Державна влада як складова державно-владного механізму.

Влада ( з – грец. – панувати, управляти, володіти ) – здатність певного суб'єкта (індивіда, колективу, організації) підпорядковувати собі волю і поведінку іншого суб'єкта у своїх власних інтересах чи інтересах інших осіб. Визначення влади, її сутності має найважливіше значення для розуміння державної політики й політичних відносин з усієї сукупності соціальних відносин, тому що влада формує політичну систему, яка є не тільки «системою відносин, політичних взаємодій, ролей і функцій, але й, у першу чергу, це відповідна інституціональна структура, на основі якої і формуються зазначені відносини» [43, c. 324].

Влада – організована і регулятивно-контролююча основа політики, засіб її здійснення. Влада має універсальну властивість: загальність (функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, зв‘язувати людей, суспільні соціальні верстви і групи і протиставляти їх),а також має єдиний принцип діяльності – командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та ін.). Влада є скрізь, де є стійкі об‘єднання людей: в сім‘ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

 

У первісному суспільстві головними засобами громадського підпорядкування були родові звичаї і традиції, у подальшому ними стають моральні норми, закони, правила, принципи, ідейні мотиви тощо. Таким чином, якщо у первісному суспільстві управління загальними справами не виокремлювалося у самостійну галузь суспільної практики, не було відстороненим від безпосередніх потреб, інтересів членів роду, то у подальшому через воєнну демократію родоплемінного зразка і до сучасних національних держав, відбувається поступове зосередження влади в руках обмеженого кола людей (військових начальників, племінної верхівки, чиновництва), формується спеціальний апарат управління, який стане згодом однією з основних ознак держави, одним із чинників відчуження індивідів від розв’язання загальносуспільних справ.

 

Влада особливий вид суспільних відносин – відносин влади, їм властиві цілеспрямований вплив суб‘єкта влади або виконавця владних функцій на об‘єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об‘єкт і суб‘єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Влада – це право та можливість розпоряджатися чимось і кимсь, підкоряючи своїй волі.

Державна влада (різновид публічної влади) під нею варто розуміти верховну суверенну владу державно-організованого народу, що реалізується як за допомогою державних органів, так і за допомогою інститутів безпосереднього народовладдя і яка має монопольне право застосовувати легалізоване насильство (правовий примус) у масштабах усього суспільства [9, c.15].

Термін «публічна влада» став вживатися в Україні в якості узагальнюючого поняття, що поєднує державну владу і місцеве самоврядування, після прийняття у 1996 року Конституції України. Отже публічна влада – це інституціолізована легальна соціальна влада, що реалізує артикульовані суспільні інтереси територіально-організованого співтовариства, що консолідує дане співтовариство як цілісна система відповідно до пануючих в суспільстві цінностей [43, c.324].

Д ержавна влада – це влада, яка здійснюється державою та її органами і характеризується суверенністю, універсальністю та здатністю владно-примусового впливу на поведінку всіх людей та їх організацій, що забезпечується державно-правовими методами. Державна влада – це спосіб керівництва (керування) суспільством для якого характерна опора на спеціальний апарат примуса (авторитет чинності).

Державна влада – головний, типовий засіб здійснення політичної влади. Державна влада завжди має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу, тобто має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами. Політична влада класу (соціальної спільноти) здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Однак якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику – в межах правових норм і за їх допомогою.

 

Політична влада – це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об'єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

 

Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи».

 

«Численні зловживання владою надали цьому поняттю дещо негативний відтінок, хоча влада як така є нейтральною. Вона являє собою неминучий атрибут людських взаємин, повсюдно виявляючи свій вплив: у сексуальних стосунках, у трудовій діяльності, при пересуванні по місту, перегляді телепередач і навіть у планах і мріях». Тоффлер Е. «Проблема влади на порозі XXI століття»

 

Структурними елементами державної влади є:

• суб'єкт влади, тобто держава та її органи;

• об'єкт влади – люди, на підкорення поведінки яких спрямована ця функція;

• владні відносини, через які здійснюється нав'язування волі носія влади підлеглим;

• наявність у суб'єкта влади певного арсеналу засобів, методів та способів, що дають йому можливість реально здійснювати свою волю в суспільному житті;

• нормативна система, що регламентує владну діяльність.

Отже державна влада – це політико-правове явище, сутність якого полягає в тому, що, виражаючи хоча б формально волю всіх громадян держави, вона (влада) здійснює спрямовуючий, організуючий, регулюючий вплив на суспільство [33, с. 329]

Втілення державної влади в діяльність органів державної влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примусу забезпечує функціонування державно-владного механізму.

 

Іван Ільїн (1883-1954). Філософ, правознавець, літературний критик і публіцист. Йому належать праці «Поняття права і сили. Досвід методологічного аналізу» (1910); «Основи законодавства. Загальне вчення про право та державу» (1915); «Вчення про правосвідомість» (1919); «Про опір злу силою» (1925); «Шлях духовного оновлення» (1935); «Творча ідея нашого майбутнього» (1937); «Основи боротьби за національну Росію» (1938); «Криза безбожництва» (1951); «Про монархію і республіку» (незавершена); «Наші завдання» (видана 1956).

У полі зору Ільїна перебували проблеми філософії, історії політичних учень, релігії і культури, політичного розвитку. В галузі правової науки він займався питаннями державного суверенітету, монархії і республіки, природи міжнародного права. В центрі досліджень Ільїна — людина, вільна особистість із її гідністю, переконаннями, вірою, ініціативою, бажанням до праці й творчості. Приниження людини, її рабський стан, на думку мислителя, принижують «соціальність» як особливий порядок духовного життя.

 

Аксіоми державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона – єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина.

Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явнее безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги – його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6. Державна влада принципово пов’язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов’язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

 

Державне управління є одним із видів діяльності зі здійснення державної влади (поруч із законотворенням і правосуддям), яке полягає у практичній реалізації організаційних, виконавчо-розпорядчих функцій із втілення в життя вимог законодавства і здійснення на цій основі управлінського впливу щодо певних об'єктів. Є глибокий внутрішній зв'язок між моделлю організації державної влади і системою управління – вони мають відповідати одна одній.

Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів формування та реалізації владних відносин у суспільстві, насамперед державної влади.

 

«Політичний режим» (від лат. – regimen – управління) – цим терміном оперували ще в античності, але його сучасне розуміння пов’язане з Великою французькою революцією, коли виникло поняття “ancien regime” (старий порядок, старий режим), а в широкий науковий обіг він ввійшов після Другої світової війни. Це поняття протягом багатьох років залишається предметом теоретичних дискусій в науці і його інтерпретація на даний час немає однозначного змісту.

 

Г. О’Доннелл і Ф. Шміттер, вважають, що поняття політичного режиму описує форми і канали доступу до найважливіших управлінських позицій, характеристики акторів, що мають доступ до них або позбавлених такого, а також стратегії боротьби за владу [145, с. 73].

Характер політичного режиму визначається політичною системою, що склалася, ходом політичного процесу та розстановкою політичних сил. На нього здійснюють вплив політичні традиції і норми, політична культура, усі компоненти політичної системи [143, с. 10]. На думку англійського ученого Е. Хейвуда “режим є синонімом поняття “система управління”, політична система” [129, с. 522].

У певному розумінні політичний режим близький до поняття «стиль державного управління», але якщо останній розкриває технологію управління з погляду її раціональності й ефективності, то політичний режим фіксує політичну сторону державного управління – реальну належність влади певним суб'єктам політичних дій, способи володіння й утримання її і, відповідно, механізми її впливу на людей.

Політичний режим є каналом двостороннього зв'язку держави і суспільства, влади і людей. В одному напрямку держава має широко, достовірно і повно сприймати суспільні (людські) потреби, інтереси, цілі, у другому – так організовувати владу, управлінські процеси, щоб вони сприяли прогресивному суспільному розвитку. Це може забезпечити демократія.

Демократія – у перекладі з грецької "влада народу" (demos – народ, cratos – влада). Демократія – "правління всіх" (Аристотель). Правління народу, обране народом, для народу (А. Линкольн). Демократія – тип політичної системи і соціальної організації суспільства, коли всі громадяни беруть участь в управлінні; форма устрою будь-якої організації, заснованої на принципах рівноправності її членів, виборності й прийняття рішень за більшістю (партійна, профспілкова, молодіжна тощо); ідеал суспільного устрою і відповідний йому світогляд та система цінностей; рух за народовладдя (соціал-демократичний, християнсько-демократичний тощо)

Хоча поняття «демократія» означає буквально «народовладдя», в дійсності можливість всього народу повністю здійснювати політичне владування поки що ні в одній країні не реалізовано, це скоріше ідеал. Проте, ряд країн зробили для його реалізації значні успіхи, більше від інших (США, держави Західної Європи), тому можуть бути зразком для інших в досяганні цього ідеалу.

В узагальненому плані демократія – це політичний режим, в якому народ має можливість реалізувати свою волю безпосередньо або через своїх представників, а влада несе відповідальність перед громадянами за свої дії. Сутність демократії характеризується через сукупність цінностей, інститутів і процедур, таких як: суверенітет народу; періодична виборність головних органів влади; всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування; гарантія основних прав людини; наявність г ромадянських прав; політичні, соціальні й економічні права.

Демократичний політичний режим – це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основні ознаки демократичного політичного режиму:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов’язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний, політичний, ідеологічний плюралізм.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (або ідентитарну) і опосередковану (представницьку, або репрезентативну) демократію. Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між державою і суспільством. Представницька (репрезентативна) демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації влади та суспільства, для якої характерні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, розподіл влад, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність. Носіями представницької демократії є парламенти, а також виборні представники виконавчої і судової влади.

Для державного управління принциповими є такі особливості представницької демократії: політичний характер (можливості суспільства за її допомогою оволодіти законодавчою владою); ставлення до депутатства в представницькому органі як до професійної політичної діяльності; вибір виборчої системи; координація і взаємодія законодавчої і виконавчої влади; демократична організація самої виконавчої влади.

Аналізуючи особливості політичного режиму у сучасній Україні, необхідно звернути увагу на те, що наша країна багато років існувала в умовах тоталітарно-авторитарних режимів. Тільки з початку 90-х років в Україні почалися процеси демократизації, але вони йдуть важко і непослідовно, а це, як свідчить історія, може знову привести до диктатури, тому що демократичні зміни не набули швидкого й динамічного розвитку.

Дослідники вважають, що в Україні сьогодні сформований «гібридний політичний режим» [94, c. 283]. Аналізуючи політичний режим, який склався в Україні Британський політолог українського походження Т. Кузьо, стверджує, що тут сформувався змагальний авторитарний режим. Змагальним авторитаризмом він розуміє режим, у якому поєднуються дві тенденції. З одного боку, домінування олігархів під прикриттям центристських партій у парламенті, з іншого – діяльність опозиції, яка перешкоджає олігархічним групам установити повністю авторитарний режим [142, с. 170].

Для «гібридного політичного режиму» характерні таки ознаки: а) інтереси громадян не повністю беруться до уваги або ігноруються; б) рівень політичної участі в період між виборами є низьким; в) правові норми часто порушуються; г) результати виборів є неправдивими і тому фактично нелегітимні; д) максимально низький рівень довіри до державних інститутів; е) функціонування держави в цілому є незадовільним. “Політичний процес у гібридній державі визначається застоєм, корупцією і домінуванням еліт, що дають мало користі для країни і мають слабку підтримку населення”, – наголошує вчений [141, с. 10].

Політичні процеси в Україні після 2010 року, ставлять перед суспільством питання: чи не стає вона на шлях повернення до авторитарного управління? За 20 років в Україні так і не відбулася інституціалізація демократичного режиму, не були сформовані демократичні політичні інститути, які б сприяли рішенню соціально-економічних проблем, що залишилися від тоталітарного режиму. Поки що демократія існує тільки за умовною формою, але не за суттю, а інститути демократичного суспільства використовуються владою для легітимації непрозорих і недемократичних дій, реальна публічна політика починає підмінятися маніпуляціями суспільною свідомістю. У неінституціалізованій демократії місце, яке не зайняте активно функціонуючими інститутами, як правило, займають активно діючі сили – клановість і корупція. Так, згідно з рейтингом індексу сприйняття корупції “Transparency International 2002-2009”, Україна з 84 позиції в 2002 р. відкотилася на 146 в 2009 р.

Перехідний демократичний політичний режим в Україні характеризується:

-відсутністю громадського контролю за діяльністю владних інститутів (ухвалення політичних рішень, відбувається кулуарне та не публічно, українське суспільство фактично позбавлено інформації про їх реальні наслідки). Наприклад, угода з Росією про Чорноморський флот, в енергетичній сфері, прийняття бюджету тощо;

-у системі державного управління України так і не відбулося розмежування адміністративної та політичних еліти (зміна політичної еліти автоматично означає і зміну державної бюрократії, нівелюється як престижність, так і розуміння суті державної служби).

-відсутність якісної освітньої підготовки державних службовців, в Україні фактично не сформовано державний апарат, який був би здатним проводити демократичні перетворення в системі державного управління. Державний апарат нагадує павутиння окремих інституцій, які значною мірою заклопотані захистом своїх привілеїв, аніж служінням суспільству” [146, c. 15].

-незрілість політичної еліти, політична корупція, клановість та орієнтованість виключно на лідера в політичних партіях, втрата зв’язку політичних сил з виборцями за відсутності політичних, економічних та соціальних реформ. Використання елітами демократичних лозунгів у недемократичній боротьбі за владу стало спонукальним чинником для зростання в українському суспільстві попиту на політика, який “сильною рукою” наведе порядок у суспільстві [94, c. 285].