Цілі державного управління їх ресурсне забезпечення.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Цілі державного управління їх ресурсне забезпечення.



 

Розбудова сучасної демократичної, правової, соціальної української держави неможливо без розвиненої системи державного управління, яка є явищем, що швидко розвивається і характеризується могутнім потоком нововведень, наслідки від яких далеко не завжди позитивні. Формування сучасного державного управління передбачає перш за все зміну механізмів формування цілій, надання системі державного управління елементів об'єктивно зумовленого, обґрунтованого і раціонального характеру. Цілі державного управління – це напрямки майбутньої діяльності та розвитку. Джерело виникнення та функціонування цілей державного управління – це потреби й інтереси людей.

 

Цілі – це спосіб інтеграції різних дій в деяку послідовність чи систему, а також є однією з форм детермінації людської діяльності. Це модель, начебто завчасно побудований результат діяльності людини; ідеально розумове, те, що передує результату діяльності.

Ожегов С. И. Словарь русского языка / С. И. Ожегов. – М. : Советская энциклопедия, 1988. – 748 с.

 

Цілі – це продукт свідомості, суб'єктивне відображення об'єктивного, тобто, кожна ціль може мати різне співвідношення між дійсним і ідеальним [7, с. 114]. Об’єктивно цілі державного управління повинні народжуватися і «знизу», тобто іти від потреб та інтересів людей, а їх втілення сприяти матеріальному і духовному розвиткові народу. З огляду на важливість потреб й інтересів людини, державне управління повинне бути спрямоване на підвищення рівня (повноти) їхнього задоволення. Тому що державне управління «неодмінно виходить на людину, зачіпає його інтереси й повинне сприяти задоволенню його потреб» [9, с. 85]. Тому поліпшення якості життя головна ціль державного управління.

Коли ми ведемо мову про цілі державного управління, то особливого значення набуває, хто є суб’єктом їх формування (низи або верхи), тобто хто бере участь у визначенні цілей, які висуває держава.

На думку В. Іванова: «Основним елементом управління, із чого воно починається, є цілеполагання» [91, с. 13]. Отже цілеполагання– вихідна сутнісна ознака управління і державного в тому числі. Це завжди випередження реальності, вихід за її межі у бажане майбутнє. Ступінь же досягнення намічених результатів залежить від багатьох факторів, а саме:

- від реалістичності мети;

- від забезпеченості ресурсами;

- від адекватності програми дій;

- від сприйняття цієї програми її виконавцями, ін.

Таким чином, внутрішній стан суспільства, проблеми навколо нього, знання потреб та інтересів окремих об’єктів, повинні бути джерелом формування цілей державного управління. Отже формування цілей в державному управлінні повинне бути адекватні цілям, завданням і функціям держави, з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави.

Цілком логічно, що формування цілей державного управління залежить від стану політичної системи країни. Цілі завжди пов’язані з політичними особливостями кожної держави та історичної епохи, проте не зважаючи на відмінності у підходах до державного управління у різних країнах, були сформовані загальні принципи та відповідні моделі державного управління [120, с.14].

 

Ключовим аспектом ефективності цілепокладання в державному управлінні є те, як державний апарат і особливо політичне керівництво розуміє потреби, інтереси і цілі життєдіяльності своїх громадян, їх ідеали і цінності, формування яких далеко не повністю скеровує держава. Історія демонструє чимало прикладів розвалу держав (наприклад, Російської імперії, СРСР), коли державне цілепокладання стає довільним і починає недооцінювати необхідність його взаємної синхронізації з механізмами цілепокладання в громадянському суспільстві. Якщо цілі держави інертно формуються і слабко підтримуються з боку суспільства, а державці утверджуються в думці, що ресурси суспільства існують лише для них і вони абсолютно вільні ставити цілі державного управління лише на свій власний розсуд, то процес державотворення починає заходити у глухий кут.

 

Процес налагодженого цілепокладання в державному управлінні починається з передбачення, конкретного прогнозування, від нього – до програмування з використанням сучасної математичної та іншої методології і методики, а далі й до планування – вибору належним чином дій та їх неухильного проведення в життя.

 

Прогноз – це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта у майбутньому, про альтернативні шляхи та строки його досягнення. Прогноз – це пошук реалістичного й економічно виправданого рішення, це зусилля, які докладаються з метою розрахувати майбутнє. У державному управлінні використовуються прогнози економічного і соціального (соціально-економічного) розвитку, мета розроблення яких полягає в обґрунтуванні вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів. Прогноз є результатом комплексу послідовних робіт, які називаються прогнозуванням.

 

Прогнозування – це наукове, обґрунтоване системою встановлених причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей виявлення стану та вірогідних шляхів розвитку явищ і процесів. Прогнозування передбачає оцінку показників, які характеризують ці явища в майбутньому. Прогнозування, з одного боку, передує плануванню, а з другого є його складовою частиною, оскільки використовується на різних стадіях планової роботи, а саме на стадії аналізу середовища і визначення передумов для формування стратегій; на стадії реалізації планів.

 

Державне прогнозування – функція державного управління, спрямована на визначення прогнозних показників розвитку держави, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на довго-, середньо- та короткостроковий період.

 

Програмування– це розробка комплексних програм розвитку національної економіки або її секторів.

 

Прогнозування та програмуваннясоціально-економічногорозвитку є складовими механізму державного управління та одним з найвагоміших інструментів забезпечення досягнення цілей та реалізації завдань економічної політики держави. Застосування даних інструментів здійснюється на різних рівнях державного управління, які органічно взаємопов’язані один з одним та створюють єдину державну систему економічного прогнозування та програмування. Елементами такої системи є: макроекономічний (загальнонаціональний), регіональний та галузевий рівні. Виділення цих рівнів обумовлено, по-перше, обсягами та специфікою завдань, що повинні вирішуватись на кожному з них, і, по-друге, випливає з розподілу, згідно, діючого законодавства, функцій та повноважень між різними гілками органів державної влади й управління.

 

Планування– це цілеспрямована діяльність із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому періоді та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці; це проектування бажаного майбутнього та розробка ефективних шляхів його досягнення з урахуванням сьогоденних умов і можливостей. Планування – це процес послідовного погодження інтересів і визначення завдань як для органів державної влади і місцевого самоврядування. Планування – це наукове передбачення майбутнього розвитку суспільства, його перебігу та результатів; розробка планів економічного й соціального розвитку країни, галузей, регіонів (економічних районів, областей, районів) і підприємницьких структур; взаємопов'язана система заходів, які забезпечують досягнення передбачуваних темпів і пропорцій за умови найбільш раціонального використання ресурсів.

 

Тривалий час в державному управлінні його первинною, головною ціллю вважався економічний розвиток, тому що економіка дійсно створює ресурсну базу для вирішення проблем суспільства. Однак сьогодні, головним для суспільства є створення, підтримання і поліпшення умов для вільної, творчої життєдіяльності людей. Сутність державного управління потребує налагодженого механізму побудови цілей. Саме тому ієрархія цілей державного управління, має будуватися за принципом пріоритетності потреб та інтересів суспільства.

 

Пріоритетність– це найвищий напрямок соціально-економічної (С-Е) політики. Визначення пріоритетних напрямків здійснюється експертними методами на основі певних критеріїв. Основні критерії: С-Е ефективність, швидкість отримання позитивних результатів, мінімальна необхідність ресурсів для досягнення запланованого.

 

За джерелом виникнення й змістом основні види цілей державного управління утворюють таку структуру:

суспільно-політичні (охоплюють комплексний, цілісний, збалансований і якісний розвиток суспільства);

соціальні (відображають вплив суспільно-політичних цілей на соціальну структуру суспільства, взаємовідносини її елементів, стан і рівень соціального життя людей);

економічні (характеризують і утверджують економічні відносини, що забезпечують матеріальну основу реалізації суспільно-політичних та інших цілей);

духовні (характеризують духовні і культурні цінності суспільства, і є основою до реалізації суспільно-політичних і соціальних цілей).

Вони певним чином уточнюються конкретизованими цілями, які є нижчим рівнем цілей порівняно з основними, а саме:

діяльнісно-праксеологічними (передбачають розподіл і регулювання діяльності за конкретними структурами механізму держави та державного апарату);

 

Праксеологія(від грец. πράξις – дія та грец. λογία} – мова, вчення) – галузь досліджень, що вивчає людську діяльність, зокрема в аспекті її ефективності.

 

організаційними (спрямовані на вирішення організаційних проблем у суб'єктах і об'єктах державного управління – побудову відповідних функціональних і організаційних структур);

виробничими (у створенні й підтриманні активності тих керованих об'єктів, які відповідають за досягнення названих вище цілей і сприяють їх реалізації);

інформаційними (що забезпечують процеси цілевизначення, цілепокладання, цілереалізації та оцінювання ціледосягнення необхідною, достовірною, достатньою та адекватною інформацією);

роз’яснюючими (вимагають відпрацювання знань, мотивів і стимулів, які сприяють практичному досягненню комплексу цілей державного управління).

Цілі державного управління(Рис. 3.1)також поділяють на:стратегічні, пов’язані з якістю суспільства, його збереженням і перетворенням; тактичні; оперативні.

 

Рис. 3.1. Цілі державного управління

 

Стратегічні цілі є визначальними (головними) цілями державного управління, характеризують суспільство. Стратегічні цілі розгортаються в тактичні, що визначають цілі і засоби, форми і способи діяльності, які найбільшвідповідають конкретним обставинам на даний момент і сприяють забезпеченню досягнення стратегічних цілей.

Тактичні – в оперативні цілі, які формуються в процесі виконання тактичних, запобігають загрозам виникнення негативних явищ, сприяють подоланню наслідків форс мажорних обставин. Тактичні і оперативні цілі є забезпечувальними цілями. Тактичні цілі, як правило, мають визначатися програмами діяльності уряду, центральних і місцевих органів виконавчої влади, цільовими програмами.

У науковій літературі цілі державного управління класифікуються:

за обсягом – загальні (для всього державного управління) і часткові (для окремих його підсистем, ланок конкретних компонентів),

за результатами – кінцеві й проміжні,

за часом – віддалені, близькі й безпосередні.

За часом цілі державного управління бувають:

- довгострокові (віддалені);

- середньострокові (близькі);

- короткострокові (безпосередні).

За результатами цілі бувають:

- кінцеві;

- проміжні.

У процесі цілевиявлення важливе значення має побудова «дерева» цілей державного управління на основі визначення стратегічної цілі й розбивки її на цілі нижчого порядку. Цілі державного управління, представлені в певному «дереві», мають відповідати наступним вимогам:

об'єктивно зумовленими й обґрунтованими (виходити з об'єктивних закономірностей і тенденцій суспільного розвитку й діяльності людей);

соціально мотивованими (йти від потреб, запитів й інтересів людей, відповідати їм і викликати цим самим розуміння, підтримку цілей, прагнення втілити їх у життя);

науково обґрунтованими (підкріпленими відповідними науковими дослідженнями прогнозів економічного, соціального та духовного розвитку суспільства);

системно організованими (включати в певній послідовності цілі стратегічні, тактичні й оперативні, загальні й часткові, головні й забезпечуючи, кінцеві й проміжні, віддалені, близькі й безпосередні тощо);

забезпеченими в ресурсному відношенні (з інтелектуального, так і з матеріального боку, базуватись на реальному, а не на уявному потенціалі).

Обґрунтованість і дієвістьцілей державного управління визначаються їх залежністю від певних ресурсів і забезпеченості ними. Особливе значення тут мають природні й людські ресурси, але таких ресурсів мало і збільшення їх не передбачається. Увагу слід звернути на ресурсах, які не потребують великих витрат, відтворюються, розвиваються й перебувають у нашому розпорядженні.

По-перше – це ресурси права(які ставляться в державному управлінні, мають оцінюватися під кутом зору їх відповідності правовим вимогам (справедливості, правди, гуманізму), закріплюватися законодавчо і проводитись у життя силою законів і державних механізмів їх реалізації).

По-друге важливим ресурсом, як для формування, так і здійснення цілевизначення в державному управлінні є демократія – політичний режим, стан політичного життя за якого державна влада здійснюється на основі широкої та реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворення та діяльності органів державної влади.

Цілі державного управління з мінімальними затратами і максимальними результатами можуть досягатись тоді, коли у їх реалізацію включений потенціал демократії, коли люди не тільки знають, але й поділяють цілі державного управління та беруть участь у їх реалізації. Розуміючи, що результати реалізації цілей відповідають їх власним потребам та інтересам. Отже цілі обов’язково повинні співвідноситися з засобами їх досягнення. Якщо цього не відбувається то у результаті цілі, за задумом благородні й потрібні, втрачають будь-який життєвий сенс.

Таким чином, основним змістом державного управління в Україні є підвищення його результативності та ефективності. Цілі, які реалізуються в державному управлінні треба співвідносити з цілями, які об’єктивно детерміновані суспільними запитами; цілі, які реалізовані в управлінських процесах, з результатами, одержаними внаслідок об’єктивізації державного управління (рішень і дій його управлінських компонентів); об’єктивні результати управління із суспільними потребами та інтересами; суспільні витрати на державне управління з об’єктивними результатами, одержаними внаслідок управління; можливості, закладені в управлінському потенціалі, з рівнем їх реального використання.



Последнее изменение этой страницы: 2016-06-07; просмотров: 799; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.227.97.219 (0.011 с.)