Теоретичні засади дивідендної політики.

Білет № 1

1. Предмет дисципліни "Фінанси зарубіжних корпорацій".

Предмет дисципліни — економічні відносини, оформлені юридично між корпорацією та іншими агентами виробництва з приводу формування і розподілу капіталу корпорації з метою отримання прибутку за умов невизначеності та ризику. Категорії корпоративних фінансів.

Предмет дисципліни — грошові відносини, які оформлені юридично між корпорацією та іншими агентами виробництва з приводу формування і розподілу капіталу корпорації з метою підвищення добробуту акціонерів. Ці відносини формуються в умовах невизначеності та ризику, характерних для ринкової економіки.

Теоретичні засади дивідендної політики.

Дивідендна політика — це частина фінансової політики корпорації, оскільки виплата дивідендів у грошовій формі впливає на розмір прибутку, який може бути використано для реінвестицій

Теоретичним базисом для рішень з дивідендної політики є цілий ряд робіт, які з’явилися та розроблялися з середини минулого століття. Необхідно звернути увагу на той факт, що самі теорії та моделі дивідендної політики можна розділити на дві групи. До-першої групи відносять теоретичні напрямки дослідження, які вивчають існування та тісноту взаємозв’язків між дивідендами та ринковою вартістю корпорації. До-другої, дослідження, що безпосередньо дозволяють визначити розмір дивідендів, які необхідно виплачувати корпорації в певний момент часу (з врахуванням впливу навколишнього середовища).

В першій групі слід особливу увагу звернути на дослідження Мертона Міллера та Франко Модільяні, які обґрунтували висновок, що політика виплати дивідендів не впливає на зростання курсу її акцій і на вартість її капіталу. Хоча згадана теорія піддається гострій критиці, її значення для подальших досліджень важко переоцінити. Робота Міллера та Модільяні стала підґрунтям для появи цілої серії робіт, які в тій чи іншій мірі ставили під сумнів висновки американських вчених. Найбільш вразливим місцем теорії ММ вважається визнання ними того факту, що акціонерам байдуже як отримувати доход, у вигляді дивідендів чи курсового приросту.

На противагу цьому, М. Гордон та Дж. Лінтнер вказують, що при зменшенні дивідендного виходу інвестори вимагатимуть збільшення показника очікуваної доходності, оскільки, інвестори оцінюють 1$ дивідендів вище ніж 1$ приросту капіталу. Треба розуміти, що подібний їх висновок базується на наступних аргументах:

· дивіденди прогнозованіші ніж майбутній приріст капіталу;

· акціонери, через свої контрольні повноваження, мають більший вплив саме на дивіденди, в той час як приріст ринкової ціни акцій обумовлений факторами на які акціонери впливу не мають;

· навіть існування інформації про наявність у компанії високоприбуткових інвестиційних проектів може бути невірно оцінене ринком.

Необхідно також розуміти сутність теорії податкової диференціації, що ґрунтується на податковому ефекті, авторами якої були Літценбергер та Рамасаві. Податковий ефект полягав у різниці в ставках оподаткування дивідендів та приросту акцій: до 1986 року в США дивіденди оподатковувались за ставкою 50%, а приріст капіталу 20%. За такої істотної різниці в ставках оподаткування компанії намагалися мінімізувати власні дивідендні виплати і головні зусилля спрямовували на зростання курсу своїх акцій. Після податкової реформи 1986 року ставки оподаткування становлять: для приросту капіталу – 28%; для дивідендів - 31%; і в цих умовах податковий ефект майже нівелюється

В другій групі теорій дивідендної політики особливе місце займає модель Дж. Лінтнера, яка є результатом обробки даних серії класичних інтерв’ю з менеджерами найбільших американських корпорацій. Обробивши результати опитування автор дійшов висновку, що менеджери мають цільове значення дивідендного виходу, з врахуванням якого вони здійснюють дивідендну політику корпорації, але дивіденди зростають повільніше ніж чистий прибуток, оскільки немає впевненості у зростанні доходів корпорації в майбутньому.

Особливе місце в системі досліджень дивідендів та дивідендної політики займають сигнальні теорії, які базується на твердженні, що будь-яка дія менеджерів, в тому числі і виплата дивідендів є сигналом для учасників фінансового ринку і викликає їх реакцію у вигляді купівлі або продажу цінних паперів. З точки зору вивчення впливу дивідендів на ринкову оцінку корпорації, слід звернути увагу на модель Роса, модель Гросмана-Харта, модель Харріса-Равіва, модель Майєрса, модель Мілерра-Рока.

В прагматичній площині, дивідендну політику корпорації можна звести до вирішення трьох ключових завдань:

· розмір дивіденду;

· джерела фінансування дивідендних виплат;

· форми виплат дивідендів.

Під час вивчення практичних аспектів дивідендної політики, особливу увагу необхідно звернути на фактори, що впливають на рішення менеджерів. Всі ці фактори згруповані наступним чином: юридичні та фінансові обмеження; інвестиційні можливості корпорації; джерела фінансування та їх ціна; оцінка менеджерами корпорації впливу дивідендної політики на доходність акціонерного капіталу.

Баланс корпорації. Основна балансова формула.

Баланс корпорації – знімок фінансового стану корпорації на певну дату. Статті активів, зобов’язань і власного капіталу. «Золоті правила» балансу, короткострокового фінансування, довгострокового фінансування.

Про що «говорить» баланс корпорації. Балансова форма звітності надає інформацію станом на звітну дату про вартість та види активів компанії, її зобов’язання (показуючи скільки компанія винна, і належить ці суми сплатити протягом року, чи пізніше), а також про вартісний еквівалент та структуру власного капіталу (залишкової вигоди, або інтересу акціонерів у активах компанії). Комбінація такої інформації дозволяє оцінити фінансову позицію компанії, її фінансову потужність та відносну ліквідність її активів станом на конкретну дату.

Аналізуючи баланс, його не слід переоцінювати і необхідно пам’ятати, що він є лише однією з форм звітності компанії. У ньому подається обмежена інформація, на конкретну дату, і, як правило, в момент його аналізу, фінансова позиція компанії відмінна від відображеної у балансі.

Відомо дві форми балансової звітності: (1) традиційна, так звана, облікова форма, де інформація про активи розміщується ліворуч, а зобов’язання та власний капітал праворуч; (2) звітна форма, де таж сама інформація розміщується у вертикальній послідовності. Остання форма балансу зручна для порівняльного аналізу.

Балансове рівняння – Активи=пасивам

 

4. Дайте визначення фінансовому плануванню.

Фінансове планування — важлива частина планування виробничої діяльності корпорацій. Треба усвідомити, що корпорація зазвичай планує свою діяльність на короткі та середні строки (1—5 років), але останніми роками розвивається стратегічне планування на 10—20 років уперед.

Фінансове планування у короткотерміновому періоді орієнтоване на формування джерел покриття поточних витрат. Як правило, за рахунок внутрішніх джерел фінансування покриваються поточні потреби корпорацій у фінансових ресурсах. В якості таких джерел фінансування можна розглядати частину оборотного капіталу, яка вивільняється в процесі реалізації продукції, грошові кошти, які виникли як результат відвантаження продукції на умовах попередньої оплати, внутрішню кредиторську заборгованість, накопичену суму амортизації, частину прибутку, що реінвестується тощо. Крім того, поточні витрати корпорація може покривати за рахунок збільшення кредиторської заборгованості та шляхом перерозподілу грошових потоків між учасниками корпорації.

 

Білет № 2

Корпорація оформлює свої відносини з іншими суб'єктами фінансового ринку договорами (угодами), що мають юридичну силу.

"Так"

6. Ставка дисконту це:

б) відсоток за позикою.
Білет № 3

Білет № 5

Білет № 7

Білет № 8

Ціна капіталу.

Під вартістю (або ціною) капіталу розуміють відношення витрат з обслуговування залученого капіталу до величини цього капіталу. Виражається вартість капіталу у процентах і показує, яку суму потрібно заплатити за користування одиницею фінансових ресурсів з певного джерела, як правило, протягом року.

Важливість цього показника в контексті завдань фінансового менеджменту полягає в тому, що він не лише показує проценти, які потрібно заплатити власникам фінансових ресурсів, а й, водночас, характеризують цільову норму рентабельності інвестованого капіталу, яку обов'язково має забезпечити підприємство, щоб не зменшити свою ринкову вартість.

При цьому потрібно розрізняти вартість капіталу підприємства і вартість підприємства в цілому. Якщо перший показник є відносним вираженням річних витрат на обслуговування заборгованості перед власниками й інвесторами, то загальна вартість підприємства як суб'єкта на ринку капіталу залежить від величини власного капіталу, дохідності, рівня ризику, темпів інфляції та ін.

У момент продажу підприємства як цілісного майнового комплексу враховується величина "гудвілу", тобто вартісна оцінка його цінності, що залежить від часових та кон'юнктурних параметрів, іміджу підприємства і може бути як негативною, так і позитивною.

Методика визначення вартості капіталу залежить від джерела його залучення. Основними джерелами формування капіталу є банківські кредити, випущені підприємством облігації, акції та нерозподілений прибуток. Розглянемо особливості визначення вартості кожного з перелічених елементів капіталу.

Вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту

Оскільки проценти за користування банківською позикою виключаються з бази оподаткування прибутку, реальна вартість одиниці такого капіталу буде меншою, ніж ставка банківського проценту на величину податкової економії.

Отже, вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту, потрібно розглядати з урахуванням податку на прибуток. Для цього можна скористатися формулою:

ВКк = СП (1-Коп), (7.4)

де ВКК — вартість капіталу, залученого за рахунок банківського кредиту;

СП — ставка банківського процента за кредит;

Коп — коефіцієнт оподаткування прибутку.

 

Білет № 9

Рух капіталу корпорації

Капітал корпорації постійно перебуває в русі. На думку американських економістів, оборот капіталу можна розділити на сім стадій циклу.

1. Конкурентна позиція. Позиція кожної конкретної корпорації показує її місце на ринку даного товару чи товарної групи. Вона детально визначає: за якими цінами корпорація реалізує свою продукцію, географічний ареал збуту, якість вироблених товарів та наданих послуг, можливості запровадження передових технологій та інформаційних систем для підвищення якості продукції, створення нових видів, які не мають аналогу на світових ринках.

2. Прибутковість корпорації. Чим успішніше корпорація конкурує на ринку збуту, чим більший попит на її товари і послуги, тим вища норма прибутку на вкладений капітал.

3. Формування внутрішнього грошового потоку. Він утворюється із суми прибутку після сплати податків, нарахованої амортизації на основні фонди та інших надходжень. Чим вища прибутковість корпорації, тим більша сума внутрішнього грошового потоку.

4. Ринкова ціна (курс) цінних паперів корпорації, що обертаються на фінансовому ринку. Чим вища прибутковість і більші суми внутрішніх грошових потоків, тим вищі дивіденди і прибуток на одну акцію і тим вищий попит на акції.

5. Формування зовнішніх джерел фінансування. Можливість доступу до фінансового ринку означає можливість розміщення нових випусків цінних паперів.

6. Формування загальної суми інвестиційних фондів, що утворюються як із зовнішніх, так і з внутрішніх джерел.

7. Формування ресурсів корпорації для зміцнення конкурентної позиції.

На цьому вартісний цикл закінчується, і все починається спочатку на новій стадії конкурентної позиції: або поліпшеній, до чого завжди прагнуть корпорації, або на погіршеній унаслідок об’єктивних чи суб’єктивних обставин.

 

Білет № 10

Внутрішні фонди корпорації.

Внутрішні фонди формуються за рах-к грош. потоків від поточної підпр. діял-ті, а також від продажу частини активів. Внутр. грош. потік обчисл-ся як різниця між усіма надходженнями та видатками корпорації, тобто валовий приб-к + амортиз. відрах-ня. Визначається також нерозподіл. приб-к – різниця між сумою надходжень і видатками, %-ми, податком на прибуток та дивід-ми. Нерозподілений прибуток разом з нарахованою амортизацією спрямовуються на інвестиції та поповнення резервів корпорації.

Внутр. фонди можуть поповнюватися за рахунок продажу активів. У цьому випадку надходження мають епізодичний хар-р. Отже, нерозпод. прибуток і аморт-я – це два основні джерела власного капіталу корпорації.

 

Валовий прибуток.

Загальна сума прибутку отримана підприємством від підприємницької діяльності. Визначається як різниця між чистим доходом і собівартістю цієї продукції.

4. З яких документів складається фінансовий план?

Кожен з цих документів відбиває спеціальний напрям розвитку; головними з цих напрямів є:

§ Прогноз продажу

§ Баланс

§ Звіт про прибуток

§ Звіт про зміну фінансової позиції

§ Звіт про зміну у власному капіталі корпорації

§ План зовнішнього фінансування

§ Бюджет капітальних вкладень

§ Бюджет грошових надходжень і витрат (касовий план)

Крім основних документів, можуть складатись інші, наприклад, програма пенсійного фонду, програма фундаментальних наукових досліджень та ін.. У кожному з документів будуть визначені основні цілі розвитку і поставлені відповідні завдання, обґрунтовуються майбутні витрати, визначаються джерела їх фінансування, основні цілі розвитку, тощо.

5.Коефіцієнтдисконтув.

6. За даною формулою визначається: a

а) системний ризик;

б) несистемний ризик;

в) загальний ризик.

Білет № 1

1. Предмет дисципліни "Фінанси зарубіжних корпорацій".

Предмет дисципліни — економічні відносини, оформлені юридично між корпорацією та іншими агентами виробництва з приводу формування і розподілу капіталу корпорації з метою отримання прибутку за умов невизначеності та ризику. Категорії корпоративних фінансів.

Предмет дисципліни — грошові відносини, які оформлені юридично між корпорацією та іншими агентами виробництва з приводу формування і розподілу капіталу корпорації з метою підвищення добробуту акціонерів. Ці відносини формуються в умовах невизначеності та ризику, характерних для ринкової економіки.

Теоретичні засади дивідендної політики.

Дивідендна політика — це частина фінансової політики корпорації, оскільки виплата дивідендів у грошовій формі впливає на розмір прибутку, який може бути використано для реінвестицій

Теоретичним базисом для рішень з дивідендної політики є цілий ряд робіт, які з’явилися та розроблялися з середини минулого століття. Необхідно звернути увагу на той факт, що самі теорії та моделі дивідендної політики можна розділити на дві групи. До-першої групи відносять теоретичні напрямки дослідження, які вивчають існування та тісноту взаємозв’язків між дивідендами та ринковою вартістю корпорації. До-другої, дослідження, що безпосередньо дозволяють визначити розмір дивідендів, які необхідно виплачувати корпорації в певний момент часу (з врахуванням впливу навколишнього середовища).

В першій групі слід особливу увагу звернути на дослідження Мертона Міллера та Франко Модільяні, які обґрунтували висновок, що політика виплати дивідендів не впливає на зростання курсу її акцій і на вартість її капіталу. Хоча згадана теорія піддається гострій критиці, її значення для подальших досліджень важко переоцінити. Робота Міллера та Модільяні стала підґрунтям для появи цілої серії робіт, які в тій чи іншій мірі ставили під сумнів висновки американських вчених. Найбільш вразливим місцем теорії ММ вважається визнання ними того факту, що акціонерам байдуже як отримувати доход, у вигляді дивідендів чи курсового приросту.

На противагу цьому, М. Гордон та Дж. Лінтнер вказують, що при зменшенні дивідендного виходу інвестори вимагатимуть збільшення показника очікуваної доходності, оскільки, інвестори оцінюють 1$ дивідендів вище ніж 1$ приросту капіталу. Треба розуміти, що подібний їх висновок базується на наступних аргументах:

· дивіденди прогнозованіші ніж майбутній приріст капіталу;

· акціонери, через свої контрольні повноваження, мають більший вплив саме на дивіденди, в той час як приріст ринкової ціни акцій обумовлений факторами на які акціонери впливу не мають;

· навіть існування інформації про наявність у компанії високоприбуткових інвестиційних проектів може бути невірно оцінене ринком.

Необхідно також розуміти сутність теорії податкової диференціації, що ґрунтується на податковому ефекті, авторами якої були Літценбергер та Рамасаві. Податковий ефект полягав у різниці в ставках оподаткування дивідендів та приросту акцій: до 1986 року в США дивіденди оподатковувались за ставкою 50%, а приріст капіталу 20%. За такої істотної різниці в ставках оподаткування компанії намагалися мінімізувати власні дивідендні виплати і головні зусилля спрямовували на зростання курсу своїх акцій. Після податкової реформи 1986 року ставки оподаткування становлять: для приросту капіталу – 28%; для дивідендів - 31%; і в цих умовах податковий ефект майже нівелюється

В другій групі теорій дивідендної політики особливе місце займає модель Дж. Лінтнера, яка є результатом обробки даних серії класичних інтерв’ю з менеджерами найбільших американських корпорацій. Обробивши результати опитування автор дійшов висновку, що менеджери мають цільове значення дивідендного виходу, з врахуванням якого вони здійснюють дивідендну політику корпорації, але дивіденди зростають повільніше ніж чистий прибуток, оскільки немає впевненості у зростанні доходів корпорації в майбутньому.

Особливе місце в системі досліджень дивідендів та дивідендної політики займають сигнальні теорії, які базується на твердженні, що будь-яка дія менеджерів, в тому числі і виплата дивідендів є сигналом для учасників фінансового ринку і викликає їх реакцію у вигляді купівлі або продажу цінних паперів. З точки зору вивчення впливу дивідендів на ринкову оцінку корпорації, слід звернути увагу на модель Роса, модель Гросмана-Харта, модель Харріса-Равіва, модель Майєрса, модель Мілерра-Рока.

В прагматичній площині, дивідендну політику корпорації можна звести до вирішення трьох ключових завдань:

· розмір дивіденду;

· джерела фінансування дивідендних виплат;

· форми виплат дивідендів.

Під час вивчення практичних аспектів дивідендної політики, особливу увагу необхідно звернути на фактори, що впливають на рішення менеджерів. Всі ці фактори згруповані наступним чином: юридичні та фінансові обмеження; інвестиційні можливості корпорації; джерела фінансування та їх ціна; оцінка менеджерами корпорації впливу дивідендної політики на доходність акціонерного капіталу.