Політична карта світу базові поняття територія і кордони та політико-територіальні утворення

Об’єктами політичної карти світу є держави та їх кордони, столиці та найбільші міста, адміністративно-територіальний устрій територій. Але в науковому розумінні термін „політична карта світу” містить у собі значно об’ємніший зміст, охоплюючи і процес еволюції форм державної влади та устрою країн, взаємовідносини між ними, що зумовлює створення різноманітних об’єднань і союзів або виникнення гострих протиріч, які спричиняють територіальні конфлікти, тощо.

Політична карта світу – географічна карта, яка дає територіально-політичну характеристику світу, материків або великих географічних регіонів. У більш широкому значенні політична карта світу – це предмет, що досліджується політичною географією як складовою соціальної та економічної географії. Політична географія вивчає політико-географічне положення держав та їх кордони, державний лад й адміністративно-територіальний устрій, політичну структуру суспільства. До сфери її інтересів належать також деякі проблеми міжнародних відносин, передусім ті, що пов’язані з розміщенням політичних сил на світовій арені. Головним об’єктом вивчення політичної географії є країни і держави.

Країна – територія з визначеними кордонами, заселена певним народом, яка в політико-географічному аспекті може мати державний суверенітет або бути залежною. Якщо країна є суверенною територією, то вона набуває політичного змісту держави.

Держава – суверенне політичне утворення, яке здійснює свої повноваження на певній території через діяльність особливої системи органів і організацій – механізму держави.

Сучасна політична карта світу охоплює понад 250 країн і територій. Із них у 2002 році суверенними державами були до 80% країн. За ХХ ст. кількість суверенних держав значно збільшилась. Так, у 1900 р. На політичній карті світу їх було 55, у 1947 р. – 76, у 1980 р. – 160. а у 2002 р. – 191 держава. Як бачимо, з кожним роком кількість суверенних держав збільшується, що зумовлює зростання демократизації світового співтовариства.

У географічній науці часто вживаними є два близькі за значенням терміни – „географічний простір” і „територія”. Географічний простір – складний земний простір, що розвивається у часі та охоплює всі сфери географічної оболонки Землі (літосферу, гідросферу, атмосферу, біосферу) і соціосферу. Перші уявлення про концепцію географічного простору виникли завдяки працям К.Ріттера в ХІХ ст. й А.Гетнера в ХХ ст.

Поняття „територія” міжнародне право трактує як різні простори земної кулі з їх сухопутною і водною поверхнею, надрами і повітряним простором, а також космічний простір та космічні тіла, які в ньому знаходяться. Територія держави – частина земної кулі з природними, а також створеними в результаті людської діяльності властивостями і ресурсами, що перебувають під суверенітетом певної країни. У межах державної території держава є вищою стосовно всіх осіб та організацій владою, яка забезпечується системою державних органів (законодавчих, виконавчих, судових). Отже державна територія – це простір здійснення державної влади.

Найважливішою та загальноприйнятою нормою міжнародного права, на якій базується мирне співіснування, є принцип недоторканості й цілісності державної території, багаторазово закріплений у міжнародних договорах. До складу державної території входять: суходіл із його надрами; акваторія: а) внутрішні (національні) води; б) територіальні води; повітряний простір над суходолом і водами. Юридично до державної території за міжнародними угодами також прирівнюють: морські судна, які належать державі й офіційно перебувають на певний момент за її межами; літаки; морські підводні кабелі; засоби зв’язку; території дипломатичних представництв держави за кордоном.

У політико-географічних дослідженнях застосовуються наступні класифікації форм державної території. Стосовно моря: країни, що мають вихід до Світового океану та його частин: приморські (США, Аргентина, Росія та ін.); півострівні (Іспанія, Італія, Південна Корея та ін.); острівні (Ірландія, Куба, Мальта та ін.); країни-архіпелаги (Японія, Індонезія, Філіппіни та ін.); країни, які не мають виходу до моря (їх 37): Австрія, Андорра, Афганістан, Болівія, Ботсвана, Буркіна-Фасо, Бурунді, Бутан, Вірменія, Ефіопія, Замбія, Зімбабве, Казахстан, Киргизстан, Лаос, Лесото, Ліхтенштейн, Люксембург, Македонія, Малаві, Малі, Молдова, Монголія, Непал, Нігер, Парагвай, Руанда, Свазіленд, Словаччина, Туркменістан, Уганда, Угорщина, Узбекистан, Центральноафриканська республіка (ЦАР), Чад, Чехія, Швейцарія.

За геометричною формою території: компактні країни (Франція, Польща та ін.); країни видовженої форми (Чилі, Норвегія та ін.).

У світі існує кілька країн, розташованих на суші, які з усіх боків оточені територією іншої держави. Такі країни називають анклавами. Анклав (лат. inclavare - замикати на ключ) – державне утворення, оточене з усіх боків територією іншої держави. Анклавами є Сан-Марино, оточене територією Італії; Ватикан, розташований всередині столиці Італії Рима; Лесото – оточене територією Республіки Південна Африка. Анклави, що мають частково морське узбережжя, називаються напіванклавами. Наприклад, Бруней оточений територією сусідньої Малайзії і має вихід до Південно-Китайського моря, Гамбія оточена територією Сенегалу і має вихід до Атлантичного океану.

Політичну карту світу часто порівнюють зі строкатою мозаїкою, складеною з територій держав і країн, розділених між собою політичними кордонами. Державний кордон – позначена на поверхні землі (суходолу або водного простору) або уявна, але позначена на карта лінія та уявна вертикальна поверхня, яка проходить через неї у повітряному просторі та у надрах землі, що визначає межу території держави і відокремлює її від інших держав і відкритих морів. З огляду на різноманітні особливості їх встановлення та функціонування виділяють кілька видів кордонів:

1. Офіційні державні кордони. Це кордони між державами, залежними територіями, колоніальними володіннями окремих держав на суші. Вони визначають межі державної території, і в цьому їх основне призначення. Існують два типи встановлення державного кордону – делімітація й демаркація. Делімітація – визначення за угодою між урядами суміжних держав загального напрямку проходження державного кордону і нанесення його на географічну карту. Делімітація кордонів здійснюється за участю експертів з багатьох напрямків діяльності, які враховують політичні, історичні, фізико-географічні, етнічні та інші аспекти їх проведення. Демаркація – проведення лінії державного кордону на місцевості й позначення його відповідними прикордонними знаками.

2. Кордони територіальних вод. Їх встановлюють за зовнішньою лінією територіальних вод, що прилягають до території держави у межах 12 морських миль (1 морська миля = 1852 м) від узбережжя. Проте деякі країни в односторонньому порядку оголосили своїми територіальними водами ширші смуги: Бразилія, Перу, Сьєра-Леоне, Уругвай, Еквадор (200 миль) та ін.. Кордони територіальних вод встановлені Конвенцією ООН з морського права в 1982 р. Сухопутні та морські державні кордони склалися історично. За нормами міжнародного права вони є непорушними. В 1975 р. У Гельсінкі на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі було прийнято положення про визнання кордонів між державами та країнами, які склалися після Другої світової війни.

3. Формально недержавні кордони. До них належать: кордони за міжнародними угодами (наприклад, встановлені між етнічними територіями у колишній Югославії); тимчасові договірні кордони (встановлюються між зонами впливу різних угруповань під час військово-політичних конфліктів); демаркаційні (розділові) кордони – розділяють Саудівську Аравію та Ірак (нейтральна зона); кордони економічних зон на морі. Економічна зона на морі (морська економічна зона) – район поза межами територіальних вод завширшки 200 морських миль, у якому приморська держава має суверенні права на розвідування й розробку живих і мінеральних ресурсів моря. Ініціаторами створення таких кордонів стали країни Латинської Америки у 60-х роках ХХ ст. На морські економічні зони припадає 40% площі Світового океану, в тому числі райони, які дають 96% вилову риби.

У світі існують різноманітні політико-територіальні утворення, які склалися історично і відображають особливості історико-географічного розвитку суспільства загалом та в конкретних регіонах і на територіях земної кулі. Політико-територіальне утворення – одиниця політико-географічного простору з певними об’єктивно існуючими та взаємопов’язаними елементами політичної сфери (політичними та адміністративними кордонами, центрами управління, органами влади та ін.), які функціонують у межах визначеної території. На політичній карті світу існує чотири типи політико-територіальних утворень: держави, залежні території, спірні території, території Антарктики.

Головною ознакою держави є наявність суверенітету. Державний суверенітет – незалежність держави, що полягає в її праві на власний розсуд вирішувати свої внутрішні й зовнішні справи без втручання в них будь-якої іншої держави. Суверенітет – це повнота законодавчою, виконавчої та судової влади держави на її території. Він завжди є повним і винятковим. Поняття „суверенітет держави” покладено в основу загальновизнаних принципів міжнародного права: принцип суверенної рівності держава; принцип взаємної поваги державного суверенітету; принцип недоторканості державних кордонів; принцип невтручання держав у внутрішні справи інших держав та ін. Головні ознаки держави наступні: наявність особливої системи органів і установ, які разом утворюють механізм держави; наявність права, тобто обов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою; наявність визначеної території, в межах якої діє державна влада.

Залежні території часто називаютьколоніями. Колонія – країна або територія, що перебуває під владою іноземної держави (метрополії), не має політичної, економічної самостійності; управління нею здійснюється на підставі спеціального режиму.

Перші колоніальні імперії – Іспанська і Португальська – утворилися з настанням періоду Великих географічних відкриттів. Криза колоніальної системи розпочалася після Першої світової війни й особливо посилилася після Другої світової війни. На початку ХХ ст. площа колоній у світі становила приблизно 57,9 млн. км² , наприкінці сторіччя – майже 135,4 тис. км² із населенням до 12 млн. осіб. Найбільша кількість володінь належала наступним країнам:

Франція: острів Амстердам (Індійський океан); острів Гваделупа – „заморський департамент” (Карибське море); острови Глор’єз (Індійський океан); острів Європа (Індійський океан); острів Кергелен (Індійський океан); острів Кліпер тон (Тихий океан); острови Крозе (Індійський океан); острови Море (Майотта) – „особливе територіальне утворення” (Індійський океан); острів Мартініка – „заморський департамент” (Карибське море); Нова Каледонія (Тихий океан); Реюньйон – „заморський департамент” (Індійський океан); острів Сен-Мартен (володіє ним разом із Нідерландами); острів Сен-Поль (Індійський океан); острови Сен-П’єр і Мікелон (Атлантичний океан); острів Тромлен (Індійський океан); острови Уолліс і Футу на (Тихий океан); Французька Гвіана – „заморський департамент” (Південна Америка); Французька Полінезія: острови Товариства, Туамоту, Маркізькі, Тубуаї, Бас та ін. (Океанія).

Велика Британія: архіпелаг Лагос (Індійський океан); Бермудські Острови (Атлантичний океан); Віргінські острови (Карибське море); Гібралтар (спірна територія з Іспанією); Кайманові Острови (Карибське море); острів Ангілья (Карибське море); острів Вознесіння (Атлантичний океан); острів Гоф (Атлантичний океан); острів Монтсеррат (Карибське море); острів Піт керн (Океанія); острів Святої Єлени (Атлантичний океан); острови Теркс і Кайкос (Карибське море); острови Трістан-да-Кунья (Атлантичний океан); Фолклендські (Мальвінські) Острови (спірна територія Великої Британії й Аргентини).

США: Атол Уейк (центральна частина Тихого океану); Віргінські Острови (Карибське море); Військові бази на островах Джонсон і Сенд, незаселені острови Пальміра, Джарвіс, Кінгмен-Риф, Хоуленд і Бейкер (Океанія); Східне Самоа (Океанія); Марсіанські Острови – підопічна територія США (Тихий океан); острів Гуам (у групі Марсіанських островів); острів Мідуей (Тихий океан); острів Мона (Тихий океан); Пуерто-Рико (з 1952 р. Має статус держави, „вільно приєднаної” до США, з правами самоврядування).

Австралія: Кокосові (Кілінг) Острови – „вільна асоціація” з Австралією (Океанія); острів Норфолк (Океанія); острів Різдва (Індійський океан).

Нідерланди: Антильські (Нідерланди) Острови (Карибське море); острів Аруба (Карибське море).

Форма колоніальної залежності буває різною. Відповідно залежні території можуть мати наступний статус. Заморські території формально мають ті самі органи влади, що й одиниці адміністративного поділу метрополії: у Франції – це заморські департаменти (Французька Гвіана, Гваделупа, Мартініка, Реюньйон) та заморські території метрополії (Французька Полінезія, Нова Каледонія, Уолліс та Футу на, Французькі Південні та Антарктичні землі); у Нідерландах – Антильські (Нідерландські) Острови, які мають статус „автономної частини Королівства Нідерландів” та о. Аруба за статусом адміністративної території Королівства Нідерландів із внутрішнім самоврядуванням; у США – Пу ерто-Рико зі статусом „вільно приєднаної” до США держави; у Данії – Гренландія та Фарерські Острови зі статусом самоврядної частини Данії.

Підопічні території – це залежні території, які керуються створеною після Другої світової війни системою міжнародної опіки за дорученням і від імені ООН. До одержання цими територіями незалежності, наприклад, Каролінські, Маршаллові Острови були під опікою США, частина Каролінських Островів – острови Палау – під опікою ООН. На даний час Маріанські Острови перебувають під опікою США.

Домініон – це самоврядні частини у складі Британської імперії, які визнали главою англійського короля (королеву): Канада з 1867 р., Австралія з 1901 р., Нова Зеландія з 1907 р., Південноафриканський Союз з 1910 р. Після утворення Британської Співдружності термін „домініон” вилучено з ужитку.

У минулому були поширені такі форми залежності: вассалітет (від лат - слуга), за якого сильніша країна давала державі-вассалу деяку формальну самостійність, використовувала її правлячий клас як опору свого панування; мандатні (підмандатні) території – загальна назва колишніх колоній Німеччини і деяких володінь Османської імперії, переданих після Першої світової війни Лігою націй під керування країнам-переможницям на основі мандата; кондомініум (володіння) – співволодіння, спільне здійснення верховної влади над однією територією двома або кількома державами (наприклад, із 1899 по 1956 рік англо-єгипетським співволодінням був Судан).

Спірні території – це території, на які претендують дві або більше держав. У світі існує до 300 пунктів і територій, які є предметом суперечок, а в 100 з них наявна гостра конфліктна ситуація. Головними причинами таких ситуацій є: несправедливі договори про кордони або незадоволеність ними країн; нав’язані силою кордони (наприклад, колонізаторами); поділ території, на якій мешкає один народ або етнічна група; складність встановлення кордонів на природних об’єктах (наприклад, в Африці, Південно-Західній Азії).

Антарктида і території на південь від 60⁰ південної широти. Існуючим договором про Антарктиду від 01.12.1959 р. Оголошено Антарктиду й Антарктику територіями, які не належать жодній державі і можуть використовуватися тільки в цілях миру і науки. Сучасне розмаїття політико-територіальних утворень у світі є наслідком багатовікового періоду розвитку людства, створених ним політичних та владних інституцій і відображає сучасну організацію світового політико-географічного простору.