Політичні теорії ХХ століття 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Політичні теорії ХХ століття



Минуле століття проти позаминулого позначене надзвичайно високим розвитком політичної думки. Це вік загострення ідеологічної боротьби і водночас початку зближення, взаємозбагачення політичних ідеологій. Це час появи нових методоло­гічних підходів, відродження та оновлення старих, традиційних методологій. Це століття зародження нових політичних ідей та повернення, переосмислення доробку минулого.

Політична думка сучасного світу ще й досі перебуває під значним впливом теоретичних розробок видатних учених, що жили на стику ХІХ—ХХ ст., таких як М. Вебер, В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864—1920) здо­був широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як «державна бюрократія», Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це «концентрований вираз раціональності». У сучасному суспільстві, підкреслював М. Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, зазначав він, то такий механізм має вигляд машини як порівняти з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник убачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість у відповідний спосіб планувати й визначати функціональну ефектив­ність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу М. Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цьому типу влади властиві традиційні норми, на які постійно посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.

Другий тип — харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайні, навіть «магічні» здібності. Народні маси вірять у те, що харизматичний правитель покликаний виконувати якусь особливу суспільну місію, що потребує цілковитої відданості підлеглих. Такий тип влади випливає з особистих якостей правителя, а не базується на праві. Харизматичний тип влади притаманний, на думку М. Вебера, лідерам і вождям революцій, досвідченим далекоглядним політичним діячам, релігійним керівникам.

Третій тип влади — раціональний, якому властиве всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою цього процесу є раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури й надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями. Слід особливо підкреслити, що сучасна політична наука багато в чому перебуває під впливом ідей М. Вебера.

Значний внесок у розвиток політичної думки ХХ століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концеп­ції В. Парето (1846—1923), Г. Моски (1858—1941) та Р. Міхельса (1878—1936). Як зазначав В. Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, тобто добірна частина населення. Їй протистоять усі інші. У суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на «правлячу (панівну)» і «неправлячу». На думку вченого, існування «правлячої еліти» випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт через їх циркуляцію, кругообіг: стара панівна еліта з часом посту­пається місцем новій. Слід також зазначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низів суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Минає час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новішою. Такі цикли піднесення й занепаду еліт, на думку В. Парето, є закономірністю існування та розвитку людського суспільства.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г. Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політично залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. У процесі роз­витку суспільства постійно змінюються склад, структура «прав­лячого класу» без зміни його функцій. Здійснення влади мен­шості над більшістю стає можливим за рахунок ліпшої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г. Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р. Міхельс також стверджував, що суспільство не може існувати без панівного «політичного класу». З цією метою дослідник обґрунтував свій «залізний закон олігархічних тенденцій». Згідно з цим законом демократичний роз­виток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти, оскільки прямий контроль широких верств населення над великою організацією є об’єктивно неможливим. За таких умов, на думку Р. Міхельса, демократія неминуче трансформу­ється в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стали спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р. Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозу­міння між собою. Даль назвав цю ситуацію «поліархією». Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов’язково існують еліти та їх влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має протистояти їм і врівноважувати їх. Крім того, відповідні інститути та механізми мусять захищати суспільство від тяжких наслідків боротьби між елітами. Існування та розвиток еліт — загальна тенденція. Але еліти необхідно тримати під контролем, мати «простір» для свободи змагання, для рівності. Проте реальна ситуація, звичайно, досить далека від ідеалу.

Поліархія поліпшує й доповнює принцип демократії, управління більшості через удосконалення системи народного представництва, більших гарантій прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються [9].

Друга світова війна справила великий вплив на розвиток політичної думки в країнах Заходу. Політичні дослідження охопили широке коло питань і проблем: біхевіоризм, системний аналіз, вив­чення групових інтересів, політичних партій, аналіз політичних поглядів, позицій та поведінки під час виборів і т. п. Особливе місце займає біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Принципами біхевіористської політології вважа­ються наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, виконаних на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассвелла (1902—1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассвелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію «політичного психоаналізу». Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г. Лассвелла випливає, що існує певний зв’язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Так, наприклад, людина, що належить до певного психологічного типу, може ефективно виконувати функції політичного адміністратора і водночас бути поганим теоретиком. А людина іншого психологічного типу може виступати як глибокий теоретик і навіть чудовий агітатор, але не виявляти жодних адміністративних здібностей. З цього приводу відомий польський політолог Єжі Вятр підкреслює, що «в реальному політичному житті ключем до успіху часто виступає такий добір політичної керівної групи, коли окремі її члени виконують функції, що якнайліпше відповідають типам їхніх особистостей» [10]. Запропонована Г. Лассвеллом класифікація психологічних типів особистості також ураховує особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, «вождями-агітаторами» рухає почуття провини. Вони «шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших» [11]. Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассвелл, також часто намагається прийти в політику. «Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися... панувати над іншими» [12]. На думку Г. Лассвелла, для таких суб’єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів уважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин перетворенням форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем «лідер — маса», «лідер — група» тощо. Ідеї З. Фрейда знайшли продовження й зазнали певної модифікації в працях, наприклад, американського вченого Е. Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. У центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються в процесі «пристосування» людини до конкретної соціально-економічної діяльності.

Людина є вільною, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови про­тягом історії перешкоджали (перешкоджають і досі) наповненню її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було «по-людському». За таких умов життя для конкретного суб’єкта починає втрачати сенс, усе більша кількість людей зазнає неспокою та відчаю. Отже, соціальна дійсність сучасного суспільства через систему прямих і опосередкованих заборон та пригноблень породжує «хвору» людину. Ясна річ, ідеться не про клінічну психічну хворобу, а про соціальну анормальність, бо, не будучи клінічно хворою, людина фактично стає невротиком. Дуже переконливо це продемонстрував Е. Фромм у книжці «Втеча від сво­боди» (1941).

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить у дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме «готовність сприйняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть жит­тю індивіда якусь видимість сенсу і порядку» [13]. Відчай знедо­лених стає живильним середовищем для тоталітарних режимів. Люди «не можуть без кінця перебувати в стані «свободи від»; якщо вони не в змозі перейти від свободи негативної до свободи позитивної, вони намагаються позбутися свободи взагалі» [14].

Дуже чітка психологічна картина механізмів утечі від свободи спостерігалася в Німеччині 20—30 рр. Характеризуючи ситуацію в країні напередодні приходу фашистів до влади (поразка Німеччини у війні, революція 1918 р., що скинула монархію, а потім поразка революції, інфляція, що проковтнула вже до 1923 р. всі заощадження представників багатьох соціальних прошарків, велика депресія, що почалася 1929 року, руйнування основ сім’ї і як наслідок — повна зневага молоді до авторитету батьків тощо), Фромм переконливо показав, як за цих об’єктивних умов психологічні бажання мати сильну владу і твердий порядок, що визріли в масах, були задоволені обіцянками нацистів, лідери яких уміло керували масами, граючи на найнижчих людських інстинктах і «звільняючи» маси від відповідальності за ідеї та дії тоталітарної держави.

Е. Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, які мали своїм наслідком установлення фашистського режиму, не можна пояснити тільки економічними, соціальними й політичними причинами. І сам Фромм, і деякі інші західні дослідники зазначали, що за цим стояли ще й відомі історичні колізії національного життя німецького народу. Взагалі національна психологія, національна ментальність будь-якого народу відіграє і буде відігравати вагому роль у процесі його соціально-економічного розвитку, і роль ця, на жаль, не завжди є прогресивною.

Підбиваючи підсумок, зазначимо, що певна ейфорія нашого суспільства від зняття заборони з тези про пріоритет загальнолюдських цінностей над державницькими та класовими, потребує уважного ставлення до пересторог Е. Фромма. Повернення в цивілізований демократичний світ відкриває можливість приєднатися до загальнолюдських цінностей свободи, моралі, гуманізму. Водночас ми повертаємось зовсім не в ідеальний світ, бо в ньому немало й негативних людських цінностей, негативних соціальних процесів. Значно частіше, ніж на «однакові можливості для всіх» ми натрапляємо на брутальність, зухвалість, приниження людської гідності. Звідси і реалії нашого повсякденного життя — «втеча» від рішучих дій, ухиляння від особистого вибору, безвідповідальність, апатія і майже тотальна орієнтація на споживання.

Тверезий аналіз Е. Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е. Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США із зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу віддавав американським національним інтересам. На його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г. Морген­тау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо її не підкріплено економічною, військовою та політичною силою. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Проте треба віддати належне американському вченому: він надзвичайно реалістично підходив до осмиcлення місця силового чинника в ядерну епоху. Дослідник постійно підкреслював небезпеку того, що мислення людей, їхні соціальні, політичні та ідеологічні інститути залишилися на рівні доядерної епохи. Відтак загальний висновок, який робить Г. Моргентау, звучить над-
звичайно переконливо: «Будь-яка спроба, незалежно від її винахідливості та далекоглядності, що спрямована на встановлення жорсткого зв’язку ядерної могутності з цілями та методами державної політики, може звести її нанівець надзвичайною руйнівною силою ядерної зброї» [15]. З цього випливає й побажання Моргентау ядерним державам: замість пристосовувати ядерну могутність до цілей та методів державної політики, необхідно самі ці цілі й методи пристосувати до потенційних можливостей ядерної могутності.

Видатними представниками політичної думки є французькі теоретики Раймон Арон та Моріс Дюверже.

Однією з центральних проблем наукової творчості Р. Арона (1905—1983) було питання про поділ влади в суспільстві. Поділ влади, або, за визначенням французького політолога, дисперсія — «розпорошення» влади поміж багатьма суб’єктами справляє неоднозначний вплив на політичне життя суспільства. Так, з одного боку, поділ влади посилює демократичні тенденції в суспільстві, запобігаючи створенню умов для її концентрації в руках невеликої групи осіб, або в руках правлячої еліти, з іншого — «розпорошення» влади веде до зростання впливу й авторитету вищих її представників, і передовсім тих, хто бере на себе відповідальність за остаточне прийняття політичних рішень.

Ця обставина, на думку Р. Арона, робить дуже актуальним питання про персоналізацію політичної влади, яка в політичному житті країн світу набирає універсального характеру. в ядерну епоху роль політичних лідерів-особистостей надзвичайно зростає. Якщо в демократичних, плюралістичних суспільствах ця роль, як правило, урівноважується «розпорошенням» влади, то в тоталітарних країнах вона може набрати форми тиранії.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть за умов плутодемократії, тобто за умов такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos), і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, яких би політичних форм воно не набувало. Справжня демократія, на думку М. Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Така демократія визначається через «свободу для народу та для кожної частини Народу», як це записано у французькій конституції 1793 р. «Свобода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги» [16].

ХХ століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишила цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології — теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку належить Л. Козеру, Р. Дарендорфу та К. Боулдінгу.

Л. Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їх зміни. Свою концепцію, що отримала назву «концепція позитивно-функціо­нального конфлікту», він будував як доповнення до класичних теорій структурного функціоналізму. Козер намагався обґрунтувати позитивну роль конфлiкту для забезпечення суспільного порядку й урівноваженості певної соціальної системи. «Стабільність усього суспільства, — на думку Козера, — залежить від кількості існуючих у ньому конфліктних відносин та типу зв’язків між ними. Що більше різних конфліктів перетинається в суспільстві, то складнішим є його поділ на групи, і відповідно важче створити єдиний фронт, котрий поділяв би членів суспільства на два табори, які не мають жодних спільних цінностей та норм. Отже, що більше незалежних один від одного конфліктів, то буде ліпше для єдності суспільства» [17].

Р. Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — розглядає конфлікт як перманентний стан соціального організму. Не наявність, а брак конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди наявні дезінтеграція і конфлікт. «Усе суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. У людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знайти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального опанування соціальних проблем та контролю над ними» [18].

Американський політолог та економіст К. Боулдінг, автор «загальної теорії конфлікту», намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах усі явища живої й неживої природи, індивідуального та суспільного життя. У книжці «Конфлікт та захист. Загальна теорія» Боулдінг зазначив, що «всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може репрезентувати феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві» [19]. Це положення несе основне методологічне навантаження в загальній теорії конфлікту.

На завершення розгляду цього питання зазначимо, що надто тривале ігнорування проблематики соціального конфлікту в нашому суспільстві призвело до того, що суспільні науки виявилися не готовими запропонувати державним і громадським інститутам, окремим політикам ґрунтовного теоретичного аналізу фено­мену конфліктності та практичних рекомендацій з регулювання процесу розвитку конкретних конфліктних ситуацій. За таких умов надзвичайно актуальним стає завдання максимального освоєння нагромадженого світовою науковою думкою теоретичного багажу в галузі конфліктології, а також прискореного розвитку власних досліджень. Це тим більш важливо, що нині Україна, як і інші країни СНД, є унікальною лабораторією, де проблематику конфлікту можна досліджувати на багатющому фактичному матеріалі.

Отже, ми вже з’ясували, що політична наука посідає особливе місце в системі зарубіжного суспільствознавства. Це — самостійна гуманітарна дисципліна з високим ступенем професіоналізму та спеціалізації. Вона сприяє розробці стратегічних політичних настанов для внутрішньої та зовнішньої політики, досліджує ті фактори, котрі забезпечують стабілізацію політичного життя суспільства. Зрозуміло, що наш огляд тенденцій розвитку сучасної політології не є вичерпним. Політичні проблеми продовжують існувати, життя неухильно йде вперед і породжує все нові й нові політичні явища та процеси. Усе це уможливлює висновок, що соціальні умови для розвитку політичної науки не зникнуть і в політичної теорії майбутнього є надзвичайно великі перспективи.

 

 
 
 


Розділ IV

РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ

1. Історична генеза політичних ідей
з прадавніх часів до ХІХ століття

У становленні духовної культури українського народу, що почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх пов’язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та становленням людини як особи, виникненням владних відносин у суспільстві.

Вивчаючи складні процеси духовно-політичного розвитку на­ших предків, ми маємо звернутися до першоджерел. З далекої минувшини до нас дійшли міфи та легенди, в яких відображено тогочасні суспільні відносини, у тому числі й владні. Перші елементи політичної думки та політико-правових уявлень виникли ще за первіснообщинного ладу: «Історично першою відомою формою суспільної свідомості була родова свідомість людини епохи формування кровно-родинних і родоплемінних відносин. Усвідомлення індивідом своєї нерозривної, «кровної» єдності з родом і самосвідомість роду як цілісного суб’єкта родоплемінних відносин і суспільної виробничої діяльності були дуже важливими чинниками закріплення, функціонування і розвитку родових відносин» [1].

Провідною думкою міфологічного світогляду людини була ідея про божественне, неземне походження існуючої влади й порядку на землі, про земні відносини, що регулюються божествами. Ось чому в суспільній свідомості поступово поширюється і посідає панівне місце ідеологія божественного походження влади і пов’язаних із нею певних політичних сил.

Слід зазначити, що особливо багато важить в українській історії та політичному житті так звана княжа доба, яка охоплює майже п’ять століть. Вітчизняні історики виділяють у ній два періоди від середини ІХ ст.: Київський — до 1240 р. та Галицько-Волинський — до 1349 р. Протягом ІХ—ХІІ ст. у Київській Русі відбулося формування феодального суспільства, яке супроводжувалося розвитком теорії держави і права, поширенням новітніх політичних ідей, науки, літератури, філософії тощо. Провідна роль у цьому процесі, як і в усіх сферах суспільного життя, належала християнству, поширення й утвердження якого сприяло розвиткові не тільки духовно-політичного життя, а й посиленню економічних і культурних зв’язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. У той самий період (Х—ХІІ ст.) у Київській Русі виникла оригінальна література, яка відбивала різні сторони тогочасного життя й відображала прагнення зміцнити феодальний лад та сприяти поширенню впливу Київської держави на інші країни.

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі може бути те, що до наших днів дійшло чимало тогочасних писемних джерел та пам’яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зведення законів і т. п. З-поміж цих писемних джерел треба назвати, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», Остромирове Євангеліє, Ізборники Святослава, «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Кли­ментія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає політико-правова думка. У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-полі­тичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії.

Протягом усієї своєї історії український народ не мав на­вчального закладу, який би справив більший вплив на розвиток освіти, науки і культури, ніж Києво-Могилянська академія. Навколо академії згуртувалися просвітителі, учені, громадські та церковні діячі. Києво-Могилянська академія мала загальнонаціональний характер, допускаючи до навчання всі верстви українсь­кого суспільства, від «гетьманича до посполитого». У ній, як писав І. Мазепа, «цвеченіє всякому з малоросійських дітей хотячому учитися походить» [2]. Викладачі академії, передовсім Петро Могила та його послідовники, у процесі викладання намагалися інтегрувати наукові знання Заходу та Сходу Європи і в такий спосіб сприяли виробленню національного світогляду й мислення, що відповідало потребам реального життя.

Надзвичайно велика роль у житті українського народу в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву. «Козаччина, — пише дослідник цього питання Д. Доро­шенко, — є не тільки найблискучішою, найефективнішою поя­вою української історії, вона являє собою ще й добу найбільшого напруження сил українського народу і його державної, соціальної та культурної творчості…» [3].

Аналізуючи причини й умови виникнення козаччини, М. С. Гру­шевський зазначав, що як явище на побутовому рівні воно виникло ще в давньоруські часи, а як суспільно-політичний чинник — з кінця XV ст. Характеризуючи природу козаччини, Грушевський писав: «До козацтва горнуться маси людей, яких зовсім не тягне ні до пограничного воєнного спорту, ні тим менше — до далеких заграничних походів, взагалі до «козацького хліба». Вони воліють хліб звичайний, хліборобський, хочуть під фірмою і покривкою козаччини, під її зверхністю й охороною спокійно господарювати «на волості», не знаючи ні панів, ні їхніх посіпак» [4].

У житті козацтва, як зазначає дослідник цієї проблеми І. П. Кри­п’якевич, було багато суперечностей: «свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхли­вому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність давала Січі незвичайне моральне значення й висувала її на провідне місце в організації України» [5].

Уже пізніше економічний і політичний розвиток, утілення в життя демократичних традицій стали основою формування християнської козацької республіки, якою цікавилося багато вчених та політичних діячів. О. І. Герцен, наприклад, з цього приводу писав: «Україна була козацькою республікою, підвалинами якої стали демократичні й соціальні засади. Запорізька Січ — це дивовижне явище плебеїв-витязів, лицарів-мучеників» [6].

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та в становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграла конституція Пилипа Орлика 1710 року. Незважаючи на те, що ця конституція в життя не була втілена, вона має велике значення як документ, котрий вперше в історії України де-юре зафіксував принципи, покладені в основу державно-політичного устрою. Уперше українська державна ідея знай­шла вираз в юридичному документі, де було визначено, які саме і в якому порядку мають бути здійснені державні реформи в Україні. Важливе місце в конституції Пилипа Орлика посіла проблема взаємин між гетьманом і народом. «Гетьманська влада мала бути обмежена і постійною участю в управлінні генеральної старшини, і генеральною радою; обмеження стосувались адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів. Тричі на рік належало збирати сейм із полкової та сотенної старшини, депутатів і послів від запорізького війська. Передбачалася сувора окремішність дер­жавного скарбу від коштів, що виділялися з розпорядження гетьмана. Значне місце відводилося демократичним правам усіх станів суспільства, особливо козацтва, а також правам міст» [7].

Отже, навіть побіжний перелік основних етапів у розвитку української політичної думки дає можливість дійти висновку, що в Україні ще задовго до буржуазно-демократичних революцій у Європі було сформульовано чимало прогресивних пра­вових ідей.

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов’я­заних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вва­жали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Кос­томарова про федерацію, республіканський лад, громадянські сво­боди, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Крім Костомарова, активними членами Кирило-Мефодіївсь­кого товариства були М. Гулак, В. Білозерський, П. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з найпередовішими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». Син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася в кирило-мефодіївців із глибоким знанням української історії, минулого України. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя — як минулого, так і сучасного; на такому ґрунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Основними завданнями Кирило-Мефодіївського товариства були: 1) побудова слов’янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поши­рення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення християнського заповіту слов’янами.

Кирило-мефодіївці закликали всіх слов’ян об’єднатися, але так, щоб кожен народ утворив свою суверенну республіку, незалежну від інших, збудовану на демократичних засадах. На чолі кожної з республік мали стояти вибрані на певний час всенародними зборами президент і сейм; передбачалась повна суспільна й політична рівність усіх громадян, здійснювана на засадах громадянської свободи, свободи вірувань. Члени товариства прагнули досягти свого ідеалу не тільки через державні реформи, а й передовсім поширенням освіти, проповіддю християнських та громадських ідей, моральним удосконаленням людей. Особливі надії вони покладали на особисту чесність обраних правителів як одну з головних передумов ідеального суспільного ладу.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-12-13; просмотров: 180; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.234.165.107 (0.068 с.)