Тема 3. Розвиток політичної думки в Україні.

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політичні доктрини часів Галицько-Волинської та Польсько-Литовської держав.

3. Українська політична думка козацько-гетьманської доби.

4. Розвиток політичних ідей в Україні у ХІХ-ХХст.

 

Політична думка кожного народу тісно пов’язана з його соціальним буттям та історичною долею. Український народ завжди боровся за свободу проти несправедливості, тому основними ідеями української політичної думки були ідеї свободи та незалежності, добра і правди. Протягом всієї княжної доби політичні ідеї становили важливу складову духовного життя Київської Русі. Вони викладені у творах видатних державних та церковних діячів, літописців. В Х1-ХП ст. у Київській Русі, що мала торгівельні та культурні зв’язки з усіма великими державами того часу, активно формувалися право та засади державності. Розвивалися політичні погляди, література, філософія, наука, мистецтво. Надзвичайно важливу роль відігравало християнство. Теоретична думка сконцентрувала свою увагу на морально-правових та релігійних проблемах. Їх аналізували у своїх працях митрополіт Іларіон, Нестор Літописець, Кирило Туровський, Володимир Мономах, Климент Смолятич, Данило Заточник та інші.

Київський митрополит Іларіон (Х1 ст.) у „ Слові про закон і благодать” висловив ідеї щодо необхідності сильної влади київського князя як основи єдності держави, про територіальну цілісність на грунті централізації як запоруки самостійності та незалежності Русі, про роль церкви у справі формування державності, про рівність всіх вірувань, несправедливість твердження про переваги одного богообранного народу над іншими.

Історичною заслугою князя Ярослава Мудрого(Х1ст.) вважають видання „ Руської правди” як першого кодексу законів, що узагальнив правові норми для громадян усієї держави, чітко визначив майнові та станові відносини, скасував традиційні, засновані на звичаях, норми поведінки.

Літописець Нестор (1056-1103рр.) у „ Повісті минулих літ” обстоював думку про верховенство релігійної духовності щодо світської влади, про обов’язок захисту князем православної віри, про необхідність об’єднання князів навколо церкви, а не княжного престолу, про божественну природу політичної влади, її забов’язання чинити благодійні, відповідні божественному призначенню справи.

Князь Володимир Мономах (1053-1125рр.) у „ Повчанні дітям” характеризує князя як носія законності, справедливості, мудрості, честі, милосердя, як уособлення політичного і морального ідеалу правителя. Він проголошує князя та його „ служивих” дбати про славу й могутність держави, про народ, слабких та незахищених, ураховуючи свій обов’язок перед Божим законом. У „ Повчанні” поєднуються моральні постанови та політичні міркування про засади кращого державного управління.

Твір „Моління” Данила Заточника закликає шанувати й зміцнювати сильну політичну владу князя, цінувати мудрість й розум, справедливість й добро як вищі людські чесноти, необхідні не тільки духовним та світським владикам, а й простим мирянам.

Центральні проблеми, які осмислювалися політичними і духовними провідниками українського народу за часів Київської Русі, торкалися насамперед сутності, походження, законності політичної влади, її морального авторитету, взаємовідносин релігійної та світської влади, міжнародних позицій Русі.

В період Галицько-Волинської держави та Литовської- Польської держави (ХІУ-перша пол. ХУІІст.), коли Україна перебувала під владою Литви та Польщі, політична думка розвивалась у річищі гуманістичних традицій.

Велике значення для розвитку засад української політики відіграло Галицько-Волинське князівство, яке у ХІІ-ХІУ ст. стало могутньою європейською державою. За своєю моделлю управління воно не поступалося найрозвинутішим європейським зразкам того часу. Хоча у середині ХІУ ст. Волинь та Галичина потрапили під протекторат Литви і Польщі, українська політична думка розвивалась теоретичними зусиллями таких видатних мислителів ХІУ-поч. ХУІІст. як Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський, Мелетій Смотрицький. Серед них були ченці, письменники, філософи. Не зважаючи на відмінність особистої долі та світогляду, їх поєднували ідеї соціальної та національної рівності.

Доктор філософії та медицини Болонського університету Юрій Дрогобич (1450-1494 рр.) виступав прихильником сильної влади, визнавав пріоритет світської влади щодо церковної. Одним із перших намагався здійснити політичні прогнози, передбачити майбутні інтереси Священної імперії Фрідріха Великого, а також результат протиборства ворогуючих сил на Апенінському півострові.

Станіслав Оріховський (1513-1566рр.), відомий письменник-публіцист сформулював концепцію природного права людини (один із перших в Європі), обстоював верховенство закону над рішеннями монарху або інших можновладців, вбачав мету діяльності держави у дотриманні свободи, турботі про добробут громадян, їх моральний образ.

Багато політичних питань обговорювалися у рамках політики стосовно релігійного життя і реформи церкви на українських землях. Особливого загострення вона набула на рубежі ХУІ-ХУІІ ст., що обумовлювалось підготовкою та прийняттям церковної унії 1596р. Унія об’єднувала православну й католицьку церкви у Литовсько-Польській державі, до складу якої входила значна частина українських територій.

Головний теоретик уніатської реформи Петро Скарга (кінець ХУІ- поч. ХУІст.) у книзі „Про єдність церкви Божої” стверджував, що втручання світської влади у церковні справи неприпустимі, що православні мають визнати владу папи Римського як основу єдності віри, а також виступав проти шлюбів духівництва, бо вони підривають духовний авторитет священнослужителів.

Головний теоретик антиуніатської боротьби, прихильник реформи православної церкви, Христофор Філалет сформулював свої міркування у книзі „Апокрисис”, яка викликала широкий резонанс у зв’язку зі сперечаннями щодо унії. Х.Філалет обстоював ідеї демократизації церкви у русі протестантизму, участі світських провідників у справах церкви, виборності духовної влади, релігійної терпимості. Філалет висунув концепцію суспільного договору, який має укладатися між королем та підданими, і яким передбачено суворе дотримання закону всіма учасниками. Порушення прав і свобод підданих з боку держави так само загрожує їй загибеллю, як і порушення закону з боку підданих.

Великого значення за тих часів набули ідеї національного та політичного відродження України. Їх проповідувалиі відомі релігійні діячі та мислителі кінця XVI-XVII ст. Іван Вишенський, Петро Могила, Стефаній Яворський, Іпатій Копинський. В їх творах стверджуються погляди щодо незламності духовності, гідності, честі нашого народу, вони проникнуті почуттями патріотизму, любові до рідної землі, ідеями цінності свободи та індивідуального розвитку, які загалом притаманні український ментальності та народному характеру.

Іван Вишенський (1550-1621 рр.) – видатний український письменник–полеміст запропонував ідею колективного управління християнською церквою на тій підставі, що люди рівні перед Богом. Він відкидає абсолютизм і духовної влади – папи Римського і світської влади - королів та церков, бо якщо вона отримана від Бога, властитель не має права користуватися нею вільно. І. Вишенський намагався навчити людей боротися зі злом, неправдою, несправедливістю. Таким чином, у релігійному контексті виробляються принципи законності та демократизму.

Отже, не зважаючи на спроби полонізації української культури за доби Литовсько-Польської Держави українська політична думка зберігає національну самобутність та вірність історичним традиціям, здобутками цього періоду розвитку політичної теорії стали гуманістичні та демократичні засади, розуміння визначальної ролі права і закону.

Українська політична думка часів козацько-гетьманської доби розвивалась у двох напрямах: створення правових документів, у яких відображено державній устрій та міжнародні відносини України йї формування філософських концепцій суспільства та держави.

Важливішими правовими документами тієї епохи стали “Березневі статті”, “Гадяцький трактат”, “Конституція Пилипа Орлика”.

“Березневі статті” (1654р.) включали положення щодо умов приєднання Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводства до Московської держави, яке відбулося в результаті національно – визвольної боротьби українського народу під керівництвом Б.Хмельницького проти Речі Посполиті. “Березневі статті” грунтувались на таких засадах:

1) недоторканність суспільно- політичних порядків в Україні;

2) військово-політична єдність України та Москви;

3) демократичні підвалини Української державності. Ці норми реалізувалися у наступних принципах:

- збереження козацьких, шляхетських, міщанських прав;

- збереження прав виборів гетьмана, інших посадових осіб, суддів;

- самостійність у рішенні низки питань міжнародної політики.

Інший важливий документ гетьманської доби - „ Гадяцький трактат” (1653р.) був створений видатним правознавцем Юрієм Немиричем. Він став юридичною основою договору з Польщею, який уклав гетьман І.Виговський. Хоча дія договору була нетривалою, трактат свідчив про високий рівень розвитку правової думки., демократичні, свободолюбні традиції. „Галицький трактат” містив такі положення:

- Україна на федеративних засадах входить до складу Речі Посполиті, як Велике князівства Руське;

- законодавча влада належить Національним зборам;

- гетьман є військовим і цивільним правителем України, король обирається литовським, польським та українським народами;

- православне духовенство отримує ті самі права, що й католицьке;

- передбачається утримання власного українського війська, трибуналу, монетного двору, діловодства українською мовою;

- запроваджується свобода слова, друку, започатковується створення університетів.

Своєрідним феноменом національної політичної думки були “Конституції і пакти прав та вольностей війська Запорізького” 1710 р., складені гетьманом в еміграції Пилипом Орликом, видатним українським патріотом, послідовником І.Мазепи, прихильником української державницької ідеї. Цей документ передбачав:

1) незалежність України, встановлення кордонів з Польщею та Московією;

2) розмежування влади між гетьманом, радою генеральної старшини як вищою представницькою владою та генеральним суддею;

3) широкі демократичні права окремих соціальних груп;

4) обов’язок соціальної підтримки та захисту найслабкіших верств населення, козацьких удів та сиріт, посполитого люду.

Величезну роль у розвитку та поширенні політичних ідей відіграла у XVIII ст. Києво- Могилянська академія. Видатні її представники, професори та випускники Інокентій Гізель (1600-1683 рр.), Стефан Яворський (1659-1722 рр.) Феофан Прокопович (1681-1736 рр.), Михайло Козачинський (1699-1755рр.), Георгій Кониський (1717-1795рр.), Григорій Сковорода (1722-1794рр.) поряд із філософськими та загально –культурними ідеями, висунули та опрацьовували ряд соціально – політичних проблем.

Зокрема, Феофан Прокопович розробив першу в Україні та Росії концепцію просвітниченого абсолютизму. Освічений авторитетний монарх є надійним захисником народу, тому повстання проти нього – злочин, стверджував Прокопович. Продовжуючи міркування Т.Гоббса про виникнення й природу держави, мислитель вважав, що вона є продуктом договору між народом і монархом. Прокопович також прагнув довести необхідність підпорядкування духовної влади волі монарха. Багато з цих ідей були реалізовані у державних реформах, проведених російським царем Петром І.

Михайло Козачинський розробляв ідею природного права як складової людський природи, характеризуючи суспільні закони, поділяв їх на громадянські та канонічні (релігійно - моральні), аналізував проблеми військової політики, причини війн, їх технологію.

Видатний український філософ Григорій Сковорода описав морально-духовний ідеал “горнєй республіки “. Це ідеальне суспільство - образ суто людського способу життя, його нормами є рівність та спільна власність. Основою щастя виступає переплетіння особистого інтересу та громадських потреб всіх людей.

У розвитку соціально-політичної думки XVIII ст. істотну роль відіграла українська просвітницька філософія. У центрі уваги її представників, Я.Козельського, С.Десницького, Ю. Каразіна, людина як самоціль і унікальна цінність, особиста свобода, юридична рівність всіх людей, правові основи суспільства й справедливі закони.

Таким чином, політична думка козацько-гетьманської доби проникнута ідеями гуманізму, свободи, соціальної та національної незалежності, демократії. Особливе значення мали розробка правових основ української державної автономії та принципів козацького республіканізму.

Політична думка України XIX - початкук XX ст. розвивалась у таких напрямах: демократично-народницький, ліберальний, консервативний, націоналістичний, комуністичний.

Демократично-народницький напрям був започаткований діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, створеного у 1845 р. Його учасниками стали відомі діячі культури, історії, літератури: М. Костомаров, М. Гулак, В.Бєлозерський, П.Куліш, Т.Шевченко інші. Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства сформульовані українським істориком Миколою Костомаровим (1817 - 1885) у творі “Книга буття українського народу”, де синтезовані романтичні й християнські цінності з радикальними політичними соціальними поглядами.

Був складений “Статут Слов`янського товариства святих Кирила і Мефодія“, яким проголошувалися наступні принципи: 1) визначення української етнокультурної специфіки, це означало, що українці – не частина російського народу, як стверджувала офіційна імператорська ідеологія, а самостійний народ; 2) вимога утворення самостійної української республіки у рамках федерації слов`янських народів;3) скасування кріпацтва Й встановлення правової рівності у дусі християнських заповідей; 4) протиставлення українських демократичних традицій політичної культури звичаям аристократичної Польщі та самодержавної Росії.

Знаменитий український поет, основоположник української літературної мови, революціонер – демократ Тарас Шевченко (1814 – 1861) обстоював радикальну політичну позицію. На відміну від більшості політично поміркованих діячів культури, він виступав за народне повстання проти самодержавства та кріпацтва, за встановлення незалежної демократичної республіки.

Під впливом ідей Товариства по всій Україні виникла “мережа громад”, напівлегальних гуртків демократичної інтелігенції, у яких обговорювались та поширювались культурні, національні, демократичні політичні ідеї.

Володимира Антоновича (1834 – 1908), українського історика та етнографаназивають основоположником народницької школи в історії української політичної думки. Він перший назвав Київську Русь українською державою. Антонович висунув оригінальну ідею щодо принципів політичного життя трьох народів: українського – принцип демократизму, що забезпечує права особистості; польського – принцип аристократизму, обумовлюючий боротьбу між соціальними групами; російського – принцип авторитета державної влади, що веде до самодержавства.

Демократів другої половини ХІХ ст. представляють також: М.Драгоманов, С.Подолинський, М.Павлик, О.Терлецький, М.Грушевський. Багато хто з них зазнав еволюції своїх політичних позицій (М.Куліш, М.Грушевський), деякі мали досить широкі погляди (М.Драгоманов), тому одні й ті самі мислителі можуть виступати представниками різних ідеологічних напрямів. До того ж складна й неоднозначна українська суспільно-політична реальність перешкоджала точній диференціації та структуруванню основних ідейно-політичних сил та теоретичних позицій.

Микола Драгоманов (1841-1845) – видатний історик, етнограф, фольклорист, публіцист, вважається фундатором політичної науки в Україні.. Розділяючи деякі марксистські ідеї, залишився на демократичних позиціях. Як демократ, Драгоманов вимагав реформ для всієї Росії на засадах свободи та децентралізації, тобто переходу до автономно - федеративного устрою. Зокрема, Україна має отримати право автономії та на федеративних началах об’єднатися з іншими республиками. На відміну від націоналістів вважав, що національні проблеми треба вирішувати у рамках соціальних перетворень.

Відомий український економіст, соціолог, публіцист Сергій Подолинський (1850 – 1891рр.) сформулював ідею суспільства, в якому народ безпосередньо управлятиме всіма економічними, політичними, культурними справами. Народ сам має організовувати виборну місцеву адміністрацію, федеративні органи, народний суд, міліцію.

Михайло Грушевський (1866-1934) — видатний український історик, соціолог, політичний діяч, автор близько 2000 друковних рабіт. Одна з найвідоміших — десятитомна “Історія України – Русі”. Світоглядно-політичні позиції М.Грушевського змінювались протягом його життя і творчості. Спочатку він виступав як представник народницького напряму, пізніше він став прихильником державності. На зорі своєї політичної діяльності обстоював їдею федератизму, у зрілі роки стведжував необхідність національної незалежності України. Будучи демократом, М. Грушевський захищав ідею переваги інтересів народу перед інтересами держави, виступав прихильником народно-демократичної республіки; визнавав народ рушійною силою історії, проте не ідеалізував його як народники. Вивчаючи характер українського народу, акцентував не тільки його позитивні риси, а й негативні, зокрема, відсутність національної самосвідомості, низький рівень освіти й політичної культури.

Таким чином, демократично-народницький напрям грунтувався на таких теоритичних засадах:

- народ є основним суб’єктом історичного процесу;

- український народ виступає як самостійна етнокультурна спільнота;

- ідеалом держави є народно-демократична республіка;

- Україна повинна мати федеративний устрій і на правах автономної республіки входити до інших федерацій.

Як і в інших європейських країнах, що з середини ХІХ ст. вступили в епоху індустріалізму та розвитку демократичних інституцій, у яких сформувалися відповідна соціально-класова структура та ідейно-політичні позиції основних соціальних верств, в Україні виникли ідеолого-теоретичні напрями лібералізму та консерватизму.

Разом з тим, лібералізм в Україні мав свою специфіку та відрізнявся від класичного європейського лібералізму. Крім власне ліберальних засад, він містив ідеї соціалізму та демократично-народницької ідеології. Тому слід ще раз підкреслити, що приналежність того чи іншого мислителя або його позиції до певного напряму політичної думки має відноснийхарактер.

Основні положення українського лібералізму можна сформулювати таким чином:

- пріоритет політичних і соціальних прав громадянина щодо держави та нації;

- конституціоналізм та принципи правової держави (що в умовах самодержавства виглядало досить радикальною й сміливою вимогою);

- приватна власність як основа господарювання на відміну від поширеної народницької точки зору, що ідеалізувала селянську громаду;

- державна автономія України у складі російської федерації, (це була поміркована позиція на відміну від радикалів-націоналістів, які вимагали повної незалежності);

- перевага загальнолюдських цінностей на національному грунті, а не прерогатива національних інтересів як у програмі націоналістів.

Найвідомішими противниками українського лібералізму вважають М.Драгоманова та Б.Кістяковського.

Сутність ліберальної позиції М.Драгоманова складають такі твердження:

1) необхідність реалізації громадських свобод, обмеження тиску держави на особистість;

2) критика ідей народників, які перебільшували значення, „народного інтересу”, оцінка як справедливих тільки тих народних рухів минулого, що сприяли розвитку країни, а не її дестабілізації;

3) доцільність та необхідність децентралізації Росії, переходу до самоутворення земель, губерній тощо;

4) залежність розв’язання українського національного питання від конституційних реформ у Росії та розвитку української національної свідомості;

5) розуміння соціалізму як утвердження соціальної справедливості, покращання життя народу.

Ліберальні позиції українського філософа, правознавця, соціолога Богдана Кістяковського видаються особливо цікавими з погляду сучасності. Аналізуючи взаємодію правової та соціалістичної держави, Кістяковський завважував, що соціалізм не спроможний розв’язати суперечність між державним контролем та збереженням гарантій свободи власника. Якщо соціалістична держава відкине основний принцип правової держави – обмеження державної влади правами громадянина – тоді майбутня народна влада перетвориться на деспотію. Кістяковський зафіксував пряму залежність рівня правової культури народу від його загальнокультурного рівня. Це означає, зокрема, що політично культурна людина живе за загальнолюдськими нормами. Відтак, учений відокремлював два типи особистості: правовий та революційний. Поведінка революційної особи вступає у конфлікт не тільки з державними нормами, традиціями, звичаями. Історія багато в чому підтвердила правоту Б.Кістяковського.

Український консерватизм ХІХ - початку ХХ ст. включає такі основні теоретичні засади:

- пріоритет держави, нації над правами особи;

- монархічна форма державного правління у вигляді виборного гетьманату;

- провідна роль національної еліти, аристократії у розбудові держави;

- укоріненість у національній історії, традиціях, рідному ”грунті”, що зміцнює етнічну ідентичність, народний дух;

- український історичний легітимізм, визнання чинними попередніх договорів України.

Початок розвитку українського консерватизму його опоненти та теоретики вважають “Історію русів” - історико–політичний трактат анонімних авторів ХVIII ст. Вони висунули твердження, що Україна має право розірвати договір з Росією та отримати втрачену автономію, позаяк українська нація добровільно прийняла протекторат Росії за Переяславською угодою. Тут же розвивається думка про етнічну самостійність, специфічність, окремішність українського народу.

Представниками української консервативної традиції є П.Куліш, В.Липинський, М.Міхновський, С.Томашівський, В.Кучабський.

Видатний український письменник, історик, етнограф, публіцист Пантелеймон Куліш (1819-1891рр.) критично переглянув принципи народницької ідеології, зокрема, захоплення революційною діяльністю народних мас або виправдання руйнівної стихії козацьких та селянських повстань. Протягом свого життя і творчості погляди Куліша досить радикально змінювались. Оригінальною залишається його консервативна політична орієнтація, що ґрунтується на засадах „хутірської філософії”. Для П.Куліша хутірський спосіб життя символізував ті основи впорядкованості, стабільності, спадкоємності суспільства, а також національної самобутності, що забезпечують збереження, розвиток національних традицій, національної тожсамості, духу нації.

Провідним теоретиком консервативного напряму початку ХХст. виступив автор програмного твору „Листи до братів-хліборобів” відомий історик і політолог В’ячеслав Липинський (1882-1931 рр.) На його думку, Україна повинна розбудувати самостійну, незалежну державу, її формою має бути монархія з традиціями гетьманства; завдання політичного управління повинна здійснювати також національна еліта – класократія - кращі представники всіх верств суспільства. Принцип класократії передбачав співробітництво класів, а не конкуренцію, відтак ним відкидались парламентарізм, адже він роз’єднує націю за партійною ознакою, соціалізм, бо він розмежовує націю та соціально–майновими ознаками, і націоналізм, позаяк він розділяє націю за етнічною ознакою.

Отже, і український лібералізм і консерватизм, продовжуючи та поділяючи основні принципи класичного європейського лібералізму й консерватизму, має свої специфічні, відмінні риси.

Особливого значення й ваги на початку XX ст. В Україні набув національно – визвольний рух, що живився різнополітичними ідейно – теоретичними національними традиціями. Найвиразнішими і найвпливовішими серед них слід визначити: націоналістичну, національно – державницьку та націонал-комуністичну ідеології.

Політичний націоналізм базується на таких принципах:

- визнання етнонаціональної спільності основою державного та громадського життя;

- переконання у тому, що національна визвольна революція є основним способом здійснення української державності;

- акцент на ролі активної меншості – відданих національній ідеї патріотів, які поведуть пасивну масу населення на боротьбу за українську державу.

Один з головних представників українського націоналізму Микола Міхновський у своїй фундаментальній праці “Україна самостійна” обґрунтував такі ідеї:

1) етнічний принцип формування нації, звідси гасло “Україна-для українців”, але українське громадянство могли отримати представники інших етносів.

2) відновлення самостійності України; Міхновський заклав конституційний проект української суверенної держави у формі президентської республіки.

Інший представник українського, так званого “чинного”, націоналізму Дмитро Донцов (1883 – 1973) палко обстоював твердження про те, що український народ лише тоді здобуде незалежність, коли його національна еліта відмовиться від орієнтації на Росію, та від ідеології соціалізму, демократизму і лібералізму.На його думку, національна ідея може набути чинності, якщо ґрунтуватиметься не на розумі, а на волі, тобто інстинктивному устремлінні нації до життя, влади, панування, на вихованні народу у дусі романтизму і фанатизму, пристрасного прагнення до незалежності і свободи, на формуванні національної еліти, яка створює ідеї та мобілізує маси на їх реалізацію.Націоналізм Донцова став ідеологічною основою воєно-революціоної діяльності ОУН (організації українських націоналістів), яке виборювала незалежність України.

Концепція Д.Донцова не була загальновизнаною в українському політичному русі. Рішуче засуджуючи ідейний екстремізм цього “тоталітарного або фашистського” різновиду націоналізму, за оцінкою В.Винниченка, багато критиків виправдання його вбачали лише у глибокому співчутті до багатостраждального українського народу.

Національно–державницький та національно–демократичний напрями суттєво відрізняється від радикального націоналізму Д.Донцова. Їх представники обґрунтовували ідею політичної нації як сукупность всіх громадян, обстоюючи принцип національно демократичної держави та необхідність синтезу національних та загальнолюдських цінностей. Виступаючи за незалежність України, не заперечували її участі у федеративних об’єднаннях.

Видатний український мислитель, письменник, громадсько-політичний діяч Іван Франко (1856 – 1916 рр.) вважається попередником національно-демократичної ідеології, позаяк одним з перших сформулював концепцію політичної самостійності України. Іван Франко був переконаний, що без національної автономії неможливо реалізувати ідеал політичної та соціальної рівності, що держава є важливим способом розвитку народу й людства, втілення демократії і прав людини, що соціалізм передбачає кооперацію та взаємодопомогу, свободу і незалежність громадян. Тому він критично оцінював ідеї диктатури пролетаріату, державної централізації, історичної закономірності комуністичного майбуття.

Представниками націонал–державницької та націонал–демократичної ідеології виступали С.Дністрянський, О.Бочковський, Д.Старосольський, С.Рудницький, М.Грушевський.

Відомий український політолог Станіслав Дністрянський (1870–1945рр.) запропонував національно–державну концепцію, суть якої полягала у тому, що частина параметрів понять “держава” та “нація” співпадають: територія, людність, що вона мешкає на ній. Тому держава та нація нерозривні, тобто, не може нація не мати держави.

Український соціолог і публіцист Ольгерд Бочковський (1884-1939 рр.) заснував нову наукову дисципліну - націологію (учення про нації та їх зв’язок з державою). Запропонував концепцію формування націй з допомогою держави. Коли створюється держава з власною територію, економікою, політичними інститутами, вона перетворює етнос у націю завдяки розвитку демократії, активізації класів тощо.

Національна політична доктрина М.Грушевського мала особливе значення за часів Української республіки (УНР). Він гадав. що інтересам України відповідає статус автономії у складі Російської федерації. Це підштовхує його до прийняття перших універсалів Центральної ради та визначення позиції українського керівництва 1917-1918рр. Проте, після ліквідації більшовиками УНР, Грушевський дійшов висновку про необхідність незалежної української держави.

Комуністичний напрям української політичної думки, особливо у 20-30 рр. XX ст. набув характеру “національного комунізму”. Це обумовлено зв’язком попереднього національного руху з ідеями соціалізму, а також порушеннями політичних та національно-культурних прав Української Радянської республіки з боку центральної більшовицької влади.

Основні ідеї українського націонал-комунізму формулюються таким чином:

- визнання комунізму прогресивним ладом, за якого можна реалізувати національно-державний ідеал;

- необхідність незалежної комуністичної партії, яка б не підкорялася Москві а об’єднувалась з російською компартією через комуністичний інтернаціонал;

- критика більшовицького режиму як ворога української незалежності;

- підтримка ідеї незалежних держав;

- усвідомлення взаємозв’язку національної та соціальної революції.

Лідерами націонал-комунистичної партії виступили: В. Винниченко, М. Хвильовий, О. Шумський, М. Скрипник, В. Шахрай.

Деякі з них жили й працювали в Україні (М. Скрипник, В. Шахрай), інші емігрували, або мати можливість свободно висловлювати свої ідеї (В. Винниченко). Багато націонал-комуністів загинули за років сталенських репресій (М. Хвильовий, М. Скрипник, О. Шумський).

Володимир Винниченко (1880 – 1951рр.), відомий український пісьменник й комунистичний діяч, визнавав радянську владу й прагнув працювати ї жити в Україні. Вважав, що національне відродження України можливе у рамках федерації радянських республік. Між тим, Винниченко засуджував більшовистський тоталітаризм і централізм, коли все контролюється невеликою групою людей, що мають владу. Він рішуче критикував декларативний характер української незалежності. Це оберталося проти національних інтересів українського народу. Винниченко вимушений був емігрувати у 1920. Написав ряд творів, найвідоміші - “Конкордизм”, “Нова заповідь“, “Заповіт борцям за визволення “, у яких сформулював чимало оригінальних політичних, філософсько – антропологічних, моральних ідей.

Видатний український письменник і публіцист Микола Хвильовий (1893 – 1933рр.) стверджував, що комунізм можна реалізувати на національно українському грунті. Для цього слід орієнтуватися на взірці європейської особистості – громадянина та цінності демократії.Критикував більшовицький режим як поневолювача, противника українського народу.

Таким чином, ідеї незалежності й відродження української нації та української державності викристалізувалися на початку XX століття, стали првідними та інтегруючими для представників різних ідейно – політичних орієнтацій і громадянських рухів в Україні так і за її межами

.

Тема 4. Громадянське суспільство.

 

1. Виникнення та розвиток теорії громадянського суспільства.

2. Умови формування громадянського суспільства, його структура.

3. Принципи взаємодії громадянського суспільства і держави.

 

Поняття “громадянське суспільство” пов’язане з ідеєю “поліса” Аристотеля, “societas civilis” Цицерона, а також теорією природного права. У цій традиції дане поняття передбачає не певний переддержавний стан, а виступає синонімом “політичного суспільства”, отже, “держави”. Громадянське суспільство та політична держава являли собою взаємозамінні терміни. У давньогрецькому полісі, у римській державі бути громадянином означало бути членом держави, підкоряти приватні, індивідуальні інтереси колективним, оскільки держава – поліс мала пріоритетний, домінуючий вплив на всі сфери соціального життя: сім’ю, релігію, освіту, культуру, господарство. Всі форми життєдіяльності сприймалися особою як нерозривно пов’язані з політичною організацією, державними справами, тому уявлення про громадянське суспільство й державу, країну, практично співпадали, ототожнювались.

Такий підхід переважав у політичній культурі європейського суспільства майже до 17 ст. Усвідомлення неспівпадіння суспільства і держави визрівало під впливом комплексу чинників: формування ідеї особистості з її невідчуженими правами й свободами, персональними інтересами; поступове усталення інститутів, цінностей та структур громадянського суспільства, а також політичної реальності як самостійних підсистем людського співтовариства. Теоретичні підвалини розмежування політики й громадянського життя були закладені вже міркуваннями християнських мислителів, передусім, Августина й Томи Аквінського про зверхність духовного начала, як справжнього істинного призначення особистості щодо світської, буденної діяльності, зокрема, політичної, державної. Обтяжлива, тривала боротьба церковних та політичних володарів за пріоритетний вплив на спільноту привернула увагу до факту глибоких, почасти докорінних відмінностей між світом держави та громади, їх кардинальної окремішності. Пізніше, в працях Н. Макіавеллі ідея автономності, специфічності політичного життя набула свого логічного, концептуального обґрунтування.

Подальший усебічний розвиток ідеї громадянського суспільства знаходимо в концепціях “природних прав” та “суспільного договору” ідеологів Просвітництва – Ж.-Ж. Руссо, Дж.Локка, І.Канта. Ця традиція ґрунтується на визнанні самодостатнього існування суспільства ще до виникнення держави. За Локком, держава формується на основі перед- державних природних суспільних відносин. Якщо, за певних обставин, уряд зникає, тоді суспільство залишається з усіма своїми природними правами і законами. Народ, “тіло суспільства”, є сувереном, і хоча з утворенням держави суверенітет переходить до неї, вона не здатна повністю поглинути суспільство. Більше того, головна мета держави – це захист суспільства, вона є інструментом управління суспільством, з допомогою якого вона себе актуалізує.

Поступово виникає навіть переконання в тому, що надзвичайно розгалужена держава перешкоджає вільному волевиявленню індивіда і реалізації його потенційних можливостей. (В.фон Гумбольдт, Т.Пейн, “Декларація прав людини і громадянина”). Пейн вважає державу необхідним злом: чим воно менше, тим краще для суспільства. Тому влада держави має бути обмеженою на користь громадянського суспільства. Чим воно досконаліше, тим більшою мірою самостійно регулює свої власні справи, тим менше потребує урядової активності.

Вільні й рівні індивіди, що мають невідчужені природні права, передують державі, яку слід вважати законною, чи то “цивілізованою”, лише тоді, коли вона утворена в результаті чіткої згоди всіх індивідів, коли ця активна згода сформульована конституційно й зафіксована з допомогою парламентарних представницьких механізмів. В урядах таких держав немає прав, вони тільки виконують обов’язки щодо своїх громадян.

Згодом ця радикальна позиція була трансформована у ліберально- демократичній традиції, що представлена іменами А. де Токвіля, Дж. Мілля, Дж. Д’юї, які намагалися відшукати способи досягнення оптимальної рівноваги між громадянським суспільством та державою.

Інша група мислителів 19 ст. надто велику свободу громад