Тема 17 Особистість і політика

1. Особистість як суб’єкт політики. Основні типи та форми політичної участі особи.

2. Політична соціалізація індивіда. Типи соціалізації особистості.

3. Культура громадянськості. Гарантії прав людини як критерій гуманізму в політиці.

 

Основним елементом, визначальним чинником політичного процесу, її дієвим, активним началом виступають суб’єкти політики. Суб’єкти політики – це діючі у політичній сфері особи, соціальні групи, організації, рухи. Для того, аби індивід став суб’єктом політики, він повинен безпосередньо або непрямим способом бути включеним до політичного життя. Це може бути політичний діяч, активіст політичних партій чи виборчих штабів, член групи, що реалізує самостійно вироблені програми діяльності, спрямованої на досягнення свідомої мети. Іншими словами, індивід має виступати як “homo politikus” – “людина політична” – центральний суб’єкт і об’єкт політичних, правових, громадянських, соціально-економічних відносин. Ступінь участі громадян у політичному житті може бути різною: від повної пасивності та апатії до активної участі в політиці як лідера нації, політичної партії, організатора політичних кампаній тощо.

У кожному суспільстві формуються свої параметри включеності особистості до політики. Проте сама ідея необхідності прямої участі людей у політичному процесі тлумачиться неоднаково. Так, багато послідовників руссоїстських (концепція колективістської демократії), марксистських (концепція соціалістичної демократії) традицій політичної думки наполягають на необхідності практично повної участі всіх громадян у політичній діяльності. Наприклад, Ленін В.І. неодноразово твердив про неминучість “прямої, забезпеченої законами... участі всіх громадян в управлінні державою”. Деякі теоретики “ нових лівих” на Заході також переконані у незадовільній участі громадян у “символічній” політиці (тобто голосуванні) й вимагають обов’язкового залучення населення у процес прийняття рішень. Ці ідеї представлені у сучасній теорії партисипаторної демократії.

Теоритичні й ідеологічні опоненти даної позиції вважають, що єдиним способом участі, доступним для громадян, є голосування за лідерів та дискусії. Адже, у реальному житті більшість громадян не мають ані засобів, ані можливостей для постійної участі в політиці. Потреба в політичній участі виникає, як правило, тоді, коли інститути влади, покликані здійснювати загальну волю всього суспільства, монополізуються однією або декількома політичними групами. В результаті воля та інтерес цих груп стають вирішальними у визначенні та реалізації державної стратегії. Вихід державно-владної діяльності з-під прямого контролю суспільства викликає потребу більш або менш організованого впливу на неї різних соціальних груп. Він може виявлятися у спільних діях соціально-політичних сил у політичному процесі; у представництві чи безпосередньому захисті своїх інтересів з допомогою певних методів, засобів, прийомів; у безпосередній реакції на політичні події з подальшим впливом на позицію й діяльність суб’єктів влади.

Отже, політична участь – це дії громадян, що мають на меті вплив на державну політику, управління державними справами або на вибір політичних лідерів будь-якого рівня політичної влади. Багатоманітність форм та різновидів політичної участі залежать від певних властивостей діючого суб’єкта (статусу, роду занять, віку, освіти, релігійності) режиму правління (тих засобів, які держава надає громадянам для захисту своїх прав і свобод), а також від конкретної політичної ситуації.

Відповідно до цих умов американські політологи С. Верба та Л. Пай виділяють: пасивну форму політичної поведінки; участь тільки у виборах представницьких органів; участь у рішенні місцевих проблем; активна участь у передвиборчих кампаніях; активна участь в політиці; участь як форма професійної діяльності політики. Інші політологи розрізняють “активні” форми політичної участі (керівництво державними і партійними установами, діяльність у представницьких органах влади, організація виборчих кампаній), “проміжкові” (участь громадян у політичних зборах, підтримка партій грошовими внесками, контакти з офіційними особами і політичними лідерами), “спостерігаючою” (участь у демонстраціях, спроби втягнути інших громадян у дискусії, процес голосування), а також “апатичне” ставлення громадян до політики.

Політична участь особи може класифікуватися за такими типами:

1) реакція (позитивна або негативна) на імпульси, що надходить з політичної системи, не пов’язана із необхідністю високої активності людини; епізодична, стихійна участь у політиці;

2) діяльність, пов’язана з делегуванням повноважень; участь у виборах (місцевих чи загальнодержавних), референдумах, плебісцитах, дискусіях тощо;

3) участь у діяльності громадських та політичних організацій – профспілок, груп тиску, партій, молодіжних політичних об’єднань тощо;

4) здійснення політичних функцій у межах державних інституцій, зокрема, у засобах масової інформації;

5) професійна, керівна політико-ідеологічна діяльність;

6) участь у позаінституціональних політичних рухах та акціях, спрямованих на радикальну перебудову політичних систем.

Основною, і як свідчить досвід, оптимальною формою політичної участі більшості громадян у політиці є вибори до представницьких органів влади. Цей спосіб взаємодії індивіда та держави окреслює чіткі сфери компетенції еліт та решти членів суспільства, надає можливості для виявлення людьми різноманітних форм активності. Про роль виборів у політичному житті йдеться у темі “Політичний процес”.

Особливе значення для політичної системи, діючого режиму правління мають форми і способи політичної участі, що виражають політичний протест населення. Політичний протест являє собою різновид негативної реакції індивіда (верстви) на певну політичну ситуацію або конкретну дію окремих державних органів, політичних опонентів. Його найбільш поширеним джерелом є низький рівень солідарності з пануючими суспільними цінностями, низький рівень лояльності до проголошених політичних цілей режиму (через їх оцінку як несправедливих, неправильних, застарілих), психологічна невдоволеність системою взаємовідносин громадянина та держави, страх за своє майбутнє (очікування репресій, переслідувань). Залежно від причин, що викликають протест, громадяни можуть добиватися своїх цілей або шляхом корегування політичного курсу уряду, не змінюючи принципів та основ політичної системи, або виборюючи зміну фундаментальних основ даного режиму правління. Тому форми політичного протесту можуть бути як конвенціональні (тобто легальні, відповідні до законодавства) та неконвенціональні (нелегальні, незаконні). До конвенціональних форм протесту відносять дозволені владою демонстрації, пікети, мітинги, політичні резолюції партій та запити парламентарів з запереченнями проти певного рішення уряду, окремі акції громадянської непокори. Незаконними, неконвенціональними формами політичного протесту вважають заборонені властями антиконституційні демонстрації, маніфестації, ходи, діяльність підпільних політичних партій, політичний тероризм, а також найбільш руйнівні та небезпечні для суспільства форми політичної участі – революції.

Отже, особистість є суб’єктом цілеспрямованої, предметної політичної діяльності. Вона може використовувати найрізноманітніші форми участі в політиці. Від рівня її політичної та правової культури, свідомості своїх політичних інтересів, прав і свобод залежать і механізми взаємодії між громадянами та державою, параметри та сутність встановленого політичного режиму. Форми політичної участі можуть бути організованими та неорганізованими, систематичними та періодичними, автономними та мобілізованими, конвенціональними та неконвенціональними.

Конкретні стилі політичної поведінки, ступінь активності, включеності індивіда в політичну діяльність визначається результатами тривалого процесу політичної соціалізації, до якого залучені всі члени суспільства як громадяни держави. Політичну соціалізацію характеризують як процес засвоєння індивідом норм та цінностей політичної культури, політичних знань та вмінь, що сприяють формуванню у нього необхідних якостей для інтеграції до певної політичної системи й виконання конкретних політичних функцій і ролей.

Політична соціалізація є складовою частиною загального процесу соціалізації індивіда, розвитку його суспільної природи. В процесі політичної соціалізації формується індивідуальна політична свідомість, ставлення особистості до політики, механізм впливу громадян на політичні події через певну політичну поведінку. У сучасній політичній науці визнаними є дві основні моделі політичної соціалізації, що грунтуються на двох основних підходах щодо оцінки ролі особистості в політиці. Відтак, по-різному тлумачиться і сутність процесу соціалізації, і її технологія.

Перша модель грунтується на теорії “підкорення”, яку обстоювали представники біхевіоризму та системного підходу (Д. Істон, С. Верба, К. Дойч). Останні розглядали політичну соціалізацію як процес впливу політичної системи на індивіда з метою створення його позитивних установок щодо системи. Така позиція обумовлена розумінням особистості як елемента політичної системи, котрий є лише засобом підтримки системної рівноваги, а не самостійною метою політики. Особа постає як пасивний об’єкт впливу політичної системи, відтак, політична соціалізація виглядає процесом добровільного прийняття індивідом цінностей і стандартів політичної поведінки, які пропонує пануюча політична культура на різних етапах його життя: у дитинстві (“первинна соціалізація”), у юнацтві та дорослому віці (“вторинна соціалізація”).

Друга модель політичної соціалізації розвивалася у рамках теорії конфлікту (М. Вебер, Г. Моска) та теорії плюралізму (Р. Даль, В. Харт). Автори цієї концепції вбачають сутність політичної соціалізації у взаємодії влади та індивіда, який вже не є пасивним об’єктом впливу політичної системи: його активність у відносинах з владою обумовлена власними інтересами, здатністю діяти свідомо, підтримкою етносу, класу, політичної партії, частиною яких він виступає.

Залежно від того, яка модель політичної соціалізації обирається індивідом, можуть формуватися такі стилі політичної поведінки людини:

активність чи пасивність: пасивність – політична бездіяльність, спосіб виключеності з політичного життя, що може проявлятися у вигляді або повного, активного неприйняття політики до апатичної байдужості, зневаги, політичної індиферентності;

конформізм (від лат. – подібний, схожий) – згода, примирення, пристосування до загальних політичних установок, пануючих поглядів, думок, настроїв. Як правило, це механічне, некритичне сприйняття політичних подій, намагання діяти згідно з загальновизнаними ідеями, традиціями, звичками, позицією авторитету. Конформізм – показник низького рівня політичної культури;

колективізм, солідарність – товариське співробітництво та взаємодопомога, що грунтуються на свідомому підкоренні особистих інтересів загально-політичним цілям суспільства: індивідуалізм – протиставлення приватних, егоїстичних політичних інтересів окремої особистості інтересам групи, партії, суспільства;

політичний екстремізм (від лат. – крайній) – схильність до крайніх поглядів та методів політичної діяльності, як правило, не вагаючись, використовує будь-які засоби досягнення мети, впливу на владні структури. Часто застосовується насильство, терор, залякування, при цьому зазвичай досягається зворотній ефект, адже такий тиск на владу викликає агресивність політичного режиму, репресії проти всіх опозиціонерів.

Причинами політичного екстремізму можуть бути руйнація сталих соціальних структур, зубожіння масових верств населення, економічна, соціальна криза, послаблення державної влади та дискредитація її інститутів, падіння виконавчої дисципліни, ріст антисоціальних проявів, розпад попередньої системи цінностей, почуття пригнічення національної гідності.

Процес політичної соціалізації триває протягом всього життя особистості, найбільш інтенсивно процес засвоєння політичних цінностей, норм, ідеалів, традицій, установок політичної діяльності відбувається у юнацькому віці, коли людина вже сформувала власний стійкий світогляд, визначила свою політичну позицію та домінуючі інтереси. Позаяк цей процес здійснюється цілком індивідуально, але в контексті певної політичної культури, можна виділяти різні типи особистісного ставлення до політики, які визначають персоніфікований результат процесу політичної соціалізації. Отже, щодо політичної діяльності виділяють такі типи людей:

1. Активіст позитивно ставиться до особистої участі в політиці, прагне до повнішої політичної поінформованості, поєднує навколо себе однодумців.

2. Компетентний спостерігач до особистої участі в політиці ставиться нейтрально, між тим виявляє до неї значний інтерес, добре поінформований, обізнаний.

3. Компетентний критик негативно ставиться до особистої участі в політиці, проте має глибоку зацікавленість, необхідні знання, критично оцінює дії представників влади.

4. Пасивний громадянин нейтрально чи негативно ставиться до власної участі в політиці, виявляє до неї слабкий інтерес, недостатньо поінформований.

5. Аполітична людина негативно ставиться до особистої політичної участі, не виявляє інтересу до політики, користується епізодичною політичною інформацією.

Слід мати на увазі, що не завжди низька політична активність означає і низьку громадську активність, адже індивід може бути активним в інших, неполітичних сферах діяльності, економічному житті, спорті, науці, мистецтві, благочинних справах. Аполітичність або політична індиферентність громадян найчіткіше виявляється у такій формі неучасті як абсентеїзм (від англ. absence – відсутність). Абсентеїзм – байдуже ставлення людини до політики, нехтування своїми політичними правами, уникнення необхідності здійснювати свої політичні обов`язки, зокрема, ігнорування своїх виборчих прав, неявка на виборчі дільниці для голосування за того чи іншого представника до центральних або місцевих органів влади. Причини й мотиви абсентеїзму неоднозначні, він може бути наслідком низької політичної культури населення, зайнятого, передусім, матеріальними проблемами, забезпеченням засобами існування. Це форма пасивного протесту проти антидемократичного законодавства, недоліків виборчої системи або проти існуючої форми правління взагалі. Абсентеїзм – це також прагнення людей бути вище політики, яку вважають марнославним та амбіційним зіткненням егоїстичних інтересів. Абсентеїзм є стійкою нормою політичної поведінки значної частини населення демократичних країн заходу, а останніми роками і постсоціалістичних суспільств. У США близько третини маючих право голосу не беруть участь у голосуванні на виборах. З 1920 р. рівень участі у президентських виборах не перевищує 63%. У виборах губернаторів беруть участь 40-50% електорату. Отже, рівень політичної участі у тих країнах, де вона не регулюється відповідним законодавством, досить невисокий. Проте, слід підкреслити, що абсентеїзм як прояв свободи людини, реалізація права вибирати, байдуже ставлення до влади можуть дозволити собі громадяни країн з високим рівнем політичної культури, сталими, надійними інститутами і традиціями політичної демократії.

У суспільствах, що перебувають у стані політичної трансформації, формування цивілізованих, загальноприйнятих політичних механізмів реалізації влади, необхідність широкої участі громадян у процесі обговорення, дискурсу щодо вибору найоптимальніших форм організації державного управління, безпосередній інституціалізації владних структур залишається досить вагомою. Навіть у таких розвинутих демократичних державах як Австрія, Австралія, Бельгія, Італія, ФРН участь у виборах вважається не тільки правом, але й обов`язком громадянина, ухилення від виконання якого тягне адміністративну відповідальність, штрафи, моральний осуд.

Отже, політична соціалізація є необхідним елементом політичного життя суспільства, який забезпечує включення індивіда до політики, визначає характер, форми та рівень політичної активності громадян, їх свідомого ставлення до влади, формує культуру громадянськості.

Ідея громадянства сформувалася історично ще за часів грецьких та пізніше римських полісів, громадянської спільноти, яка з часом перетворилася на державу. Усвідомлення себе членом громади, своїх прав та зобов`язань, почуття громадянського обов`язку, відповідальності, причетності до життя загалу і суспільних прав, залежність од визнання, оцінки співгромадян – ці принципи відображені в полісній ідеї громадянства. Саме вона є одним із найважливіших, найцінніших здобутків полісу, що збагатив людство і зберігається дотепер.

Основними параметрами громадянства є:

- самоідентифікація, визнання належності до певної країни, держави;

- володіння конституційними соціальними, політичними, майновими, культурними правами;

- підданість, підпорядкованість законам держави, наділення особи обов`язками перед державою, які переважно обмежуються сплатою податків, виконанням військового обов`язку, дотриманням законів;

- лояльність – законослухняність і водночас вимогливе ставлення до органів і інститутів державної влади;

- панування цінностей громадянського суспільства, толерантність і повага до позицій та думок інших людей, шанування їх прав і свобод;

- правосуб`єктність особи, що настає по досягненні особою певного віку; вона означає сукупність можливостей, що їх надає держава людині, обов`язок діяти згідно з законами, відповідати за наслідки своїх дій;

- морально-психологічна характеристика людини, почуття громадянськості, причетності до своєї спільноти, культури, традицій і норм власної держави.

Розрізняють два способи набуття громадянства: на підставі факту народження та через таку форму надання громадянства як натуралізація. При встановленні громадянсва за народженням використовують національний та територіальний принципи. Національний принцип (“право крові” означає, що громадянином держави стає особа, народжена від її громадян, незалежно від місця народження. Територіальний принцип (“права грунту”) передбачає набуття громадянства особою, що народилася на території певної держави, незалежно від громадянства її батьків.

Громадянство через натуралізацію здобувається особою з її волі, висловленої у відповідному проханні на адресу повноважних державних установ. Натуралізація вимагає виконання певних умов, переконливих мотивів набуття громадянства.

Високий рівень політичної культури передбачає високу культуру громадянськості більшості членів суспільства. Культура громадянськості означає активну свідому участь у політичному житті, відчуття причетності до громадських справ, відданість інтересам суспільства, громади, держави. Культура громадянськості є важливішим показником ініціативної поведінки громадянина як члена даного громадянського суспільства, що володіє певною сукупністю прав, гарантуючих йому рівний юридично-правовий статус з державно-політичними суб`єктами, а також практичної громадянської співучасті, коли держава розглядає особистість не тільки як підданого, але й як юридично рівну собі особу, яка свідома своїх власних інтересів.

Культура громадянськості перебуває у прямій залежності від реалізації прав і свобод людини як критерія гуманізму в політиці. Права людини являють собою принципи, норми взаємовідносин між людьми та державою, які гарантують індивіду можливість діяти за своїм розсудом або отримувати певні блага. У сучасному світі дотримання і конкретне наповнення прав особистості виступають важливішим критерієм внутрішньої та міжнародної політики, її гуманного, людського виміру.

Відтак, культура громадянськості у своєму розвитку визначається дією об`єктивних та суб`єктивних чинників суспільного життя, політичною культурою громади та особистості, дотриманням та більш змістовним і конкретним наповненням прав людини.