Принципи державного управління.

Принцип (від латинського "principium" – основа, першооснова) 1) основне, вихідне положення теорії; керівна ідея, основне правило; 2) внутрішнє переконання, погляд на речі, що визначають норму поводження; 3) основа пристрою, дії механізму, приладу, установки. Принципи як поняття теорії відображають в системі державного управління сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам [7, с. 186].

Принципи управління обґрунтовують, роз'яснюють зв'язки як між об'єктом і суб'єктом управління, так і в середині кожного з них. Вони відображають властивості, притаманні управлінській системі в цілому, а також окремим її елементам, явищам, процесам. Принципи відображають зміст і взаємозв'язки основних елементів системи управління.

Принципи державного управління динамічні за змістом і формою. Вони формуються людьми у зв'язку з конкретними політичними, соціально-економічними і культурними умовами, відображаючи ступінь творчого використання закономірностей державного управління.

Наукове осмислення і теоретичне обґрунтування принципів державного управління виходить з аналізу суті самого явища. У літературі називається різноманітна кількість принципів (Г. Емерсон дев'ять, А. Файоль – чотирнадцять, Ф. Тейлор – десять, Д. Карнегі – двадцять дев'ять, М. Вебер – п'ять і т.д.). Але це зовсім не означає, що всі вони чи деякі з них застосовуються в управлінні і впливають на нього.

Не слід відкидати й кращі надбання управлінської науки радянського періоду, бо зрозуміло, що такі політико-правові принципи державного управління як колегіальність і єдиноначальність, науковість, економічність та ефективність, плановість, добір і розстановка кадрів мають надзвичайне значення і успішно функціонують у новій моделі. А організаційні принципи – галузевий і територіальний – то вони спільно з новими складають єдину систему принципів державного управління України.

Досвід передових країн, зокрема американський та європейський, адже власне модель, система і принципи державного управління в умовах функціонування демократичної держави, з соціально-орієнтованою ринковою економікою сформувались саме там. А тому не враховувати думки та ідеї, сформульовані у працях Отто Майєра, Анрі Файоля, Леонарда Байта, Фредеріка Тейлора, Дуайта Валдо, Честера Бернарда, Герберта Саймона та багатьох інших, просто неможливо.

Обґрунтування принципів нового державного управління в Україні, їх систематизація і розробка конкретних механізмів є науковою проблемою, що потребує подальших досліджень.

 

Г. Атаманчук зазначає, що державне управління – це практичний, організуючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її впорядкування, збереження або перетворення, який спирається на її владну силу.

 

Г. Атаманчук наголошує, що процес виявлення і обґрунтування принципів державного управління повинен відповідати таким вимогам:

а) відображати не будь-які, а лише найбільш суттєві, головні, об'єктивно-необхідні закономірності, відносини і взаємозв'язки державного управління;

б) характеризувати лише сталі закономірності, відносини і взаємозв'язки в державному управлінні;

в) охоплювати переважно такі закономірності, відносини і взаємозв'язки, які притаманні державному управлінню як цілісному соціальному явищу, тобто мають загальний, а не частковий характер;

г) відображати специфіку державного управління, його відмінність від інших видів управління.

Поняття "принцип державного управління" покликаний відображати закономірності, що об'єктивно існують в державному управлінні та мають особливе значення для його організації і здійснення.

Принципи державного управління – це фундаментальні істини, закономірності, керівні правила, основні положення, норми поведінки, виражені у вигляді певного наукового положення, закріпленого переважно у правовій формі, якого повинні дотримуватися органи державного управління та державні службовці у своїй діяльності.

Принципи державного управління – це його позитивні закономірності, пізнані наукою і практикою, закріплені у правових нормах або є узагальненням діючих у державі юридичних правил.

Прийнято виділяти такі групи принципів державного управління:

1) соціально-політичні – демократизм, участь населення в управлінській діяльності (народність); рівноправність осіб різних національностей; рівність усіх перед законом; законність; гласність і врахування громадської думки; об’єктивність.

2) організаційні принципи побудови апарату державного управління – галузевий, функціональний, територіальний.

3) організаційні принципи функціонування (діяльності) апарату державного управління – нормативність діяльності, єдиноначальність, колегіальність, поділ управлінської праці; відповідальність за прийняті рішення, оперативні самостійність.

Систематизація принципів. Їх класифікація. Наприклад, автори курсу лекцій "Загальна теорія управління" пропонують таку систематизацію принципів:

загальні – принципи системності, об'єктивності, саморегулювання, зворотного зв'язку, оптимальності, інформаційної достатності, демократизму, гласності, змагальності, стимулювання;

часткові – принципи, що застосовуються у різних підсистемах чи суспільних сферах (економічній, соціально-політичній, духовній), і принципи, що застосовуються при аналізі різних суспільних явищ, організацій, інститутів;

організаційно-технологічні – єдиноначалля, поєднання державного, регіонального і місцевого управління, конкретності, розподілу праці, скалярний принцип, принцип ієрархії, єдності розпорядництва, єдиноначалля, делегування повноважень, діапазону повноважень [7, c.188].

Г. Атаманчук запропонував таку систематизацію принципів державного управління:

1) суспільно-політичні; 2) функціонально-структурні; 3) організаційно-структурні; 4) принципи державно-управлінської діяльності [8, c.172-173].

Ще один підхід, схожий до попереднього, запропонували Н. Нижник і О. Машков: 1) суспільно-політичні принципи; 2) структурні принципи; 3) принципи державно-управлінської діяльності [85,c. 56-58].

Отже, існує багато різних підходів до систематизації принципів державного управління, що свідчить про великі труднощі у виділенні систематизаційних засад.

Тому першою підставою систематизації принципів державного управління є виокремлення тих загальних закономірносте, відносин і процесів, які притаманні всій системі державного управління, забезпечують міцність залежностей держави і суспільства. Такі універсальні закономірності можна означити поняттям загальносистемні принципи державного управління.

Друга підстава систематизації пов'язана з аналізом і науковою характеристикою закономірностей, відносин і взаємозв'язків, що складають групи елементів державного управління (цілі, функції, структура, процес). Якщо суть державного управління відображається у загальносистемних принципах, які впливають на всі складові цієї системи, то, відповідно, у кожній групі елементів повинні діяти якісь свої специфічні закономірності, відносини і взаємозв'язки, їх можна розглядати як структурні принципи, що впорядковують структуру групи елементів, і поділити на такі види: структурно-цільові; структурно-функціональні; структурно-організаційні; структурно-процесуальні.

У різноманітних підсистемах державного управління (територіальних, функціональних, галузевих тощо) і, особливо, в різних аспектах спеціалізованої управлінської діяльності існують свої специфічні закономірності, відносини і взаємозв'язки організації тих чи інших управлінських елементів, що складають третю підставу систематизації принципів державного управління. Сюди можна віднести принципи формування організаційних структур апарату державного управління (єдність мети; первинність функцій і вторинність структури; функціональна замкнутість підрозділів апарату управління; простота організаційної структури; єдність керівництва; оптимальність норми керованості; оптимальність централізованих і децентралізованих форм управління; принцип зворотного зв'язку [122, с. 210-211]). Принципи керування установою, принципи прийняття управлінських рішень, принципи контрольної діяльності, принципи використання методів державного управління, принципи виконавчої влади, принципи державної служби, принципи управління людськими ресурсами, принципи діяльності органу виконавчої влади, принципи діяльності Кабінету Міністрів України, принципи діяльності місцевих державних адміністрацій тощо.

У сфері державного управління закріплення (фіксування) певних закономірностей (які є актуальними для тієї чи іншої галузі управління) визначається через принципи. Тобто принципи державного управління – це його закономірності, які набули узагальнення чинних у вигляді певних правил, за якими управління здійснюється і організується. Принципи як поняття теорії відображають сутність і реальність процесів державного управління, підпорядковуючись певним законам. Принципи – це специфічне поняття, змістом якого є не тільки сама закономірність, відносини, взаємозв’язок, скільки наше знання про них. Вони являють собою результат узагальнення людьми об’єктивно чинних законів і закономірностей, притаманних їм загальних рис, характерних фактів і ознак, які стають загальним началом їх діяльності. Можна сказати, що принципи управління характеризуються двома ознаками: належність до пізнаних наукою і практикою позитивних закономірностей; за фіксованість у суспільній свідомості.

В науковій літературі з державного управління існує велика кількість підходів до групування принципів. Наприклад, загальні принципи базуються на положеннях Конституції України, законів України. Спеціальні принципи враховують організаційні аспекти діяльності органів державного управління (Рис. 1.2).

 

 

Рис. 1.2. Принципи державного управління

 

Так, наприклад, Н. Нижник визначає такі групи принципів:

1. Суспільно-політичні, що відображають та розкривають соціальну природу державного управління, його детермінованість і обумовленість суспільством. Систему цих принципів характеризують демократизм, законність, об'єктивність, гласність.

2. Культури управління, що синтезовані через дослідження функціональної та організаційної структур державного управління, до яких відносяться: функціональність; диференціація та фіксування функцій шляхом видання правових норм; сумісність функцій; концентрація функцій; необхідність (стосовно управлінських об'єктів); комбінування функцій; відповідність функцій потребам і запитам управлінських об'єктів [109, c.162-163].

Г. Атаманчук виділяє принципи об'єктивності, демократизму, правової упорядкованості, законності, федералізму, поділу влади, публічності [9, c.193-197].

Серед загальносистемних принципів можна виділити такі: законність, демократизм, публічність, єдиноначалля і колегіальність, централізація і децентралізація, плановість, науковість, ефективність.

Законність – цей конституційний принцип розглядається сьогодні як основоположний принцип державного управління, який визначає рівень демократичності суспільства. Закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на основі та у відповідності з положеннями Конституції, відповідати їй і не суперечити в процесі практичного здійснення функцій державного управління.

Демократизм. Принцип демократизму встановлює народовладдя в державному управлінні, яке б базувалася на демократичних засадах її здійснення в інтересах усіх, або переважної більшості громадян, можливості їх максимального залучення до обговорення проектів управлінських рішень, відкритості інформації, гласності обговорення і прийняття рішень, рівного доступу громадян до державної служби. Принцип демократизму передбачає використання для цього таких загальнодемократичних засад та ідей, як поділ влади, верховенство права та закону, функціонування багатопартійної системи, забезпечення діяльності опозиції, панування загальнонародних інтересів над класовими, загальнолюдських – над національними, публічних – над приватними, утвердження гласності та плюралізму думок тощо.

Публічність – цей принцип демократичної правової держави забезпечує зв'язок державного управління із суспільством, громадянами. Він подібний до принципу, який часто згадується в літературі – принципу гласності і врахування громадської думки. Але публічність за охопленням явищ є поняттям значно ширшим від останнього, яке включає: доступність державного управління для громадян через право вибору відповідних органів і участі в їхній діяльності; прозорість функціонування органів виконавчої влади; громадський контроль за діяльністю органів державного управління; інші види контролю за дотриманням конституційне закріплених інтересів суспільства, прав і свобод громадян.

Єдиноначалля і колегіальність – у сучасних умовах реформування всіх сторін життя українського суспільства великої ваги набуває єдиноначалля і персональна відповідальність за прийняття тих чи інших рішень, за виконання службових завдань, за використання (чи невикористання) службових повноважень.

Централізація і децентралізація – державне управління повинне бути побудованим на засадах розумного співвідношення концентрації влади і децентралізації, оскільки порушення цього балансу в будь-який бік призводить до негативних наслідків. Плановість полягає у плануванні організації та здійснення державного управління, у створенні планів соціально-економічного розвитку окремих населених пунктів, територій, регіонів, галузей народного господарства, проектуванні та реалізації програм вирішення тих чи інших питань.

Науковість – дотримання цього принципу означає, що вся система державного управління формується у відповідності з вимогами науки управління.

Ефективність. Під ефективністю державного управління слід розуміти результат досягнення поставленої мети за максимально можливої економії суспільної праці. Суть принципу полягає у виборі найбільш ефективного в конкретних умовах управлінського рішення на основі всестороннього аналізу і вивчення інформації, розгляду багатьох варіантів рішень з метою досягнення певної мети за найменших витрат.

Основні теорії управління.

 

Сьогодні навряд хто скаже, як і коли зародилися мистецтво і наука управління. Управління в тій або іншій формі існувало завжди там, де люди працювали групами і, як правило, в трьох сферах людського суспільства:

соціальної – необхідність встановлення і підтримки порядку в групах, в соціальних співтовариствах;

економічної – необхідність у виробництві і розподілі ресурсів;

оборонної – захист від ворогів і диких звірів.

Знання основних теорій управління має велике значення для практичної діяльності.

Процеси управління як особливий вид людської діяльності виникли з потреби забезпечити цілеспрямованість та узгодженість роботи людей. Тільки завдяки цьому, скажімо, стає можливим створення великих іригаційних систем у Шумері, спорудження пірамід у Давньому Єгипті і т. ін. Форми й структури управління, які склалися в минулому, можна побачити і нині. Організація сучасних армій, наприклад, багато в чому побудована за принципами, які діяли ще в легіонах Давнього Риму, а територіальна структура управління вперше була заснована Олександром Македонським у своїй державі, яка охоплювала величезні території й об'єднувала мільйони людей. Серед сучасних структур існують і такі, що зародилися сотні років тому і залишаються майже незмінними досі, як структура управління католицькою церквою.

 

Форми майже всіх видів сучасного управління можна простежити в цих величезних процвітаючих організаціях давнини. Але в цілому характер і структура управління були, звичайно, не такими, як у наш час. Наприклад: пропорції між керівниками і некерівниками були набагато меншими; було менше керівників середньої ланки; колишні організації намагалися мати невелику групу керівників вищої ланки, які самостійно приймали практично всі найважливіші рішення; керівні посади в організації найчастіше передавали за правом народження або шляхом захоплення влади силою. Але були в історії приклади, коли організації управлялися так само, як і сьогодні. Яскравим прикладом є Римська католицька церква. Вона мала і має просту структуру управління: пан, кардинал, архієпископ, парафіяльний священик. Така структура с, можливо, більш «сучасною», ніж структура багатьох організацій, які з'явилися останнім часом.

 

Розглядаючи розвиток теорії і практики управління, виділяють декілька історичних періодів.

Найтривалішим був перший період розвитку управління – починаючи з 9-7 тис. років до н.е. приблизно до XVIII ст. Перш ніж виділитися в самостійну область знань, людство тисячоліттями по крупицях накопичувало досвід управління.

Перші, найпростіші, зачаткові форми впорядкування і організації сумісної праці існували на стадії первіснообщинного устрою. В цей час управління здійснювалося спільно, всіма членами роду, племені або общини. Старійшини і вожді пологів і племен втілювали собою керівний початок всіх видів діяльності того періоду.

Приблизно у 9-7 тисячолітті до н.е. у ряді місць Близького Сходу відбувся перехід від привласнюючого господарства (полювання, збору плодів і т. п.) до принципово нової форми отримання продуктів – їх виробництву (виробляюча економіка). Перехід до виробляючої економіки і став точкою відліку в зародженні управління, віхою в накопиченні людьми певних знань в цій області.

У Давньому Єгипті був накопичений багатий досвід управління державним господарством. У цей період (3000-2800 рр. до н. э.) сформувався достатньо розвинений для того часу державний управлінський апарат і його обслуговуючий прошарок (урядовці-писарі і ін.).

В цілому історія світового соціального управління налічує декілька управлінських революцій, що знаменують собою поворотні моменти в теорії і практиці управління.

Перша управлінська революція привела до виникнення влади жерців і зародження писемності в результаті ділового спілкування і калькуляції.

Друга революція пов'язана з ім'ям вавилонського царя Хаммурапі, яка дала зразки суто світського аристократичного стилю управління.

Основним підсумком третьої революції в управлінні, що відноситься за часом до царювання Навуходоносора II, з'явилося з'єднання державних планових методів регулювання з виробничою діяльністю.

Четверта революція співпала із зародженням капіталізму і початком індустріального прогресу європейської цивілізації. Індустріальна революція довела, що чисто управлінські функції не менш важливі, ніж фінансові або технічні.

П'ята управлінська революція знаменувала прихід нової соціальної сили – професійних менеджерів, класу керівників, який став пануючим у сфері управління матеріальним і духовним виробництвом.

Іншими словами, перераховані управлінські революції відповідають основним історичним віхам зміни культур і соціальних станів: влада жерців поступово витісняється пануванням військової і цивільної аристократії, на зміну якої прийшли заповзятливі буржуа, а останніх на історичній арені змінили найняті робітники, або «пролетарі управління», після чого соціально-управлінський цикл почався знову, але на якісно іншому рівні.

Отже, в суспільстві з перших кроків його існування діють два типи чинників управління – об'єктивні (незалежні від свідомості) і суб'єктивні (свідомі). Характерно, що у міру прогресу суспільства неусвідомлені чинники управління все більш поступаються місцем чинникам свідомим, людським, пов'язаним з доцільною діяльністю людей, специфічних суспільних інститутів (держави, партій і т.п.).

Але лише у XX ст. мистецтво управління людьми, яке протягом тисячоліть вважалося даром божим для визначних особистостей – великих правителів, перетворилося на науку управління.

 

Хоча організації існують майже стільки, скільки існує світ, до XX ст. навряд хто-небудь замислювався над тим, як керувати організаціями системно. Людей цікавило, як. використовуючи організацію, здобути політичну владу, а не те, як управляти нею. Наприклад; на початку XX ст. Роберт Оуен вивчав проблеми досягнення цілей організації за допомогою її працівників. Він надавав їм пристойне житло, покращував умови праці, розробляв системи матеріального заохочення. Ці реформи були новаторськими для того часу. Багато бізнесменів з усього світу приїздили на його фабрику в Шотландію, щоб на власні очі побачити цей соціальний експеримент. Однак жодний з них не наслідував приклад Р. Оуена, хоча фабрика була винятково прибутковою, їх цікавило лише швидке нагромадження капіталу, а не перспективи розвитку організації.

 

Термін "наукове управління" ввів американський інженер Ф. Тейлор, з ім’ям якого пов'язують виникнення сучасної науки управління.

 

Фредерік Тейлор (1856-1915) – американський інженер. Після закінчення технологічного інституту в 1876 р. Тейлор працював у металургійній компанії "Мідвейл стіл компані" і пройшов шлях від бригадира до головного інженера заводу. У 1886 р. він вступив в Американське товариство інженерів-механіків. Тейлор залишив після себе солідну творчу спадщину, що включає крім соціальних робіт з металургії, книги, які прославили його ім'я на весь світ: "Відрядна система" (1895), "Цеховий менеджмент" (1903) і "Принципи наукового менеджменту" (1911). Похований він у Філадельфії і на його могилі написано: "Батько наукового менеджменту".

Своїми експериментами і науковими працями Ф.Тейлор прагнув довести, що розроблені ним методи наукової організації праці і сформульовані на їх основі принципи "наукового менеджменту" зроблять справжню революцію у сучасному виробництві, замінивши застарілі авторитарні методи науковими підходами до управління.

 

Ф. Тейлор, Ф. і Л. Гілберті та інші представники школи наукового управлінняосновну увагу зосереджували на питаннях раціональної організації праці окремих робітників і виробничих підрозділів. Поява школи наукового управління стала переломним моментом, після якого управління почали визнавати як самостійну галузь наукових досліджень, а їх теоретичні результати використовувати в реальній практиці.

 

Засновники цієї школи вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку, аналіз можна удосконалювати багато операцій ручної праці, добиваючись більш ефективного виконання. Наприклад: Ф. Тейлор старанно вимірював кількість залізної руди та вугілля, які робітник міг підняти на лопатах різного розміру. Гілберти винайшли пристрій, назвали його мікрохронометром і використовували разом з кінокамерою для того, щоб точно визначити, які рухи виконуються при певних операціях і скільки часу займає кожний з них. Базуючись на одержаній інформації (наприклад, рух руки каменяра), вони вимірювали робочі операції, щоб усунути зайві, непродуктивні рухи і цим підвищити ефективність праці.

 

На відміну від них, представники так званої класичної школиабо школи адміністративно-бюрократичного підходурозробляли більш загальні і певною мірою формальні принципи організації праці та управління. Родоначальником цієї школи вважається А. Файоль (Франція). В основі запровадженої ним системи управління лежала адміністративна доктрина, яка ще має назву “теорія адміністрацій”.

 

Анрі Файоль (1841-1925), керував великою французькою компанією з видобутку вугілля і написав багато фундаментальних праць в галузі управління організацією на вищому управлінському рівні. «Класики» дивилися на організацію з точки зору широкої перспективи, намагаючись визначити її загальні характеристики та закономірності розвитку. Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління, її послідовники виходили з ідеї, що наслідування цих принципів приведе організацію до успіху. Ці принципи торкалися двох основних аспектів: 1) розробка раціональної системи управління організацією через виконання основних управлінських функцій (виробництво, маркетинг, фінанси); 2) структура організації та управління працівниками. А. Файоль сформулював 14 принципів управління, які допомагають сконструювати високоефективну організацію.

 

Виходячи з неї, у 20-х роках А. Файоль визначив чотирнадцять принципів управління, які, на його думку, придатні для всіх без винятку сфер адміністративної діяльності:

1) поділ праці, 2) повноваження і відповідальність, 3) дисципліна, 4) єдиноначальність, 5) єдність керівництва, 6) підпорядкування особистих інтересів загальному, 7) винагорода, 8) централізація, 9) ієрархія (скалярний ланцюг), 10) порядок, 11) справедливість, 12) стабільність штату, 13) ініціатива, 14) корпоративний дух.

Ці принципи, доповнені функціями персоналу в організації, по суті, визначили спеціалізацію, ієрархію, рамки контролю та засади організаційної структури як основу, на якій можна було б формувати організації та здійснювати управлінські функції. Він, а також Л. Урвік (Англія), Дж. Муні та А. Рейлі (США), М. Вебер (Німеччина), з одного боку, вели пошук раціональної структури організації, і А. Файоль вперше здійснив виділення функцій управління. 3 іншого боку, вони багато уваги приділяли питанням управління людьми. Наприклад, М. Вебер у поняття бюрократизму не вкладав негативного значення, а розглядав його як ідеальний тип організації, не беручи до уваги негативні риси формального підходу до досить гнучкого неформального процесу управління.

Значні еволюційні зміни в теорії управління відбулися в 30-50-х рр. XX ст. Реакцією на недооцінку соціально-психологічних емоційних факторів стало формування школи людських відносинабо неокласичної школи,родоначальником якої вважається американський психолог Е. Мейо.

 

Ельтон Мейо (1880-1949). Австралійський психолог, соціолог і фахівець із теорії організації. Мейо найбільш відомий як засновник теорії «людських відносин» («Human Relatіons Movement»); також відомі його Хоторнские експерименти (Hawthorne Studіes) і книга 'The Human Problems of an Іndustrіalіzed Cіvіlіzatіon'. Серія проведених в 30-х роках експериментів дозволила показати важливість впливу груп на поводження окремих індивідів у робочих умовах.

 

В основі його концепції лежить висновок, що продуктивність праці суттєво залежить не тільки від умов праці та дій адміністрації, але й від соціально-психологічного клімату в колективі.

 

Е. Мейо, на відміну від представників школи наукового управління, виявив, що чітко розроблені робочі операції і висока заробітна плата не завжди призводили до підвищення продуктивності праці. Іноді робітники значно сильніше реагували на тиск з боку колег по групі, ніж на наміри керівництва і матеріальні стимули. Більш пізні дослідження, проведені А. Маслоу та іншими психологами, допомогли зрозуміти причину цього явища. Представники школи людських взаємовідносин в управлінні передбачали, що мотивами поведінки людей здебільшого є не економічні стимули, а різноманітні потреби, які лише частково можуть задовольнятися за допомогою грошей. Дослідники психологічної школи вважали: якщо керівництво піклується про своїх працівників, то й рівень їхньої задоволеності буде підвищуватися, а це в свою чергу обумовить підвищення продуктивності праці. Психологи в галузі управління рекомендували менеджерам надавати працівникам більш широкі повноваження і можливість спілкуватися на роботі, консультуватися з підлеглими з питань прийняття управлінських рішень.

 

Розвиток психології й соціології зумовили відхід від школи людських відносин і створення нового напряму, який дістав назву школи поведінських наук або біхевіористської школи (К. Арджиріс, Р. Лайкерт, Ф. Герцберг та ін.). У центрі їх уваги було надання допомоги працівникові в усвідомленні своїх власних можливостей для самовиявлення в процесі праці.

Для сучасного етапу розвитку теорії управління характерним є формування цілого ряду нових напрямів. Емпірична школа (П. Дракер, Р. Девіс, Л. Ньюмен, Д. Міллер) зосередила увагу на узагальненні практичного досвіду й розробці на цій основі новітніх концепцій сучасного менеджменту як «участь уприбутках», «участь в управлінні» тощо. В цілому представники цієї школи сприяли постановці й вирішенню ряду актуальних проблем управління, в тому числі класифікації й аналізу функцій управління, організації праці керівника, добору та оцінки кадрів, визначення структур управління та ін.

Школа соціальних систем (Д. Марч, Г. Саймон, А. Етціоні та ін), розглядає людину в організації як соціально орієнтовану істоту, яка має різні потреби, що складають певну ієрархію. Однак потреби людини й потреби організації не завжди співпадають. Тому основне завдання школа вбачає у зниженні сили цих конфліктів. Вона також акцентує увагу на дослідженні найбільш загальних форм організації, аналізуючи частини системи, їх взаємодію, процеси, що пов’язують частини системи з цілями організації.

Нова школа (Р. Акофф, Л. Берталанфі, С. Бір, Р. Калман та ін.) характеризується прагненням впровадити в науку управління методи та апарат точних наук. Один з напрямів досліджень цієї школи пов'язаний з побудовою математичних моделей явищ, що найбільш часто зустрічаються у виробничому менеджменті. Другий – акцентує увагу на вивченні систем. Він і призвів до створення системотехніки. У подальшому у новій школі сформувалася самостійна наукова дисципліна – теорія управлінських рішень.

У 60-х рр. XX ст. виникає концепція розвитку людських ресурсів. Дослідники даного напряму довели, що вкладення у розвиток кадрів, це не тільки стаття витрат, а життєво важлива умова виживання організації у складних і нестабільних умовах ринку. У зв’язку з цим співробітників слід розглядати як активи організації, людський капітал, а, отже, кадрова політика з “реагуючої” політики має перетворюватися на активну стратегічну політику.

Якщо говорити про сучасну теорію державного управління, то вона увібрала в себе багато з підходів організації й управління в бізнесі, а також ідеї великих давньогрецьких мислителів Платона та Аристотеля, політичних філософів епохи Відродження і нового часу італійця Н. Макіавеллі, англійців Т. Гобса та Дж. Локка, французів Ш. Монтескє і Ж-Ж. Русо, «батьків-засновників» американської конституції Т. Джефферсона, Дж. Вашингтона, А. Лінкольна тощо, німецьких філософів І. Канта, Г. Гегеля, К. Маркса та ін.

Значний вплив на її розвиток здійснили ідеї німецького вченого М. Вебера, американців В. Вільсона і Ф. Гуднау. У наш час проблеми теорії управління активно розробляють на Заході Г. Райт, Н. Лінч, Б. Беккер, у Росії – Г. Атаманчук, І. Василенко, в Україні – В. Авер’янов, Н. Нижник, Г. Щокін та ін.

Таким чином, теорія наукового управління, яка зародилася близько ста років тому, знаходиться в постійному розвиткові. На рубежі XXI ст. у центр сучасної концепції управління все більше й більше ставиться людина.

 

Запитання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте п'ять управлінських революцій. Розкрийте їх суть і специфіку.

2. Спробуйте визначити, що таке управління. Дайте власні варіанти визначення.

3. Які основні напрями включає кількісна школа?

4. У чому полягає сенс соціального підходу до вивчення історії управління?

5. Визначте сильні і слабкі сторони основних теорій (класична, людських відносин, мотивації, бюрократизації, загальна теорія систем) та шкіл (американська, європейська, японська) управління.

Словник термінів:

Адміністративна школа управління (класична теорія організації) – система поглядів на менеджмент, що опрацьовували підходи до удосконалення управління організацією в цілому (А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард).

Задача управління – предмет рішення, що припускає необхідність дій по перекладу об'єкту управління в інший стан.

Закономірності управління – об'єктивні, необхідні, стійкі і істотні відносини, зв'язки, що визначають розвиток і функціонування систем управління.

Закони науки управління – загальні, істотні і необхідні зв'язки явищ, що вивчаються наукою управління. Закони науки управління виражають найважливіші внутрішні риси, особливості процесу управління. Наприклад, закон необхідної різноманітності вимагає, щоб різноманітність управляючої системи була не менше різноманітності керованого об'єкту.

Науковість управління – ступінь використовування в процесі управління суспільними справами досягнень науки управління, особливо інноваційних соціальних технологій.

Організація управління –створення, утворення системи управління або внесення прогресивних змін в порядок її функціонування і розвитку.

Принципи державного управління – це закономірності, відносини, взаємозв'язки, керівні засади, на яких ґрунтуються його організація та здійснення і які можуть бути сформульовані в певні правила; це основоположні засади, керівні настанови, що визначають найважливіші правила, за якими управління здійснюється і організується.

Соціальне управління – це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.

Теорія управління – наука про принципи і методи управління різними системами, процесами і об’єктами.

Управління – найбільш загальне поняття, що поширюється на велике коло різноманітних об’єктів, явищ і процесів(технічні системи, господарські системи, суспільні системи, державні системи тощо).

Школа людських відносин – система поглядів на менеджмент, що досліджували переважно проблеми індивідуальної психології працівників організації.

Школа науки управління (кількісний підхід) – система поглядів на менеджмент, що розглядали управління як систему математичних моделей та процесів. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, за допомогою якої управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.

Школа наукового управління – система поглядів на менеджмент, що спрямовані на дослідження проблем підвищення продуктивності праці робітників (безпосередніх виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної праці (Френсіс Тейлор, Френк та Ліліан Гілбрет, Генрі Форд, Генрі Гант).

Школа організаційної поведінки – система поглядів на менеджмент, що концентрували увагу на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

Матеріали для семінарського заняття:

Завдання 1.

У Древній Греції протягом декількох сторіч великою популярністю при прийнятті важливих управлінських рішень, наприклад, оголошенні війни, виборі тієї або іншої стратегії захисту або розв'язанні важливої суперечки, зверталися до дельфійського оракула. Впадаючи в екстаз, він викрикував часом нескладні слова, які, як вважалося, вкладалися в його вуста богами і були сповнені вищого змісту. При храмі Аполлона, де відбувалося дійство, існувала рада старійшин, яка інтерпретувала відвертість оракула і потім повідомляла всьому населенню міста про рішення, прийняті на підставі інформації, отриманої від оракула.

Проблема. Оцініть з погляду сучасного бізнесмена цей незвичайний спосіб одержання управлінської інформації. Чи може що-небудь із цієї управлінської технології бути використане в сучасній практиці керування?

Завдання 2.

Наведіть приклади