним напрямом розвитку економічної і соціальної географії в Україні протягом XVIII—XIX ст. була антропогеографія, яка досліджувала географію людини стосовно всіх географічних явищ, просторові відносини держав і народів, їхні зв’язки з природним середовищем. Один із провідних тогочасних географів Василь Григорович-Барський (1701—1747) досліджував історію, господарство і культуру деяких країн Західної Європи і Близького Сходу. Павло Чубинський (1839—1884) займався етнографічно-статистичними дослідженнями території України, Білорусі та Молдови. Антін Синявський (1866—1951) розробляв теорію та методологію української економічної географії, теорію економічного районування, є одним з перших національних геополітиків — досліджував геопросторові інтереси України на Близькому Сході (Єгипет, Сирія) та безпосередньо біля кордонів України (Польща, Румунія). Велику увагу він зосередив на вивченні світового господарства, яке вважав не просто сумою національних господарських комплексів окремих країн, а їх взаємопов’язаною єдністю, вираженою через систему обміну в глобальному масштабі. Економіст, демограф, економіко-географ Валентин Садовський (1886—1947) у працях з проблем економічної географії України і світу, економіки, соціології, демографії розкрив зв’язок між світовим і національним господарствами як діалектичне поєднання цілого і частини. Завданням регіональної економічної географії вважав дослідження господарства держав і окремих територій, виділяючи у категорію «економічний район».
Після Першої світової війни інтерес української географії до вивчення країн і регіонів світу на певний час дещо послабився, почав домінувати україноцентричний підхід. Майже всі дослідження були зосереджені на вивченні природи та господарства України. Так, академік, засновник кафедри економічної географії Київського університету, Костянтин Воблий (1876—1947) досліджував відповідні проблеми промисловості України, міграції населення, розвитку продуктивних сил, розробив наукову схему економічного районування України. Економіко-географ Олексій Діброва (1904—1973) займався дослідженням Київської, Житомирської та Чернігівської областей, розробив схему економічних районів України, яка враховувала природно-історичні особливості. Засновник економіко-географічної школи, яка спеціалізувалася на проблемах територіальної організації виробництва і комплексоутворення в промисловості та сільському господарстві, Максим Паламарчук (1916—2000) сформував концепцію суспільно-територіального комплексу, досліджував теорії сучасної економічної та соціальної географії України, її геополітичне положення та національні інтереси.
Після проголошення незалежності України почався новий етап у розвитку економічної і соціальної географії. Більшість її досліджень зорієнтована на вивчення продуктивних сил, соціально-географічних та економіко-географічних особливостей України, розроблення теорії економічного районування території України (Ф. Заставний, П. Масляк, Я. Олійник, М. Пістун, О. Шаблій, П. Шищенко та ін.).
Відповідно зростає і дещо послаблений на початку 90-х років ХХ ст. інтерес до проблем економічної і соціальної географії зарубіжних країн. Найплідніше працюють у проблематиці регіональної і країнознавчої географії В. Юрківський, П. Масляк, Я. Олійник, А. Степаненко, Б. Яценко, Є. Качан, С. Кузик та ін.
Процес інтегрування України у світове співтовариство, й особливо європейське, вимагає від українських політиків, громадських діячів, науковців усвідомлення ролі та місця нашої держави у світовій цивілізації та економіці, пізнання різноманітної регіональної економічної та етнокультурної мозаїки світу, що зумовлює необхідність вивчення особливостей розвитку різних країн і регіонів.