Соціалістичні політичні концепції

Марксистська соціально-політична думка. Учення К. Маркса (1818—1883) і Ф. Енгельса (1820—1895) виникло в кінці 40-х років ХІХ ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.

Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових та національних відносин, створяться умови для розкріпачення людини. Сво­бода та всебічний розвиток людини, з погляду засновників марксизму, можливі тільки в асоціації та через асоціацію. Але просування до звільнення людини здійснюється через класову боротьбу і революцію, знищення одного класу іншим, через установ­лення влади робітничого класу, котра остаточно усуне поділ суспільства на соціальні класи і приведе до однорідного, соціально справедливого суспільства.

Проблема визволення людини, формування цілісної, гармонійної, всебічно розвиненої людини — головна ідея Маркса та Енгельса. Уже в своїх ранніх працях Маркс писав про необхідність установлення принципово нового суспільного устрою, який би зробив вихідним моментом розвитку саме людину. Енгельс також у своїх перших творах виступав як послідовний прихильник гуманізму.

У творах періоду формування марксизму, особливо в «Маніфесті Комуністичної партії», Маркс та Енгельс формулюють розуміння історичного процесу як суспільно-політичної діяльності народних мас, обґрунтовують необхідність заміни капіталізму та переходу до комуністичного суспільства. Тут же дається аналіз шляхів розвитку робітничого класу, його ролі в історії, робиться висновок про необхідність пролетарської революції для соціалістичних перетворень суспільства. У «Маніфесті» сформульовано одне з центральних положень соціально-політичної теорії марксизму — ідея диктатури пролетаріату, намічено контури майбутнього суспільства [4].

Після революційних подій у Європі 1848—1851 рр. увага Маркса та Енгельса до соціально-політичної проблематики ще більше посилюється. Виходячи з досвіду буржуазних революцій, а також Паризької Комуни 1871 р., вони розробляють своє вчення про революцію і державу, про роль ідей, мас та особистості в історії. Принципове значення для розуміння соціально-політичної концепції марксизму має праця Маркса «Критика Готської програми» (1875), в центрі якої — питання про диктатуру пролетаріату як перехідний період від капіталізму до соціалізму та про дві фази комуністичного суспільства — соціалізм і комунізм [5].

У другій половині ХІХ ст. марксизм набув значного поширення в багатьох країнах світу, де розгорнувся робітничий рух. Починаючи з 50-х років ідеї марксизму стали популяризувати і в Росії. Ґрунт для їхнього сприйняття вже був підготовлений революційними демократами та народниками.

Особливу роль у поширенні й розвитку марксистської соціально-політичної теорії в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. відіграв В. І. Ленін (1870—1924). Розробляючи свої організаційно-так­тичні ідеї, Ленін використав як досвід європейської соціал-демократії, так і традиції російського визвольного руху: традиції Чернишевського, народників. На перетині історії соціалізму та російської історії виник своєрідний російський варіант марксизму, що відбивав особливості історичного розвитку країни.

З теоретичних положень, що характеризували внесок Леніна в соціально-політичну теорію марксизму, необхідно назвати вчення про роль революційної теорії в робітничому русі, про гегемонію пролетаріату в демократичній революції і про революційно-демократичну диктатуру пролетаріату та селянства як перехідну форму влади в період між буржуазно-демократичною і соціалістичною революціями, розкриття революційних можливостей селянства в боротьбі проти капіталізму. Ленін зробив також висновок про можливість перемоги соціалістичної революції спочатку в кількох або навіть в одній країні. Предметом особливого інтересу Леніна було вчення про державу, котрому він присвятив спеціальну працю «Держава і революція» [6]. У післяжовтневих працях він багато уваги приділяв визначенню шляхів будівництва соціалізму в колишньому СРСР.

Марксизм справив могутній вплив на долю людської цивілізації в ХХ ст. Але не всі ідеї соціально-політичної концепції марксизму витримали перевірку часом. Історичний розвиток людства привів до таких змін та епохальних зрушень, котрих ця теорія не передбачала. Сталися серйозні зміни в складі суспільних сил, що виборюють соціальний прогрес, у способах здійснення соціальних перетворень. Перестали бути актуальними ідеї конфронтації, революції, збройної боротьби.

Нині по-іншому виглядає і сам процес суспільного розвитку. Змінюються уявлення про владу та її носіїв, державу і роль насилля, диктатуру і демократію, уявлення, які раніше складалися під впливом психології протистояння і боротьби. Вони мають бути переглянуті з позицій сучасного етапу світового розвитку, загальнолюдських інтересів.

По-новому необхідно оцінити й ленінську теоретичну спадщину. Ленінізм сформувався в період різкого загострення кризи всієї системи капіталізму і пожвавлення через це революційного руху. Таку ситуацію В. І. Ленін та його однодумці сприйняли як канун соціалістичної революції, щодо успіху якої в них не було жодних сумнівів. Незрілість матеріальних передумов для такої революції, низький рівень масової політичної культури Ленін намагався компенсувати активною діяльністю пролетарської партії, котра, на його думку, могла внести в робітничий рух передову соціалістичну свідомість. Зростаюча конфронтація між класами, посилення збройної боротьби породили водночас ідею про неминучість і доцільність використання насилля для здійснення соціалістичних перетворень. Згодом поняття революційного насилля і його носія — диктатури пролетаріату — були абсолютизовані. А це, у свою чергу, призвело до впровадження однобічного класово-партійного підходу до всіх явищ дійсності, особливо до науки і культури, нетерпимості до релігії та інакомислення. Відбулася канонізація ленінської теоретичної спадщини та створення культу особи Й. В. Сталіна з його численними злочинами проти свого народу та народів світу [7].

Суспільна практика показала, що історично обмеженими виявилися положення марксизму про насилля як бабу-сповитуху історії, про всесвітньо-історичну місію пролетаріату та його диктатуру, про зникнення товарно-грошових відносин за соціалізму. Проте і нині залишаються актуальними діалектичний метод аналізу суспільних явищ, ідеї соціальної справедливості і солідарності, положення про те, що вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх та багато іншого.

Соціал-демократичні концепції соціалізму. Понад сто років соціал-демократія існує як суспільне явище. міжнародна організація соціал-демократії — Соціалістичний інтернаціонал об’єд­нує 68 партій усіх континентів, що налічують у своїх рядах понад 17 млн осіб. Найбільший вплив соціал-демократичні партії мають у Західній Європі, а також Латинській Америці, багатьох країнах Азії, Близького сходу. Поза сферою їхнього впливу залишилися лише ісламські країни.

Практична діяльність соціал-демократичних партій розгорта-
ється на основі соціально-політичної теорії «демократичного соціалізму». У «Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу», що були схвалені XХI конгресом Соцінтерну (1999 р.), знайшли відображення нові підходи соціал-демократії до сучасного світу. Велика увага приділяється вирішенню глобальних проблем: забезпеченню миру й міжнародної безпеки, поліпшенню відносин між Заходом та Сходом, ліквідації колоніалізму й расизму, створенню нового міжнародного економічного порядку, збереженню навколишнього середовища. У Декларації поставлено питання про «нову культуру політичного діалогу», котре набуває особливого значення для забезпечення миру на Землі. Автори цієї концепції виходять з того, що тільки в результаті розвитку міжнародного співробітництва, створення сприятливих зовнішньополітичних умов можливе успішне здійснення концепції «демократичного соціалізму», утілення в життя тих принципів економічної, політичної та соціальної демократії, які сформульовано в Декларації Соцінтерну.

Серед них особливого значення надають здійсненню спрямованого (регулюючого) розвитку економічної демократії з урахуванням специфіки тієї чи іншої країни, бо, як показала практика, економічна демократія не може розвиватися за «єдиною, або фіксованою моделлю»; у кожній із країн вона має свої особливості. Для вирішення цього завдання велике значення має «демократичний і соціальний контроль» над розвитком економіки, роль якого зростатиме в процесі її інтернаціоналізації. У такому контролі разом з державними органами повинні брати участь і суспільно-політичні організації. На них покладається відповідальність за забезпечення захисту соціальних та суспільних інтересів, участі трудящих у прийнятті рішень на рівні підприємств і робочих місць, а також участі профспілок у розробці та реалізації економічної політики в масштабах країни.

Політична демократія охарактеризована як така, що має над-
класовий характер. Вона зумовлює здійснення політичних прав і свобод (свободи слова, думки, освіти, організації та релігії), включає також свободу вибору між різними політичними альтернативами; можливість зміни уряду мирними засобами на основі народного волевиявлення, створення судової системи, що базується на верховенстві закону, перед яким є рівними всі громадяни, усі верстви суспільства.

Розвиток соціальної демократії означає наявність соціальних прав у трудового народу, підвищення його матеріального та куль­турного рівня. З цією метою розроблено ефективні заходи, які мають пом’якшувати наслідки кризових явищ у економіці і сприяти зменшенню безробіття, підвищенню рівня зайнятості населення. Передбачається стимулювання торгівлі між різними країнами, стримування інфляції і створення робочих місць, форму­вання системи підготовки нових робочих кадрів та перепідготовки старих. Зі здійсненням цих заходів, як і з розвитком економічної та політичної демократії, пов’язується впровадження в життя основних принципів «демократичного соціалізму» — свободи, справедливості, солідарності.

Розробка теорії «демократичного соціалізму» в документах Соцінтерну та практичні заходи соціал-демократії для її втілення в життя в країнах Заходу є важливим внеском у розвиток суспільного прогресу. На особливу увагу заслуговують:

· пошук способів підвищення ефективності економіки, піднесення продуктивних сил на новий, більш високий рівень розвитку;

· форми здійснення в країнах, де при владі перебувають соціалістичні і соціал-демократичні партії, радикальних соціально-економічних заходів, спрямованих на задоволення життєвих потреб широких верств трудящих;

· вивчення досвіду поступового здійснення соціальних перетворень, пошуки компромісів із суспільно-політичними силами, партіями та рухами, що дотримуються альтернативних позицій.

Прикладом ефективної реалізації ідей «демократичного соціалізму» може бути «шведський експеримент». Його успіх пов’я­зують із діяльністю Соціал-демократичної робітничої партії Швеції (СДРПШ). Суспільство, що побудоване в цій країні, на думку відомого вченого, члена СДРПШ К. Еклунда, «є ні соціалістичним, ні капіталістичним». Його змішана економіка «ближче стоїть до капіталізму, ніж до соціалізму, причому до капіталізму з людським обличчям» [8]. Першочерговим завданням шведської соціальної системи є обмеження приватного прибутку. Воно досягається з допомогою добре продуманої системи податків. Це дає змогу соціал-демократії значно поліпшувати становище в соціальній сфері, особливо в медицині та освіті, забезпечувати людям рівні «стартові» можливості, що не залежать від походження й умов життя. Успіху «шведського експерименту» сприяла політика нейтралітету, яку послідовно проводить уряд, стабільність політичної обстановки і, безумовно, тривале правління соціал-демократії.

Соціал-демократичні партії, які виникли в Україні та в інших країнах СНД, дотримуються орієнтації на класичну соціал-демократію.

Ліворадикальні концепції соціалізму. Ці концепції виражають інтереси певних верств робітничого класу, інтелігенції, особливо молоді. Останнім часом вони теж зазнали суттєвих змін. Лівий радикалізм, який донедавна був підґрунтям цих концепцій, усе більше пориває з екстремізмом, ультралівацькою фразеологією, крайньою еклектичністю. У цих доктринах починає виявлятися тверезіший підхід до актуальних проблем сучасності, висуваються прогресивні ідеї. Лівий радикалізм — це не однорідне явище, у ньому виділяються три течії: анархізм, троцькізм та екологічний соціалізм. Кожна з цих течій по-своєму трактує соціалізм.

Анархізм. Він виник майже два століття тому. Для нього характерні два провідні напрямки: анархо-індивідуалізм і анархо-комунізм. Основні ідеї анархо-індивідуалізму були сформульовані в ХІХ ст. французьким філософом П. Ж. Прудоном [9]. Ці ідеї зводилися до того, що нове суспільство має базуватися на пріоритеті особистості, на егоїзмі. Оскільки держава й особистість несумісні, анархо-індивідуалізм виступав проти держави, проти будь-якої централізованої влади. Майбутнє суспільство уявлялося анархо-індивідуалістам як суспільство обміну послугами, між дрібними власниками, в якому немає антагонізму класів та насильства, досягнуто «взаємної угоди». Це вчення, яке Прудон назвав «теорією взаємності», розцінювалося марксизмом як одна з форм дрібнобуржуазного утопізму, оскільки в новому суспільстві робітничий клас повинен укласти з буржуазією «взаємну угоду».

Теоретиками анархо-комунізму були М. А. Бакунін та П. А. Кро­поткін. головна мета їхнього вчення — звільнення людини від насильства. Здійснення її вони пов’язували з відмиранням держави, побудовою бездержавного соціалізму, за якого народ буде позбавлений примусу з боку будь-якої влади — політичної, економічної, духовної. Ідею К. Маркса про диктатуру пролетаріату Бакунін піддав серйозній і небезпідставній критиці. Нездійсненність марксової ідеї він пояснював тим, що весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе. Диктатура поступово зосередиться в руках керуючої меншості, котра буде відстоювати не народні, а власні інтереси, захищати своє привілейоване становище [10]. Відтак неминуче станеться переродження пролетарської держави, зміцниться економічний фундамент держави «червоної бюрократії», сформується політична система, котру Бакунін назвав «авторитарним комунізмом» або «державним соціалізмом». Логічність його роздумів та правомірність висновків були підтверджені практикою казарменого варіанта централістсько-дер­жавного соціалізму в колишньому СРСР.

Замість «державного соціалізму» з його централізованим управ­лінням «зверху донизу» Бакунін пропонував побудувати соціалістичне суспільство, в якому буде здійснено принцип самоврядування народу, створено федеративну вільну організацію «знизу вгору» робітничих асоціацій, груп, селянських громад, земств, областей та народів. Створюється соціалістичне анархічне суспільство через соціальну революцію, яка здійснюється одночасно в усіх країнах світу.

Анархо-комуністичну теорію П. А. Кропоткін розробив на підставі широких узагальнень у галузі природничих та суспільних наук. Він виходив з того, що людство зможе організуватися у вільне самоврядування, асоціації та союзи згідно з природними законами. На засаді договору, що добровільно укладається між асоціаціями, буде створено федерацію, у котрій Кропоткін убачав «комуністичну форму співжиття». У цій федерації людину буде врятовано від державного насильства. Людина стане вільною. Приватну власність, яка породжує соціальну несправедливість, буде замінено суспільною. Здійснюватиметься принцип: «Від кожного за його силами, кожному за його здібностями». Відбудеться зближення промислової та сільськогосподарської, розумової та фізичної праці. Таким має бути суспільство «вільного комунізму» [11].

Повернувшись у Росію у 1917 р., Кропоткін вітав Жовтневу революцію. Він дав високу оцінку Радам, котрі розглядав як народні («низові») асоціації, що самоуправляються і здатні втілити ідеали «вільного комунізму». Але скоро він змушений був переглянути своє ставлення до Рад, бо участь мас у їх діяльності все більше підмінялася диктатурою партії більшовиків. На це Кропоткін неодноразово вказував Леніну, нагадуючи, що терористи часів Великої французької революції фактично поклали цю революцію в домовину.

Теорія анархізму мала певний вплив і на міжнародний робітничий рух. На початку ХХ ст. сформувалася течія анархо-синди­калізму, котра особливо поширилася в Італії, Франції та Іспанії. В СРСР анархо-синдикалізм набув певного розвитку в пожовтневий період. Анархо-синдикалісти стверджували, що не політичні партії, а профспілки (синдикати) є ударною силою в боротьбі проти капіталізму. У соціалістичному суспільстві профспілки нібито замінять державу, організуючи обмін між вільними виробниками. Конфедерація профспілок через мережу профспілкових організацій буде спрямовувати розвиток суспільства.

Відродження анархістських течій у колишньому СРСР сталося наприкінці 80-х років. Нині вони наявні як в Україні, так і в інших країнах СНД. Платформою цих течій сьогодні є синтез різних напрямків анархізму: анархо-індивідуалізму, анархо-кому­нізму, анархо-синдикалізму, боротьба проти бюрократичного централізму, відомчого й партійного диктату, за звільнення особистості та суспільства через широке самоуправління народних мас. Сучасному анархо-синдикалізму притаманні риси гуманізму, індивідуальної свободи й соціальної справедливості, котрі несумісні ні з диктатурою, ні з класово-партійною винятковістю.

Троцькізм. Ця ідейно-політична течія виникла на початку ХХ ст. Основу ідеології і практики троцькізму становить теорія «перманентної революції», що заперечує можливість перемоги соціалістичної революції і соціалізму в одній країні, необхідність створення пролетарської партії, здатність робітничого класу згуртувати навколо себе непролетарські верстви і зміцнити союз із селянством.

У 30-ті роки Л. Троцький створив IV Інтернаціонал. Через 30 років ця міжнародна організація розпалася на численні нео­троцькістські угруповання. Сучасні троцькісти стверджують, що активізація транснаціональних корпорацій на міжнародній арені створює необхідні умови для здійснення всесвітньої революції. Вони розглядають посилення ТНК як один з найважливіших чинників, що підтверджують правомірність висновку Л. Троць­кого про можливість перемоги соціалізму лише в міжнародному масштабі.

У вирішенні завдань соціалістичного будівництва неотроцькісти виходять із ідей «класичного троцькізму». Особливо великого значення вони надають висновку Л. Троцького про те, що «самими декретами» впровадити соціалізм неможливо. Для досяг­нення цієї мети необхідно пройти «тривалу епоху переходу», котра вимірюватиметься багатьма роками, можливо, навіть десятиліттями [12]. Це положення Троцького наближається до твердження Маркса і Леніна про перехідний період, його сутність та необхідність. Але відмінність троцькістської концепції соціалізму від марксистської полягає передовсім у тому, що Троцький уважав можливою побудову соціалізму тільки за високого рівня розвитку продуктивних сил, наявності значного промислово-технічного потенціалу [13]. Не менш важливою відмінністю є заперечення можливості створення соціалізму в одній, окремо взятій країні, яке базується на троцькістській концепції про всесвітній характер соціалістичної революції.

Нові реалії сучасного світу змусили неотроцькістів переглянути стратегію й тактику. Лівий екстремізм, що був притаманний троцькізму в 60—70 роках, поступився місцем новим формам і методам боротьби. Екстремістські методи практично пішли в минуле, зараз уся увага зосереджена на ідеологічній роботі серед мас.

У наші дні неотроцькісти стали виявляти тверезіший підхід до питань війни й миру. Вони відмовилися від колишньої антигуманної, екстремістської тези, що для знищення капіталізму необхідна «превентивна ядерна війна», стали на шлях участі в масовому антивоєнному русі, стали виявляти щиру турботу про долю людства. Така позиція пояснюється і намаганнями неотроцькістів розширити свою соціальну базу, утвердитися серед інших лівих сил, налагоджувати з ними контакти й діалог.

Зростаюча взаємодія з лівими силами сприяє виходу троцькістських угруповань з політичної ізоляції, в якій вони перебували десятиліттями, що, у свою чергу, модифікувало багато суттєвих рис троцькізму, наблизивши його до спільних позицій лівих сил.

Екологічний соціалізм. це досить впливова соціально-полі­тична течія, що сформувалася на Заході на початку 80-х років. Конкретно-історичною основою його виникнення стали негативні наслідки НТР, глобальні проблеми сучасної екології. Загроза ядерної катастрофи, екологічна криза, голод мільйонів людей у країнах, що розвиваються, енергетична криза, масове безробіття породили протести широкої громадськості, сприяли розвиткові масових демократичних рухів, спрямованих на вирішення глобальних проблем екології.

Екологічний рух розвивався в тісному зв’язку з іншими демократичними рухами, особливо з антивоєнним. Соціальну базу екологічного руху становлять молодь, так званий середній клас, інтелігенція, робітники. Його масовість привела до створення в багатьох країнах партій «зелених», котрі розгорнули боротьбу за забезпечення екологічної безпеки. Спільно з ними за розв’язання цього завдання виступають і інші політичні партії.

У зв’язку з тим, що рух за екологічну безпеку набрав міжнародного характеру, у грудні 1988 р. на сесії ООН було висунуто пропозицію про створення міжнародного органу для координації екологічного руху в межах планети [14]. Першу таку координаційну раду створено в Західній Європі. До неї увійшли представники семи партій «зелених» західноєвропейських країн. «Зелені» були першими, хто об’єднав екологію з масовою свідомістю, розгорнув боротьбу за визнання пріоритету загальнолюдських інтересів, особливо проблем виживання. «Зелені» піддали критиці дотеперішнє розуміння прогресу, як тріумфального, нічим не обмеженого розвитку науки і техніки. Вони підкреслювали, що на практиці такий розвиток призводить до марнування природних ресурсів, що не відновлюються, забруднення навколишнього середовища, накопичення засобів масового знищення. У зв’язку з тим, що проблема виживання гостро стоїть перед усім людством, до самого поняття «прогрес» необхідно підходити з нових позицій, що передбачають обов’язкове вирішення екологічних проблем, захист інтересів усього суспільства й окремої особи.

Як альтернативу капіталізму і соціалізму лідери міжнародного екологічного руху та партії «зелених» у Німеччині Т. Еберман і Р. Трамперт висунули свою модель суспільства, розробили концепцію «екологічного соціалізму». Цю концепцію викладено в їхній колективній праці «Майбутнє зелених. Реалістична концепція для радикальної партії». Основні її положення такі. Капіталізм і соціалізм є лише двома різновидами «індустріалізму», а саме він — головна причина екологічних та інших глобальних проблем, оскільки розвиток виробництва за умов науково-тех­нічної революції призводить до деградації суспільства, загострення екологічної кризи. Альтернативою «індустріалізму» проголошується «екологічний соціалізм», коли припиняється зростання економіки, скорочується зайве виробництво й зайве спожи­вання, змінюється спосіб життя та мислення людей [15].

Автори цієї концепції не відмовляються від науково-тех­нічного прогресу взагалі. Вони виступають лише проти тих моделей економічного розвитку, які ставлять під загрозу екологічне майбутнє планети. Заслуговує на схвалення їхня вимога, щоб будь-які наукові відкриття і технічні нововведення, перш ніж бути реалізованими, проходили експертизу на соціальну доцільність та екологічну безпеку. Вони вірять, що людство колись само відмовиться від надмірного розвитку виробництва товарів, від споживацької психології.

Важливе місце в концепції «екосоціалізму» посідає людина й спосіб її життя, проблеми духовного й морального розвитку особистості. Передбачається зробити особистість незалежною від державних органів через істотне обмеження влади останніх і поступове перетворення їх в органи самоврядування, тобто перейти до безпосередніх, позадержавних зв’язків між колективами людей, що добровільно формуються.

Широке коло проблем, яких торкається концепція «екосоціалізму», безумовно, сприятиме зростанню популярності цієї концепції в різних соціальних верствах трудящих, розвитку масового екологічного руху.

4. Правий та лівий екстремізм:
сучасна ідеологія і політика

Екстремізм — це схильність у політиці та ідеології до крайніх поглядів і дій [16]. як свідчить суспільна практика, екстремізм можуть породжувати різноманітні чинники: соціально-економічні кризи, різке спадання життєвого рівня основної маси населення, тоталітарний та авторитарний характер існуючих режимів, жорстоке придушення владою опозиції, переслідування інакомислячих, національний гніт тощо.

Слід зазначити, що в політичному плані екстремізм намагається підірвати дійовість суспільних структур та інститутів, що функціонують, за допомогою силових методів. З цією метою екстремісти організовують заворушення, провокують страйки, вдаються до терористичних актів. Представники цієї політичної течії виступають проти будь-яких компромісів, переговорів та угод, що пов’язані зі взаємними поступками.

Щодо ідеологічних засад екстремізму, то тут треба назвати такі його риси, як цілковите заперечення будь-якої іншої думки, намагання ствердити свою систему політичних, ідеологічних та релігійних поглядів будь-якою ціною, вимога до своїх прихильників беззаперечно підкорятися будь-яким наказам та інструкціям. Звернення екстремістів не до розуму, а до почуттів створює особливий тип людини, схильної до самозбудження, утрати контролю над своєю поведінкою, готовності на будь-що, навіть на самогубство, з наказу керівників. Ось чому екстремізм невіддільний від ідеології тоталітаризму, культу вождів, котрі проголошуються носіями вищої мудрості, ідеї яких маси мусять сприймати на віру та неухильно виконувати.

У політичній теорії екстремізм традиційно поділяється на «лівий» та «правий». Як свідчить політична практика, ліві екстремісти у своїх поглядах звертаються, як правило, до ідей марксизму-ленінізму та інших лівих течій (анархізм, лівий радикалізм), проголошуючи себе найбільш послідовними борцями «за справу пролетаріату», «трудящих мас» і т. п. Представники лівого екстремізму таврують капіталізм за соціальну нерівність, пригнічення особистості, експлуатацію, а соціалістичне суспільство піддають критиці за бюрократизацію, за зраду принципів класової боротьби і т. п. (наприклад, діяльність «Фракції Червоної армії» в Німеччині, «Червоних бригад» в Італії, «Сантендаро луміносо» в Перу, полпотівців у Камбоджі тощо). Хоч деякі «ліві» екстремістські організації подекуди й заборонено, більшість їх діє легально і навіть має своїх представників у парламентах та місцевих органах влади.

На противагу «лівим», «праві» екстремісти викривають вади буржуазного суспільства з украй консервативних позицій, тавруючи його за «занепад» моралі, наркоманію, егоїзм, споживацькі настрої, засилля «масової культури», брак «порядку» тощо. Найбільш послідовним правоекстремістським політичним рухом є фашизм, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після Першої світової війни і перемоги революції в Росії [17]. Фашизм уперше виник в Італії та Німеччині, а вже пізніше аналогічні рухи склалися в багатьох інших країнах світу. Які б національні особливості не були притаманні фашизму в різних країнах, сутність його скрізь була та сама: він виражав інтереси найбільш реакційних кіл капіталістичного суспільства, які надавали цьому рухові фінансову й політичну підтримку в його боротьбі проти революційних виступів трудящих мас, за зміцнення панування капіталістичного ладу в його найреакційніших варіантах, за розв’язування війни за переділ світу.

Як свідчить історія, фашизм прийшов до влади в Італії, Німеч­чині та в інших країнах за активної участі і фінансової допомоги монополістичного капіталу. Водночас фашизм широко використовував витончену демагогію, яку він доповнював «антикапіталістичними» і псевдосоціалістичними гаслами. Така демагогія дала змогу фашистам залучити на свій бік широкі верстви населення і, спираючись на них, прийти до влади.

З погляду ідеології, фашизм — це войовничий антидемократизм, расизм і шовінізм, що доведені до істерії, звеличення тоталітарної держави. Характерною рисою ідеології фашизму було «вчення» про арійську вищу расу й концепція нації як вищої й вічної реальності, яка базується на спільності крові. Фашисти всі нації ділили на вищі й нижчі, уважаючи, що вищі нації повинні панувати над нижчими й нещадно подавляти будь-які спроби їхнього опору.

Уся економічна і соціальна система фашизму базувалася на пануванні монополістичного капіталу під жорстким контролем держави. Фашизм виступав за інтеграцію всіх верств населення в расове або корпоративне суспільство, в якому трудящим належала роль «виробничого капіталу». Під час панування фашистів було заборонено страйки, а створені ними «профспілки» стали засобом контролю над робітниками.

У сфері політики фашисти знищили всі демократичні інститути та створили терористичні режими. У суспільному житті відбулася повна мілітаризація всіх його сфер з тотальним контролем над суспільством, який здійснювався не тільки з допомогою державних органів, а й за активної участі партійних воєнізованих організацій (загони «скуадре» в Італії, штурмові й есесівські частини в Німеччині тощо). Тотальне насильство стало нормою повсяк­денного життя, а під час Другої світової війни воно втілилося в гітлерівських таборах смерті, геноциді й у злочинах проти людст­ва, які мали масовий характер.

Ніхто інший, як фашизм, сприяв підготовці й розв’язуванню Другої світової війни, що в ній світ утратив не менше ніж 60 млн людей. У цій війні фашизм зазнав нищівної воєнної й морально-політичної поразки, його злочини було засуджено міжнародним Нюрнберзьким трибуналом. Проте вже невдовзі після закінчення війни фашизм знову почав своє відродження як так званий неофашизм. Цей політичний рух тісно зв’язаний з фашизмом генетично, бо він обстоює ті самі ідеологічні й політичні погляди, сповідує культ насильства і намагається вирішити такі ж завдання такими самими методами. І після війни, і нині дії неофашистських груп та рухів періодично спричиняли загострення політичної ситуації в різних країнах, були і є джерелом політичних криз та політичного напруження в суспільстві.

Масовою базою правого та лівого екстремізму, як раніше, так і нині, є дрібнобуржуазні й маргинальні верстви, а також частина інтелігенції, окремі групи військових, частина студентства, націоналістичні й релігійні рухи, які конфліктують із владою.

Екстремізм виявляється в різних формах: екстремізм політичний, націоналістичний, релігійний, екологічний. Політичному екстремізму властиве прагнення до політичних дій, які беруть за мету знищення існуючих державних структур і встановлення диктатури тоталітарного характеру «лівого» або «правого» спрямування. Націоналістичний екстремізм пропагує ідеї захисту інтересів «своєї нації», її прав, її культури й мови, категорично заперечуючи необхідність таких самих прав для інших національних та етнічних груп. На практиці націоналістичний екстремізм призводить до сепаратизму з його політикою руйнування багатонаціональних та створення моноетнічних держав. Такий екстремізм, як свідчать події в колишній Югославії, на Кавказі, на Близькому Сході та в багатьох інших країнах, неминуче призводить до загострення міжнаціональних відносин і стає джерелом ворожнечі та конфліктів між народами.

Значного поширення набув нині релігійний екстремізм, що виявляється в нетерпимості до представників інших конфесій (наприклад, протистояння католиків та протестантів у Ольстері, православних, католиків та мусульман у колишній Югославії, вияви мусульманського фундаменталізму тощо) або в жорстокому протиборстві в межах однієї конфесії. Часто релігійний екстремізм використовується в політичних цілях у боротьбі релігійних організацій проти світської держави або для утвердження влади представників однієї з конфесій.

Новим різновидом екстремізму нині є екологічний екстремізм, що виник унаслідок різкого загострення екологічних проблем, погіршання якості навколишнього середовища як в окремих регіонах, так і в глобальному масштабі. Крім партій та суспільно-політичних рухів «зелених», які ведуть цивілізовану боротьбу за здійснення ефективної природоохоронної політики, у сьогоднішньому світі виникли й діють групи й рухи, що взагалі виступають проти науково-технічного прогресу. Ці нові рухи часто вдаються до екстремістських акцій, створюючи загрозу суспільному порядку.

Екстремізм і основна форма його вияву — тероризм, у тому числі й міжнародний, набули нині значного поширення на території багатьох країн світу [18]. Деструктивні сили правого та лівого ґатунку й націоналістичного характеру, використовуючи помилки та прорахунки в процесі демократизації суспільства, виступають проти існуючих державних інститутів, суспільно-політичного устрою, нормальних міжнаціональних відносин, роздмухують конфлікти, провокують зіткнення на політичному, національному та релігійному ґрунті, ультимативно висувають вимоги, які взагалі не можна виконати. «Правий» та «лівий» екстремізм у будь-яких формах, як свідчить політична практика, несуть горе й страждання народам, роблять їх заручниками вузькогрупових інтересів певних політичних сил.

5. Політико-релігійні концепції
суспільного розвитку

Клерикалізм як політичний напрямок склався в ХІХ ст. Його ідеї поширилися у всьому світі, справивши серйозний вплив на суспільно-політичне життя. У багатьох країнах поряд з релігійними організаціями було створено конфесійні політичні партії, профспілки, жіночі та молодіжні об’єднання. Вони зміцнили позиції клерикалізму.

Релігійних переконань і нині дотримується більша частина людства. Серед конфесій (віросповідань) найбільш впливовим є католицтво [19], що його визнають майже 600 млн осіб з усіх континентів. Понад половина з них — у країнах Латинської Америки і США. Католиками є населення семи західноєвропейських країн: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Австрії, Бельгії та Ірландії. Католики становлять значну частину населення і в східноєвропейських країнах: Угорщині, Чехії, Словаччині та Польщі, багатьох країнах Азії та Африки.

Ідейно-політичним центром католицизму є Ватикан. Його соціальну доктрину було проголошено в енцикліці папи Льва ХІІІ «Про нові речі», що була опублікована в 1891 р. Згідно з цією доктриною ідеальна модель соціального устрою має створюватися на засаді християнської демократії, яка передбачає співробітництво між класами і народами, ліквідацію суперечностей між працею та капіталом. У 1991 р., через 100 років після виходу попередньої енцикліки, папа Іоанн Павло ІІ випустив нову, ювілейну енцикліку «Сотий рік», в якій проголосив дальший розвиток соціальної доктрини Ватикану, сформулювавши права й свободи людини та обґрунтувавши необхідність участі католицької церк­ви в захисті цих прав, зміцненні й поглибленні християнської демократії.

З нових позицій розглядає енцикліка і ставлення церкви до загальнолюдських проблем, визнаючи необхідність зміцнення солідарності між усіма народами, між віруючими та атеїстами в ім’я збереження миру на Землі. У зв’язку з цим засуджуються війн