Тема 11. Демократія: сутність, еволюція, основні концепції

1. Основні тлумачення терміну “демократія”. Демократія як політичний режим: її принципи.

2. Розвиток історичних уявлень про демократичний устрій суспільства.

3. Сучасні моделі та концепції демократії.

 

Проблема демократії та її роль в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології. Політичні мислителі ще з часів античності розглядали демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Термін демократія походить від грецького слова demokratia (demos-народ, kratos- влада), відтак, єтимологічно означає “владу народу”.

У житті сучасного суспільства поняття демократія має декілька тлумачень.

1. Перше і засадниче його розуміння повя’зане з точним перекладом, а саме народовладдям, або за словами американського президента А. Лінкольна означає правління народу, за участю народу і для народу.

2. Демократія розглядається як ідеал суспільного устрою, що грунтується на свободі, правах людини, гарантіях прав особистості, народному суверенітеті, політичній участі, гласності, політичному плюралізмі, толерантності.

3. У громадській думці поширеним є уявлення про демократію як форму улаштування будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності їх членів, вибірності органів управління й прийняття рішень більшістю учасників. У цьому широкому тлумаченні демократія може існувати всюди, де є організація, влада, керівництво. У такому смислі йдеться про партійну, профспілкову, виробничу, навіть сімейну демократію.

4. У суто політичному значенні демократія означає політичний режим, що грунтується на визнанні суверенітету народу, його права брати участь у вирішені суспільних, державних прав, на запровадженні правових та процедурних гарантій реалізації конституційних прав і свобод громадян у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Для демократії як політичного режиму притаманний ряд принципів і ознак:

1) юридичне визнання та інституційне закріплення суверенітету, верховної влади народу, саме народ є офіційним й повноправним джерелом державної влади. Через інститут референдуму народ може прямим голосуванням виражати свою волю щодо важливіших проблем суспільства.

2) рівноправність всіх громадян. Цей принцип передбачає рівні виборчі права для всіх громадян, а також свободу створення політичних партій і інших об’єднань для реалізації волі громадян, свободу поглядів, право на інформацію та участь у конкуренції за обіймання керівних посад у державному апараті.

3) прийняття рішень більшістю голосів та підкорення меншості більшості;

4) періодична вибірність основних органів держави.

Отже, характеризуючи демократію як політичний режим, можна надати таке визначення. Демократія – такий політичний режим, що грунтується на юридичному закріпленні суверенітету народу, на створенні та функціонуванні правових і процедурних гарантій політичної участі громадян, на ефективних механізмах реалізації конституційних прав і свобод особистості.

Демократичні форми організації суспільства мають глибокі історичні традиції, своїм корінням сягають сивої давнини. Першою класичною формою демократії держави стала Афінська республіка. Вона виникла у 5 ст. до н.є., розквіту досягла за часів правління Перикла, який очолював афінський уряд й вважався народним вождем. Здійснені його керівництвом реформи передбачали рівномірний розподіл влади поміж усіх вільних громадян (до їх числа не входили раби, жінки, некорінні афіняни).

Давньогрецька демократія представляє собою перш за все систему прямого правління, за якої весь народ здійснював законодавчу владу, система представництва була невідома. Така практика уможливлювалась завдяки невеликим розмірам давньогрецької держави, що охоплювала, зазвичай, місто та навколишню сільську місцевість, населення яких не перевищувало 10 тис. громадян.

Подібна форма правління являє собою пряму демократію – тобто таку форму народовладдя, коли громадяни самі безпосередньо беруть участь у підготовці, обговоренні та прийнятті рішень. У стародавніх демократичних державах кожний громадянин мав право брати участь у законодавчих зборах і голосувати. Значна частина громадян обіймала ту чи іншу виборну посаду, яких було у місті-державі дуже багато. Не було розподілу на законодавчу та виконавчу владу, вони концентрувались в руках активних громадян. Політичне життя було досить бурхливим й багатоманітним, обумовленим глибоким інтересом членів полісу до всіх чинників процесу управління суспільством.

Антична демократія дбала про створення сприятливих умов для участі громадян у суспільних справах. За рахунок використання праці рабів громадяни мали для цього достатньо вільного часу. Крім того, бідні вільні особи одержували від держави підтримку, а також платню за участь у суспільних акціях. Громадська думка стимулювала активність народу, оцінюючи заняття політикою як єдину достойну справу для афінського громадянства. Влада народних зборів Афін була нічим не обмежена й поширювалась на будь-які прояви приватного життя. Абсолютність та всепроникливість влади крили в собі небезпеку виродження демократії в тиранію. Іноді Афінська республіка набувала рис тиранії більшості, плебсу, перетворюючись на демократичну форму правління з сильними деспотичними тенденціями.

Очевидно, ці крайнощі демократії спричинили її негативну оцінку такими видатними мислителями античності як Геракліт, Платон, Аристотель. Платон вважав, що гірше за демократію може бути тільки тиранія. Можливості жахливого спотворення демократії і виникнення деспотизму Платон вбачав у некомпетентності, неграмотності, відсутності досвіду державного управління у більшості вільних громадян, які легко піддаються на демагогічну риторику вождів, котрі невдовзі стають тиранами. Аристотель вважав демократію владою гірших людей, яка спирається на експлуатацію рабів. Демократії, що він її оцінював як неправильну форму правління, Аристотель протиставляв політію - владу не натовпу, а благочинної більшості, що здатна керуватися доброчесністю, дбати про суспільство в цілому.

Держави, організовані за принципом прямої демократії, функціонували у Стародавноьму Римі, Новгороді, Києві (де рішення приймалися вічем), у Флоренції та інших містах-республіках. В цілому за часів середньовіччя утвердилося панування авторитарних, монархічних форм правління. Домінуючим уявленням про державний устрій стало сприйняття суспільства як єдиного, складного, ієрархічно структурованого організму, в якому кожна соціальна група має виконувати певну суспільну функцію та підкорюватися владі. Саме слово “демократія” зникло з європейського політичного лексикону майже на дві тисячі років, а якщо іноді і використовувалось, так тільки у негативному, аристотелевському тлумаченні як спотвореної, хибної форми правління.

З часом, під впливом ідей епохи Відродження та Реформації, зародження й розвитку індустріального суспільства, формування нового соціального класу – буржуазії та індивідуалістичного світогляду у Західній Європі відбувалося поступове формування ідей демократії в сучасному розумінні.

Класична теорія демократії кристалізувалась в умовах руйнування станового розподілу суспільства, пошуку нових форм народного волевиявлення, обгрунтування приципів взаємодії громадян і держави. Становлення ідей демократії було тісно пов’язано з формуванням теорії прав людини. Права людини – це система економічних, соціальних, політичних та юридичних прав і гарантій, спрямованих на забезпечення життєдіяльності особи у тих чи інших конкретно-історичних умовах. Проблема прав людини пропитує всю історію цивілізації.

Історично першою формою осмислення та утверження індивідуальної гідності й автономії особистості у ставлені до влади, були ідеї природного права періоду античності. За часів феодалізму ідея рівних від народження прав всіх людей, або хоча б всіх вільних громадян була відкинута. Самі права трактувались як привілеї, даровані підданим монархом.

Своєрідне переосмислення та розвиток ці ідеї отримали у 17- 18 ст. у творах видатних мислителів Просвітництва і лібералізму (Д. Локка, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Л.Монтеск’є, І.Бентама). Вони обгрунтували раціоналістичну трактовку фундаментальних прав людини на життя, свободу, власність, на опір поневоленню як природних, невід’ємних норм взаємовідносин між людьми та владою. Ідеї народовладдя та прав людини пережили віки і стали беззаперечною цінністю наших днів.

Сучасні конституції декларують повновладдя народу й недоторканність прав людини. Слід підкреслити однак, що в епоху Просвітництва змінюється зміст проблеми демократії. Більше уваги приділяється вже не стільки тому, хто править, скільки механізму здійснення влади. У 19 ст. це питання стає головним. Адже народ не однорідна маса, він складається з груп, які консолідуючись, висувають своїх представників, політиків, ідеологів.

Класична теорія демократії доповнюється обгрунтуванням системи народного представництва. Визнається, що влада може реалізуватися не суспільством в цілому і не всіма громадянинами, а тими, кому ці повноваження доручені, делеговані. Так формується концепція представницької демократії – такої форми народовладдя, за якої громадяни беруть участь у прийнятті рішень опосередковано, вибираючи до органів влади своїх представників, покликаних виражати їх інтереси. Результатом поширення концепції представницької демократії як єдино доцільної, оптимальної, стало опрацювання критеріїв вільних виборів. Наявність конкуруючих партій, свобода проведення виборчих компартій, дебатування проблем, всезагальне виборче право, рівність виборців, гласність, прозорість процедури виборів, парламентаризм, розвиток партійних систем є інституціональними конструктами сучасної демократії.

Існуючі сьогодні демократичні системи беруть свій початок від форм правління, що виникли наприкінці ХУІІІ-ХІХст.ст. під значним та багатовимірним впливом ідеології лібералізму. Лібералізм вперше відокремив індивіда від суспільства і держави, розмежував дві сфери – громадянське суспільство і державу, обмежив конституційно та інституціонально сферу діяльності й повноваження держави у її взаємодії з суспільством та особою, ствердив політичну рівність всіх громадян, захистив автономію і права меншості у відносинах з більшістю, наділив особистість невід’ємними фундаментальними правами, акцентував її статус головного елемента політичної системи.

Ліберальна демократія визначає таку модель народовладдя, у якій особистість виділяється з суспільства та держави, основна увага приділяється створенню інституціональних та юридичних гарантій індивідуальної свободи, що запобігають будь-якому пригніченню особистості владою.

Характерними рисами данної моделі демократії у її класичному варіанті (ХІХст.- початок ХХ ст.) є такі:

- ототожнення народу як суб’єкта влади з чоловіками-власниками;виключення нижчих верств, найманих працівників, а також жінок, з числа осіб, маючих виборче право;

- індивідуалізм, визнання особистості первинним і єдиним джерелом влади, пріоритет прав індивіда над законами держави;права особистості закріплені в конституції, неухильне дотримання якої контролює незалежний суд;

- формальний характер демократії, обумовлений тлумаченням свободи як відсутності примусу, обмежень; на відміну від античної демократії свобода трактується не як можливість активної участі в політиці всіх громадян, а як пасивне індивідуальне право бути захищеними від втручання у приватне життя з боку держави та інших людей;

- парламентаризм, переважання представницьких форм політичного впливу; виродження античної демократії у свавілля більшості продемонструвало вочевидь, що правління потребує спеціальних інститутів, які б захищали суспільство від власних деструктивних сил та систематично ствержували чинність законів;

- обмеження компетенції та сфери діяльності держави переважно охороною громадського порядку, безпеки та прав громадян, її невтручання у справи громадянського суспільства, економічні, соціальні та духовно-моральні процеси;

- розподіл влади, запровадження системи стримувань як умови ефективного контроля громадян щодо держави;

- обмеження влади більшості над меншістю, забезпечення індивідуальної та групової автономії і свободи. Більшість має гарантувати дотримання законних прав та інтересів меншості, якщо вони не перешкоджають інтересам інших, не являють собою загрозу суспільної дестабілізації.

Реалізація концепції ліберальної демократії стала визначною подією новітнього часу, суттєвим прогресивним зрушенням у поступальному розвитку людського суспільства, завдяки створенню соціальних й політичних основ індивідуальної свободи. Водночас модель ліберальної демократії має істотні недоліки, зокрема: соціально-класову обмеженість; формальність, декларативність щодо незаможних верств; обмеженість політичної участі й виявлення активності громадян; приниження ролі держави в процесі управління суспільством, зміцненні соціальної справедливості.

Подолати обмеженості ліберальної демократії намагалися представники концепції колективістської (або ідентитарної) демократії. Ця назва відображає той факт, що вона підкреслює цілісність народу (нації, класу), наявність в нього єдиної волі та ідентичність цієї волі та дій представників влади.

Колективістська (або ідентитарна) демократія – це модель народовладдя, що відкидає автономність особистості, яка виступає складовою частиною цілісного організму (народу, нації, класу), наголошуючи первинність однорідного за своїм складом народу у здійсненні влади та безумовність, абсолютність влади більшості (народу) над меншістю, в тому числі над окремою особою.

Важливіші підвалини такого типу демократії обгрунтував свого часу Жан-Жак Руссо. Його теорія демократії передбачала належність всієї влади народу, що виникає внаслідок добровільного воз’єднання атомізованих індивідів у єдиному організмі та передачі індивідуальних прав і свобод громаді – колективному цілому. Відтак, у колективі особистість втрачає свої права, вони їй не потрібні, позаяк держава піклується про своїх громадян, а вони, в свою чергу, дбають про благо держави. Руссо обстоював ідею про те, що народ є неподільним, він має єдину, спільну волю та невідчужений суверенітет. Всередині нього немає ні більшості, ні меншості, тому відсутня потреба у захисті останьої.

Подальший розвиток ідеї Руссо дістали у концепції марксизму, а також у ленінській та сталінській теорії соціалістичної демократії, реалізованій у практиці тоталітарного режиму радянського зразка. Саме в Радянському Союзі були запроваджені такі принципи колективістської демократії як повновладдя, поширення політичного контролю на всі сфери життєдіяльності людей, пряма демократія, демократичний централізм, з жорстким підкоренням меншості більшості, ідеологічний монізм, неприпустимість політичної опозиції, “інакодумства”. Специфічними рисами соціалістичної демократії у порівнянні з ідеями Руссо стали повне скасування приватної власності,а за нею і автономії особи, концепція провідної ролі робітничого класу та його авангарду – комуністичної партії, покликаної керувати процесом переходу до повної демократії – громадського самоврядування.

Досвід всіх країн європейського соціалістичного табору довів, що спроби здійснити таку модель демократії неминуче призводили до виникнення нового пануючого класу - номенклатури, до авторитаризму, пригнічення будь-якої свободи. Виявилося, що влада народу (класу, нації) не може бути реалізованою без гарантій індивідуальної свободи та інших прав особистості. Таким чином, прагнення практичного запровадження концепції колективістської демократії збагатили теорію й практику демократії, в основному, негативним досвідом, суттєво вплинули на сучасні політичні системи Заходу.

Деякі важливі ідеї колективістської демократії знайшли своє пряме відображення у сучасних західних теоріях. Найпомітнішою з них є плебісцитарна теорія демократії. Вона розвиває ідею про те, що кожний громадянин повинен мати можливість принаймні схвалювати чи відкидати закони, які впливають на його життя, і які він зобов’язаний поважати. У сучасних країнах з їх значними територіальними розмірами й великою чисельністю населення антична модель народовладдя є утопічною, практично не реалізованою. Проте існують деякі форми волевиявлення, які дозволяють всім громадянам висловити своє ставлення щодо важливіших проблем соціально-економічного та політичного розвитку держави. До таких форм належать референдуми, загальнонаціональні опитування тощо. Референдум, громадянська ініціатива, збережені в конституціях багатьох країн (наприклад, Швейцарії) можна розглядати як елементи прямої демократії, успадковані від минулого сучасною представницькою демократією. Отже, плебісцитарна демократія – форма народовладдя, за якої можливості політичної участі та впливу громадян обмежені правом ухвалити або відкинути шляхом голосування той чи інший законопроект, що готується урядом, партією, ініціативною групою.

Сучасна західна демократія наслідує ліберальну політичну систему, успадковуючи її основоположні принципи: конституціоналізм, розподіл влад, а також цінності індивідуальної свободи, прав людини. Оцінки та характеристики сучасної західної демократії неоднозначні, найчастіше її називають плюралістичною, позаяк вона грунтується на визнанні багатоманітності суспільних інтересів (економічних, культурних, релігійних, групових, територіальних) та способів їх виявлення (політичних партій, асоціацій, громадських рухів, тощо).

Плюралістична демократія – така форма народовладдя, за якої основною рушійною силою політики виступає не особистість, не народ,а група. Звідси призначення демократії – стимулювати плюралізм, різноманітність соціальних об’єднань, надавати всім громадянам можливість відкрито й консолідовано висловлювати свої інтереси, що закріплюється у політичних рішеннях. Визначні представники плюралістичної концепції демократії – Г.Ласкі, Д.Трумен, Р.Даль ствержують провідну роль соціальної групи, наголошуючи, що індивід без групи – нежиттєздатна абстракція. Саме у групі формується особистість, її інтереси, ціннісні орієнтації й мотиви політичної діяльності. З допомогою групи (сімейної, професійної, етнічної, релігійної, регіональної) індивід реалізує можливість виражати й захищати свої інтереси. Основними характерними ознаками плюралістичної демократії вважають такі істотні параметри:

1) центральним елементом демократичної системи виступають зацікавлені групи;

2) загальна воля досягається як результат конфліктної взаємодії різних груп та їх компромісів;

3) конкуренція та баланс групових інтересів є соціальною основою демократичної влади, її динаміки;

4) “розумний егоїзм” індивідів та груп виступає генератором політичного розвитку;

5) держава – не “нічний вартовий” (як у лібералізмі), а організація, що відповідає за стабільне функціонування всіх галузей суспільної системи та підтримує соціальну справедливість;

6) дифузія, розсередження влади між різними політичними інститутами;

7) демократичність в організації діяльності самих базових груп обумовлює адекватне представництво інтересів їх учасників;

8) наявність у суспільстві консенсусу щодо системи цінностей передбачає визнання та повагу всіма учасниками політичного процесу основ існуючого державного устрою.

Теорія плюралістичної демократії визнана досить ефективною й використовується у більшості розвинутих країн. Разом з тим, і вона не позбавлена деяких недоліків. Наприклад, не всі члени суспільства представлені у різних групах, через це вони не мають змоги брати участь в політиці; вплив різних груп на владу неоднаковий, адже є соціальна нерівність груп, відмінність соціальних статусів, диференційована можливість розпоряджатися важливими суспільними ресурсами. Компенсувати дефіцит політичної участі широких мас населення покликана теорія партиципаторної демократії, що концентрує увагу на умовах, обставинах та факторах самого процесу реалізації влади

Партиципаторна демократія – модель народовладдя, що наголошує необхідність участі широких верств населення не тільки у виборах своїх представників, референдумах, зборах, а й безпосередньо – у процесі підготовки, прийняття та впровадження рішень, контролі їх виконання.Основними цілями “демократії участі” виступають усебічна демократизація суспільства, суспільна самореалізація особистості, подолання політичного відчуження, максимальне урахування інтересів народа. Участь багатьох людей в управлінні підвищує інтелектуальний потенціал прийняття рішень, імовірність їх оптимізації, а відтак, забезпечує зростання стабільності політичної системи, ефективності соціального управління.

Отже, сучасна демократія представляє собою багатогранну, багатовимірну динамічну модель організації політичної влади народу, що містить величезний потенціал розвитку й удосконалення з метою покращення соціально-політичних, правових, економічних, культурних умов самореалізації громадян, уможливлення оптимального сполучення принципів індивідуальної свободи та соціальної справедливості, рівності та солідарності всіх людей