Тема 12 Соціально – правова держава

 

1. Концепція правової держави, її принципи.

2. Теоретичні підвалини моделі соціальної держави.

3. Ідея прав людини. Конституційні права і свободи особистості.

 

Термін “правова держава”, поширений після видання праць німецького державознавця Р. фон Моля у 30-х рр. ХІХ ст., виражав результати багатовікового розвитку політичного життя й правової думки цивілізованих країн. Засади правової держави стверджувалися у боротьбі європейських народів за права й свободи особистості проти свавілля правителів з ХУІ ст., та особливо проти всеохопної опіки поліцейсько-бюрократичної держави ХУІІ-ХУІІІ століть.

Виникнення ідей правової держави, народного суверенітету, природних прав людини пов’язують з Новим часом. Проте було б несправедливо забути багатство світової цивілізації у правовій та політичній теорії і практиці, що створювалися різними народами протягом тисячоліть. Сама ідея громадянського суспільства відтворює ідею поліса Аристотеля; афінська демократія дала світу зразки публічної влади. Давні римляни, створивши інститут народного трибуната, забезпечили динамічну рівновагу відносин між сенатом, консулами і народними трибунами, запровадили принцип рівності всіх громадян перед законом, пріоритету права над волею народу або можновладця. Німецькі народи збагатили правову й політичну практику принципами представництва.

Англійська нація в теоретичних доробках Т. Гоббса та Дж. Локка обстоювала ідею автономності індивіда з його природними та не відчуженими правами, “договірного” характеру держави й необхідності й контролю для захисту свобод людини. Одним із засновників сучасної теорії правової держави по праву вважається французький мислитель Ш. Монтеск’є, який концептуально обґрунтував необхідність розподілу влади як гарантії політичної свободи громадянина, розуміючи під нею спокій його духу, що випливає із впевненності у власній безпеці та недоторканості своїх прав.

Т. Пейн, один із основоположників американської конституції, стверджував, що, наділені природними правами, вільні й рівні індивіди передують державі в минулому, сучасному та майбутньому. Державу слід вважати законною лише за умови активної згоди на її створення всіх членів суспільства. Ця згода має бути зафіксована у конституції та парламентському представництві.

Величезна роль у створенні цілісної теоретичної моделі правової держави, що включає ряд фундаментальних правових та політико-філософських ідей належить І. Канту. Засадничий принцип правової держави сформульований ним так: “Кожен громадянин має володіти тією ж можливістю примусу у ставленні до можновладця з приводу точного та безумовного виконання закону, що й можновладець у його ставленні до громадянина”. Отже, законодавець так само підзаконний, як і окремий громадянин. Підзаконність державної влади доповнюється визнанням не- відчужених і недоторканних прав особистості, що передують появі самої державі.

Високу оцінку правовій державі, як конкретній формі реалізації ідей розуму, свободи й права, надав Г.В.Ф. Гегель. На його думку, держава, як ціле й первинне щодо громадянського суспільства, – живий організм, а не механічне об’єднання атомізованих індивідів, гармонійний синтез автономії політично організованого народу та індивідуальних свобод громадян. Таким чином, правова держава веде громадянське суспільство до більш складної організації співтовариства людей – політичної, що “примирює” антагонізми егоїстичних інтересів та сприяє втіленню морального ідеалу – загального блага для всіх громадян.

З позиції сучасної політології, правова держава - це такий тип держави, за якого її влада обмежена правом (воно виражає волю суверенного народу), та здійснюється верховенство закону. Правова держава є реальним втіленням ідеї та принципів конституціоналізму. Їх фундаментальною засадою виступає завдання захистити особистість від державної сваволі, тотальної опіки з боку органів влади, гарантувати індивідуальну свободу та базові права людини.

Узагальнюючи досвід розбудови та функціонування різних правових держав, можна виділити характерні ознаки та принципи моделі правової держави:

1. наявність громадянського суспільства;

2. суверенітет народу, конституційно-правова регламентація державного суверенітету; цей принцип означає, що саме народ є верховним носієм і джерелом влади, державний суверенітет має представницький характер;

3. правова рівність усіх громадян; пріоритет прав людини над законами держави;

4. всезагальність права, його поширення на всіх громадян, всі організації та установи, в тому числі органи державної влади;

5. обмеження сфери діяльності правової держави охороною прав і свобод особистості, громадського порядку, створенням сприятливих правових умов для господарської діяльності;

6. розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади держави, що не виключає єдності їх діяльності на основі передбачених конституцією процедур, а також певної переваги законодавчої влади, рішення якої обов’язкові для всіх;

7. пріоритет у державному регулюванні громадянських відносин методу заборони над методом дозволу; цей принцип означає, що у правовій державі діє правило - “дозволено все те, що не заборонено законом”; метод дозволу має застосовуватися лише до самої держави, яка зобов’язана діяти у межах дозволеного – формально зафіксованих повноважень;

8. світоглядний індивідуалізм, відповідальність кожного за власне благополуччя;

9. свобода і права інших людей як єдине обмеження свободи індивіда; правова держава не забезпечує абсолютної свободи особи, свобода кожного закінчується там, де порушуються свободи інших людей.

Слід чітко розуміти, що невипадково важливішим принципом та необхідною передумовою розбудови правової держави виступає розвинуте громадянське суспільство. Дуже влучно про їх тісну взаємо- обумовленість писав свого часу відомий український правознавець Б.О. Кістяковський: “Завдяки народному представництву та правам людини і громадянина, гарантуючим політичну самодіяльність як окремих осіб, так і суспільних груп, вся організація права держави має суто громадянський характер. Правильне та нормальне виконання державних функцій у правовій державі залежить від самодіяльності суспільства та народних мас”. Ця думка звучить вельми актуально для всіх народів посттоталітарних країн.

У правовій державі чітко та точно визначені форми, шляхи й механізми діяльності держави, а також межі свободи громадян, гарантовані правом. Це означає, що держава пов’язана правом; вона може розробляти та приймати той чи інший закон, але сама повинна діяти в рамках цього закону, підкорятися йому. Більше того, держава має бути підсудна своїм власним судам й може бути засуджена ними. Саме ця обставина принципово забезпечує правовий характер держави.

У сучасній правовій державі сама держава та державний апарат нібито відокремлені від працюючих у них чиновників та службовців, а уряд – від його членів у тому смислі, що держава, уряд, державний апарат, не є власністю тих, хто забезпечує їх функціонування. Політики, чиновники, посадовці найняті державою для виконання певних ролей та функцій. Їхні світоглядні, ідейні позиції мають бути відсунуті на другий план, пріоритет надається їх професіоналізму. Парламентська демократія, наголошуючи принцип етнокультурного, соціально-політичного, духовного плюралізму не визнає ані державної релігії, ані державної ідеології. Стверджуючи плюралізм інтересів та партій, слід визнавати й плюралізм ідеологій та ідеологічних платформ, позиції яких щодо низки найважливіших питань співпадають. Ця згода і є основою “єдності у багатоманітності”, консенсусу щодо основоположних проблем державно-політичного устрою.

Таким чином, уявлення про правову державу асоціюються з двома фундаментальними ознаками: порядком у державі та захищеністю громадян. Кожна людина може по праву розраховувати на передбачуваність, послідовність, надійність прийнятих рішень, має свої права та обов’язки, чітко визначені закони. У своїй завершеній формі така настанова дістала реалізації у вигляді політичної демократії та її найважливіших інститутів, діючих згідно з принципами політичного та ідеологічного плюралізму, парламентаризму, конституціоналізму, виборності посадових осіб тощо.

Утвердження правової держави стало важливим етапом у процесі реалізації ідей свободи індивіда та суспільства. Їх автори вважали, що забезпечення кожному індивіду негативної свободи (свободи від утиску), заохочення конкуренції підуть на користь усім, уможливлять доступність приватної власності для всіх, максимізують індивідуальну відповідальність та ініціативу, а зрештою, спричинять всезагальне благополуччя. Проте цього не сталося. Проголошені правовою державою цінності індивідуальної свободи, рівноправністі, добробуту і невтручання держави у справи громадянського суспільства не запобігали монополізації економіки та її періодичних криз, не усували умов жорсткої експлуатації, загострення соціальної нерівності й класової боротьби. Глибока фактична економічна нерівність знецінювала формальну рівноправність громадян, перетворювала використання конституційних прав на привілеї заможних класів.

Конструктивною відповіддю на недосконалість правової держави у її ліберальному класичному варіанті, а також неуспішну спробу командно-адміністративного соціалізму забезпечити кожному економічну свободу, встановити у суспільстві соціальну справедливість і рівність, стали теорія та практика соціальної держави або держави соціального добробуту.

Соціальна держава – тип держави, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, належного рівня соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі – приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Практика соціальної допомоги слабким членам суспільства є давньою традицією всіх країн та народів. Ще з давніх часів правителі піклувались про найбідніших громадян. Проте основний тягар матеріальної підтримки, опіки щодо убогих покладався на сім’ю, громаду, згодом, на церкву. Індустріалізація, урбанізація та атомізація суспільства зруйнували деякі традиційні форми соціальної допомоги, загострили соціальні суперечності, класову боротьбу.

Термін “соціальна держава” було введено у науковий обіг німецьким ученим – юристом Л. фон Штайном у 1850 році. Деякі соціальні реформи запроваджувалися у другій половині ХІХст. канцлером Німеччини О.Бісмарком, а також прем’єр – міністром Британії Б.Дізраелі. Між тим, створення та реалізація сучасних моделей соціальної держави відбулися тільки у 60-х роках ХХ ст. Необхідною передумовою виникнення соціальних держав став високий рівень економічного зростання провідних країн Заходу, що дозволив забезпечити прожитковий мінімум кожному нужденному. Розв’язання цього питання вимагало значного розширення об’єктів соціальної політики, перетворення її на один з пріоритетних напрямів діяльності держави.

Соціальна політика характеризується як політика регулювання соціальної сфери, спрямована на досягнення добробуту громадян, створення гарантії соціальної безпеки країни.Об’єктом соціальної політики виступає соціальна сфера, яка включає трудові відносини, соціальне забезпечення (пенсії, допомога на випадок безробіття, мало- забезпеченим тощо), соціальну інфраструктуру (освіта, охорона здоров’я), реалізацію принципу соціальної справедливості. Суб’єктами соціальної політики є ті соціальні й політичні сили, які мають ресурси та вплив у соціальній сфері, це – держава, профспілки, громадські організації, добровільні об’єднання, благодійні фонди і т.д. Суб’єкти соціальної політики мають повноваження: встановлювати мінімум оплати праці; пропонувати проекти пенсійної системи; визначати середньодушові витрати на освіту, підготовку робочої сили, охорону здоров’я, задоволення культурних потреб. Вирішальна роль у соціальній політиці належить державі. Від неї залежить державна система соціальних послуг, перерозподіл доходів, створення умов соціального захисту.

В основу діяльності держави “соціального благополуччя” покладена ідея про те, що більшість сучасних людей – це наймані працівники, тобто економічно залежні люди. Тому мета держави – зменшити негативні наслідки економічної залежності в умовах ринкової системи господарювання. Її основними завданнями є такі: 1)забезпечення кожному громадянину прожиткового мінімуму; 2)реалізація політики економічної стабільності, що запобігає криз та потрясінь; 3)діяльність щодо забезпечення максимальної зайнятості населення.

Важливим елементом соціальної політики є реалізація принципу соціальної справедливості. Він не означає встановлення повної соціальної рівності, бо вона неможлива. Проте держава має гарантувати: рівність перед законом; рівні можливості охорони здоров’я та отримання освіти; право на захист честі і гідності особистості. Держава повинна надавати мінімум життєвих умов, стартові можливості успіху, решта залежить від ефективності економіки та особистих зусиль, прагнень людей. Сучасний світовий досвід засвідчує, що реалізація егалітарного принципу рівності (тобто рівності фактичної, рівності результатів), як правило, має такі наслідки: підрив ринкової економіки; зростання державного регулювання як у сфері соціальної політики, так і в сфері економіки; створює, зрештою, лише ілюзію соціальної справедливості за досить низького рівня життя на кшталт “казарменого комунізму”.

До найважливіших принципів взаємодії соціальної держави та громадянського суспільства належать принципи солідарності та субсидіарності. Солідарність передбачає єдність, згуртованість та цілеспрямовану діяльність людей для реалізації визначених державою загальних цілей, їх об’єднання довкола базових національних, гуманістичних, культурних цінностей. Ідея солідарності ґрунтується на наданні необхідної допомоги сильних слабким, на взаємній підтримці та обов’язках громадян перед державою та один перед одним.

Принцип субсидіарності передбачає значну децентралізацію державної влади, розвиток самоврядування, зокрема, необхідність втручання органів влади лише в таких ситуаціях, коли виконання певних завдань виявляється не під силу самодіяльним організаціям. Запровадження цього принципу покликане сприяти подоланню пасивної, очікувальної позиції громадян, функціонального перевантаження держави, розростання бюрократії, а також стимулювати колективну та індивідуальну активність людей.

Отже, діяльність сучасної соціальної держави досить різноманітна. Вона здійснює перерозподіл національного доходу на користь найменш забезпечених верств населення, політику зайнятості та охорони прав робітника, стратегію соціального страхування, підтримки сім’ї та материнства, піклування про безробітних, людей похилого віку, молоді тощо, дбає про підвищення рівня загального добробуту.

Ідея правової держави передбачає не тільки юридичне, правове регулювання та регламентацію багатоманітних відносин, що виникають спонтанно між соціальними суб’єктами у різних царинах громадянського суспільства, а й має на меті реальне запровадження та дотримання конституційно закріплених прав і свобод громадян. Визнання кожної людини вільною від народження – величніше завоювання суспільного прогресу. Але соціальна свобода можлива тільки в умовах порядку, а порядок забезпечується правом і владою. З точки зору свободи право виступає як система санкціонованих державою загальнообов’язкових норм, що забезпечують спільне, громадянськи – колективне існування людей на принципах особистої свободи, за мінімуму карального насильства. Правові норми, за своєю суттю, гуманістичні, позаяк перешкоджають сваволі – вони забороняють поводитись з людьми як з “гвинтиками” соціально-політичного механізму, безвольними об’єктами адміністрування, якими б шляхетними цілями воно не виправдовувалось. Гуманістична функція прав людини полягає в тому, що вони виступають об’єктивно можливим та необхідним масштабом соціальної свободи, стимулюючим творчу активність, самосвідомість людини, її відповідальність. Рівні можливості, справедливість, свобода вибору, свобода слова та совісті – ці загальнолюдські цінності становлять фундамент правового статусу особистості у цивілізованому суспільстві. Права людини виражають і захищають ґрунтовні принципи гідного існування особи, незалежно від її раси і національності, соціального положення і професії.

Основні права і свободи людини, що невід’ємно притаманні їй як члену єдиної людської родини, визнані світовим співтовариством і закріплені у “Загальній декларації прав людини”, прийнятої відповідною резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. Відтоді у багатьох країнах цей день відзначають як День прав людини. Декларація включає преамбулу та 30 статей. У першій статті проголошується: “Всі люди народжуються вільними й рівними у своїй гідності та правах”. Юридичні зобов’язання членів ООН щодо реалізації положень Декларації містяться в окремому Міжнародному Пакті про права людини. Декларація встановлює рівень, до впровадження якого повинні прагнути всі народи й усі держави. Конституція України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 року, за висновками Венеціанської комісії, є такою, що повністю відповідає всім нормам та стандартам Міжнародного Пакту про права людини та Загальної Декларації прав людини. Головне завдання української держави полягає у тому, аби цей Основний закон якомога швидше набув чинності де-факто й не залишався офіційним маніфестом для конкретних громадян.

Розділ ІІ Конституції України “Права, свободи й обов’язки людини і громадянина” фіксує основні права і свободи українських громадян у статтях з 21 до 64, його обов’язки визначені статтями 65-68.

Узагальнюючи, можна виділити такі базові групи прав людини й громадянина:

- громадянські права забезпечують ідентифікацію особистості, дозволяють людині бути самою собою у відносинах з іншими людьми; це – право на життя, свободу, особисту недоторканність, право на захист честі і гідності, свободу совісті, на справедливий, незалежний і публічний суд, на таємницю листування, телефонних розмов, свободу пересування та вибору місця проживання, в тому числі право полишати будь-яку державу, включаючи власну, і повертатися у свою країну;

- політичні права визначають можливості активної участі громадян в управлінні державою і суспільним життям; це – виборчі права, свобода спілок і асоціацій, демонстрацій і зборів, право на достовірну інформацію, свободу слова, поглядів, свобода засобів масової інформації;

- економічні права забезпечують вільне розпорядження індивідами власністю та своїм трудом; це – свобода підприємницької діяльності, недоторканність власності, право на вільне застосування своїх інтелектуальних та фізичних ресурсів, право на труд, на сприятливі умови праці, на захист від безробіття; право на рівну оплату праці, справедливу й достойну винагороду за неї;

- соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя та соціальної захищеності; це – права на соціальне забезпечення, житло, сприятливе навколишнє середовище, на охорону здоров’я, медичний догляд і соціальне обслуговування, право на освіту;

- культурні права покликані гарантувати можливості духовного розвитку людини; вони передбачають доступ до культурних цінностей, свободу наукової, технічної та художньої творчості, право вільно брати участь у житті суспільства, у науковому прогресі і користуватися його благами.

 

У сучасному світі політики дотримання та конкретна реалізація прав та свобод особистості виступають важливішим критерієм внутрішньої та міжнародної діяльності держави, її гуманістичного, людського виміру.

 

Тема 13 Політичні партії та громадські об’єднання

1. Сутність та функції політичних партій.

2. Типологія політичних партій і політичних систем.

3. Характеристика й суспільне призначення громадсько-політичних об’єднань. Їх класифікація.

 

Найважливішими суб’єктами політичного процесу у демократичному суспільстві виступають такі специфічні соціальні агрегації громадян, як політичні партії. Виражаючи інтереси більшості соціальних спільностей, груп населення вони є неодмінними важливими учасниками процесу політикотворення, реалізації сукупної, спільної волі, базових прагнень всього народу. Основні партії в їх взаємодії, взаємовідносинах, взаємних конфліктах та постійній ротації у державних інститутах розглядаються як єдина партійна система, що вона здебільшого визначає життєдіяльність й функціонування всієї політичної системи в цілому.

Партії не завжди відігравали ту роль, яку вони виконують у сучасних політичних системах індустріальних країн. Вони є продуктом тривалого періоду формування й еволюції, результатом складної взаємодії соціально-економічного й суспільно-історичного розвитку кожної конкретної держави. Вагоме значення у цьому процесі мають особливості соціокультурного розвитку, історичні традиції, демографічні, етнокультурні процеси, релігійні чинники.

У тих чи інших формах різного роду угрупування, фракції складали інтегративну частину політичного життя з давніх давен. Олігархічні та демократичні “партії” існували у стародавньогрецьких містах-державах; популяри, які виражали інтереси плебсу, та оптимати, що обстоювали позиції нобілітету у Давньоримській республіці; гвельфи, що захищали інтереси пополанов, або торговельно-ремісничого населення міст, й гіббеліни, які виступали з позиції феодалів середньовічної Італії. Подібними утвореннями були пресвітеріани та індепенденти в період англійської буржуазної революції середини XVII ст. та інші релігійно-політичні угруповання.

Одним з перших запропонував визначення політичної партії англійський політик і філософ консервативної орієнтації Е. Бёрк наприкінці XVIII ст. На його думку, “партія являє собою організацію людей, об’єднаних з метою просування спільними зусиллями національного інтересу, керуючись певним специфічним принципом, відносно якого вони досягли згоди”. Спочатку партії не були згуртованими об’єднаннями, спрямованими на боротьбу за владу, а радше, свого роду клубами, літературно-політичними гуртками, формою спілкування однодумців (Клуб кордельєрів часів Великої французької революції). Перші партії, які боролися проти феодальної влади, були створені представниками ліберальної ідеї (віги у Великобританії, Прогресивна партія Німеччини, Бельгійська ліберальна партія). Таким чином, історично партії сформувались як представницькі організації, що виражали певні групові інтереси, як спілки однодумців, як інститути, опозиційні державі. Ці характеристики партій сприяли тому, що їх сприймали як джерело криз та розколу в суспільстві. Негативно щодо діяльності партій висловлювались такі відомі політичні мислителі як Б. Франклін, Дж. Вашингтон, Дж. Мілль, А. Токвіль.

Лише поступово, за мірою розвитку парламентських, конституційних основ буржуазної державності партії зміцнили свій політико-правовий статус. Наразі вони являють такий інститут влади, без якого неможливе виборне формування державних органів, легальне завоювання рушійними силами суспільства провідних політичних позицій. Поміж інших політичних інституцій партію вирізняють притаманні їй функції та засоби їх реалізації, певна внутрішня організація і структура, наявність програми діяльності, певна ідеологічна основа.

Сучасне розуміння партій з відповідними типологічними ознаками почало формуватися у XIX – на початку XX ст. У сучасній політології партія розглядається як група людей, що об’єдналися для участі у політичному житті та мають на меті завоювання політичної влади. Отже, політична партія (від лат. pars, partis – частина, група) – організована група однодумців, що представляє інтереси частини народу і прагне їх реалізувати шляхом захоплення влади або участі у її здійснені.Сутність політичних партій полягає в тому, що вони перетворюють численність приватних інтересів громадян у їх загальний спільний інтерес, уможливлюючи конкретну реалізацію умов політичної діяльності, прямої участі особистості у демократичному процесі.

Призначення політичних партій, їх фундаментальна роль у втіленні політичного волевиявлення, базових інтересів громадян, здійснюється через виконання основних спеціалізованих функцій, а саме:

1.Представництво у політичній системі тих верств суспільства, інтереси яких вона виражає. Через механізм представництва окремих груп, верств, спільностей, станів населення у певних політичних об’єднаннях, організаціях, партіях держава досягає належного рівня інтегрованості, єдності, стабільності, реалізацій загального блага.

2.Боротьба за завоювання або утримання політичної влади в інтересах тієї частини суспільства, яка є її соціальною базою. На відміну від “зацікавлених груп”, що домагаються розв’язання певних проблем у рамках діючого політичного режиму, політичні партії прагнуть здійснити претензії на вищу політичну владу, відповідно до своїх програмних, ідеологічних цілей. За умов демократичної політичної системи політичні партії виступають таким механізмом агрегації інтересів громадян, реформування політичного життя суспільства, що забезпечує мирний перерозподіл влади між різними політичними суб’єктами, дає можливість уникнути суспільних потрясінь навіть при зміні балансу політичних сил.

3.Добір й рекрутування політичної еліти та політичних лідерів для всіх рівнів функціонування політичної системи. Крім підготовлених професійних політиків, політичні партії формують команди компетентних партійних експертів, аналітиків, спеціалістів, які також беруть активну участь у політичному управлінні.

4.Політична соціалізація громадян, формування навичок та якостей, необхідних у взаємовідносинах з інститутами державної влади. Проводячи політичне інформування виборців, роз’яснюючи розбіжності між різними політичними силами, сутність тих чи інших конфліктів, партії забезпечують можливость реалізації права громадянина на свідомий, вільний, неупереджений вибір відповідного політичного представника своїх інтересів.

5.Тісно пов’язана з функцією політичної соціалізації функція формування політичної культури та громадської думки. Займаючись соціально-політичним просвітництвом, політичні партії прагнуть згуртувати та активізувати громадян на основі певної ідейної позиції, що виражає спільність їхніх докорінних інтересів.

Отже, партії виступають важливим елементом політичної системи суспільства. Вони представляють основні конкуруючі моделі політичної діяльності, альтернативні політичні програми, артикулюючи різноманітні інтереси громадян. У демократичному суспільстві партії сприяють оптимізації взаємодії громадянського суспільства і держави.

В політичній науці існують різні системи класифікації політичних партій. Загальновизнаною й найбільш продуктивною є класифікація Моріса Дюверже, що грунтується на відмінностях партій, їх структур та організації їх внутрішнього життя. Структура партії виступає найбільш узагальненим компонентом, який відображає значну кількість факторів (соціальної бази, ідеології, цілей тощо). Водночас саме структура партії забезпечує її адаптацію до нових умов виживання партії у політичній боротьбі. Серед структурних параметрів партії Дюверже виділив організаційну будову, систему членства та органи керівництва. На основі цих критеріїв він відокремлював кадрові, масові та жорстко централізовані партії.

Кадрова парія — це малочисельна елітарна партія професійних політиків та парламентарів, орієнтована, головним чином, на вибори. Такі партії формуються, як правило, на основі різних парламентських груп, груп тиску, об’єднань партійної бюрократії. Вони концентрують зусилля професійних політиків, передбачають вільне членство і певну аморфність партійної організації. Основним структурним елементом кадрової партії є комітети. Вони утворюються за територіальною ознакою, їхня чисельність незначна. Комітет складається з постійно діючих активістів, розширюється у разі необхідності шляхом кооптації, не прагне поповнення своїх лав. Комітети являють собою згуртовані авторитетні групи, що володіють навичками роботи з населенням. Проведення й організація передвиборчих кампаній виступає їх основним призначенням. Члени комітету добирають кандидатів в органи влади, вивчають громадську думку, симпатії та інтереси виборців, допомагають лідерам сформулювати передвиборну програму. У таких партіях відсутня система членства з відповідною сплатою членських внесків. Більшість європейських ліберальних і консервативних партій є кадровими.

Масові партії виникають як наслідок введення всезагального виборчого права. Це партії нового типа, партії масового характеру, орієнтовані на політичне виховання мас та добір еліти з народу. Первинні організації створюються за територіальним, а також і за виробничим принципом, та на відміну від комітетів, є відкритими, вони зацікавлені у поповненні своїх лав. Це пояснюється тим, що масові партії існують за рахунок членських внесків. Масові партії представляють централізовані утворення, добре організовані та дисципліновані, з фіксованим членством. Хоч тут велику роль відіграють лідери, суттєве значення має також ідеологічна єдність, спільна програмна основа. Масові партії часто формуються на ґрунті масових рухів, об’єднань, профспілок, кооперативів.Отже, масова партія спрямована на залучення до своїх лав великої кількості членів, характеризується жорстко регламентованим членством з високим рівнем ідеологізації, орієнтована на постійну роботу.

Жорстко централізовані партії визначаються сильним ідеологічним компонентом, який стає фундаментальним інтегруючим началом. Для них, з позиції Дюверше, характерні сувора ієрархія, підпорядкування всіх ланок, майже військова дисципліна, висока організованість дій, шанування політичних вождів. Такими Дюверше вважав фашистські та комуністичні партії.

Крім цієї класифікації використовують також наступні варіанти диференціації політичних партій:

- Революційні, реформістські, консервативні;

- Ліві, центральні, праві;

- Помірковані,радикальні, екстремістські;

- Легальні, нелегальні, напівлегальні;

- Правлячі та опозиційні;

- Ідеологічні та прагматичні.

Класифікація політичних партій дозволяє визначити їх характер, потенціал співробітництва чи боротьби, зрозуміти їх політичну лінію, спрогнозувати тенденції розвитку й спрямування суспільних змін залежно від співвідношення партій у політичній системі.

Партійна система визначає сукупність політичних партій, маючих реальні можливості брати участь у формуванні органів державної влади, створюючи механізм конкуренції або консолідації. Партійну систему складають зв’язки та відносини партій різного типу між собою, а також між державою та іншими інститутами влади.Значний внесок у запровадження типології партійних систем зроблено видатним італійським політологом Дж.Сарторі. Він виокремив такі найбільш відомі системи:

1) однопартійна (неконкурентна) система - характеризується тим, що партія монополізує всю політичну входу, ототожнює себе з правлячим політичним режимом, а останній з державою, повністю виключаючи опозицію; така партійна система притаманна для авторитарних і тоталітарних суспільств;

2) система з домінуючою партією - система, у якій функціонує декілька партій з юридично закріпленими можливостями, проте вони недостатньо авторитетні; тому при владі протягом тривалого часу може знаходитись одна, найвпливовіша партія. Наприклад, ліберально-демократична партія Японії;

3) двопартійна система (біпартизм) - система, за якої дві великі партії змінюють одна одну при владі, навіть за умови існування інших політичних партій, що не спроможні, зазвичай, дістати владу; двопартійність досить функціональна, позаяк забезпечує ефективну роботу політичної системи в цілому; класичним прикладом є Демократична й Республіканська партії США;

4) модифікована двопартійна, яку називають"системою двох з половиною партій" - у такій системі одна з двох провідних може сформувати уряд тільки на основі блоку з третьою партією; такі системи сформувалися у Великобританії, Німеччині, Австрії, Канаді. "третя" партія у цих країнах виступає певним додатковим демократичним балансом влади;

5) система поміркованого плюралізму - всі партії можуть бути представлені не тільки в парламенті, а й в коаліційному урядовому Кабінеті (це можливо, якщо ідеологічні відмінності між партіями не суттєві); прикладом є партійна система Бельгії.

6) система крайнього плюралізму - в цій системі діють партії, які виступають не тільки на підтримку суспільно-економічної та політичної системи, а й проти неї; вони обстоюють полярні ідеології; у системі поляризованого, крайнього, плюралізму, як правило, існує двостороння опозиція - ліва й права, що постійно критикують уряд, а також конфліктують між собою; загалом, можуть бути присутні декілька десятків партій, проте, центральне місце посідає одна або декілька великих партій. Такою партією є Християнсько-демократична партія Італії, разом із своїми союзниками вона формує політичний центр. Партії центра складають уряд у рамках парламентської республіки; проте у таких системах центр, як правило, слабкий, уряд нестійкий; тому в Італії дуже часті урядові кризи, що, між тим, не заважає країні досягати досить високого рівня соціально-економічного розвитку; у рамках президентської республіки (за крайнього плюралізму) парламентська більшість може перебувати в опозиції щодо уряду або не підтримувати його основні пропозиції як в РФ та в Україні. Нормальний розвиток країни у таких випадках ускладнено;

7) атомізована партійна система - у ній існує велечезна кількість партій, жодна з яких не має політичних переваг щодо інших, не може відігравати ролі у політичному керівництві країною. Характерна для слабкорозвинутих країн з нестабільною політичною системою: Малайзія, Болівія.

Отже, партійні системи можуть бути досить різноманітними, в залежності від національних особливостей, рівня суспільного розвитку, політичних традицій. Беззаперечну перевагу мають демократичні багатопартійні системи, що забезпечують ефективне функціонування влади заради інтересів вільного розвиткугромадян.

Багатопартійна система в Україні відтворює практично весь ідейно-політичний спектр партій, що історично сформувалися і діють у сучасному світі. Так, за ідеологічним спрямуванням в Україні відокремлюються комуністичні, соціал- демократичні, консервативні, клерікальні (релігійні), націоналістичні партії.

Партії комуністично-соціалістичного спрямування. Вирізняються чисельним складом, впливом на політичне життя, значною популярністю серед населення. Обстоюють марксистську ідеологію, програму соціалістичних перетворень суспільної власності, реалізації влади трудящих, соціалістичної системи господарювання і розподілу; загалом негативно ставляться до приватної власності, ринкових відносин, виступають проти співробітництва з МВФ, МБРР, НАТО. До таких відносять Партію комуністів (більшовиків) України, Комуністичну партію України (КПУ), Комуністичну партію трудящих (КПТ), Соціалістичну партію України (СПУ), Прогресивну соціалістичну партію України (ПСПУ).