Тема 18. Cвітовий політичний процес

 

1. Світовий політичний процес, його компоненти та сучасні тенденції розвитку.

2. Міжнародні відносини, поняття і принципи.

3. Національний інтерес, національна безпека. Принципи етнонаціональної політики держави.

4. Геополітичні чинники міжнародної безпеки.

 

Раніше вже стверджувалося, що категорія “політичний процес” є одна з базових, головних категорій політології. Він відбувається як в окремих країнах, так і на регіональному та глобальному рівні. Світовим політичним процесом називають сукупну діяльність народів, держав, громадських рухів та організацій. Світовий політичний процес формується під впливом взаємодії таких структурних елементів:

а) політично значуща діяльність Організації Об’єднаних Націй, інших легітимних міжнародних органів, організацій, установ;

б) політичні акції інститутів регіонального та субрегіонального характеру, що мають міждержавний, наднаціональний статус;

в) зовнішньополітична діяльність суверенних, незалежних держав, що мають необхідні атрибути, матеріальні та інші засоби.

Останніми роками відбуваються глибокі зміни як у світі в цілому, так і у його окремих частинах. З одного боку, у господарських та політичних світових відносинах зберігаються процеси дезінтеграції, збільшується розрив в економічному розвитку багатьох країн. З іншого боку, на глобальний процес все більше впливають потужні економічні інтеграційні процеси: динамічне формування єдиного світового ринку, успіхи науково-технічної революції, розвиток світових продуктивних сил. Провідним критерієм розгортання світового політичного процесу стає рух народів та держав шляхом демократії. Везагального значення набуло прагнення народів утвердити ідеали правової держави та розвинутого громадянського суспільства, в яких реалізовані принципи політичного плюралізму, розподілу влади, місцевого самоврядування, національної та культурної автономії, економічні, політичні, духовні індивідуальні права і свободи, високий рівень добробуту громадян, їх соціальної захищеності.

Перспективи розвитку світового політичного процесу великою мірою пов’язані з успішністю вирішення глобальних проблем. Усвідомлення світовим співтовариством низки глобальних проблем, тобто таких, що зачіпають інтереси всіх народів та розв’язання яких залежить від зусиль всіх держав, відбулося завдяки діяльності міжнародної організації науковців, відомої як Римський клуб. Умовно всі ці проблеми поділяють на 4 групи:

1) соціально-політичні: запобігання ядерної війни, скорочення всіх типів озброєння; мирне розв’язанння регіональних, міждержавних та міжнаціональних військових конфліктів; утвердження ненасильницького миру на основі довіри між народами, зміцненої системи всезагальної безпеки;

2) соціально-економічні: подолання відсталості країн “третього світу”, скорочення розриву між рівнем розвитку передових постіндустріальних країн та країн, що розвиваються; забезпечення ефективного виробництва та відтворення світового валового продукту; пошук шляхів виходу з енергетичної, сировинної та продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо у слаборозвинутих країнах;

3) соціально-екологічні: необхідність раціонального використання природного потенціалу планети; запобігання шкідливому впливу техногенної діяльності, індустріального виробництва на природне довкілля; скорочення військово-промислового комплексу; необхідність вирішення проблем, пов’язаних з погіршенням природного середовища проживання людей;

4) соціально-гуманітарні: дотримання соціальних, економічних, політичних прав і свобод особистості; ліквідація голоду, епідемічних захворювань, неграмотності; подолання відчуженння людини від природи, суспільства, держави, інших людей, а також результатів власної діяльності; створення умов для вільного духовного розвитку індивіда.

На розвиток світового політичного процесу істотно впливає той чинник, що після розпаду СРСР реалізуються дві альтернативні тенденції. Перша виявляється у намаганні певних політичних сил США добитися встановлення моделі однополюсного світу, в якому б панувала економічно та військово могутня держава. Підтвердженням цих намірів є військові операції США та НАТО в Югославії та Іраку. Інша тенденція втілює рух народів та держав до формування багатополюсного світу, що більшою мірою відповідає перспективам утвердження нового світового порядку. На рубежі ХХ – ХХІ століть, поряд з США, виступили такі потужні полюси економічного, політичного, фінансового впливу як Євросоюз та Японія. Прагнуть зміцнювати свої геополітичні позиції також Росія, Канада, Китай, Індія, Бразилія. Проте й багатополюсний світ ще не гарантує міжнародної стабільності та безпеки: численні війни, зокрема і дві світові, виникли саме у такому світі.

Перспективні закономірності розвитку світового політичного процесу пов’язані з розширенням функцій соціальної самоорганізації людства. Єдність сучасного світу не є абсолютною, вона відносна. Багатовимірність світу трансформується у багатоманітність проблем, з якими постійно стикається світова спільнота. Для розв’язання існуючих та нових глобальних, регіональних та міждержавних проблем необхідні зусилля світового співтовариства. Дезінтеграція долається інтеграцією, консолідацією прогресивних, миролюбних сил, що виражають пріоритетні, домінуючі закономірності цивілізованого розвитку. Тому для сучасного світового політичного процесу характерні багатоваріантність та альтернатиність розвитку. Разом з тим, це природно-історичний процес, завдяки якому макросистема світу розвиватиметься за рахунок своїх внутрішніх можливостей та ресурсів. Людська цивілізація являє собою єдність багатоманітності, вона має величезний потенціал прогресивного руху до більш високих і досконалих форм своєї організації.

Під міжнародними відносинами розуміють сукупність економічних, політичних, культурних та інших зв’язків та взаємовідносин між державами, соціальними, політичними, економічними силами, організаціями, громадськими рухами, що діють на світовій арені.

В сучасних умовах види міжнародних відносин виокремлюються або на основі сфер суспільного життя: господарські, правові, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні тощо, або на основі взаємодіючих учасників: міждержавні, міжпартійні відносини, взаємовідносини різних міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій, неурядових, громадських асоціацій. Залежно від географічних кордонів, кількості країн-учасників, масштабу поставлених проблем вони також поділяються на глобальні, надрегіональні, регіональні, двосторонні. Цим типам відносин відповідають організації, які й реалізують міжнародні відносини.

Особливе місце в системі міжнародних відносин посідає Організація Об’єднаних Націй як інструмент широкого політичного співробітництва держав з метою підтримки міжнародного миру й безпеки, сприяння економічному та соціальному прогресу всіх народів. Нині членами ООН є більшість держав світу. Основні органи ООН – Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Економічна і Соціальна Рада, Міжнародний Суд та Секретаріат.

Для розв’язання деяких специфічних проблем, які недоцільно вирішувати на глобальному рівні, створюються певні надрегіональні організації, наприклад, Рух Неприєднання, який включав у 1990 р. 102 країни, що звільнилися від колоніальної залежності. Головна мета Руху – забезпечення зовнішньополітичної незалежності країн-учасниць.

Регіональний рівень міжнародних відносин відображає специфіку інтересів та цілей окремих регіонів. Це, передовсім, Європейський Союз, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності, Асоціація держав Південно-Східної Азії, ГУУАМ, СНД тощо.

Проте основними у міжнародних відносинах виступають двосторонні міждержавні політичні стосунки. Цей рівень взаємин реалізується у договорах та угодах, що визначають зміст та характер відносин між державами. Міжнародні відносини за своїм характером можуть бути рівноправними, дружніми, взаємовигідними або конкурентними (відносинами домінування-підкорення).

У розвитку системи міжнародних відносин визначну роль відіграє баланс потенціалу держав, що діють на міжнародній арені. Сила держави означає її здатність при захисті своїх інтересів впливати на інші держави, загалом на весь хід подій у світі. Це виявляється найчастіше у боротьбі за ринок збуту, сфери діяльності національного капіталу, за контроль над сировинними ресурсами тощо. Сила держави обумовлюється цілою низкою чинників. Донедавна вважалось, що головним є військова міць держави. Не заперечуючи значення цього фактору, слід зауважити, що ті задачі, заради яких держави нарощували військову могутність, сьогодні вимагають принципово інших рішень. У наш час неможливо забезпечити своїй країні економічні переваги, збагачення шляхом насильницького захоплення ресурсів інших країн. Прикладом може бути невдала спроба Іраку вирішити проблеми внутрішнього розвитку нападом на Кувейт у 1991 р. Сьогодні такий спосіб пошуку джерел економічного росту вважається не тільки аморальним, а ще й нереальним, нераціональним. За певних обставин навіть ядерна держава не спроможна підкорити державу, слабкішу за своїми воєнними ресурсами, наприклад, США у В’єтнамі, СРСР в Афганістані. Надмірні військові витрати лягають важким тягарем на економіку будь-якої країни, не дозволяють виділяти необхідні засоби для розвитку невоєнних галузей господарства, науки і культури. Це причиняє втрату державою внутрішньополітичної стабільності, підриває основи її могутності.

Реальний авторитет держави на міжнародній арені визначається більшим спектром показників. Наприклад, Німеччина та Японія, що зазнали поразки у другій світовій війні, у сучасному світі мають вагомий вплив на всю систему міжнародних відносин завдяки розвитку невоєнних факторів. До невоєнних факторів сили відносять масштаб території, природні й людські ресурси, структуру національної економіки, гарантії економічної безпеки, рівень науково-технічного, технологічного, культурного розвитку, характер державного устрою, здатність забезпечувати поступальний розвиток суспільства.

Багатовимірність та суперечливість сучасного світу, що виявляється в сучасних умовах у тенденції до єдності та цілісності обумовили невідворотність розробки, загального визнання та закріплення у міжнародних документах правил міждержавних стосунків. Вони втілені у принципах, зафіксованих у Статуті ООН, Заключному акті Європейської безпеки й співробітництва, Паризькій хартії для нової Європи. Ці принципи, по суті, становлять стратегічну концепцію мирних міжнародних відносин. Статут ООН затвреджує такі принципи взаємовідносин між державами:

- суверенна рівність всіх її членів;

- розв’язання міжнародних суперечок мирними засобами, аби не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість;

- утримання від загроз насилля або застосування сили проти територіальної недоторканності, цілісності та політичної незалежності будь-якої держави;

- відмова від дій, несумісних з цілями ООН;

- невтручання ООН у внутрішні справи держав-членів, що не виключає можливості використання примусових засобів у випадку загрози миру, здійснення актів агресії;

- визнання непорушності кордонів;

- повага прав людини і основних свобод, свободу думок, совісті, релігії та переконань;

- рівноправність та право народів розпоряджатися своєю долею;

- сумлінне виконання обов’язків щодо міжнародного права.

Викладені принципи спрямовані на формування нового світового порядку, за якого основою міжнародних відносин буде не військова сила, а добросусідство та співробітництво. Шлях до нового світового порядку – пошук колективними зусиллями всіх держав балансу їх інтересів та оптимальне співвідношення національних інтересів із загальнолюдськими.

Виступаючи на міжнародній арені як повноправний суб’єкт міжнародних відносин та світової політики, кожна держава реалізує, насамперед, певні національно-державні інтереси, які є найвагомішими факторами її активності.

Національний інтерес – це свідома потреба нації у самозбереженні, розвитку та забезпеченні власної безпеки. Він є також усвідомленними та відображенними у діяльності лідерів держави її потребами. Це стосується як багатонаціональних, так і етнічно гомогенних держав. Фактично під національним інтересом розуміється національно-державний інтерес.

Традиційне тлумачення докорінного національно-державного інтересу включає три основних елементи: військова безпека; економічне процвітання й розвиток; державний суверенітет як основа контроля над певною територією та населенням і збереження нації як свободної та незалежної держави. Останнім часом додають ще такі елементи: зростання національного добробуту, захист економічних і політичних позицій держави на міжнародній арені, розширення її впливу у світовій політиці.

Сьогодні ці елементи як зміст національного інтересу в цілому зазнають суттєвих змін під тиском нових обставин та умов. Нині держави та регіони стають проникливішими для зростаючих потоків ідей, капіталів, товарів, технологій і людей, що перетинають їх кордони. Традиційні двосторонні зв’язки між державами заповнюються новими, чинними у найрізноманітниших сферах, економіці і фінансах, транспорті та комунікаціях, інформації та культурі, освіті й науці. У таких умовах національний інтерес не може бути забезпечений без створення таких умов функціонування держави, як внутрішня стабільність, економічне благополуччя, моральний тонус суспільства, національна безпека, сприятливе зонішньоекономічне оточення, престиж та авторитет на світовій арені. Слід підкреслити, що забезпечення раціонального інтересу здійснюється лише за умови збалансованості зазначених обставин. У цьому і полягає мистецтво міжнародної політики.

Важливим чинником внутрішньополітичної стабільності і безпеки держєави є виважена, цілеспрямована, справедлива національна політика, насамперед, у багатонаціональних країнах, яких у сьогоднішньому світі близько третини.

Національна політика – це діяльність держави та її інститутів, громадських організацій, спрямована на досягнення стабільності поліетнічного суспільства шляхом узгодження та задоволення інтересів різних етнонаціональних спільностей.

У сучасному цивілізованому суспільстві вироблені наступні принципи національної політики:

1. Принцип самовизначення народів. Ще донедавна йшлося про самовизначення націй, як закономірного процесу їх звільнення від усіх форм залежності аж до створення власної держави. Проте у національній політиці самовизначення не повинно бути самоціллю, інакше баскам необхідно відокремития від Іспанії, корсиканцям від Італії, шотландцям від Англії, чеченцям від Росії тощо. Сьогодні світове співтовариство, підтримуючи боротьбу національних меншин проти дискримінації, не схвалює сепаратистські рухи, що загрожують територіальній та культурній цілісності народу або держави.

Один із шляхів самовизначення народів – федеративна форма держави, у якій адміністративно-державний розподіл здійснюється або за національним критерієм (Росія), або за територіальним (Бразилія, Мексика, США, ФРН). Досвід свідчить, що національна політика може бути успішною і без поділу території за національною ознакою. Головне – задоволення різноманітних соціальних, культурних, економічних інтересів всіх національностей.

2. Вирівнювання показників соціально-економічного розвитку й підтримка відносно однакових умов життя етносів багатонаціональних держав. У розвинутих демократичних країнах це досягається без виділення окремих національних утворень.

3. Пріоритет загальнонародних інтересів над національними. У цивілізованих країнах ця проблема вирішується в дусі Всезагальної декларації прав людини, де стверджується, що кожна людина, у якій би країні вона не жила, має володіти всіма правами та свободами, незалежно від будь-яких відмінностей –расових, статевих, лінгвістичних, релігійних, національних, соціальних. майнових тощо.

4. Визначення народом свого внутрішньополітичного статуту і форми організації. Це повинно відбуватися без втручання зовнішніх сил. Також без зовнішньої допомоги народ може на свій розсуд здійснювати свій економічний, політичний, соціальний і культурний розвиток.

5. Забезпечення багатонаціональною державою прав і свобод національних меншин. Держава створює необхідні умови для підтримки культурної, мовної, релігійної самостійності всіх етнонаціональних груп. Для контролю над реалізацією цих прав створюються спеціальні парламентські комісії у справах національностей.

6. Боротьба проти всіх форм расової та етнічної неприязні та ксенофобії. Ця вимога походить від визнання загальнолюдських цінностей та принципу рівності націй. При цьому важливе гармонійне сполучання культурної та національної політики, адже ксенофобія (страх перед чужими народами, їх культурою, політичною системою, неприязнь, ворожість) та національна нетерпимість виникають найчастіше на грунті низького загальнокультурного рівня. Обов’язковою умовою співіснування й взаємовідносин етносів є відповідне законодавство.

Національний інтерес реалізується в тому числі у зовнішній політиці, у конкретних та стратегічних цілях дежави, у відносинах з іншими державами, у світовій політиці взагалі.

Зовнішня політика – загальний курс держави у міжнародній діяльності, регулювання відносин даної країни з іншими державами та народами у відповідності з її принципами та цілями, здійснювані різними методами та шляхами. Цілями зовнішньої політики є збереження державою свого суверенітету (політичної самостійності) та забезпечення національної безпеки і територіальної цілісності.

Найважливішим засобом зовнішньої політики є дипломатія, тобто офіційна діяльність глав держав, урядів та спеціальних органів зовнішніх стосунків (міністерства закордонних справ) щодо її здійснення, захиту прав та інтересів держави за кордоном. Зовнішньополітичні цілі реалізуються також шляхом встановлення й розширення торговельно-економічних, науково-технічних, кредитно-фінансових і культурних зв’язків, які підтримуються на офіційному рівні, а також завдяки активності громадських та приватних організацій, об’єднань. В сучасних умовах зовнішня політика все більше стає мистецтвом ведення переговорів, досягнення розумних взаємоприйнятних політичних компромісів і рішень.

Національна безпека передбачає забезпечення внутрішніх та зовнішніх умов життєдіяльності країни, які гарантують можливості стабільного розвитку суспільства. У системі національної безпеки існують свої особливі цінності та пріоритети. Їх субординація визначається належністю цієї системи до регіональних та міжнародних структур, а також внутрішньою ієрархією вартостей кожного з елементів системи, їх пріоритетами. Якщо для громадян це їх конституційні права і свободи, то для суспільства – збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей, а для держави – внутрішня стабільність, надійна обороноздатність, суверенність, національно-державна та територіальна цілісність. Таким чином, у національній безпеці інтегруються докорінні, життєво важливі потреби та інтереси всіх соціально-політичних суб’єктів. Чинники національної безпеки умовно поділяють на дві великі групи: воєнні та невоєнні.

До групи воєнних чинників відносять:

1. Стан збройних сил країни, наявність у розпорядженні національного керівництва сучасних ядерних та звичайних озброєнь, мобілізаційні можливості (людські, матеріальні, фінансові).

2. Наявність (відсутність) військових союзників, участь (неучасть) у військово-політичних союзах та інших міждержавних та національних угрупованнях.

3. Стан можливих театрів воєнних дій.

Серед невоєнних чинників називають:

1. Природно-економічні умови країни.

2. Геополітичний чинник: розміри та освоєність території; довгота та стан державних кордонів; характер відносин з сусідніми державами.

3. Соціальнні чинники: життєвий рівень населення, його політичні, культірно-освітні, моральнісні, професійні, демографічні, етнічні характеристики.

Зазначені та інші, об’єктивні й суб’єктивні, воєнні та невоєнні чинники національної безпеки гарантують сприятливий розвиток країни, діючи у певному комплексі, єдиній системі, не замінюючи та не скасовуючи один одного. Слід завважити, що в умовах, коли без’ядерний, ненасильницький мир ще не досягнутий, воєнні чинники продовжують відігравати істотну роль у прагненні держав до забезпечення своєї безпеки.

Динамічний соціально-економічний, політичний розвиток багатьох держав, прагнення найефективніше реалізувати свої національні інтереси, а також стійкі, тривалі міжнаціональні, міждержавні проблеми, що не знайшли дотепер свого оптимального розв’язання, вимагають серйозних зусиль світової спільноти щодо забезпечення міжнародної безпеки, пошуку нових шляхів регулювання суперечностей, існуючих у міжнародній сфері.

Міжнародна безпека означає такий стан розвитку міжнародних відносин, який гарантуює стабільність та передбачуваність розвитку світового співтовариства. Це такий характер міжнародних стосунків, за якого їх суб’єктам не загрожує небезпека війни або зазіхання на суверенне існування й незалежний розвиток. Згідно зі Статутом ООН, у січасному світі основна відповідальність за підтримку міжнародного миру покладена на Раду Безпеки ООН. Саме їй належить виняткове право застосування санкцій проти агресора.

Ідея міжнародної безпеки, її практична реалізація обумовлені історичними умовами, економічними, політичними, соціальними факторами. Вона виникає разом з утворенням такого інституту як держава, і завжди є органічно пов’язаною з вирішенням проблем війни та миру. Історики підрахували, що за останні 5,5 тис. років мир на землі панував лише 250 років в цілому. Лише у період з 1945 по 1986 роки відбулося близько 250 воєн, у яких взяли участь 20 держав, чиї спільні втрати перевищили 35 млн. людей, причому тільки з застосуванням “конвенційної зброї”. Численні війни примушували держави дбати про свою безпеку, здатність різними засобами гарантувати захист від зовнішньої загрози для свого існування.

Кожної історичної доби міжнародна безпека залежить від пануючого способу виробництва, характеру і тенденцій розвитку міжнародних відносин та зв’язків. На її забезпечення впливають рівень розвитку цивілізації, матеріальної і духовної культури; стан військової справи, науки й техніки, міжнародної торгівлі, інформації, зв’язку й транспорту; розвиток процесу інтернаціоналізації господарства та суспільного життя, чинники географічного середовища.

Особливого значення у реалізації державою своїх національних інтересів, забезпеченні реальної участі та впливу на світовий політичний процес, на думку основоположників геополітики, набувають специфічні географічні чинники. Геополітика – це політична концепція, що відображає складну залежність та зв’язок зовнішньої політики держави з її географічним розташуванням, кліматом, природними ресурсами, територією.

Термін “геополітика” був уведений в політичну науку та практику шведським професором та парламентарем Р. Челленом.. Вивчаючи систему управління, що має на меті створення сильної держави, він дійшов висновку про необхідність поєднання в її діяльності п’яти тісно пов’язаних елементів: економічної, демографічної, соціальної, кратополітики та геополітики. Попередниками ідей геополітики вважають Геродота, Аристотеля, Н. Макіавеллі, Ш.Л. Монтеск’є.

Власне про геополітику йдеться з кінця ХІХ ст., коли німецький географ Ф.Ратцель започаткував наукову дисципліну, що мала вивчати закономірності у взаємодії між політикою та географічними факторами. Значний внесок у розвиток геополітичних ідей зробили англійський географ та політичний діяч Х.Д.Макіндер, американський адмірал А.Т. Мехен, професор Н. Спайкмен.

У традиційному, чи вузькому розумінні, терміном геополітика оперують тоді коли йдеться про суперечки між державами щодо території, причому, кожна сторона апелює до історії. Проте в сучасних умовах постіндустріальної революції руйнуються традиційні “імперативи” “класичної геополітики“. Політологи завважують, що сьогодні жоден з трьох принципів, на яких грунтувалося уявлення про міжнародні відносини – територія, суверенітет, безпека – не може розцінюватися як непохитний або адекватний новим реаліям. Феномени масової міграції людей, фінансових потоків, циркуляції ідей, деградації довкілля, поширення зброї масового знищення спотворюють звичні установки щодо пріоритетів держави, її безпеки, національного інтересу.

Тому останніми роками найчастіше використовується широке тлумачення геополітики – як сукупності соціальних, фізичних, моральних та матеріальних (а не тільки географічних) ресурсів держави, що становлять той потенціал, який дозволяє їй добиватися своїх цілей на міжнародній арені.

До традиційних елементів геополітики, таких як просторово-територіальні параметри держави (географічне розташування, розміри, конфігурація кордонів, вихід до моря), її надра, ландшафт, клімат, чисельність та структура населення, сьогодні додаються нові фактори, які обумовлюють силу держави, зміцнюють пріоритети та чинники впливу на міжнародні відносини. Йдеться, насамперед, про появу та поширення зброї масового знищення, наявність якої вирівнює позиції держав, що ним володіють, незалежно від їх природи, населення, територіальної віддаленості.

З позицій “класичної геополітики” географічне середовище, є постійним, непорушним фактором вливу на зовнішньополітичну поведінку держави. Проте сьогодні не можна не враховувати чинник масової діяльності людей. Сучасна геополітика має зважати на те, що розвиток засобів комунікації, а також поширення феномену безпосереднього втручання населення у державну політику може мати надзвичайні наслідки для міжнародної безпеки.

У минулому традиційнимпи засобами підтримки міжнародної безпеки вважались: об’єднання держав у двосторонні та багатосторонні воєнно-політичні союзи, пакти, блоки тощо; забезпечення обороноздатності держави, максимально можливих озброєнь, сучасного військового оснащення та техніки. Відповідно до цього вироблялися концепції міжнародної безпеки, військові доктрини, на грунті яких розгорталася стратегічна підготовка держав, їх армій та флотів до дій в умовах війни. Така історична практика, що стимулювала військове протистояння та війни між державами виявилася неспроможною забезпечити надійну міжнародну безпеку.

Нині, на думку політологів, склалася нова розстановка політичних і соціальних сил у світі, яка обумовлює необхідність та можливість підтримки міжнародної безпеки в інтересах всього людства. Нова система безпеки включає в себе політичну, військову, економічну, гуманітарну та екологічну сфери. Кожна з них є відносно самостійною, має свої особливості та проблеми, від успішності вирішення яких залежить рівень стабільності, надійності міжнародних відносин.

Отже, основні гарантії та принципи міжнародної безпеки зафіксовані в документах ООН, інших міжнародних форумів, є загальновідомими у відносинах між державами (коаліціями, союзами). До засобів забезпечення міжнародної безпеки належать: співробітництво держав у сфері припинення гонки озброєнь, обмеження озброєнь, часткового та повного роззброєння, в першу чергу, ядерного; запобігання та ліквідація військових сутичок, озброєних конфліктів; зниження міжнародної напруженості; відмова від курсу на військове домінування, скорочення збройних сил до розмірів розумної достатності, цілей оборони; викорінення неоколоніалізму, державного тероризму, расизму; спільне розв’язання в інтересах всіх народів назрілих глобальних, загальнолюдських проблем; перетворення узгоджених колективних принципів міжнародної безпеки у конкретні договірні зобов’язання держав, створення надійної системи контролю міжнародних організацій за їх дотриманням.