Тема 15 Політична культура і політична свідомість.

1. Поняття політичної культури, її особливості та компоненти.

2. Основні функції політичної культури. Типології політичної культури.

3. Політична свідомість, її структура.

 

 

Поняття ”політична культура” є надзвичайно складним, неоднозначним, багатовимірним. Саме словосполучення ”політична культура” було запроваджено німецьким філософом – просвітником Йоганном Гердером у ХУІІІст. Проте тільки у середині ХХст. воно оформилося концептуально, як такий теоретичний термін, що окреслює певну сферу політичної реальності, її параметри.

У будь – якій політичній системі діє упорядкована сфера політичного, політична культура, яка наповнює змістом політичну практику, дисциплінує політичні інститути, надає ідейного значення індивідуальним вчинкам. Саме політична культура визначає сутність, форму і передбачуваність політичного процесу. Поняття ”політична культура” фіксує той факт, що традиції суспільства, дух його суспільно-політичних інститутів, емоції та колективний розум його членів, а також стиль і чинний кодекс поведінки політичних лідерів - це не випадкові продукти історії, а взаємопов’язані частини одного цілого, яке підкоряється певним внутрішнім закономірностям, не обумовленим безпосередньо економікою чи психологією, а детермінованим особливою сферою громадського життя, причетною водночас і до сфери політики, і до сфери культури.

Слід розрізняти розуміння політичної культури у широкому смислі та концепцію політичної культури у специфічному тлумаченні сучасної політології. Як така політична культура – це комплекс елементів та проявів загальної культури суспільства, пов’язаних з громадсько-політичними процесами, що істотно впливають на формування, функціонування та розвиток державних та недержавних політичних інститутів. Серед мислителів минулого, які намагалися розглянути значення політичної культури та масштаби її впливу на політичний процес, слід згадати Платона, Цицерона, Н. Макіавеллі, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, А де Токвіля, В. Парето, Н. О. Бердяєва. Це були досить вагомі теоретичні спроби осягнути сенс цього феномена, які підготували грунт для сучасної наукової інтерпретації політичної культури.

Поштовхом до переосмислення функціонального і нормативного підходу до аналізу політичної культури стала дискусія щодо фундаментальних для європейської культури Нового часу уявлень про раціональну природу людини. Першим імпульсом до створення нової концепції політичної культури стали дискусії про причини загибелі Веймарської республіки та перемоги націонал-соціалізму у Німеччині. Чому в країні з найвищим рівнем освіти, з потужною економікою і сталими інститутами громадянського суспільства, у країні, для якої було запрограмовано розвиток світлого демократичного майбутнього, до влади прийшов Гітлер?

Другим імпульсом стала ситуація у нових державах Азії та Африки, що стали самостійно розвиватися з початку 50-х років. Виявилося, що

1. в цих регіонах неєвропейської культури не укорінюються західні політичні моделі;

2.якщо ж вони і реалізуються, так тільки за формою, наповнюючись абсолютно іншим змістом;

3.при цьому не виникає стабільних політичних систем.

Політико – культурна концепція політичної системи, започаткована Г. Алмондом, сконцентрувала увагу на дослідженні суб’єктивного чинника політичного процесу, передусім, особистості з її інтересами, звичками, переконаннями, стереотипами, емоціями, міфами, долаючи при цьому непродуктивність формально – функціонального підходу.

Отже, термін “політична культура” у його сучасному політологічному тлумаченні запровадив американський учений Г. Алмонд у 1956 році, визначивши політичну культуру у статті “Порівняльні політичні системи” як суб’єктивну зміну соціальних основ політичної системи, чи як сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників даної системи, як суб’єктивну сферу, що є підґрунтям політичних дій, його смисловим наповненням. Особливість політичної культури полягає у тому, що вона не тотожна політиці або політичному процесу у їх реальному втіленні. Не маючи предметних, матеріалізованих форм, вона являє собою об’єктивну дійсність, яка виступає внутрішнім, сутнісним змістом політичних дій, їх органічною складовою. Вона “вплетена” у контекст політичних відносин і систем соціально –політичної діяльності.

Політико – культурний підхід дає можливість на відміну від по- верхньої одномірної фіксації чинних політичних інститутів, традицій, виявляти ідейні підвалини національних міфів, уявлень, стереотипів, звичок, наявних у свідомості всіх членів суспільства (від глави держави до безпритульного), а також, з’ясувати, чому однакові політичні інститути функціонують по різному у тих чи інших країнах та суспільствах, від максимальної ефективності до повної непридатності.

Отже, політична культура – це обумовлений ціннісними уявленнями суб’єкта про політику та втілений у практиці кодекс його поведінки, стиль політичної діяльності, його системи зразків політичної дії. Суб’єктом політичної культури може виступати як індивід з його установками, цінностями, інтересами, так і соціальна група, регіон, держава, нація, верства. Політична культура не тільки пояснює поведінку й політичні позиції людей та спільностей, але й регулює способи їх діяльності. Наприклад, від політичної культури населення конкретної країни прямо залежить, чи буде конфлікт розв’язуватися насильницькими засобами, або мирно, шляхом діалогу. Політична культура конкретного суспільства визначає наскільки ефективно функціонує його політична система, адже своїм неформальним, латентним впливом політична культура або сприяє стабільності політичної системи, або, як ерозія, непомітно руйнує її.

Крім політичних суб’єктів політичного досвіду, політичної

свідомості, які регулюють політичну поведінку важливими компонентами політичної культури, що обумовлені певними регіональними, соціально – економічними, етнічними, релігійними, віковими чинниками, виступають різноманітні політичні субкультури. Політичні субкультури – взаємодіючі у рамках однієї політичної системи специфічні моделі політичної культури, які відрізняються від домінуючої політичної культури, але не суперечать їй. Вони формуються у всіх суспільствах, як правило, у вигляді регіональних, соціально – економічних, етнічних, релігійних та демографічних субкультур, створюючи досить складну мозаїчну картину політичної культури.

1. Регіональні політичні субкультури характеризуються особливостями, властивими окремим регіонам країни, що обумовлені природними чинниками, кліматом, економічними ресурсами, образом життя та рівнем загальної культури населення. У сільських районах населення консервативніше, ніж у промислових, явка на виборчі дільниці вища, ніж у міських, проте в цілому політична активність значно менша, ніж у містах.У “пролетарських” районах переважає схильність до нелегітимних форм політичної участі: несанкціонованих страйків, пікетів, порушень громадського порядку. Центральні регіони, особливо столиці, відрізняються від периферій більш високим рівнем політичної культури, характером політичної поінформованості, ступенем політичної участі. “Благополучні” регіони з високим рівнем добробуту, як правило, більш лояльні до влади.

2. Соціально – економічні субкультури обумовлені неоднаковим соціальним та економічним статусом різних груп і верств, а відтак, різними політичними інтересами та претензіями до влади.Так, наприклад, клас підприємців зацікавлений в економічній свободі, політичній стабільності, правових гарантіях розвитку бізнесу. Рішення уряду щодо оподаткування, бюджету вимагають активних дій вже на стадії підготовки законопроектів, тим паче у ході їх обговорення та прийняття. Тому політичний арсенал даної субкультури включає такі методи: створення політичних партій з відповідною платформою, організація консультативних депутатських груп в парламенті, лобіювання, використання засобів масової інформації.

3. Етнічні субкультури визначаються етнічно-національними особливостями певних соціальних груп, детермінованих їх етнічною культурою, мовою, ідентифікацією, соціально-правовим статусом. Політична культура обумовлюється їх менталітетом, етнічною самосвідомістю, рисами національного характеру. Їх етнічна єдність часто стимулює вимоги політичної самостійності, проте якщо такі прагнення спираються на низький рівень політичної культури, можливі небезпечні кровопролитні конфлікти, як у Чечні, чи в Сербії, між албанцями та сербами.

4. Релігійні субкультури вирізняються єдністю релігійної віри даної групи людей. Релігія визначає загальну культуру даної соціальної групи, але інтегруючись з її політичними інтересами, надає релігійній вірі особливу політичну спрямованість. Ісламський фундаменталізм являє собою не стільки релігійну, стільки політичну ідеологію. Для релігійних субкультур можлива лояльність у ставленні до влади, або, навпаки, боротьба з нею, чи іншими релігійними субкультурами, причому навіть з використанням терористичних методів. Прикладом є протистояння католиків та протестантів Північної Ірландії.

5. Вікові субкультури спричиняються різними політичними позиціями та уподобаннями, характерними для різних генерацій та вікових груп. Такі субкультури, найчастіше, притаманні суспільствам у період політичних трансформацій. Політична культура старшого покоління, що сформувалася в умовах попереднього режиму, суттєво відрізняється від молодіжної субкультури, схильної до сприйняття демократичних цінностей.

Отже, політична культура являє собою складну, полікомпонентну сферу політичної системи, що відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні її стабільності. Істотний вплив на розвиток політичної культури справляють її різноманітні елементи, зокрема, політичні субкультури, обумовлені відмінністю способу життя та інтересами окремих соціальних груп. Завдання цивілізованого ­­­­­­­- інтегрувати політичні субкультури у єдину демократичну цілісність.

Функції політичної культури свідчать про її фундаментальне, морально- та цінніснорегулююче значення, що виступає важливішим чинником політичної діяльності, поведінки, всієї сукупності політичних відносин. Безпосередньо політична культура виконує такі функції:

1 ) Пізнавально-просвітницька функція полягає у тому, що політична культура покликана формувати суспільно-політичні погляди, знання, цінності громадян, їхню політичну компетентність. Це завдання реалізується різними шляхами через: систему виховання і освіти; політичне просвітництво; агітацію у засобах масової інформації; залучення до політичної діяльності. Рівень знань може бути різним: від глибоких та складних теорій до несистематизованої, фрагментарної інформації; він залежить від індивідуального рівня освіти та політичної культури особистості.

2) Інтегративна функція політичної культури виявляється у тому, що вона сприяє досягненню громадської згоди у рамках існуючої політичної системи й політичного режиму, незважаючи на відмінність або протилежність інтересів та прагнень. Це єднання здійснюється на основі домінуючих політико-культурних цінностей. Завдяки спільному консенсусу в цивілізованому суспільстві стабілізується політичне життя, підвищується ефективність управління. Така ситуація можлива тільки за умови високого рівня політичної культури.

3) Нормативно-регулятивна функція реалізується у тому, що політична культура формує та закріплює у політичній свідомості необхідні базові політичні норми, правила, установки, мотиви, цілі політичної практики. Зокрема, вони втілені у політичних рішеннях державних органів і дозволяють ефективно регулювати політичні відносини. Політична культура фіксується також у досвіді, звичках громадян, створюючи стереотипи та зразки політичної поведінки. Відтак, у тоталітарному суспільстві поведінським стереотипом є погодження з будь-якою політичною владою, відданість політичному лідеру, у демократичному – зразком поведінки є критичне ставлення до влади і лідерів, що, водночас, не виключає лояльність.

4) Комунікативна функція полягає у тому, що політична культура встановлює зв’язки між учасниками політичного процесу. Горизонтальні зв’язки виникають між партіями, членами партії, правлячими та опозиційними політичними силами, між гілками влади. Вертикальні зв’язки створюються між державними установами, центральними та місцевими органами влади. Комунікативна функція яскраво характеризує політичні відносини. Низький рівень політичної культури ускладнює взаєморозуміння, перешкоджає досягненню компромісів та співробітництва, негативно впливає на суспільне життя. У країнах розвинутої демократії високий рівень політичної культури забезпечує необхідну компетентність, знання, досвід, традиції, а врешті, відносини партнерства і консенсусу.

5) Виховна функція виявляється у можливостях, які надає політична культура у процесі формування особистості громадянина. Вона створює унікальне специфічне для кожного суспільства культурно-політичне контекст-середовище, що має визначальний вплив на шляхи та результати політичної соціалізації індивіда, його ставлення до політики, форми політичної участі та активності.

Політична культура кожного суспільства являє собою унікальне, неповторне утворення, в якому відображені особливості стилю політичної поведінки громадян, форми їх взаємовідносин з державою, типи політичної участі та прояви громадянської активності, що виникли під впливом багатьох географічних, духовних, економічних чинників.

Зокрема, у сучасній політичній науці набула значного поширення й популярності типологія політичних культур, запропонована Г. Алмондом та С. Вербою, яка підкреслює відмінності трьох основних культур: патріархальної, підданської та активістської. Патріархальний тип (“провінційна”, “нерозвинута”) характеризується обмеженими знаннями громадян про державу та її цінності, ізольованість від політики, локалізація у місцевій чи етнічній солідарності. Політичні орієнтації населення відокремлені від економічних, моральних, “громадяни” не чекають ніяких змін політичної системи, не пов’язують з нею своє життя.

Підданський тип виділяється пасивною політичною поведінкою людей, абсолютно некритичним ставленням до пануючих у суспільстві цінностей при недостатньому їх осмисленні, традиціоналістською орієнтацією на діючі політичні інститути, незначною політичною активністю громадян.

Активістський тип (партиципаторний) виділяється тим, що громадяни активно беруть участь у політичному житті, намагаються впливати на процес прийняття рішень, здатні сформулювати свої політичні інтереси. Громадяни та держава виступають як рівноправні партнери.

Ясна річ, що у чистому вигляді жоден з цих типів політичної культури не існує. Фактично реалізується комбінація всіх типів з домінуванням тієї чи іншої моделі.

Теоретичний інтерес представляють також інші класифікації політичної культури. Зокрема, гомогенний (однорідний, інтегрований) та гетерогенний (фрагментарний) типи політичної культури вирізняють за мірою узгодженості політичних субкультур.

Гомогенна (однорідна) політична культура визначається тенденцією до формування спільних, схожих уявлень і позицій громадян щодо політичної системи, її можливостей та функцій. Для інтегрованої політичної культури характерні низький рівень конфліктності й політичного насильства, лояльність до політичного режиму, адже громадяни розглядають державу як представника інтересів всіх соціальних верств. Вагоме значення мають такі соціально-економічні чинники як чисельний середній клас, високий рівень добробуту, розгалужена система соціального захисту. Наприклад, англійці горді політичною стабільністю та високим життєвим рівнем, традиціями та демократичними цінностями.

Гетерогенна (неоднорідна), фрагментарна політична культура вирізняється відсутністю згоди громадян стосовно політичного устрою, різним розумінням природи влади, дефіцитом лояльності щодо держави. Як правило, переважає високий рівень конфліктності, досить часто використовується насильство, відсутній ефективний механізм розв’язання сперечань, уряд нестабільний. Наприклад, в Італії причинами виникнення такого типу культури є значна відмінність регіональних субкультур півночі та півдня, сепаратизм католицької церкви. Такий тип культури найчастіше притаманний країнам, що перебувають в процесі переходу від диктаторських режимів до демократичного.

Класифікація політичних культур, що виокремлює архаїчний, елітарний, громадянський типи, ґрунтується на критерії базових цінностей та установок, що регулюють політичні відносини та взаємодію між індивідом та політикою. Архаїчна політична культура має місце у тих суспільствах, де індивід не усвідомлює себе як особистість, не вирізняє себе із племені, роду, нації; вищою цінністю виступають інтереси етносу. Елітарна політична культура вищою цінністю, центром політичної влади визнає еліту, групу правителів, можновладців, державу. Пересічний індивід, а також суспільство в цілому розглядається як засіб досягнення політичних цілей. Відтак, основна частина населення відчужена від політики. Цей тип культури продукують східні деспотії, тоталітарні режими. Громадянська політична культура вбачає головну цінність в особі конкретного громадянина з усіма його інтересами та цілями. Зазвичай такий тип культури формується у демократичних суспільствах з високим рівнем політичної активності, громадянською відповідальністю переважної частини населення, ефективною державною владою. Такий тип культури також називають культурою високої громадянськості.

Ринковий і етатистський типи політичної культури розрізняють за регулятивними механізмами та інституціональними формами політичних відносин. Ринкова політична культура розцінює політичні процеси як відносини купівлі – продажу. Вищою метою політичної діяльності є результат, в тому числі й економічний, наприклад, показники економічного зростання, високий рівень доходів населення. Політика сприймається почасти як специфічний різновид бізнесу, політичні діячі виступають промоутерами або безпосередньо товаром. Відтак, у західних політичних науках нині інтенсивно розвиваються такі прикладні дисципліни як політичний маркетинг та політичний менеджмент. Ринкова політична культура зорієнтована на конкурентну боротьбу, змагальність політичних ідей та програм як універсальний принцип функціонування політичної системи. Це культура індивідуалізму, для якої вищими цілями є реалізація приватних інтересів, а не державних. Держава та інші політичні інститути розглядаються як засіб досягнення головної мети. Подолати обмеженість стереотипів миттєвої вигоди, осягнути перспективну стратегію розвитку суспільства дозволяють високий рівень освіти й компетентності, баланс ліберальної та консервативної ідеології. Ринкова політична культура, в основному, відповідає моделі демократичного режиму, вона характерна для більшості країн Західної Європи та США.

Етатистська (від фр. Etat - держава) політична культура підтримується з допомогою державного регулювання політичного процесу, державним контролем над ним. Позаяк для цього необхідний розгалужений бюрократичний апарат, даний тип культури називають також бюрократичним. Етатистська політична культура обмежує або забороняє конкурентну боротьбу. Інтереси держави домінують над інтересами громадян. Держава розглядається як самостійна ціль, а не як засіб реалізації прагнень індивіда, соціальних груп.

Сучасне суспільство не може розвиватися без певного державного втручання, проте воно не повинно переходити межі розумної необхідності. Інакше держава поглинає всю політичну структуру, знищує громадянське суспільство, встановлює тоталітарний режим.

Отже, політична культура виконує надзвичайно важливі функції щодо ціннісно-нормативної, духовної регуляції політичного процесу, відіграє принципову роль у формуванні того чи іншого варіанту політичної системи, яка значною мірою залежить від певного типу політичної культури. Типи політичної культури виокремлюють за різними параметрами. Оптимальнішими для забезпечення політичної стабільності вважають активістську, гомогенну, громадянську та ринкову моделі політичної культури. Між тим, у реальній політичній практиці вони є змішаними, йдеться тільки про домінування певного типу.

Одним з найважливіших компонентів політичної культури, що відображає її цілеспрямований, раціоналізований характер, є політична свідомість. Носіями політичної свідомості виступають окремі індивіди, соціальні групи, нації, суспільство в цілому. Політична свідомість дозволяє членам суспільства бути свідомими своїх приватних інтересів, прагнути поєднання, узгодження їх з інтересами інших заради загального блага, справедливості, порядку. Політична свідомість є частиною суспільної свідомості, специфічним духовним утворенням, що включає політичні ідеї, погляди, уявлення, переконання, соціально-політичні почуття, досвід та історичні традиції народу, які втілюють найбільш значущі політичні, соціально-економічні, духовні інтереси людей.

Політична свідомість являє собою досить складну систему духовних феноменів, а саме політичних знань та норм, цінностей та переконань, орієнтацій та установок, досвіду та традицій, емоцій та переживань. На їх основі суб’єкт визначає своє ставлення до політичної системи та її елементів, виробляє стратегію політичної поведінки.

У структурі політичної свідомості дослідники, як правило, виділяють два основних компоненти: теоретико-ідеологічний та емпірично-емоційний.

Теоретико-ідеологічний рівень свідомості – це знання, переконання, теорії, ідеї, на основі яких формулюються прогнози та перспективні моделі розвитку певних політичних тенденцій, виробляється загальна стратегія політичної діяльності відповідно до тих чи інших ідеалів, концептуально артикулюються інтереси і політичні позиції основних політичних суб’єктів. Головне завдання теоретичної свідомості – вироблення раціональних, виважених, конструктивних рекомендацій щодо управління політичною системою на основі світового досвіду та в інтересах людини. Поширений у політиці метод “спроб та помилок” заподіяв людству величезної моральної та матеріальної шкоди, страждань та поневірянь. Його небезпека у сучасній політиці зросла неосяжно, зважаючи на непередбачуваність наслідків силових дій.

Важливішу роль у моральній регуляції політичного процесу відіграють такі елементи політичної свідомості як політичні цінності та ідеали. Політичні цінності – це етико-нормативні судження про належний порядок політичного життя, універсальні політичні правила та перспективні цілі політичного розвитку. Політичними цінностями вважають законність і порядок; соціальну справедливість; стабільність політичної системи; демократизм. Політичні ідеали – теоретичні уявлення про найоптимальніший, найдоцільніший, доскональний суспільний устрій, що втілює інтереси і прагнення всіх соціальних верств, складаючи концептуальне підґрунтя конкретних стратегій політичної діяльності. Політичні знання, переконання, цінності, ідеали разом формують політичну ідеологію – сукупність систематизованих уявлень різних соціальних верств, що виражає та обґрунтовує їх інтереси, захищає їх шляхом ідейного впливу на владу.

Емпірично-емоційний компонент політичної свідомості – це сукупність уявлень, переживань, уподобань, симпатій, ілюзій, міфів, які виникають у безпосередній практиці, живій участі громадян та соціальних груп у політичному процесі. Важливу роль у політичній поведінці відіграють такі політико – психологічні феномени як почуття, установки, стереотипи, міфи і символи, які часто мотивують та регулюють політичну діяльність людей.

Досить ефективним чинником активізації масової свідомості людей виступає політичний міф – ілюзорні уявлення, навмисно нав’язувані політичними силами масам для досягнення власних політичних цілей, забезпечення стабільності режиму, маніпулювання масовою свідомістю, для виховання слухняних підлеглих. Як правило, міфи спекулюють на особливостях емоційно–образного сприйняття політичної реальності, недостатності політичної поінформованості та некомпетентності переважної частини населення, котра при формуванні політичної позиції спирається на буденно- емпіричний рівень свідомості.

Аналіз та урахування психологічних властивостей людей надзвичайно важливі, тому що емоційно-чуттєві сприйняття часто вирішальним чином впливають на ставлення особи до політичних явищ. Наприклад, недовіра до якоїсь партії чи політичного режиму може з’явитися не на основі аналізу партійної програми чи політичних рішень, а через негативну оцінку неетичного вчинку їх лідера, або просто спонтанної антипатії.

Важливіше місце у структурі політичної свідомості посідає політичний досвід. Він є підсумком певного виду соціальної практики, суб’єктом якої виступає організована суспільна сила (народ, політичні партії, верстви), у формі конкретно-історичних духовних надбань, набутих в результаті власної або інтеріоризованої (запозиченої з досвіду інших) політичної діяльності. Досвід фіксується у різноманітних формах, як – то: історичні документи, наукові видання, літературні твори; у політичних традиціях, звичаях, ідеології; у функціональних політичних нормах, принципах, інститутах. Критерієм високого рівня політичної культури є вдале та ефективне використання історичного політичного досвіду власного народу та результатів політичної практики інших суспільств та політичних систем. Особливе значення у політичному досвіді мають традиції, які формуються протягом політичної діяльності багатьох людських поколінь. Вони є стійкою основою політичного життя, механізмом трансляції найцінніших звичок, вмінь, досвіду політичної взаємодії, що визначають зразки політичної поведінки та відносин. Збереження традицій, повага до них – важливіша умова політичної стабільності. Типовий приклад – Велика Британія, де відданість традиціям, що часто сприймається як консерватизм та архаїка, насправді суттєво визначає найвищий рівень політичної культури.

Отже, політична свідомість як важливіший елемент політичної культури, у своїх ідеологічних та емоційних формах визначає ставлення людей до політичної системи, а також їх політичну поведінку. Політична свідомість виступає надзвичайно потужним, мобілізуючим чинником політичної активності громадян, консолідуючи їх окремі зусилля у спільну дію заради досягнення загальних інтересів.