Принцип поділу влади і його роль у створенні ефективної моделі державного управління: іноземний досвід і українська практика.

 

Для становлення України як суверенної і незалежної демократичної, соціальної, правової держави, та забезпечення повноцінного, своєчасного виконання поставлених державою і суспільством завдань, необхідно враховувати здобутки зарубіжного досвіду принципу поділу влади з метою підпорядкування держави суспільству.

 

Поділ влади – це система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами.

 

Ідея поділу влади висувалася як античними (Арістотель) та середньовічними (Марсилій Падуанський) філософами. Однак принцип поділу влади (на законодавчу, виконавчу і судову) був запропонований у середині XVIII ст. III.-Л. Монтеск'є. Суть його полягає в недопущенні узурпації влади, тобто її зосередженні в руках однієї особи чи органу. Як зазначав Ш.-Л. Монтеск’є «...щоб не було можливості, - зловживання владою». Для цього на думку Монтеск'є необхідно, щоб різні гілки влади могли взаємно стримувати одна одну. Монтескье Ш.-Л.О духе законов // Избр. произведения. М., 1995. С. 289-291.

 

В історії існувало декілька форм влади. Французький політолог М.Дюверже говорить про три історичні форми влади: анонімна влада, "розпорошена" серед членів примітивного суспільства; індивідуалізована влада, яка виникає з ускладненням процесів розподілу праці і появою нових видів діяльності; інституціалізована влада, що опирається на діяльність спеціальних інститутів, які виконують певні функції. Доповнюючи типологію М.Дюверже, можна виділити четверту історичну форму влади, яка сформувалась в кінці ХХ ст. – „наддержавну” владу, представлену законодавчими (Європарламент) та виконавчими (Комісія Європейських співтовариств) інститутами, владні повноваження яких розповсюджуються на 25 європейських країн.

 

Принцип поділу влади вперше був утілений в Конституції США 1787 p., де три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну через так звану систему стримувань і противаг. Згідно якої законодавча, виконавча і судова гілки влади розділені не тільки організаційно, а й формально і цілком незалежні одна від одної. Водночас кожна з гілок наділена повноваженнями, які дають їй можливість контролювати й обмежувати інші гілки. Ці повноваження і складають систему стримувань і противаг. Жодна з гілок влади не має ні формального, ні фактичного верховенства над іншими.

 

«У будь-якій державі є три види влади: влада законодавча, влада виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права цивільного... Останню можна назвати судовою владою, а другу – просто виконавчою владою держави». Монтеск’є Ш.Л. «Про дух законів»

 

До недавнього часу проблема застосування системи стримувань і противаг як реалізації принципу розподілу влад в Україні не розглядалась, тому що Україна входила до складу СРСР (Союз Радянських Соціалістичних Республік). В радянському союзі державна влада була визнана єдиною і неподільною [128, с. 301].

Не зважаючи на те, що за Конституцією УРСР вища державна влада належала Верховній Раді Української РСР, але фактично владу здійснювала КПРС на підставі ст. 6 Конституції, яка проголосила її ядром політичної системи. На місцях органами державної влади вважалися місцеві ради, тобто місцеве самоврядування як таке було відсутнє.

 

Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року була прийнята Декларація про́ державний суверенітет України. По суті – це була програма побудови незалежної держави. У преамбулі Декларації підкреслювалося, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах».

Декларація про державний суверенітет України стала основою «Акту проголошення незалежності України» (прийнятий 24 серпня 1991 Верховною Радою Української РСР), який проголосив Україну незалежною демократичною державою. Декларація представляла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначення позиції республіки при укладанні міжнародних угод.

 

Будуючи демократичну державу принцип поділу влади знайшов закріплення в Конституції України 1996 р. У ст. 5. було сказано, що «єдиним носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», який «здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Саме народу належить «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні» і це право «не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу».

В Конституції України 1996 статочне оформлення отримав принцип «народовладдя», як фундаментальний базисний елемент структури демократії.

“ Народовладдя – це природне право людини на гідне життя, здійснення контролю народу над державою, реалізація конституційних гарантій на судовий захист та справедливе і реально об’єктивне здійснення незалежного правосуддя” Саме народ країни, а точніше громадяни, які наділені правом виборчого голосу, фактично наймають і наділяють правом володіти й розпоряджатися владою в інтересах громадян, держави і суспільства окремих осіб.

 

В статті 6. вказувалось, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Була реалізована ідея стримувань і противаг, щоб не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість в діяльності державних інститутів, слугувати кращій їх організації та злагодженості, подолання можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму.

 

Основні теоретичні засади поділу влади були закладені ще Платоном, який першим звернув увагу на необхідність поділу державної влади як однієї з політико-правових гарантій античної демократії. Аристотель, розвиваючи погляди Платона, вважав, що у всякому державному устрої є три складові: перша – законодавчий орган, друга – посади, третя – судові органи, хоча і об’єднував законодавчу й судову влади в одну галузь, тобто не зовсім дотримувався принципу поділу влади на три гілки.

Теорія розподілу влади отримала подальший розвиток у працях Джона Локка, Шарля Луї Монтеск’є, Канта, Гегеля та інших.

 

Так англійській філософ Джон Локк (1632-1704 р.) вважав, що влада повинна бути обмежена народним представництвом і чітко визначена законом, обов'язковим для всіх, у тому числі й для монарха. Головною загрозою свободи вважав він є нерозділеність влади, її зосередження в руках абсолютного монарха, який сам установлює закони й примушує до їх виконання. “Законодавча влада – це та влада, що має право вказувати, як повинна бути застосована сила держави ”. Віддаючи верховенство серед гілок влади законодавчій, він вважає, що потрібна “влада, що стежила б за виконанням тих законів..... ”, такою владою він вважає виконавчу владу, призначає їй не стільки виконання законів, скільки контроль за їхнім дотриманням. Судову владу, Локк, взагалі не виділяє в самостійну галузь і вважає, що вона повинна формуватися виконавчої.

 

На відміну від згаданих мислителів Шарль Луї Монтеск'є, розподіляв державну владу на три чітко визначені гілки: законодавчу, виконавчу і судову, які повинні врівноважувати одна одну, не допускаючи об'єднання хоча б дві з них в одних руках, так як різні гілки влади повинні стримувати одна одну. Також він наголошував, на тому, що головною є законодавча влада, а судову владу, на його думку, варто доручати не постійно діючому представницькому органу, а залучати для цього людей з народу, пропонуючи при цьому чергування повноважень суддів для уникнення корупції й інших негативних явищ.

 

Гегель теж визначає різні галузі влади як елементи державної цілісності. Законодавча влада, за Гегелем, – це влада визначати і встановлювати загальне. Урядова влада – влада підлаштовувати особливі випадки під загальне. Вона також виконує судову і поліцейську функції, підтримує існуючі закони й установи. Гарантією від зловживання владою, на думку німецького філософа, є ієрархічний контроль чиновників при вищому контролі монарха.

 

На думку І. Канта поділ влади – це вимога розуму й основний принцип держави: верховна влада (суверенітет) в особі законодавця – народу, виконавча – в особі Правителя, судова – в особах, які призначаються правителем або обрані народом. Влади повинні бути розділені, але розділення не повинно позбавляти їх взаємного зв'язку, тому що реалізовувати свою задачу кожна з них може лише доповнюючи одна одну.

 

Практичним втіленням теорій можна вважати французьку Декларацію прав людини й громадянина 1789 року, в ст. 15 якої проголошувався й закріплювався принцип поділу влади. В Україні принцип поділу влади (козацька рада, гетьман з генеральною старшиною, і незалежний суд) був запропонований в Конституції П. Орлика 1710 р. (“Пакти й Конституція законів та вільностей Війська Запорізького”) на 38 років раніше за Монтеск’є. Пізніше цей принцип був проголошений в Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 року), включений в Конституційний Договір 1995 р. і закріплений в Конституції, яка встановила параметри, в межах яких має здійснюватись законодавче врегулювання відносин державного владарювання.

В Україні історія поділу влади тісно пов’язана з етапами становлення політичної системи України.

Перший етап – період з 1990 по 1991 р., коли відбулося юридичне закріплення державності України та формування нових органів влади.

Другий етап – формування основ політичної системи України – період з грудня 1991 по липень 1994 рр. (для нього характерно значне загострення кризи влади), коли відбувалося “перетягування” владних повноважень між Президентом, урядом та парламентом.

Третій етап – становлення політичної системи – прийняття Конституції України, законодавче закріплення поділу влади.

Четвертий етап – з 8 грудня 2004 року і до сьогодення – внесення змін до Конституції України, перерозподіл повноваження між головними владно-політичними інститутами країни. Ст. 6 Конституції України визначає засади поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, тобто кожна з гілок влади має рівний щодо будь-якої іншої гілки правовий статус і водночас є самостійною у процесі їх взаємодії. На жаль на практиці цього не відбувається.

До системи противаг належить Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

В той же час судова система – суди й судді не повинні виходити з принципу політичної доцільності, тому що втрата судовою владою самостійності й незалежності – це ознака наявності в державі антидемократичних тенденцій, коли судова система стає інструментом в “боротьбі панування” між впливовими політичними групами. Таким чином, щоб залишатися гарантом демократичної політичної системи, судова влада повинна бути підконтрольна суспільству.

Принцип поділу влади, як і механізм його реалізації, закріплений у багатьох Конституціях розвинених демократичних країн, які мають різні форми правління: це монархії, конституційні монархії, президентські, парламентські, парламентсько-президентські республіки. Об’єднує їх те, що в них модель державного управління в них базується на принципі поділу влади та системі “стримувань і противаг”.

Крім того, в цих країнах в загальну систему політичних структур, відносин і взаємозв'язків вбудований такий політичний інститут як місцеве самоврядування. Існування якого в державі означає, що в країні поряд з інтересами особистості й інтересами держави визначаються й гарантуються ще й місцеві (муніципальні) інтереси [44, c. 171].

Залежність принципу поділу влади від форми державної влади вимагає узагальнити існуючи напрацювання для подальшого розвитку української держави на шляху демократизації. По ознаці поділу влади можна виділити наступні варіанти державного устрою:

країни в яких відсутня система поділу влади (абсолютні й дуалістичні монархії, авторитарні й тоталітарні режими). Такими країнами є монархії (Катар, Кувейт, Оман, Об'єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія), авторитарні системи (Куба, КНДР, Лівія), тоталітарні військові режими характерні для країн Африки (Заїр, Сомалі, Руанда, Чад), країни де главою держави є лідер партії (К. Чен Ир у КНДР, М. Каддафі в Лівії, Ф. Кастро в Кубі), духовний лідер (Саудівська Аравія, Хамені в Ірані). Влада в цих країнах знаходиться в однієї особі, або органі, тому наявність в де яких країнах представницьких і судових органів не змінює реального політичного панування.

 

Що краще: щоб государя любили або щоб його боялися? Є думка, що найкраще, коли бояться та люблять одночасно; але любов дуже важко співіснує зі страхом, і коли вже потрібно вибирати, то вірніше вибирати страх... Люди менше бояться заподіяти образу тому, хто проявляє до них любов, аніж тому, хто вселяє в них страх, адже любов підтримується вдячністю, про яку люди можуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується погрозою відплати, про яку забути неможливо». Макіавеллі Н. «Государ».

 

Розглянемо спочатку правління честолюбне (не можу дати йому інше ім'я, хіба що назвати його тімократією або тімархією), за яким розглянемо й таку ж саму людину; потім візьмемо олігархію та олігархічну людину; далі розглянемо демократію і демократичного громадянина; і, нарешті, перейшовши до четвертого міста – тиранічного й вивчивши його, звернемось знову до душі тиранічної». Платон «Держава»

 

«...Скільки видів має влада, що управляє людиною в її громадському житті?... Монархічне правління, яке має на меті загальне благо, ми називаємо царською владою; влада небагатьох, але більш, ніж одного – аристократією (або тому, що правлять кращі, або тому, що мається на увазі вище благо держави та ті, хто до неї входить); а коли заради загального блага править більшість, тоді ми вживаємо позначення, загальне для всіх видів державного устрою – політія... Відхилення від зазначених устроїв такі: від царської влади – тиранія, від аристократії – олігархія, від подітії – демократія. Тиранія – монархічна влада, що має на меті вигоду одного правителя; олігархія спрямована на вигоди заможних громадян; демократія – на вигоди незаможних; загального ж блага жодна з них на меті не має». Арістотель «Політика»

 

"Якщо несправедлива влада здійснюється тільки однією людиною, яка в ній прагне до своєї вигоди, а не до блага підвладного йому суспільства, такий володар називається тираном. Назва походить від насильства, оскільки, замість того, щоб керуватися справедливістю, гнітить він силою. Тиран обтяжує своїх підданих не тільки в області благ тілесних, але й відносно благ духовних. Оскільки він більше жадає влади, а не того, щоб приносити користь, він ускладнює всякий розвиток підданих, адже підозрює, що будь-яка перевага підданих шкодить його пануванню. Тирани прагнуть до того, щоб між підданими не кріпилися узи дружби та щоб ті не радувалися благу мирного життя; коли ж один одному не довіряє, то вони не можуть нічого вживати проти їх панування. Тому сіють вони розбрати між підданими, а також забороняють те, що пов'язує людей, наприклад, шлюби та збори, а також інші подібні речі, завдяки яким серед людей виникають дружба й довіра». Фома Аквінський «Про владу»

 

Стратегія управління в таких державах залежить від волі однієї людини, або його найближчого оточення, тому характерним для таких країн є відсутність свободи слова, панування авторитарних традицій управління державою, велика роль спецслужб. Економічне становище цих країн різне. Так у Кувейті, ОАЭ, Саудівської Аравії, завдяки запасам природних ресурсів спостерігається сприятливий економічний розвиток, а у таких країн як Лівія, Заїр, Сомалі навпаки економічно бідні;

держави соціалістичного (радянського) типу – мають систему представницьких органів влади, джерелом якої визнається народ. При наявності й конституційному закріпленні статусу цієї влади вони не становлять ефективну систему «стримувань і противаг», тому що структура партійних органів обов’язково домінує над системою представницьких інститутів влади. У державах соціалістичного типу відсутній реальний механізм поділу влади (В'єтнам, Китай, КНДР, Куба). Система Рад камуфлює всевладдя правлячої партії, точніше партійної бюрократії. Принципи управління багато в чому аналогічні тим, які існують у державах з відсутністю поділу влади. В цих державах низький життєвий рівень (крім КНР де відбувається економічне зростання). Яскраво виражені авторитарні форми правління цих держав не дають можливості говорити про перспективи стійкості даних політичних моделей. Радянська модель влади довгий час існувала в Україні. Слід зазначити, що відмінною рисою радянського варіанта була двоїста роль територіальних органів влади («Рад»), тому що вони одночасно були органами місцевого самоврядування та територіальними органами законодавчої влади, утворюючи владну вертикаль з головною радою на чолі. Була створена єдина система органів державної влади, але поділу влади не існувало;

парламентська або конституційна монархія – по суті це данина історичної традиції, тому що основну державно-політичну роль у цих державах грають парламенти. Для країн з монархічною парламентською формою правління характерна наявність: монарха – глави держави, законодавчого органа, уряду й суду. До характерних рис конституційної монархії можна віднести: верховенство парламенту в політичному житті держави, а як наслідок винятковий вплив політичних партій і їхніх лідерів; монарх скоріше номінальна фігура, він обмежений у своїх діях по управлінню державою або юридично, або за сформованою традицією, при цьому монарх має суспільно-політичний авторитет, але не юридично-правовий вплив; функції інститутів законодавчої й виконавчої влади часто дублюються у своїх функціях, а поділ влади не носить твердого характеру; уряд формується парламентської більшістю.

 

«Можливо, монархії й відмирають, проте у Західній Європі все ще більше монархій, аніж у будь-якому іншому регіоні світу. До монархій відносяться Великобританія й Іспанія, так само як і шість більш дрібних європейських демократій (Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Норвегія й Швеція), а також кілька мікродержав типу Монако. Більшість цих монархій має тривалу історію, але дві з них з'явилися лише в XX сторіччі – норвезька (1905) та іспанська (1975), що була створена при переході країни від диктатури Франко до демократії. Можливо, іспанський король має більше впливу, аніж будь-який інший із європейських монархів, однак мало хто з них має реальну владу взагалі. В ході конституційної реформи 1970-х pp. в король Швеції був позбавлений усіх повноважень, що залишалися в нього – навіть формальних. Монархи різняться скоріше за стилем, ніж за обсягом повноважень. Британська монархія схильна до пишності й церемоніалу, і королева під'їжджає до парламенту в золоченій кареті, в яку впряжені прикрашені коні. Монархії скандинавських держав і країн Бенілюксу іноді називають «велосипедними» (походження цього визначення зрозуміло зі знімка, де королева Нідерландів Беатрікс сфотографована на велосипеді). Покійний король Норвегії Олаф V (який правив з 1957 по 1991 pp.) відрізнявся особливою простотою поведінки. Замолоду він брав участь в Олімпійських іграх по стрибках на лижах із трампліна, і навіть в останні роки життя його часто можна було зустріти на лижній прогулянці в лісах навколо Осло в супроводі лише свого собаки. Під час нафтової кризи 1970-х років він наполіг на тому, щоб добиратися від своєї королівської резиденції до лижної траси на громадському транспорті (і оплачувати свій квиток)». Алмонд Г., Пауэлп Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

 

Кожна складова частина державної влади предметно виконує свої функції. Законодавча влада має велике значення, тому що формує уряд і має контрольні функції. Реально виконує функції глави держави, як правило, прем'єр-міністр. До держав з такою формою правління відносяться: Великобританія, Бельгія, Данія, Іспанія, Камбоджа, Нідерланди, Швеція, Японія. Монархи – глави цих держав не мають повноти влади. Так в Японії, як й у Великобританії, повноваження монарха (імператора) строго обмежуються статтями конституції (ст. 2,3 Конституція Японії 1947 р.);

парламентські республіки відрізняються від інших наявністю значних повноважень парламенту, закріплених у конституції. Також у цих республіках політичні партії мають великий вплив на функціонування державних інститутів. Функції президента в таких республіках схожі з повноваженнями монарха в конституційних (парламентських) монархіях. Президент обирається або парламентом (Угорщина, Німеччина, Індія, Італія, Латвія, Чехія, Швейцарія), або населенням (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, Сінгапур, Литва, Естонія). Повноваження президента у таких республіках обмежені парламентом або урядом. Уряд формується парламентською більшістю. Що стосується правосуддя, то наприклад у Італії Конституційний суд вправі скасувати дію будь-якого законодавчого акту або норми закону. Він складається з п'ятнадцяти суддів, третина з яких призначається президентом, третина парламентом, а ще одна третина вищою магістратурою (орган судової юстиції). Таке формування суду дозволяє максимально збалансувати його рівновіддаленість від всіх гілок влади. У парламентських республіках парламент є ключовою ланкою державного устрою, тому в них роль президента носить представницький характер.

Головним недоліком парламентської республіки, є урядова нестабільність, позитивним є те, що парламентська республіка відображає повний політичний спектр думок, шляхом делегування представників партій у парламент й уряд, і дає можливість парламенту примусити прем'єр-міністра подати у відставку у випадку політичних й економічних прорахунків його діяльності. Парламентська модель державної влади більш відповідає інтересам суспільства, тому що виконавча влада яка створюється парламентською більшістю є більш дієздатної опираючись на цю саму більшість.

президентські республіки (з чітким поділом влади й наявності у президента широкого спектра владних повноважень). У президентській республіках президент – це ключова фігура реальної державної влади. Він має величезні можливості для ефективного проведення свого політичного курсу, тому що є главою держави і займає центральне місце в системі державних органів.

Класичним прикладом є Сполучені Штати Америки. При цьому Конгрес протягом всієї історії надає Президенту все нові повноваження. Законодавча й виконавча влада формуються незалежно друг від друга, їхні повноваження розмежовані по Конституції (прийнята в 1787 р. і за всю історію її існування в неї було внесено лише 27 виправлень). У США повною мірою реалізується модель «сильний президент – сильний парламент», президент не може розпустити Конгрес, а останній не може простим голосуванням відправити президента у відставку.

Президентська форма правління поширена в багатьох країнах Латинської Америки, Азії й Африки. Де процеси економічної лібералізації й демократизації залежать від президентської форми правління. Так Венесуела після реформ У. Чавеса авторитарна президентська республіка. В цих країнах існує тенденція переходу до “суперпрезидентських” республік, коли інші гілки влади не врівноважують повноважень президента, тобто відсутня система стримувань і противаг. Таким чином, президентська влада не є гарантом демократії і при відсутності поділу влади і недосконалих противагах може стати причиною повороту убік авторитарного правління.

Так в Росії, пише С. Метельський “Закріплена Конституцією Російської Федерації форма правління з'єднує в собі ознаки змішаної, президентської й “суперпрезидентської” республіки”. Ця форма правління фактично незалежна, неконтрольована на практиці законодавчою, виконавчою або судовою гілкою влади і, як правило, має на увазі принцип прямих виборів президента виборцями фактично без проміжних органів або інстанцій. Як для Латинській Америці так і для Росії характерно конфліктне існування й взаємодія протилежних по своїй суті авторитарної й демократичної ціннісних орієнтацій. Все це затрудняє розбудову громадянського суспільства як у Росії, так й у Латинській Америці.

парламентсько-президентські республіки (Греція, Ісландія, Польща, Україна, Фінляндія, Франція) для яких характерний дуалізм державного управління (змішані, з неявним превалюванням тієї або іншої гілки влади). Уряд, як правило, зв'язаний подвійною відповідальністю перед главою держави й законодавчим органом. Однак є і особливості. Так у Франції інститут сильної президентської влади поєднаний з демократичними інститутами. Крім того, сьогодні інститут президента у Франції значне домінує над функціями парламенту [10, с. 103]. Французька Конституція припускає участь Президента у всіх трьох гілках влади, не відносячи його ні до однієї з них. Президент стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів (ст. 5 розділу 2 Конституції Франції), тобто президент наділяється функціями конституційного нагляду, а також конституційним правом втручатися в справи інших гілок влади. Згідно ст. 8 Президент не зв'язаний якими-небудь зобов'язаннями по призначенню прем'єр-міністра, хоча на практиці їм ураховується думка парламентської більшості. Президент Франції формально не може відправити уряд у відставку, але у випадку як що його підтримує парламентська більшість, він може вплинути на відставку глави уряду. За традицією, уряд у Франції іде в відставку після знову проведених парламентських виборів.

 

«Якщо спробувати кількома словами викласти суть основної розбіжності між парламентською і президентською системами, то можна сказати, що парламентаризм надає політичному процесу певну гнучкість, тоді як системі президентського правління властива твердість.

Строго говорячи, парламентаризм – це такий режим, за яким єдино демократичним законним інститутом є парламент, а влада уряду перебуває в повній залежності від парламентського вотуму довіри...

У системах президентського правління глава виконавчої влади, наділений значними конституційними повноваженнями, включаючи контроль за складом кабінету й адміністрації, обирається прямим голосуванням на певний строк і не залежить від вотуму довіри парламенту. Він не тільки «власник» виконавчої влади, а й символічний глава держави, який у період між виборами може бути відсторонений від влади тільки через імпічмент». Лінц X. «Небезпеки президентства»

 

Крім того у парламентсько-президентських республіках президент і прем'єр-міністр можуть належати до різних політичних груп, а це може, як негативно, так і позитивно впливати на політичний й економічний розвиток країни.

 

«Розглянемо V Французьку Республіку, яку Моріс Дюверже охарактеризував як напівпрезидентську. Хоча глава держави (президент) тут дійсно обирався на певний строк правління, глава уряду (прем'єр-міністр) повинен був розпоряджатися парламентською більшістю. За умови, що президентська партія мала у своєму розпорядженні таку більшість, президент міг обрати прем'єр-міністра зі членів своєї партії, що, тим самим, давало йому можливість управляти як фактичному главі уряду. В іншому випадку глава уряду (прем'єр-міністр) міг належати до опозиційної партії, щоб мати можливість одержати підтримку парламенту, як це відбулося в період між 1986 і 1988 pp., коли президент країни Франсуа Міттеран повинен був призначити прем'єр-міністром лідера опозиційної партії Жака Ширака. У такі моменти президент не є Президентом «з великої букви» (у буквальному значенні). Хуан Лінц визначає V Республіку як «гібридну»». Ріггс Ф. «Порівняльна оцінка президентської форми правління»

 

У цілому ж парламентсько-президентські республіки включають у собі в тієї або іншої мірі елементи парламентських і президентських республік.

“суперпрезидентські” республіки – це гіпертрофована форма президентських республік, де поділ влади носить формальний характер. “Суперпрезидентською” республікою, варто називати таку республіканську форму правління, при якій дотримані всі основні атрибути президентської республіки, але президент при цьому має широкі правові важелі впливу на парламент, бере участь у формуванні суддівського корпуса і не може бути відкликаний зі своєї посади.

“Суперпрезидентська” республіка може трансформуватися в державу авторитарного типу в якої всі владні важелі належать керівникові держави, хоча формально в основному законі можуть існувати інші гілки влади, або проводитися вибори глави держави. У державах такого типу може проголошуватися довічний президент (Туркменістан), або існувати можливість переобрання «президента» необмежене число раз (у Бєларусі за результатами референдуму від 17 жовтня 2004 р. 77,3 % було віддано за виключення з Конституції обмеження права президента обиратися два рази), а також де які країни Латинської Америки й Африканського континенту. Дану категорію країн не можна відносити до республік з повноцінним поділом влади.

Модель державного устрою напряму залежить від принципу поділу влади. Однак сама модель державного устрою має два аспекти: правовий і політичний. В правовому – це модель, сконструйована в законодавстві (насамперед конституції) відповідної держави. В політичному аспекті – це фактичний результат розвитку політичної системи та реальна взаємодія вищих органів державної влади між собою [46, c. 93].

Державні моделі управління розвинутих демократичних країн дуже різні і багатогранні. Так для країн Європи в яких діє принцип поділу влади найбільш характерний парламентський і парламентсько-президентський тип правління з сильною виконавчою владою. Об’єднує їх те що в них реалізований принцип розподілу влади, який є запорукою політичної стабільності та безперервності функціонування державної влади.