Тема 5 . Політична влада. Механізми реалізації.

1. Поняття й сутність влади. Основні трактовки. Різновиди владних відносин. Засади і ресурси влади.

2. Специфіка політичної влади, її основні параметри і функції. Проблема легітимності політичної влади.

3. Механізми здійснення політичної влади. Роль і місце бюрократії.

Фундаментальним, системоутворюючим чинником політичної системи, основою політичного процесу та діяльності виступає влада. Вона сприяє реалізації цілого комплексу інтересів, в тому числі загальних, групових, приватних. Разом з тим влада є предметом боротьби й співробітництва різних груп, рухів, партій, а також індивіда та держави. Саме поняття “влада” широко використовується у повсякденному житті, в науковій літературі, причому у найрізноманітніших значеннях. Наприклад, соціологи твердять про владу соціальну, політологи вивчають владу політичну, психологи розглядають владу людини над собою тощо.

У науковій царині існує величезна кількість різних дефініцій влади, кожна з яких акцентує ті чи інші аспекти владних відносин, залежно від певної методологічної чи світоглядної позиції. Серед політичних наук у ХХ ст. виокремилась спеціальна наукова дисципліна – кратологія (kratos –влада, logos – наука, теорія), що ставить на меті аналіз всіх багатовимірних та різноманітних проявів такого складного й неоднозначного соціально – політичного феномена як влада.

Щодо можливостей теоретичного осягнення, субстанційного аналізу влади існує навіть позиція радикального гносеологічного скептицизму, що її обстоює відомий французький філософ М.Фуко, стверджуючи “загадковий”, “таємничий”, “інфернальний”, ніби “демонічний” характер влади. Австрійський політичний філософ Ж. Фройнд онтологізує це суспільне явище, наголошуючи, що влада це і є буття у соціальному вимірі, квінтесенція будь–якої форми або способу інтерперсональної чи інтергрупової взаємодії. З позиції позитивістської методології, М.Дюверже піддає сумнівам епістемологічні розвідки філософського, чи то “метафізичного” характеру. Він пропонує обмежуватись інструментальним або операціональним визначенням терміну “влада”. Найвідомішими у сучасній політичній науці витлумаченнями поняття “влади” є телеологічне, системне, структурно– функціоналістське, біхевіористське та легітимістське.

Телеологічна (грец. тelesis – ціль) концепція влади характеризує її як спроможність досягати поставлених цілей, отримання визначених результатів. “Влада може бути визначена як реалізація намічених цілей” – твердить Б. Рассел. Це розуміння влади може поширюватись не тільки на відносини між людьми, а й взаємодію з навколишнім світом, наприклад, з природою.

Системна інтерпретація влади характеризує її як здатність системи забезпечувати виконання її елементами відповідних зобов’язань, спрямованих на реалізацію загальних системних цілей. Влада, на думку Парсонса, здійснює ряд життєво важливих функцій: приписує індивідам виконання певних ролей, мобілізує їх ресурси для досягнення суспільно значущих результатів. Деякі представники системного підходу тлумачать владу як засіб соціальної комунікації, що дозволяє регулювати групові конфлікти та забезпечувати інтеграцію суспільства.

Структурно-функціоналістська концепція влади розглядає її як спосіб самоорганізації людської спільноти, заснований на доцільності розподілу функцій управління та виконання. Влада виступає у якості універсального механізму консолідації, узгодження та впорядкування взаємовідносин людей, що реалізують власні та спільні інтереси.

Біхевіористська трактовка влади підкреслює поведінські аспекти владної взаємодії, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. У такому розумінні влада постає як реалізація волі до влади. Вона ототожнюється з силою впливу, яка дає право деяким особам панувати над іншими, громадою. Природа влади пояснюється біологічними та психологічними особливостями окремої людини - носія влади. Вивчаючи прояви владної поведінки, слід віддавати перевагу спостереженням конкретних, емпірично фіксованих фактів політичної діяльності.

Легітимістська або нормативно–формалістична концепція влади розуміє її як систему правових норм, правил та стандартів політичної діяльності. Закон тлумачиться не тільки як правова норма, що має юридичну силу, але і як втілення найважливіших універсальних моральних імперативів.

Підсумовуючи, можна зауважити, що найбільш поширеним та найчастіше згадуваним у сучасній політології є таке визначення: “ влада – це здатність, право та можливість розпоряджатися кимось або чимось: спроможність здійснювати вирішальний вплив на поведінку та діяльність людей з допомогою певних засобів – права, волі, авторитету, насильства”.

Позаяк влада має універсальний характер, її повсюдність поширюється на всі сфери соціального буття, залежно від основних сфер реаліізації, виокремлюють такі види влади як економічна, соціальна, культурно – інформаційна, сімейна, примусова, політична.

Економічна влада здійснюється через контроль господарських процесів, вплив з допомогою матеріальних ресурсів та цінностей на діяльність основних суб’єктів економіки. Як правило, під час стабільних, стійких періодів суспільного розвитку економічна влада може виступати його домінуючим фактором, мати пріоритет щодо інших видів влади. Соціальна влада виявляється у розподілі позицій в ієрархії соціальних статусів – посад, повноважень, пільг та привілеїв. Сучасні держави, здійснюючи соціальну політику, мають велику соціальну владу, зміцнюючи соціальне положення тих чи інших суспільних груп заради їхньої підтримки. Культурно–інформаційна влада у сучасному інформаційному суспільстві здійснює цілеспрямований вплив на громадську думку через популяризацію наукових знань, інформації, інтелектуальних уподобань. Величезну роль можуть мати релігійна, моральна, інші види духовної влади, пов’язані з впливом авторитету, переконання. Сімейна влада є складним, комбінованим видом регуляції міжлюдських стосунків у малій групі, переважним чином ґрунтується на використанні морального авторитету, духовних зв’язків старших членів сім’ї щодо молодших. Примусова влада спирається на можливість застосування силових методів, передбачає контроль поведінки людей з використанням або загрозою використання фізичної сили, репресій, переслідувань. Примусову владу не слід ототожнювати з державною, оскільки примусова влада може здійснюватися і в позаполітичних сферах для досягнення неполітичних цілей (економічних, кримінальних тощо). Політична влада характеризується реальною здатністю, правом та можливістю суб’єкта політики (нації, групи чи індивіда) здійснювати свою волю, виражену в політиці та правових актах.

Система владних відносин та взаємодії являє собою надзвичайно складний, багатовимірний комплекс взаємопов’язаних та взаємодіючих компонентів. Безпосередніми агентами, учасниками, носіями владних відносин виступають суб’єкти та об’єкти влади. Суб’єкт втілює активне, вольове, ініціативне, цілеспрямовуюче начало влади. Суб’єктом влади може бути як окрема особа, так і колективно діюча спільність – партія, група, народ, навіть світове співтовариство, об’єднане в ООН. Мати владу означає діяти за своїм розсудом, реалізуючи відповідні цілі, та використовуючи наявні, усталені, порядок й організацію. Це право та повноваження діючої владної особи змінювати певні обставини та характер стандартних принципів взаємодії згідно з назрілими вимогами часу. Отже, суб’єктом влади може бути будь-який агент, безпосередній носій владних функцій, що має повноваження та ресурси для реалізації інноваційних, творчих завдань.

Владні відносини, як і будь-які інші відносини передбачають наявність іншої сторони, агента взаємодії, а саме об’єкта влади. Об’єктом влади, як правило, вважають суспільство, соціальну групу, клас, масу, індивіда, тобто такого агента влади, на який спрямовано владний вплив. Межі ставлення агента влади до суб’єкта владарювання можуть простягатися від добровільного, слухняного підкорення до обуреного, жорстокого спротиву. Характер та успішність взаємодії агентів влади залежить від багатьох чинників: культурно-історичних, економічних, психологічних, ресурсних.

Особливістю суб’єктно-об’єктних владних відносин у демократичному суспільстві є та обставина, що народ водночас виступає і суб’єктом і об’єктом влади. У конституціях багатьох країн зазначається: ”Носієм суверенітету та джерелом влади в державі є народ. Народ здійснює владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”. Відповідно до цих положень виділяють безпосередню та представницьку демократію. На виборах та референдумах народ має право і можливість прямо висловлювати свою волю та реалізувати власні інтереси. Між тим, управління суспільством вимагає регулярної, систематичної, компетентної діяльності, здійснювати яку весь народ не спроможний, до того ж і не схильний. Тому в сучасних країнах влада народу – це, передусім, представницька влада, в рамках якої народ передає, делегує свої владні повноваження відповідним представницьким органам, рішення яких він погоджується добровільно виконувати. Адже ті, в свою чергу, зобов’язані діяти не тільки від імені народу, а й,перш за все, у його інтересах.

Проблема засад влади тісно пов’язана з природою чи мотивацією підкорення. Воно може ґрунтуватися на побоюванні перед санкціями; на тривалій звичці до підкорення; на зацікавленості у виконанні розпоряджень; на переконанні у необхідності підкорятися; на авторитеті керівника; на ідентифікації об’єкта з суб’єктом влади. Всі ці мотиви істотно впливають на силу влади, здатність її суб’єкта ефективно взаємодіяти з об’єктом.

Влада, що спирається на страх перед можливим використанням насильства, фізичного примусу, має негативний характер, найчастіше використовується в тоталітарних суспільствах. За типологією американського соціолога О. Тофлера, вона являє собою найнижчий тип владарювання, морально віджила свій час. Надійним фактором стабільності влади є звичка до підкорення, усталені традиції, лояльна психологічна установка щодо можновладців, до того часу, коли вони не суперечать вимогам реального життя. Найбільш стійкою є влада, що ґрунтується на інтересі, переконанні, авторитеті, що його має лідер, шанований підлеглими за високі професійні, організаторські, моральні якості. Досягнута через ідентифікацію підлеглих з керівником, така влада має максимальну силу, суб’єкт сприймається об’єктом як свій представник та захисник.

Важливим елементом, що забезпечує результативність владних відносин, крім засад влади, є ті ресурси, які використовує суб’єкт влади. Сукупність реальних чи потенціальних засобів та методів впливу суб’єкта влади на об’єкт називають владними ресурсами. За визначенням Р.Даля, до ресурсів влади слід віднести “все, що індивід або група можуть використовувати для впливу на інших”.

За мірою розвитку суспільства та самої системи влади змінювалися й засоби її реалізації. У стародавньому світі влада спиралась, головним чином, на авторитет правителя, вождя, батька; з соціальним розшаруванням суспільства головними ресурсами влади стали багатство і сила, влада ототожнювалась на цьому етапі з пануванням. В індустріальному суспільстві основним ресурсом влади виявилися потенціал та міць організації, в умовах постіндустріального суспільства на перший план виходить інформація, як пріоритетний спосіб владарювання, зі збереженням можливостей використання попередніх ресурсів.

Існують також класифікації типів ресурсів, що розрізняють: економічні, соціальні, силові та інформаційні ресурси. Вирізняють,крім того, актуальні та потенційні ресурси, антропологічні та інституційні, інструментальні засоби владного впливу.

Отже, система влади постає як досить складна, впорядкована та врегульована система взаємодій та взаємовідносин основних агентів влади, що можуть використовувати різноманітні ресурси та методи владного впливу залежно від конкретних культурно–історичних умов розвитку суспільства, потреб соціальної організації людського співтовариства.

Політична влада виступає сутнісною основою політичної системи, її конститутивним елементом, визначаючи всі інші відносини та структури політичної сфери. Вона безпосередньо або непрямим способом впливає на економічну, соціальну, духовну системи суспільства. Політична влада тлумачиться як здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань з допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно– управлінський та регулятивно–контрольний механізм здійснення політики.

Основними характерними ознаками політичної влади є:

1. верховенство, обов’язковість її рішень для всього суспільства, для інститутів інших видів влади;

2. всезагальність та публічність, які виражають той факт, що політична влада функціонує від імені всього суспільства на основі правових норм, організуючи діяльність великих спільностей людей для досягнення загальних цілей, тобто використовуючи публічну владу;

3. легальність використання сили, інших форм примусу в межах країни; тільки держава як вищий орган політичної влади володіє монопольним правом на застосування насильницьких методів щодо окремих осіб або груп у разі створення ними загрози громадському порядку, національній безпеці;

4. моноцентричність, існування загальнодержавного, єдиного центру прийняття політичних рішень; таким центром є система державних установ та організацій, у яких конкретні носії політичної влади виступають лише втіленням громадської волі, бо еталон правової держави – знеособлене управління, коли владарюють не люди, а закон;

5. багатоманітність засобів, які використовуються для завоювання, утримання та реалізації влади; крім офіційної політичної влади може виникати паралельна структура управління – тіньова політична влада, здійснювана неформальними групами впливу. У такому випадку політична діяльність стає непередбачуваною та небезпечною, тому суспільство вимагає прозорості та ефективності державного управління.

Слід розуміти, що сфера реалізації політичної влади передбачає масштаб всієї політичної системи, діяльність всіх учасників політичного процесу, в тому числі політичних партій, різноманітних громадсько – політичних організацій та об’єднаннь, елітарних груп, почасти деяких найвпливовіших інформаційних видань. Державна влада як квінтесенція політичної влади виокремлюється у статусі специфічної форми політичної влади. Державна влада організує, регламентує, інституціоналізує світ політичного, вона реалізується у таких проявах як формалізовані механізми, структури, установи, комплекс систематизованих взаємодій, правил, догматизованих норм та установок.

Державну владу можна охарактеризувати також як вищу форму політичної інтеграції суспільства, що її юрисдикція поширюється на всіх людей у кордонах певної території, яка має головною своєю метою досягнення загальних цілей та інтересів за умов дотримання порядку. Тому вона загальнообов’язкова та нормативна.

Головною особливістю демократичних країн є принципова диференціація політичних сил та структуризація політичної системи, зокрема, обов’язкове розмежування державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Основне призначення такої деконцентрації влади полягає у створенні ефективного механізму “стримувань” і “противаг”, здатного перешкоджати узурпації державної влади, її зосередження в одних руках, одному інституті політичної влади. Принцип розподілу влад передбачає самостійне виконання кожною з гілок влади тільки власних функцій та повноважень, без втручання у діяльність інших. Незалежність і автономність законодавчої та виконавчої гілок забезпечується відокремленим механізмом їх легітимації, джерелом якої виступає все насення країни, зокрема, у президентській та напівпрезидентській республіках.

Законодавча влада, представлена парламентом, має повноваження видавати закони, обов’язкові для виконання на певній території та у конкретній сфері діяльності. Виконавча влада являє собою систему органів державного управління, які мають завдання та повноваження забезпечувати дію законів і політичних рішень у масштабах всієї країни та здійснювати функції управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.Судова влада забезпечує розв’язання сперечань та конфліктів за нормами правової держави, керуючись законами.

Серед функцій державної влади зазначають такі:

· управління суспільством в цілому та окремими його сферами;

· оптимізацію політичної системи;

· забезпечення стабільності в країні.

Управління політичними, соціальними, економічними, духовними процесами, керівництво всім соціальним організмом належить до найважливіших завдань політичної влади. У суспільстві постійно виникають суперечності між інтересами різноманітних культурно-етнічних, політичних, професійних груп, окремих індивідів та необхідністю забезпечення порядку й стабільності. Політична влада вимушена регулярно розв’язувати ці проблеми. Будь-яка політична влада виробляє свою стратегію й тактику управління суспільством відповідно до конкретних умов, власних ресурсів, своїх політичних програм та установок. Особливу увагу можновладців притягують відносини з опозицією, з різними соціальними верствами суспільства, проблема забезпечення владних ресурсів. Наприклад, у Російській Федерації та в Україні напередодні виборів активно погашається заборгованість по зарплаті для розширення соціального ресурсу влади.

Тісно пов’язана з першою функцією й функція оптимізації політичної системи. Для цього виконується завдання узгодження всіх елементів політичної системи з цілями та задачами тих політичних сил, що вибороли владу. Відбуваються певні зміни в уряді та інших державних структурах. Якщо нова політична влада істотно відрізняється від попередньої, можуть проводитися зміни у законодавстві, реформування виборчої системи, корегування інших політичних інститутів.

Третя функція політичної влади – забезпечення стабільності розвитку суспільства, виступає критерієм ефективності самої влади, позаяк від оцінки її діяльності громадськістю залежать її перспективи, можливість збереження владних повноважень. Політична стабільність залежить від багатьох чинників, в тому числі, від стану розвитку економіки, та життєвого рівня громадян країни, від правильної, виваженої соціальної та національно-етнічної політики, рівня політичної і загальної культури суспільства та самої влади.

Функція прийняття рішень та контролю їх виконання є конкретизацією попередніх. Адже для управління необхідними є процедури прийняття рішень та контроль їх реалізації. Оптимізація політичної системи та забезпечення стабільності неможливі без своєчасного прийняття адекватних рішень та контролю їх запровадження. У демократичній політичній системі влада приймає рішення відкрито й гласно, іноді ґрунтуючись на результатах широкого публічного дискурсу, громадських слухань, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Важливішою характеристикою політичної влади у державно-організованому суспільстві виступає легітимність. Принцип легітимності пов’язаний з обґрунтуванням правомірності тих рішень, які приймає влада, та добровільністю їх виконання з боку громадян. Від характеру ресурсів та спрямування й успішності внутрішньої та зовнішньої політики влади залежить ступінь довіри й лояльності рядових членів суспільства.

Термін “легітимність” з’явився у 19 столітті у Франції і спочатку означав законно встановлену владу на відміну від узурпованої, захопленої. Нині термін “легітимність” не є суто юридичним і не фіксується законами держави, цим він відрізняється від легальності, яка й виступає формальним, юридичним обґрунтуванням влади. Легітимність влади – це визнання суспільством законності та правомірності офіційної влади, її права управляти ним, що виявляється у народній підтримці та схваленні владних рішень.

Легітимність відображає переконання людей у тому, що політична влада має не тільки юридичне, а моральне право здійснювати керівництво всім суспільством в інтересах загального блага й справедливості. Між тим, це не означає, що всі громадяни однаково підтримують владу, у будь-якому суспільстві є групи, які не згодні з політичним курсом владців, проте, спираючись на вибір більшості, влада визнається оптимальною й суспільство підкорюється їй.

Виходячи з того, що у різних суспільствах влада використовує різні ресурси та спирається на різні засади, німецький науковець М. Вебер виділив три основних типи легітимності влади: традиційний, харизматичний, раціонально-легальний.

Історично першим типом легітимності Вебер вважав традиційну, яка ґрунтувалась на вірі у необхідність існуючих здавна традицій, звичаїв, порядку, що встановлювали політичні правила поведінки і права народу. На цій звичці підкорятися та переконанні у високому походженні та священності правонаступності влади ґрунтується авторитет спадкових монархів та племінних вождів. У деяких суспільствах, де влада належить таким правителям, і не обмежена іншими інститутами, зберігається цей тип легітимності.

За мірою розвитку суспільства та його інститутів, передусім, виборчої системи і участі громадян у політичному процесі, право на одноосібне правління поступово трансформувалось у розгалужену бюрократичну систему. На думку Вебера, стримувати зростання бюрократії спроможний тільки харизматичний лідер. В основі цього типу легітимності – “авторитет надзвичайного особистого дару(харизми), повна особиста відданість та довіра”. Харизматична легітимність (від грецького harisma – Божий дар) ґрунтується на вірі у персональні, надприродні якості політичного лідера, що має унікальні здібності впливу на людей, перш за все – героїзм, мудрість, мужність, святість та інші моральні чесноти. Вебер гадав, що цей тип легітимності притаманний, головним чином, релігійним пророкам, але може характеризувати й світських вождів, і переважає в періоди революційних зрушень, радикальних політичних трансформацій.

Третій тип, поширений у сучасних демократичних суспільствах, Вебер назвав раціонально-легальним. Раціонально-правова (конституційна) легітимність ґрунтується на раціонально сприйнятому інтересі, переконанні громадян у доцільності та професійності владних рішень, законності діяльності політичних установ, сформованих на основі демократичних процедур.

Слід зауважити, що у реальній політичній практиці жоден тип легітимності у чистому вигляді не існує, найчастіше виникають комбінації тих чи інших типів.

Отже, політична влада постає як надзвичайно складний, полі структурний феномен, що відіграє у забезпеченні життєдіяльності суспільства найважливішу роль, виконуючи специфічні політичні функції.Політична влада виступає поліаспектним, складним способом раціоналізованої регуляції суспільства, що детермінована історичними, соціально-культурними, економічними чинниками. Механізми її безпосередньої реалізації формуються в залежності від багатьох обставин, визначають основні параметри її діяльності, її успішність та ефективність. Вагоме значення у сталенні засадничих конструктів тієї або іншої моделі функціонування влади належить таким формоутворюючим елементам як тип суб’єкта політичної влади, характер легітимації, владні ресурси і засади політики, інституціональні форми закріплення владних повноважень.

Про способи легітимації, ресурси та засади політичної влади йшлося у викладенні попередніх питань. За критерієм головного суб’єкта правління існують такі форми реалізації політичної влади:

· монархія – одноосібне (абсолютне чи конституційно обмежене) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

· тиранія – одноосібне деспотичне правління, що формується внаслідок насильницької узурпації влади;

· олігархія – влада групи осіб, найбагатших людей, що чинять тиск на політичні інститути для досягнення кланово корпоративних цілей;

· тимократія – особлива форма олігархії, за якої державна влада належить привілейованій більшості, що має високий майновий ценз, часто – військову силу;

· охлократія – влада натовпу, що спирається на миттєві настрої та примхи юрби, яка піддається впливу демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно, з порушенням закону;

· аристократія – влада кращих, знатної за походженням, привілейованої групи;

· демократія – влада народу на основі закону та в інтересах забезпечення прав і свобод громадян.

Останнім часом дослідники виокремлюють також владу партократії (номенклатури, партійного апарату), бюрократії (вищого державного чиновництва), технократії (вирішальний вплив науково-технічної еліти, що призводить до панування технологічного мислення).

Владний вплив, мобілізуючі та регулятивні завдання політики, здійснюються через функціонування певних, опрацьованих тривалою політичною практикою людства, політичних інститутів. Вони, по суті, характеризують два класи політичних взаємодій:

1. політичні заклади з організованою структурою, централізованим управлінням, виконавчим апаратом (в такому тлумаченні, владні інститути – це уряд, законодавчі органи, суд, прокуратура);

2. конституйовані форми реалізації політичних відносин та типів управління (це інститут парламентаризму, інститут президентства, політичних партій, громадських рухів та організацій, засобів масової інформації, інститут громадської думки).

Інституціоналізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією. За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (абсолютні монархії, східні деспотії) і обмежена законом (конституційні форми правління), централізована (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування, суб’єктами федерації тощо), деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, наприклад, між Кабінетом Міністрів та місцевими адміністраціями).

Важливим інститутом державної влади виступає управлінський, адміністративний, бюрократичний апарат, через діяльність якого безпосередньо здійснюються владні функції. Він відіграє головну роль у реалізації завдань державного регулювання та управління економічними й соціальними процесами. Нині у всіх індустріально розвинутих країнах державний апарат на чолі з урядом – це потужна розгалужена система різноманітних органів, міністерств, відомств, спеціалізованих комітетів та комісій. За існуючими даними, у чиновницькому апараті сучасних держав зайнято до 8% самодіяльного населення.

У ХХст. виявилася нова тенденція розвитку державного апарату, коли він почав перетворюватися з управлінського виконавчого органу на самостійний, ціле– та воле формуючий політичний інститут. У багатьох державах конституційно закріплені нові повноваження та функції уряду, зокрема, політичного планування і законотворчості, розробки та внесення законопроектів. В результаті виникло нове утворення анонімної влади – сучасна бюрократична держава. Один із найвідоміших і перших дослідників місця і ролі бюрократії – М. Вебер – розцінював її як вище досягнення капіталістичної раціоналізації. Адже їй притаманні такі засадні принципи:

1. ефективність, що забезпечується використанням висококваліфікованих спеціалістів на керівних посадах;

2. сувора ієрархізація влади, можливість якісного контролю керівника за діями підлеглих;

3. формально встановлена та чітко зафіксована система правил, одноманітність управлінської діяльності;

4. безособовість адміністративної взаємодії.

Отже, бюрократія – ієрархічно організована система управління державою чи суспільством з допомогою особливого апарату, наділеного специфічними функціями та привілеями, вища група чиновників – адміністраторів у державних органах.

З одного боку, без цих професіоналів–управлінців неможливе чітке функціонування державного апарату, швидке і грамотне виконання законів й постанов, ефективне рішення суспільних проблем. Складно– організоване суспільство потребує великої армії бюрократів, яку важко контролювати. Тому зворотньою стороною діяльності бюрократії можуть бути безконтрольність та сваволя, зловживання службовим становищем та корупція. Це дестабілізує суспільство і негативно впливає на його розвиток.Особливість державно–адміністративного апарату у тому, що він має стабільний, постійний характер. На відміну від вищих органів державної влади, він не залежить від результатів виборної боротьби та розстановки сил у парламенті. На відміну від керівників уряду, міністрів та адміністраторів вищої ланки, які зазвичай змінюються в результаті виборів або дострокового припинення повноважень, основна маса чиновництва являє стійкий контингент осіб, що складає стрижень системи державного управління. Тому чиновництво стає могутньою і впливовою силою, не залежною від урядів і парламентів, що періодично змінюються.

У демократичному суспільстві різноманітні громадські об’єднання, незалежні засоби масової інформації, налагоджена законодавча система сприяють обмеженню негативних наслідків бюрократизації управління. Отже, дієвий та компетентний соціальний контроль громадянського суспільства за діяльностю бюрократії здатний зменшити ризик перетворення адміністративного, управлінського апарату на автономний суб’єкт політики, центр прийняття політичних рішень у власних, корпоративних інтересах.

Таким чином, механізми реалізації політичної влади являють собою складну взаємодію багатьох чинників, обумовлених різноманітними формами здійснення влади, інституціональними та неорганізованими, офіційними та латентними, формалізованими та неформальними

.