Основні ідейно-політичні доктрини сучасності



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Основні ідейно-політичні доктрини сучасності



1. Поняття політичної ідеології. Її структура і роль у суспільстві.

2. Сучасні соціально-політичні доктрини. Класичний лібералізм та неолібералізм.

3. Консерватизм і неоконсерватизм.

4. Соціалізм і комунізм. Сучасний соціал-демократизм.

5. Інші ідейно-політичні доктрини. Анархізм. Фашизм, шовінізм, расизм.

6. Альтернативні ідеї та моделі суспільного розвитку.

 

Політична ідеологія являє собою одну з найвпливовіших, найефективніших форм політичної свідомості, будучи знаряддям “духовного панування” тієї чи іншої політичної сили. Ідеологія регулює, інтегрує та спрямовує діяльність індивідів передусім у політичній сфері життєдіяльності суспільства. Вона включає також сукупність уявлень про найкраще улаштування майбутнього суспільства.

Отже, політична ідеологія – це система поглядів та ідей, яка пропонує цілісну трактовку закономірностей суспільного життя, його сенсу, спрямованості, перспектив, що надають певні способи розв’язання загальних проблем. Сутність цих способів рішення проблем завжди відбиває інтереси окремої соціальної групи, її політичні претензії, прагнення до влади. Проте ідеології, що мають здатність визначати принципи соціального мислення людей, впорядковувати у їх свідомості картини світу, є, за визначенням К. Мангейма, “тотальними”, адже вони намагаються інтегрувати у своїй доктрині не тільки інтереси конкретного політичного суб’єкта, а й універсальні, загальнонаціональні та загальнолюдські цінності, ідеали, футурологічні проекти, мобілізуючи активність великих соціальних груп для досягнення власної мети.

Ідеологія, як і наука, ґрунтується на теоретичних принципах, використовує раціональні методи пояснення та артикуляції. Але на відміну від науки, характеризує спрямованість не на відкриття істини, а на досягнення певних політичних цілей. Наукова теорія не допускає оціночних суджень, має в своїй основі зафіксовані та перевірені факти, ідеологія ж завжди включає ціннісні оцінки і припущення, суб’єктивні установки та умовні тлумачення. Таким чином, жодна ідеологія не дає точного та надійного відображення дійсності, і пропоновані ними цілі та програми діяльності, як правило, суттєво відрізняються від реальних політичних ситуацій і можливостей. До того ж ідеології – це заангажовані, вибудовані з позиції певної соціальної групи проекти, що формулюють насамперед конкретні, партикулярні інтереси.

Завважуючи ці особливості ідеології, деякі західні науковці (К. Ман гейм, Т. Адорно, Д. Белл) визначили її як, по суті, “хибну свідомість”. Наступним кроком у цьому напрямі стало виражене американським вченим Д. Беллом у 60-ті роки намагання позбутися ідеології взагалі як застарілої, нікчемної, небезпечної для демократичної культури. форми свідомості (концепція “деідеологізації”). Д. Белл обстоював думку, що у сучасному постіндустріальному суспільстві місце ідеології має посісти наука, раціонально обґрунтовані моделі майбутнього. Проте, вже у 70-х роках той самий Д. Белл, а також інші автори (Р. Арон, Д. Гелбрейт) виступили з концепцією “реідеологізації”, визнавши необхідність формування нової ідеології, що відповідає реаліям сучасного життя. Отже, спроба “відмінити” ідеологію не мала успіху, і в епоху технологічних революцій ідеологія як специфічна форма свідомості продовжує своє існування, здійснюючи вплив на думки людей.

Серед причин життєздатності ідеології слід назвати такі обставини. По-перше, ідеологія живиться потребою людей у цілісній, несуперечливій, досить прозорій і простій картині світу, яка допомагає зорієнтуватися у складних реаліях соціально-політичного життя. Ідеологія пропонує не тільки зрозуміле й доступне кожному пояснення реальності, а й накреслює доцільний, вивірений напрямок діяльності, надає певну загальну програму такої діяльності. Крім того, вона повинна вказувати принциповий шлях розв’язання злободенних проблем суспільства. По-друге, будь-яка ідеологія завжди містить елементи утопічності, ілюзорності, позаяк намагається дати нарис бажаного, ідеального, досконалого майбутнього суспільного устрою. Ця особливість ідеології також є відповіддю на прагнення людей сформувати уявну картину довершеного світу, яка не має чітких меж реальності та мрії. З іншого боку, автори ідеологій самі можуть глибоко вірити у такі перспективи, аби переконати інших у їх здійсненності, зробити їх привабливими, надихаючими на втілення високого ідеалу. Відтак, утопізм властивий будь-якій ідеології, необхідно лише відрізняти певний спонтанний, природний, невимушений утопізм ідеологій від свідомого продукування міфів як цілеспрямованого, штучного інструменту маніпуляцій суспільною свідомістю, одного із недостойних, “брудних” методів політики.

Реалізуючи свої основні завдання, ідеологія функціонує на відповідних рівнях, які і визначають її структуру.

1. Ідейно-теоретичний рівень містить наукові теорії, ідеї, положення, які артикулюють та формують цінності та ідеали певної соціальної верстви (нації, держави), основоположні засади та перспективні проекти їх суспільно-політичної діяльності.

2. Програмно-політичний рівень трансформує соціально-філософські конструкти і принципи у конкретні програми, вимоги та гасла політичної партійної еліти, формується нормативна основа прийняття рішень та мобілізації політичної активності громадян.

3. Актуалізований рівень являє собою переконання, погляди, позиції, прагнення конкретних громадян, готових реалізувати принципи та цілі певної ідеології у практичних справах і політичній діяльності.

Як правило, кожна ідеологія покликана виконувати такі функції: оволодіння масовою свідомістю, запровадження, навіювання власних критеріїв оцінки минулого, сучасного та майбутнього, створення позитивного для сприйняття громадською думкою, образу пропонованих нею цілей та завдань політичного розвитку, добиватися цілеспрямованих дій людей заради реалізації поставлених цілей, а не просто їх популяризації та пропаганди.

Отже, політична ідеологія виявляється сукупністю систематизованих ідей, поглядів, позицій певної соціальної групи, що містить теоретичне узагальнення реалій політичного життя, конкретні програми політичної діяльності, які виражають та захищають її інтереси з допомогою політичної влади або впливу на неї.

Найвідомішими, впливовими, популярними ідеологіями, що сформувалися у ХІХ ст. і з відповідними трансформаціями набули поширення у ХХ ст., стали лібералізм, консерватизм, соціалістичні та деякі інші ідеології.

Далі йтиметься про ідейно-теоретичний, засадничий рівень функціонування ідеології, який визначає їх якісну відмінність від інших, формулюючи ті чи інші цілісні соціально-політичні доктрини, що включають ґрунтовні, концептуальні, світоглядні та ідейні настанови, принципи даної ідеологічної позиції. Отже, розглядатимуться передусім, базові теоретичні конструкції та ідеї, результат їх запровадження й практичної реалізації згадуватимуться почасти, за мірою необхідної предметної аргументації, позаяк цей аналіз є вже предметом політичної історії.

Отже, класичний лібералізм, успадкувавши ряд ідей давньогрецьких мислителів, сформувався як суспільно-політична позиція, що наголошує на забезпеченні свободи особистості, інших громадських і політичних прав індивіда, на обмеженні повноважень держави. Наприкінці ХУІІІст. теоретичною базою його стала політична філософія Дж.Локка, Т.Гоббса, Ш.-Л.Монтеск’є, А.Сміта, Б.Констана, А. де Токвіля, протягом ХІХст. ці ідеї розвивалися І. Кантом, Дж. Міллем, І. Бентамом.

З самого початку ліберальний світогляд акцентував на ідеалі індивідуальної свободи як універсальній меті. Передумовами ліберальної картини світу стали виокремлення людської індивідуальності із соціуму, свідомість відповідальності кожної окремої людини перед суспільством, утвердження думки про рівність всіх людей у своєму природному праві на самореалізацію. Відтак, домінуючим, ґрунтовним принципом лібералізму є індивідуалізм – концепція, котра розглядає окремого індивіда як рушійне начало у розвитку суспільства, як автономна, саморегулююча особистість, що самостійно, незалежно від суспільства спроможна встановлювати закони власної моральності й поведінки. “Індивід – господар своєї власної персони”(Дж. Локк),”Людина краще за будь-який уряд знає, що їй необхідно”(Дж. Мілль) – ці вислови стали постулатами ліберального світобачення. Саме індивідуалізм покладений в основу ствердження права кожної людини на життя, політичну самореалізацію, прагнення до щастя, в основу принципа тотожності свободи та приватної власності, який став потужної стимулюючою силою суспільно-історичного розвитку, формування й зміцнення політичної демократії. Приватна власність розглядається як непохитний гарант і міра свободи. Практичною реалізацією настанов індивідуалізму та права приватної власності в економічній сфері виступають принципи вільного ринка і вільної конкуренції, здійснення яких забезпечили безпрецедентні темпи зростання продуктивних сил в країнах західної Європи. З економічною свободою тісно пов’язувались всі громадські та політичні свободи.

З утвердженням ідеї індивідуальної свободи все чіткіше окреслювалися проблеми відносин держави та окремої людини, а саме проблема меж втручання держави у справи індивіда. Сфера індивідуальної активності особи, що не підлягає регуляції з боку зовнішніх сил, розглядається як сфера реалізації природної свободи, а , отже, природного права. Виходячи з цього постулату, були сформульовані принципи економічної, правової та державно-політичної системи, в яких право стало інструментом гарантування кожному індивіду свободи форм діяльності, вибору морально-етичних цінностей. У політичній сфері це знайшло відображення у концепції держави - “нічного сторожа”, а також, у теоріях правової держави, демократії та парламентаризму.

Слід зауважити, що ліберали ніколи не відкидали значення важливих функції держави, причому не тільки щодо забезпечення правопорядку, прав і свобод кожної особи, захисту національного суверенітету та територіальної недоторканості , а й приписували державі відповідальність за матеріальну підтримку незахищених верств населення.

Ліберальна концепція державного устрою ґрунтувалась на принципах конституціоналізму, парламентаризму та правової держави – цих базових конструктів політичної демократії. Фундаментальне значення в організації державної влади мав принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу, судову. Лібералізм і демократія обумовлюють один одне, проте їх не можна ототожнювати. Демократія означає сферу влади, яка легітимізує владу більшості. Лібералізм же, насамперед. передбачає межі влади.

Ясна річ, комплекс розглянутих принципів, ідей та концепцій, що складають доктрину класичного лібералізму, слід розуміти як певний ідеальний тип. У реальному житті все виглядає набагато складніше. Найбільш послідовно ліберальний ідеал був реалізований в англосаксонських країнах, зокрема у США. Разом з тим, він став відображенням свого часу, тодішніх реалій розвитку суспільства. Британський політолог Е. Гелпі стверджував, що головною турботою лібералізму є не забезпечення “громадських свобод, а реалізація свободи капіталіста”. Адже, за переконанням Б. Констана, свобода обирати та бути обраним має належати лише тим, хто достатньо заможний. Відтак, класичний лібералізм обмежував громадянські права найманих працівників, жінок, представників етнічних та расових меншин, виражаючи інтереси одного соціального класу, власників засобів виробництва, суб’єктів приватного підприємництва.

Подією, що перетворила класичний лібералізм на здобуток історії, стала велика криза 1930-х років, що беззаперечно і незворотно запровадила принципи державного втручання в економіку, водночас вона перекреслила ряд важливих постулатів класичного лібералізму. Крім того, більшість фундаментальних ліберальних ідей протягом ХІХ-го та початку ХХ ст. були реалізувані. У ряді країн Західної Європи та Північної Америки були здійснені конституційні реформи, реальністю стала секуляризація суспільства. На авансцену історії вийшли соціал-демократичні партії, які взяли на себе подальший розвиток починань, ініційованих лібералами.

Посилення елементів державницької ідеології та визнання соціальних цілей, адаптувавших традиційні цінності лібералізму до реалій другої половини ХХ ст., змусили говорити про його історично оновлену форму – “неолібералізм” або “соціальний лібералізм”. Він вважає головною перевагою політичної системи справедливість, а заслугою уряду – орієнтацію на моральні принципи та цінності. Неолібералізм корректно ставиться до практики державного втручання в економіку, визнає необхідність певних масштабів її державного регулювання. В основі політичної програми – ідеї консенсусу управляючих та виконавців, необхідності участі мас в політичному процесі, демократизації процедури прийняття рішень. Між тим, збережена лібералізмом орієнтація на публічні види людської діяльності (політичну активність, підприємництво, свободу від упереджень), традиційне ставлення до моралі як приватної справи людини обмежує електоральну підтримку цих програм у сучасних умовах.

Консерватизм(від лат. conservate – зберігати, охороняти) – ідейно-політична позиція, що наполягає на необхідності збереження і підтримки історично усталених форм політичного і соціального життя, передусім, його правових, моральних засад, на яких ґрунтується сім’я, релігія, власність.

Історія консерватизму починається з Великої французької революції, що зруйнувала основи старого порядку традиційного суспільства, старі форми панування аристократії. Вперше основні положення консерватизму були сформульовані у роботах Е. Берка, Ф. Новаліса, Л. Де Бональда, Ж. Де Местра, Д. Кортеса. Вважається, що точно визначити почин консерватизму можна з моменту виходу у 1790 р знаменитого есе Е. Берка “Міркування про французьку революцію”. Термін “консерватизм” набув поширення по заснуванні Шатобріаном журналу “Консерватор” у 1815 році. На відміну від лібералізму та марксизму, консерватизм не має однозначного ідейного змісту й змінює свою форму в різні історичні часи. Загальними є ідеї вірності традиціям, духовним цінностям, збереження статус-кво, але сутність цього порядку речей може значно різнитися. Характерна особливість консерватизму – здатність до трансформації відповідної суспільним перемінам. Часто конкретний концептуальний зміст консерватизму залежить від образу його історичного ідейного опонента – лібералізму, соціалізму, анархізму тощо. Тому слід фіксувати стійке філософсько-політичне ядро консерватизму, що містить ряд фундаментальних теоретичних положень, складаючи певний концептуальний інваріант консервативного світогляду. Грунтовна ідея консерватизму, започаткована ще Е. Берком, полягає у погляді на суспільство як на цілісний організм, всі частини якого взаємопов’язані, тому спроби змінити деякий його елемент мають небезпеку зруйнувати всю систему. Суспільство являє собою систему норм, традицій, звичаїв, інститутів, моральних принципів, що сягають своїми коріннями сивої давнини, тому сучасні політичні проекти слід пристосовувати до цих стійких традицій та інститутів.

Фундаментальним соціальним інститутом вважається інститут приватної власності як умова самореалізації індивіда, гарант дотримання його прав і свобод. Свобода окремої людини можлива тільки як втілення метафізичної свободи всієї соціальної спільноти (держави, нації, народу). Отже, консервативне розуміння свободи, на відміну від лібералізму, має інтегративний, або колективістський характер. Держава, як насамперед політична організація, повинна бути досить міцною та потужною для надійного захисту безпеки громадян, забезпечення загальної стабільності, вагомого авторитету на міжнародній арені.

Вважається природною певна “здорова” різноманітність у суспільстві, деякі форми економічної, соціальної нерівності, адже всі люди народжуються нерівними у своїх здібностях і талантах. Рівність можлива тільки перед Богом та законом, тому консерватизм завжди негативно оцінює будь-які проекти соціальної рівності. Консерватори наполягають на тому, що життєздатність суспільства значною мірою забезпечується діяльністю еліти, найціннішим елементом спільноти, головний її привілей – свідомість своїх відповідальності, обов’язків перед державою та народом. Гармонія людських взаємин та непорушність суспільного порядку зберігаються за умов підтримки членами соціуму одвічних традицій, норм моралі та релігії.

У ХХ ст. доля консерватизму складалася неоднозначно, суперечливо через використання деяких його ідей фундаторами фашизму. У повоєнні роки він був дискредитований з боку інтелектуальної еліти, що піддала його остракізмові. Політичні партії побоювались відкрито проголошувати свою відданість цій ідеології, навіть у своїх назвах. Реабілітація консерватизму відбулася наприкінці 70-х років, коли він мав вже велику кількість прихильників, значну популярність серед широких верств населення. В останні десятиліття виявилася очевидна тенденція еволюції консерватизму в бік ірраціональних ідей (наприклад, “Нові праві” у Франції), а, з другого боку. схильність до ліберальних цінностей. Цей напрям еволюції консервативних ідей реалізувався у неоконсерватизмі, що сформувався як відповідь на кризові економічні явища 70-х років, масові молодіжні рухи протесту, поширення впливу кейнсіанства. Неоконсерватизм досить вдало адаптував традиційні цінності консерватизму до реалій постіндустріального суспільства. Посилення усебічної залежності людини від механічного середовища, прискорення темпів життя, порушення духовної й економічної рівноваги спричинили серйозну кризу у суспільній свідомості західних країн. В цих умовах неоконсерватизм запропонував духовні пріоритети сім’ї та релігії, соціальної стабільності, що базується на моральній взаємній підтримці та відповідальності громадянина і держави, на міцному державному порядку. Основна відповідальність покладається на самого вільного індивіда, який має розрахувати на власні сили і локальну солідарність громадян, перш за все, сусідської громади. Ця модель відрізняється від ліберальної, орієнтованої на повну автономію індивіда у пошуках сенсу буття та необхідності “домовлятися” з державою. Держава з погляду неоконсерваторів, має забезпечувати цілісність суспільства, необхідні для індивіда життєві умови на основі законності та правопорядку, надавати можливість створювати політичні асоціації, розвивати інститути громадянського суспільства і культури.

Отже, консерватизм запропонував людям чітку формулу взаємовідносин між соціально відповідальним індивідом та політично стабільною державою. Хоча консервативної ідеології дотримуються лише деякі великі політичні партії західних країн (Консервативна у Великобританії, ХДС/ХСС у Німеччині, Ліберально-консервативна в Японії, Республіканська в США), коло прихильників цієї ідейної позиції у сучасному світі постійно розширюється. В Україні консервативні ідеї прагнуть реалізувати Українська республіканська партія, Українська консервативна республіканська партія, інші.

Ідеї соціалізму відомі з найдавніших часів, однак теоретичного обґрунтування та ідеологічного оформлення вони здобули тільки у ХХ ст. Вагоме значення для їхньої концептуалізації мали егалітаристські (від французької egalite - рівність) ідеї французького мислителя Ж.-Ж. Руссо та його співвітчизника Ф. Бабефа про класову нерівність громадян і насильницької боротьби за суспільні перетворення.

Соціалізм(від латинської socialis – суспільний) – сукупність ідей та теорій, що стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатацій, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей, на принципах соціально забезпеченої свободи особистості.

Перші спроби окреслити ідеал цього суспільного устрою зроблені ще Т. Мором і Т. Кампанеллою у ХУ – ХУІІ століттях, а на рубежі ХУІІІ – ХІХ ст. соціалістами-утопістами А. Сен–Сімоном, О. Фур’є та Р.Оуеном. У середині ХІХ ст. К. Маркс та Ф. Енгельс надали теоретичне обґрунтування соціалізму, пов’язавши його здійснення з процесом історичного становлення ідеального суспільства “всезагального братерства” – комунізму. Марксизм – філософське, економічне та соціально-політичне учення К.Маркса та Ф. Енгельса, спрямоване на вираження та захист інтересів робітничого класу, являючи собою суто радикалістську ідеологію, наголошує на необхідності революційних методів переходу до комуністичного суспільства. Слід зауважити, що найсуттєвішим недоліком комуністичної теорії є ігнорування людської натури, природної нерівності людей, а також об’єктивних тенденцій суспільного процесу, що виявилися у зростанні багатоманітності соціальних інтересів, професійної, соціально-економічної, політичної диференціації людей.

Практична реалізація догматизованого більшовистського варіанту марксизму здійснювалася через масове соціальне насильство, заборону приватної власності, ринкових відносин, політичної і духовної опозиції, вихолощення ідей свободи та демократії. Це призвело або до повної ліквідації громадянського суспільства (СРСР, країни Центральної та Східної Європи), або до його серйозної кризи (Північна Корея, Куба) чи ринкового реформування (Китай, В’єтнам).

Соціал-демократія, яка базується на теоретичних підвалинах соціалізму, відіграла величезну роль у формуванні сучасної суспільно-політичної системи та ідейної ситуації у всьому світі. Багато політичних діячів та дослідників називали ХХ ст. соціал-демократичним віком. Соціал-демократію розуміють як теорію і практику всіх партій, що входять до Соціалістичного інтернаціоналу, підтримують їхні соціальні та політичні сили. Соціал-демократична ідеологія намагається узгодити уявлення про суспільство соціальної справедливості з низкою ліберальних ідей, визнає пріоритет поступової еволюції суспільства у напрямі устрою соціального благополуччя та рівності громадян незалежно від їх походження, що гарантує збереження громадянського миру.

Певний час соціал-демократія дотримувалась марксистських установок на ліквідацію капіталізму, перебудову суспільства на засадах диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, всезагальної рівності тощо. Проте у перші десятиліття ХХ ст. щодо основних ідей марксизму про необхідність революції, непримиренність класової боротьби стався розкол у соціал-демократичному русі. Більшовистська революція в Росії та Комуністичний Інтернаціонал закріпили його. Передбачивши можливість диктаторського соціалізму, керівники реформістського крила соціал-демократії проголосили своєю метою побудову демократичного соціалізму.

Сьогодні вважається, що вперше поняття “демократичний соціалізм” було вжито у 1888 році Б.Шоу для визначення соціал-демократичного реформізму. Пізніше його використовував німецький соціал-демократ Е.Бернштейн, остаточно закріпив цей термін Р. Гільфердінг. В основу концепції демократичного соціалізму була покладена опрацьована у середині ХХст. Л. фон. Штайном програма політичної, економічної і культурної інтеграції робітничого руху в капіталістичну систему. Фундаментальні теоретичні засади демократичного соціалізму з орієнтацією на поступове реформування капіталістичного суспільства, були аргументовано викладені Е.Бернштейном. Головна його заслуга полягає у відмові від руйнівних методів марксизму, реалізація яких у Росії призвела до встановлення тоталітарного режиму. Відкидаючи ідею диктатури пролетаріату, Бернштейн доводив необхідність переходу соціал-демократії “на грунт парламентської діяльності”. Соціал-демократія заперечує насильницькі революційні форми побудови досконалішого соціального ладу. “Класова диктатура належить нижчій культурі” – стверджував Бернштейн. На його думку, тільки демократія є формою існування суспільства, придатною для реалізації соціалістичних принципів свободи, рівності, солідарності. Причому на перше місце висувається солідарність робітників, адже без неї свобода та рівність за капіталізму перетворюється для більшості трудящих на благі побажання.

Новий етап розвитку демократичного соціалізму відбувається по закінченні другої світової війни. У 1951 Соцінтерн прийняв свою програму – “Франкфуртську декларацію”, у якій були сформульовані основні цінності демократичного соціалізму. У 1959 році у завершеній і лаконічній формі “Основними цілями соціалістичних прагнень” були проголошені свобода, справедливість, солідарність. (Годесберзька програма СДПН). Центральне місце у сучасній програмі демократичного соціалізму посідає свобода як самовизначення кожної людини. Свобода, що ігнорує рівні права всіх людей, перетворюється на свавілля. Рівні права індивіда на визнання його гідності та інтересів формують зміст справедливості. Справедливість, що зневажає ці права, стає зрівнялівкою, а вона повинна бути рівною для всіх свободою. Свобода самореалізації можлива тільки за тих умов, якщо розуміти її не лише як індивідуальну, а й суспільну свободу. Свобода окремого індивіда може здійснитися лише у вільному суспільстві.

Слід зазначити, що ставши біля керма правління або перетворившись на впливову парламентську силу, європейські соціал-демократи та профспілки досягли вагомих успіхів. Вони ініціювали багато реформ (націоналізація деяких галузей економіки, безпрецедентне розширення соціальних програм держави, скорочення робочого часу і т. і.), які забезпечили бурхливий економічний розвиток індустріальних країн. Позитивним чинником світового розвитку визнана діяльність Соціалістичного Інтернаціоналу, що об’єднав 42 соціалістичні та соціал-демократичні партії європейських та інших країн. Свідчення великої позитивної ролі соціал-демократії у визначенні пріоритетів внутрішньополітичного розвитку країни можна представити на прикладі Швеції, що репрезентує зразок “скандинавської моделі” демократичного соціалізму. Її виникнення пов’язують з приходом до влади перших соціал - демократичних урядів: у Данії – у 1929 році, у Швеції та Норвегії – у 1932 році. Незмінно зберігаючи владу протягом декількох десятиліть соціал-демократи здійснили глибокі соціально-економічні реформи, зокрема, в реалізації соціальних програм держави добробуту. Зокрема, частка національного доходу, передбачена на соціальні цілі зросла з 10% у 1950-х роках до 1/3 у 70-х роках. Основні особливості “шведської моделі”: відновлення за короткий час високоефективної економіки, забезпечення повної зайнятості всього працездатного населення, подолання бідності, створення найбільш розвинутої системи соціального забезпечення, досягнення високого рівня грамотності та культури, охорони здоров’я, професійного навчання, освіти, житлового будівництва тощо.

Отже, останніми десятиріччями, звільняючись від марксистської спадщини, сучасний демократичний соціалізм включає до політичних програм соціал-демократичних партій такі принципи як політичний плюралізм, приватнокапіталістичні ринкові регулятори економіки, державне управління економікою на основі кейнсіанських рекомендацій, соціальна допомога, забезпечення максимального рівня зайнятості, етична аргументація проголошених цілей.

Поряд із такими впливовими і авторитетними ідеологіями як лібералізм, консерватизм та соціалізм у сучасному складному, диференційованому, навіть строкатому, розмаїтті політичних ідей та концепцій слід згадати деякі доктрини, які можуть активізувати свій потенціал у різні періоди соціально-політичного розвитку за певних обставин. Не маючи стійкої соціальної бази, час від часу вони спроможні захопити, набути розголосу чи популярності серед деяких декласованих, люмпенізованих, маргінальних груп населення. Як правило, це - радикальні, екстремістські проекти соціальних перетворень, зокрема анархізм, фашизм, шовінізм, расизм.

Анархізм (від грецької anarchia - безвладдя) – це ідеологія та політична філософія, що проголошує своєю метою звільнення особистості від усіх форм примусу з боку влади, й, передусім, держави. Критика державного втручання у суспільне та приватне життя людей наближає анархізм до лібералізму, проте у практичних програмах вони різняться. Якщо лібералізм виступає за “мінімум держави”, то класичний анархізм вимагає скасування держави взагалі, ліквідації держави як соціального інституту. В основу “класичного” анархізму покладені індивідуалізм та волюнтаристське заперечення будь-яких об’єктивних законів суспільного життя. Анархізм захищає цінність дрібної власності, дрібного землекористування, проповідування тактики ”прямої дії”, уявлення про майбутній суспільний лад як вільну асоціацію виробничих комун, громад.

Анархізм сьогодні може виступати як певна тенденція будь-якої політичної думки, позиції, пов’язаної з критикою етатистських програм чи реформ, що передбачають посилення ролі держави або її втручання у ту чи іншу сферу суспільства. Тоді будь-яка ідеологія може використовувати антидержавницький ідейний арсенал анархізму, пропаговану ним практику “прямих дій”.

Різні форми фашизму як ідеології включають деякі спільні базові ідеї: ірраціоналізм (недовіра до можливостей людського розуму), крайній націоналізм, шовінізм, расизм, ідея “вищої раси”, покликаної панувати над іншими, “нижчими” расами. Для фашизму характерні культ Особи, особистої влади, пропаганда війни як природного стану суспільства, максимальний контроль над усіма проявами публічної та приватної сфери життя людей. При цьому фашизм вирізняється демагогічним проповідуванням “класової гармонії”, “корпоративності”, “національного духу”. Важливо усвідомлювати, що небезпека фашизму існує завжди і повсюдно там, де в результаті жорсткого утиску національних почуттів, прав якогось народу створюється грунт для масового ультра- націоналістичного руху.

Шовінізм є складовою фашистської ідеології (від французького chauvinism – від імені капрала наполеонівської армії Н. Шовені), означає агресивну форму націоналізму, проповідь національної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої, схильність до розпалювання національної ворожнечі, аж до заклику застосування військової сили. Фашистська ідеологія завжди містить елементи расизму. Расизм може мати вплив як самостійний комплекс ідей, в основному, у нечисленних угрупованнях, проте становить серйозну небезпеку громадському порядку, загрозу правам і свободам окремих громадян.

Расизм – політична ідеологія та практика, теоретичною основою яких є сукупність псевдонаукових концепцій про фізичну, психічну та інтелектуальну нерівноцінність людських рас і вирішальний вплив расових відмінностей на історію та культуру людства. Для расизму характерні антигуманні ідеї про споконвічний поділ людей на вищі і нижчі раси, з яких перші виступають єдиними творцями цивілізації, призначеними для панування, інші ж не здатні до створення і навіть засвоєння високої культури, тому приречені бути об’єктами експлуатації. Отже, враховуючи мобілізуючі ресурси ідеології, слід зважати і на небезпечні можливості використання різних екстремістських, радикальних ідеологій, та пов’язану з ними загрозу зростання насильства, націоналістичного мілітаризму, вождизму та інших рис цих агресивних політичних течій.

Останніми десятиріччями, передусім у західних країнах, формуються популярні політичні рухи, що принципово відрізняються від традиційних ідейно-політичних напрямів. Нова ситуація світового розвитку, глобалізація, зміни у взаємодії суспільства та природи, формування нової структури потреб та інтересів людей спричиняє створення й розповсюдження “альтернативних” ідей і моделей розвитку, які відкидають фундаментальні принципи сучасної цивілізації та пропонуюють нові проекти майбутнього. Серед альтернативних ідейних течій особливе місце посідає “зелена” ідеологія, яка грунтується на усвідомленні масштабів та наслідків екологічної загрози цивілізації. На думку представників “зеленого” руху, необхідно знайти такі засоби створення добробуту, які б дозволили задовольняти справжні, а не штучні потреби людей, не спричиняючи шкоди крихкій біосфері Землі.

Теоретики та учасники альтернативних рухів, автори альтернативних моделей та проектів не сприймають ідеологію як таку, розцінюючи її як засіб політичного маніпулювання. Зазвичай, їх світогляд досить мобільний, між тим є деякі загальні принципи, що їх можна сформулювати таким чином :

– концепція “політичної екології” передбачає відмову від економічного зростання, гальмування розвитку технологій, формування нових принципів соціальної поведінки людини;

– ідея гармонійних екосистем, способу життя у злагоді з природою, добровільного спрощення, відмови від сучасної цивілізації комфорту й споживацтва;

– принцип децентралізації, локалізації, дотримання гасла “мале – прекрасно”, перехід до життя у невеликих громадах (комунах), де має функціонувати принцип “діяти локально, мислити глобально”;

– антиавторитаризм, відкидання принципу поділу суспільства на керівників та керованих, ідеї прямої демократії, самоврядування, участі кожного у підготовці та прийнятті рішень, що безпосередньо його торкаються;

– ідея самореалізації, подолання відчуження особистості і переконання у тому, що насправді демократичним може вважатися лише таке суспільство, метою якого є вільний розвиток людини;

– радикальний характер ідеала, проте – відмова від крайніх, рішучих заходів у сфері політичної дії, дотримання тактики “малих справ”.

Ідеї “альтернативістів” до недавнього часу не мали значного впливу на конкретні рішення можновладців, а їхній прихід до влади мало ймовірний. Разом з тим , багато традиційних політичних партій у той чи інший спосіб намагаються використовувати деякі з-поміж цих ідей у своїх програмах, адже їхній інтелектуальний вплив на широку громадську думку стійко зростає.

Потужний імпульс розвитку альтернативних ідей надала останніми роками діяльність так названих антиглобалістів. Як свідчить сама назва, вони виступають, передусім, проти процесу глобалізації, що виявляється у всесвітньому пануванні, всевладді декількох транснаціональних компаній, які спроможні вирішувати долі кількох мільйонів людей, не зважаючи на національні уряди, інші державні інститути. Ці твердження ілюструються тими фактами, що обіг двох транснаціональних корпорацій – “Форд” та “Дженерал моторс” більший, ніж загальний валовий продукт всіх країн Південної Америки. Їхнім інтересам заважають природоохоронні норми, соціальні вимоги, національні особливості. Відтак, одна із сфер діяльності антиглобалістів – вивчення різних аспектів практики ТНК, розповсюдження інформації через мас-медіа, формування широкомасштабного протестного руху. Зокрема, організація “Глобальна дія людей” об`єднала сотні різноманітних протестних груп (зелених, профспілок, пацифістів, анархістів та інших) з метою дестабілізації діяльності МВФ та ВТО, які звинувачуються антиглобалістами у грабіжницьких для бідних країн торговельних та кредитних стратегіях, зруйнуванні цілих національних економік. Інший напрям критики й боротьби – фінансові спекуляції на біржових ринках, які миттєво збагачують деяких осіб, не зайнятих реальним виробництвом, продуктивною діяльністю, що викликає обурення профспілок, лівих інтелектуалів. Ця ідея була підтримана нобелівським лауреатом з економіки Дж. Тобіном, який запропонував оподаткувати ці операції спеціальним соціальним податком у розмірі 0,1%, а надходження направляти на фінансування екологічних та соціальних програм.

Дедалі термін “антиглобалізм” стає некоректним, адже сьогодні цей рух не обмежується акціями протесту п<



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.214.224.207 (0.015 с.)