Тема 14. Політична діяльність і політичні відносини

1. Політичний процес. Політична діяльність, її види.

2. Вибори як форма політичної участі.

3. Політичні відносини.

4. Форми політичних відносин.

 

Політичний процес – одна із центральних категорій політології. Вона фіксує плинний, змінний, динамічний і мобільний характер політичного життя й політичної діяльності, розкриває рух, трансформації та еволюцію політичної системи у часі та просторі. Політичний процес являє собою сукупність дій інституалізованих та неінституалізованих суб`єктів політики, які реалізують власні цілі щодо забезпечення, формування та зміни політичного порядку.

Отже, сутність політичного процесу полягає у відтворенні різних компонентів політичної системи, структур, інститутів та засобів політичного панування та політичної участі, політичної культури і свідомості, у продукуванні з допомогою політики певного соціального порядку та соціальних змін.

Будь-які дії суб`єктів політики (націй, груп, організацій, державних органів, політичних лідерів) спрямовані на досягнення однієї мети – вплинути на прийняття важливих політичних рішень. Власне політичний процес починається з виявлення проблеми, пошуку її розвязання разом з усіма зацікавленими політичними силами, і затверджується прийняттям рішення та його впровадженням відповідними офіційними установами. Прийняття політичних рішень – центральний елемент перетворення політичних вимог різних груп та громадян у прийнятні для суспільства засоби і методи регулювання соціальних відносин, це технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами.

Політичне рішення – акт, здійснюваний суб`єктами політичного процесу, в якому на основі аналізу інформації, існуючих інтересів, можливостей їх реалізації, формулюються завдання, націлені на організацію практичної діяльності заради досягнення загальнозначущої мети.

Розрізняють три режими протікання політичних процесів: режим функціонування, режим розвитку та режим занепаду.

Режим функціонування політичного процесу – це режим, за якого відтворюються існуючі взаємовідносини між громадянами та інститутами влади, рутинні, повторювані щоразу відносини між політичними партіями, органами місцевого самоврядування, елітою та електоратом. Традиції та наслідуваність, як правило, переважають над інноваціями під час ухвалення рішень, у взаємодії між учасниками процесу.

Режим розвитку – такий режим протікання політичного процесу, коли структури та механізми влади опановують новий, вищий рівень державної політики, який дозволяє адекватно й своєчасно реагувати на нові вимоги населення, виклики часу. Політичний розвиток стимулює суб`єктів влади до використання гнучких стратегій та технологій управління з урахуванням різноманітних інтересів громадян та соціальних груп.

Режим занепаду характеризує такий режим протікання політичного процесу, коли політичні зміни мають негативні наслідки щодо норм та умов стабільного існування політичної системи, відбувається розпад політичної цілісності. В результаті рішення можновладців втрачають здатність регулювати соціальні відносини, а сам режим стає нестійким та нелегітимним.

Проблема стабільності й легітимності політичного режима тісно пов`язана з прийняттям політичного порядку. Політичний порядок означає організованість (впорядкованість та узгодженість), функціональність та стійкість (стабільність) політичних відносин. Він проявляється у легітимності та визначеності напрямів діяльності владних структур, у стійкості нормативів, звичності типів поведінки. Політичний процес передбачає багатовимірну й різноманітну діяльність основних учасників політичної взаємодії. Виділяють такі форми політичної діяльності як політична участь та політичне функціонування.

Політичне функціонування – професійна політична діяльність, спрямована на управління політичними структурами, розробку юридично-правових норм, впровадження політичних рішень. Вона включає:

· парламентську (законодавчу) діяльність і законотворчість депутатів;

· державницько-управлінську, муніципально-управлінську діяльність і виконання обовязків президента, міністрів, мера;

· виконавчу діяльність державних органів – постійна робота службовців, чиновників у адміністративних установах;

· судова діяльність;

· ревізійно- контрольна діяльність, виконання функцій прокуратури;

· партійне керівництво, виконання обовязків голови партійної організації;

· виборчий маркетинг та менеджмент.

Політична участь – це представництво або безпосередній захист громадянами своїх інтересів з допомогою певної сукупності засобів, прийомів та методів з метою впливу на позицію та діяльність суб`єктів політики.

Форми політичної участі можуть бути організованими та неорганізованими, систематичними й періодичними, автономними та мобілізованими, легальними та нелегальними.

Політична участь передбачає масові акції з метою представництва певних вимог, позицій, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів влади. Це, зокрема, участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах, зборах, маніфестаціях тощо.

Основною, досить оптимальною, формою політичної участі є вибори у представницькі органи влади, вони виступають головним способом виявлення суверенітету народу, його політичної волі, слугують важливішим каналом представництва в державних структурах інтересів різних соціальних груп. Вплив виборів на політичне життя сучасних країн багатовимірний, він реалізується у таких найважливіших функціях:

а) інтеграція різноманітних поглядів та формування спільної політичної волі шляхом об`єднання більшості громадян на грунті певної політичної платформи;

б) артикуляція, агрегація та представництво інтересів населення;

в) контроль за інститутами влади; в результаті виборів створюється важливіший інститут контролю за діями уряду – парламент, а також опозиція;

г) легітимація й стабілізація політичної системи, а також конкретних інститутів влади: парламента, президента, місцевих органів влади; участь громадян у виборах означає підтримку даного типу політичної системи, всього політичного устрою;

д) розширення комунікацій між інститутами держави та громадянами, вибори – важливіший канал зв`язку між владою та суспільством;

е) каналізація, переведення політичних конфліктів у річище їх інституціоналізованного, мирного врегулювання; вибори дозволяють відкрито, публічно представити протилежні інтереси, ідеї на суд громадської думки, визначити реальну підтримку позицій тієї чи іншої сторони конфлікту;

є) мобілізація виборного корпусу на вирішення актуальних суспільних проблем, на важливі політичні дії;

ж) політична соціалізація населення, розвиток політичної культури та політичної участі, досвіду політичної діяльності;

з) рекрутування політичної еліти; вибори – важливий механізм входження до елітарних груп, висування та утвердження політичних лідерів;

и) генерування програм оновлення суспільства, стимулювання пошуку оптимальних проектів соціально-політичного розвитку.

Головне соціальне призначення демократичних виборів – адекватне відображення волі та позиції громадян, забезпечення представництва основних соціальних груп в органах влади. Відповідати цьому призначенню вибори спроможні, якщо вони грунтуються на певних засадах. По-перше, це принципи виборчого права, які фіксують статус, повноваження кожного громадянина на виборах; по-друге, це – загальні принципи організації виборів, що забезпечують демократичні умови їх проведення. Ці принципи визначають характер виборчого процесу.

Виборчий процес – це організація, механізм проведення виборів на основі законодавчо закріпленого виборчого права.

Демократичні принципи виборчого права передбачають:

1. Всезагальність – всі громадяни, незалежно від статі, расової, національної, класової або професійної належності, мови, рівня доходів, майна, освіти, конфесії чи політичних переконань, мають право на активну (як виборець) та пасивне (як кандидат) право участі у виборах. Всезагальність обмежується незначною кількістю цензів, тобто умов допуску громадян до участі у виборах. Віковий ценз визначається конституцією кожної країни; ценз недієздатності обмежує права психічно хворих, що має бути підтверджене судовим рішенням; моральний ценз обмежує або позбавляє виборчих прав осіб, що перебувають у місцях позбавлення волі. Існує ценз осідлості. Для утвердження всезагального виборчого права знадобилось понад 200 років боротьби. Закони 1950-70 р.р. усунули обмеження для участі негрів у виборах в США. Жінки отримали право голоса в США – в 1918 р., у Франції – у 1944, в Італії – у 1945, у Греції – в 1956 р., у Швейцарії – в 1971 р. Всезагальна виборче право утвердилося в демократичних країнах світу безпосередньо після Другої світової війни.

2. Рівність означає, що кожен виборець має лише один голос. Рівність виборчих прав передбачає певну рівність виборчих округів, що необхідно, аби голоси виборців мали приблизно однакову вагу у виборах претендентів.

3. Тайна виборів, що забезпечується закритою процедурою голосування.

4. Пряме (безпосереднє) голосування – виборець голосує за конкретного кандидата на виборну посаду, між обраним та виборцем не повинно бути ніяких інстанцій, що спотворили б волевиявлення громадянина. Політичним анахронізмом вважають повноваження колегії виборщиків, що опосередковує волю громадян США на виборах президента.

Засадами демократичної організації виборів є такі нормативи:

- свобода виборів;

- наявність вибору, альтернативних кандидатів;

- конкурентність, загальність виборів;

- періодичність та регулярність;

- рівність можливостей політичних партій та кандидатів.

Основними етапами виборчого процесу є:

1. підготовчий етап, організаційні заходи, що гарантують юридичні умови проведення виборів;

2. висування кандидатів, їх реєстрація;

3. агітаційно-пропагандистська кампанія;

4. голосування та підбивання підсумків.

Головним регулятором виборів є виборча система – впорядкована сукупність норм, правил та прийомів, що визначають форми й методи утворення представницьких виборних органів державної влади.

Існує два основних типи виборчих систем: мажоритарна та пропорційна.

Мажоритарна виборча система встановлює, що обраним у кожному виборчому окрузі вважається лише той кандидат, який отримав більшість голосів. Залежно від того, яка більшість передбачена, розрізняють мажоритарну систему:

· абсолютної більшості, коли обраним є кандидат, який отримав більше половини голосів (50% + 1 голос), найчастіше використовується на президентських виборах. В ситуації, коли жоден з кандидатів не отримав більше половини голосів, призначається другий тур виборів, у якому беруть участь лише два претенленти, котрі завойювали найбільше голосів;

· відносної більшості, коли перемагає той кандидат, що отримав більше голосів відносно інших претендентів.

Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що висунули своїх кандидатів у представницькі органи, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів. Підрахунок голосів здійснюється за допомогою виборчої квоти чи метру, тобто мінімальної кількості голосів виборців, необхідних для отримання одного депутатського мандату. Списки партій, які подаються для участі у виборах, можуть бути:

а) жорсткими, коли голосують за партію в цілому, кандидати отримують мандати у тій послідовності, у якій вони закріплені в партійних списках;

б) напівжорсткі – в цьому випадку обов`язково отримує мандат той кандидат, що очолює список, розподіл інших здобутих партією мандатів здійснюється залежно від отриманих кожним кандидатом голосів (преференцій);

в) преференційні списки – розподіл всіх депутатських місць відбувається у відповідності з особистими уподобаннями, вибором громадян.

У деяких країнах використовують змішану пропорційну систему, яка призначена об`єднати у тій чи іншій комбінації переваги двох систем, та усунути їх недоліки. Найпоширенішим варіантом є змішана система, коли половина депутатів обирається за мажоритарною системою, інша половина – за пропорційною.

Всі основні типи виборчих систем мають свої переваги й недоліки. Їхня ефективність залежить від конкретної політичної системи, політичної культури, інших чинників, які слід враховувати під час підготовки та ухвалення виборчого законодавства.

Змістом та формою об`єктивації політичного процесу виступають політичні відносини, які виникають внаслідок соціальної диференціації суспільства та представництва інтересів великих соціальних груп. Політичні відносини становлять сукупність взаємодій та взаємовідносин соціальних суб`єктів, що формуються з приводу політичної влади, управління та регулювання їх інтересів.

Особливостями політичних відносин є їх доцільний, цілеспрямований, раціоналізований характер. Вони завжди повязані з організацією активності великих груп людей, діючих заради реалізації певних загальнолюдських, класових, громадських групових інтересів, отже, є публічними, відкритими, консолідованими. Жодна особа самотужки, індивідуально не спроможна досягти політичної мети, зате у суспільстві є люди зі спільними інтересами. Тому, вступаючи у політичні відносини, індивіди реалізують інтереси певних спільностей.Як правило, завдяки політичним відносинам певні політичні інтереси набувають якостей загальнозначущих, суспільних, тому політичні лідери зазвичай виступають від імені всього народу.

Політичні відносини тісно пов`язані з політичною діяльністю, або сукупністю дій суб`єктів політики, спрямованих на досягнення політичних інтересів, передусім, завоювання та утримання влади. Ця діяльність відбувається в межах існуючих відносин з владою або всупереч їм, регулюється правовими нормами та конкретними політичними ролями. Формами політичних відносин, через які реалізується політична діяльність, є політична боротьба, політичний конфлікт, політична конкуренція, політичний компроміс та політичний консенсус.

Відносини боротьби грунтуються на усвідомленні непримиренності, антагонізму політичних суб`єктів, це ставлення до противників як до ворогів. Розвиток боротьби всередині держави свідчить про те, що суспільство розколоте, його цілісність порушена, нормальне функціонування неможливе. Звичайним у такій ситуації методом політичної діяльності політичних суб`єктів виступає насильство – умисна дія з використанням різних форм примусу, спрямована на заподіяння шкоди особі, соціальній групі, позбавлення свободи, здоров`я, власності, життя. Різновидами боротьби вважають політичну революцію, державний переворот, заколот, повстання, війну.

Політичну революцію визначають як глибоке, радикальне, якісне перетворення соціально-економічних основ суспільства, його політичної системи та свідомості людей. Революційні процеси, найчастіше, бувають насильницькими, призводять до повалення, усунення від влади правлячої еліти, заміни її новою. Оцінка місця і ролі революцій неоднозначна, виділяють два крайніх підходи зокрема, марксизм та лібералізм, які відповідно позитивно та негативно розцінюють роль революції.

Державний переворот – незаконна зміна влади у державі, що здійснюється частиною правлячої еліти, державними службовцями, групами військових з використанням насильства або загрози його застосування. У випадку активного спротиву суспільства державний переворот може перерости у громадянську війну.

Заколот – озброєний виступ окремих політичних груп в результаті змови проти чинної державної влади; його організаторами часто виявляються військові або групи однодумців, маючих досвід нелегальної роботи. Заколот, підсилений масовими бунтами, може перетворитися у повстання або революцію.

Війна – організована збройна боротьба між державами, групами держав, класами або націями за досягнення певних політичних чи економічних цілей. Окрім збройної боротьби застосовують й інші форми протидії: розрив дипломатичних відносин, блокада, диверсії, певні прийоми моральної та структурної дезорганізації армії і тилу.

Як видно, будь-який різновид політичної боротьби передбачає застосування тієї чи іншої форми насильства. Однією з найбільш поширених нині форм політичного насильства є політичний терор – придушення, переслідування, залякування політичних противників, аж до фізичного усунення, знищення. Політичний тероризм – різновид політичного радикалізму, що передбачає використання таких методів досягнення мети як насилля й убивства.

Політичний конфлікт – такий тип політичних відносин, що характеризується зіткненням інтересів суб`єктів, при якому їх дії спрямовані на досягнення несумісних цілей; складна суперечність між політичними суб`єктами, яку важко розв`язати. Конфлікти характеризують за рівнем, масштабами, гостротою, сферою розгортання та іншими параметрами. Вони можуть бути міжнародними, міжнаціональними, регіональними, релігійно-етнічними. Особливу небезпеку становлять масові конфлікти, що охоплюють всі рівні політичної системи, втягуючи величезну кількість учасників. Конфлікт може перерости у боротьбу.

Відносини політичної конкуренції визначають суперництво заради досягнення кращих результатів у політичному процесі, наприклад, на виборах. Політична конкуренція – нормальний спосіб взаємодії ідеологічних, політичних противників у цивілізованому демократичному суспільстві. Якщо у боротьбі противник розглядається як ворог, то за конкуренції – як суперник, а, можливо, як потенційний союзник.

Невід’ємним компонентом, запорукою ефективності оптимального, успішного розвитку політичного процесу виступає у демократичних системах діяльність опозиції. Опозиція є формою протистояння, протидії певної політичної чи соціальної групи офіційному курсу, політиці правлячих сил, прагнення боротись якщо не за владу, то за вплив на неї, за прихильність виборців. Легальна опозиція – це, як правило, угруповання партій, парламентських фракцій, призначенням котрих є критика урядової політики, контроль за діяльністю державних органів та посадових осіб, висування конструктивних альтернативних програм соціально-політичного розвитку суспільства. Деструктивна, нелегальна опозиція часто вдається до проголошення радикальних, екстремістських цілей, а також до використання насильницьких методів, терору, тому становить серйозну загрозу громадському порядку. Екстремізм (extremus – крайній) – схильність до радикальних теорій, поглядів та дій у політиці, ідеологічному протиборстві, недемократичний спосіб розв’язання суспільних проблем, виявляється у нав’язуванні своїх позицій за допомогою крайніх, надзвичайних заходів, таких як страйк, блокада, бойкот, терор.

Політичний компроміс – згода між протилежними сторонами на основі взаємних поступок, примирення позицій, пошук взаємоприйнятного рішення, що реалізує певні інтереси всіх суб’єктів. Відповідальні політичні сили, що прагнуть стабільності у суспільстві, надають перевагу компромісу. Радикальні сили, що найбільше за все цінують перемогу у боротьбі, розглядають компроміс як недолік, прояв слабкості, нерішучості. У сучасному цивілізованому світі панує позитивне ставлення до компромісних відносин.

Політична консолідація – форма політичних відносин, що закріплює об’єднання суб’єктів політики для досягнення спільних цілей на основі єдиних принципів взаємодії. На відміну від інтеграції консолідація не спричиняє утворення нових організаційних утворень.

Консолідація відбувається за такими причинами:

1) потреба у розширенні соціальної бази політичних сил; коли консолідуються декілька політичних партій, їх соціальна база (великі групи населення – симпатики цих партій) зростає. Це часто відбувається напередодні виборів, коли близькі політичні сили висувають одного кандидата;

2) необхідність подолати вплив деструктивних сил або потреба у прискоренні реформ;

3) наявність зовнішньої загрози, особливо, якщо вона становить небезпеку для всього суспільства;

4) загроза втрати контролю над політичною ситуацією.

Політичний консенсус – відносини на основі угоди основних політичних сил стосовно розподілу влади, прав, повноважень, ресурсів. Консенсусом також вважають пошук і прийняття оптимального політичного рішення, що вдовольняє всі зацікавлені сторони. Консенсус - універсальний принцип демократії, він дозволяє попереджати й розв’язувати суперечності та конфлікти, знімати соціальну напругу. Консенсус вимагає:

1) високої політичної культури, поваги до суперника, відмови від непримиренності та радикалізму;

2) урахування позицій не тільки більшості, а й меншості, установки плюралізму і толерантності;

3) визнання невідчужних прав особистості.

Особливої ваги й цінності консенсус набуває у перехідних суспільствах з високим потенціалом конфліктності, зіткнення інтересів багатьох елітарних груп, нестійкою, неструктурованою соціальною та політичною системою, з дефіцитом демократичних традицій політичного діалогу.

Політичні відносини вистіпають формою, умовою та результатами політичної діяльності. Вони реалізуються у вигляді боротьби, конкуренції конфлікту, компромісу, консолідації консенсуса. Особливого значення у демократичному суспільстві набуває практика компромісу та консолідації, консенсусу.