Контроль, інституціолізований за гілками влади.

 

Контроль, інституціолізований за гілками державної влади, представлений президентським, парламентським, судовим (у тому числі конституційним) контролем, контролем органів виконавчої влади і громадським контролем.

Відповідно до Конституції (п. 9, 10, 16 частини першої ст. 106 Конституції України) Президент України, як глава держави, має широкі повноваження з контролю у сфері виконавчої влади. Президентський контроль здійснюється як безпосередньо, так і за допомогою відповідних структур.

Безпосередній президентський контроль здійснюється при доборі кадрів і призначенні на посади та звільненні з посад. Президент України за згодою Верховної Ради України призначає, припиняє, повноваження та приймає рішення про відставку Прем’єр-міністра України, призначає членів Уряду та керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах, призначенні та звільненні представників у іноземних державах, вищого керівництва Збройних Сил України тощо. Президент має право відмінити акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Також контрольні повноваження реалізуються Президентом України при скасуванні актів Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішення голів місцевих держадміністрацій, що суперечать Конституції та законам України.

Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може створювати необхідні дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106 Конституції). Таким органом, наприклад, є Адміністрація Президента України в якої функціонує спеціальна структура – Головне контрольне управління, яке організує контроль за виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Крім того, головне контрольне управління забезпечує методичне керівництво діяльністю відділів контролю в апараті обласних державних адміністрацій, які діють на основі Типового положення про відділ контролю апарату обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації (затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2000р. № 1290 зі змінами і доповненнями, внесеними Постановами кабінету Міністрів від 17 грудня 2003 р. N 1967, від 16 вересня 2004 р. № 1208).

Отже, президентський контроль у сфері виконавчої влади має конституційно-правове підґрунтя і відповідне закріплення в нормативно-правових актах. Він здійснюється у межах конституційних повноважень Президента України, з організаційно-правової точки зору має достатні підстави для дійового впливу на стан функціонування виконавчої влади.

Парламентський контроль забезпечує Верховна Рада України, яка є найвищим представницьким органом Українського народу, загальнонаціональним представником народу в механізмі організації державної влади. Відомо, що ефективність будь-якої управлінської діяльності залежить не тільки від якості саме діяльності, а й від якості контролю за виконанням рішень. Парламентський контроль є вищою формою державного контролю. Цілями парламентського контролю є вирішення різноманітних проблем у різних сферах суспільного життя. Об'єктом парламентського контролю є діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності.

Види парламентського контролю:

депутатський запит (народний депутат України ст. 86 має право на сесії Верховної Ради звернутися із запитом до органів Верховної Ради, Кабінету Міністрів, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України незалежно від їх підпорядкування та форм власності. Депутатському запитові кореспондує обов'язок відповідних керівників повідомляти народному депутатові результати розгляду його запитів);

уповноважений Верховної Ради з прав людини (здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина України. Уповноваженого з прав людини призначає на посаду та звільняє з посади Верховна Рада);

Рахункова палата (здійснює контроль використання коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради);

Верховна Рада (здійснення контролю виконання державного бюджету та контролю діяльності Кабінету Міністрів).

Судовий контроль в управлінні можна класифікувати за двома основними напрямами: за видом суду, який здійснює контроль, і за формою втручання в діяльність підконтрольного органу. Судовий контроль – це комплексне правове явище, яке відображає як основні риси судової влади, так і ознаки юрисдикційної діяльності органів держави [2, с. 20].

В Україні судовий контроль здійснюють Конституційний Суд України, суди загальної компетенції та арбітражні суди.

Мета судового контролю – забезпечення захисту передбачених Конституцією прав та свобод людини і громадянина. Об'єкт судового контролю – всі правовідносини, що виникають у нашій державі.

Конституційний Суд України єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні здійснює Конституційний контроль. Його завданням є гарантування верховенства Конституції України як основного Закону держави на всій території України.

Конституційний Суд України забезпечує контроль за:

-конституційністю законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

-відповідністю Конституції України до чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

-додержанням конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

-відповідністю законопроектів про внесення змін до Конституції України відповідним статтям Конституції;

-додержанням Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції і законів України у разі розгляду Верховною Радою України питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Суди загальної юрисдикції забезпечують контроль за дотриманням прав і свобод громадян шляхом розгляду цивільних, кримінальних, адміністративних та інших справ. Система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності (до системи цих судів входять районні (міські), міжрайонні (окружні), обласні та прирівняні до них суди і Верховний Суд України) та спеціалізації (передбачає спеціалізацію суддів вказаних судів, запровадження відповідних організаційних структур – галузевих судів для розгляду окремих категорій справ, зокрема кримінальних, цивільних, сімейних).

До судів спеціальної юрисдикції1 належать арбітражні суди, які забезпечують захист прав і законних інтересів учасників господарських відносин (незалежно від форми власності, яку вони представляють). Систему цих судів утворюють обласні арбітражні суди та Вищий арбітражний суд України.

Судовий контроль державного управління, спрямований передусім на:

- підтримання відповідності державно-управлінських рішень Конституції та іншим законодавчим актам України;

- забезпечення захисту прав і свобод суб’єктів управлінських правовідносин (насамперед, суб’єктів, які не мають владних повноважень, – фізичних та юридичних осіб);

- ліквідацію випадків зловживання службовим становищем та перевищення владних повноважень;

- поновлення режиму законності у випадках його порушення незаконними діями чи бездіяльністю органів державного управління та їх посадових осіб.

Контроль – важлива функція органів виконавчої влади, тому що від здійснення контролю за виконанням законів України, актів і доручень Президента України, Кабінету міністрів України, інших управлінських рішень, а також від організації їх виконання залежить ефективність роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування. Контроль у виконавчій «вертикалі» має не тільки перевіряти результати, але й мусить враховуватися і якість виконання, своєчасне виявлення проблем та концентрація зусиль на коригуванні ситуації, застосування заходів щодо забезпечення виконання завдань. Контроль у системі виконавчої «вертикалі» має здійснюватися системно, із використанням усіх контрольних засобів, інакше контрольна діяльність втрачає зміст і спрямованість, а результати його та висновки обов’язково мають надходити до вищого в порядку підпорядкованості органу.

Об'єктами контролю органів виконавчої влади є матеріальні, трудові, фінансові ресурси, господарська діяльність, творча діяльність, управлінські рішення. Науковцями контроль розглядається як аналіз та співставлення фактичного стану в тій чи іншій галузі з вимогами, які поставлені перед ними, відхиленнями у виконанні поставлених завдань і причинах цих відхилень, а також оцінкою діяльності й доцільності саме такого шляху [29, с. 221].

Нормативно-правову базу здійснення контролю в органах виконавчої влади складають такі документи:

- Конституція України (визначає основні принципи діяльності органів державного управління);

- Закони України “Про державну службу” [49], “Про місцеві державні адміністрації”[50];

- постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Типового положення про структурний підрозділ з контролю міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади”, “Про стан виконавської дисципліни в органах виконавчої влади та заходи щодо її зміцнення”[104];

- інші нормативно-правові акти, що визначають систему органів, покликаних здійснювати державний контроль, їх повноваження, права й обов’язки, методи та форми контролю.

Контроль у системі виконавчої влади поділяється:

Зовнішній контроль – у системі виконавчої влади, це коли вищі за організаційно-правовим статусом органи, або незалежні від нього органи контролюють законність управлінської діяльності нижчих за статусом органів.

Залежно від обсягу контролю та характеру контрольних повноважень їх закріплення у нормативно-правовому акті існує загальний та спеціальний контроль.

Загальний контроль полягає в нагляді за законністю реалізації встановленої компетенції кожним органом у межах своєї основної діяльності. В ході загального контролю увага приділяється не так конкретним питанням, як загальному стану, виконанню управлінських рішень, їх доцільності, законності діяльності.

Спеціалізований зовнішній контроль за певними видами управлінської діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Такий контроль покладається на уповноважені стосовно його ведення органи і їх підсистеми, наприклад митний контроль, антимонопольний контроль, контроль якості продуктів і товарів народного вжитку, екологічний контроль тощо.

Внутрішній контроль – це контроль у межах однієї організації або галузі силами їх структурних підрозділів і штатних працівників. Внутрішній контроль в органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється їх керівниками, або посадовими особами, або підрозділами. Він є недостатньо надійним, оскільки покладається на тих, хто сам приймає управлінські рішення або бере участь у їх підготовці.

Внутрішній (внутрішньогосподарський) контроль відбувається у двох напрямах: галузевий (відомчий) і контроль власника. Своєю чергою, галузевий контроль здійснюється на державних підприємствах (установах і організаціях) відповідно до чинного законодавства на рівні штатних ревізорів. Контроль власника здійснюється з його ініціативи органом (міністерством, державним комітетом, акціонерним виробничим об’єднанням), якому підпорядковане підприємство на правах власності згідно з законодавчими актами.

Отже за рахунок запровадження внутрішнього контролю як процесу, що здійснюється всіма керівниками та працівниками структурного підрозділу, його організаційної незалежності, створення достовірної фінансової звітності, дотримання вимог нормативно-правових актів та добором високопрофесійних і відданих справі кадрів підвищується ефективність органів державної влади і місцевого самоврядування.

Поки що можна погодитись з дослідниками, реального внутрішнього контролю в Україні ще немає, мається на увазі систематичний, регламентований, організаційно незалежний процес всередині організації, метою якого є забезпечення достатньої впевненості щодо досягнення наступних базових цілей: достовірності та правдивості інформації; виконання правил, планів, процедур, законів, положень та контрактів; забезпечення захисту активів; економного та ефективного використання ресурсів; досягнення поставлених цілей діяльності та окремих програм [106, с.30-33].

На сьогодні в Україні існує складна система органів контролю, в системі органів виконавчої влади які мають різну організаційну форму та правове становище. Так Міністерства в основному здійснюють внутрівідомчий контроль за діяльністю підпорядкованих підрозділів, або контроль у сфері реалізації, закріплених за ними функцій. Центральні органи виконавчої влади (ЦОВВ) і ЦОВВ зі спеціальним статусом – контроль з окремих функцій щодо непідпорядкованих в адміністративному порядку органів і організацій.

Антимонопольний комітет України державний орган із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Він є колегіальним органом, що, згідно із законодавством, складається з Голови та восьми державних уповноважених. Особливості його спеціального статусу обумовлюються його завданнями та повноваженнями. Голова Антимонопольного комітету призначається на посаду та звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради України. Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України..

Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність на підставі законодавства про захист економічної конкуренції, що ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із Закону України «Про захист економічної конкуренції», Закону України «Про Антимонопольний комітет України», Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики України, яка здійснюється за наступними напрямами:

-здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

-контроль за концентрацією та узгодженими діями суб’єктів господарювання;

-контроль за регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;

-сприяння розвитку добросовісної конкуренції (включає в себе, зокрема: взаємодію з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, підприємствами, установами та організаціями з питань розвитку, підтримки, захисту економічної конкуренції та демонополізації економіки; надання обов'язкових для розгляду рекомендацій та внесення зазначеним суб’єктам пропозицій щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції; участь у розробленні та внесення в установленому порядку пропозицій щодо законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки; міжнародне співробітництво з питань, які належать до компетенції Антимонопольного комітету України);

- методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції (складається з узагальнення та аналізу практики застосування законодавства про захист економічної конкуренції, здійснення офіційного тлумачення власних нормативно-правових актів та надання рекомендаційних роз’яснень з питань застосування законодавства про захист економічної конкуренції) [6]. В областях України, містах Києві та Севастополі утворено територіальні відділення Антимонопольного комітету України, які є юридичними особами та виконують завдання Антимонопольного комітету України на регіональному рівні

Державна служба статистики України (Держстат України)[3] є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі статистики, діяльність якої спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Першого віце-прем'єр-міністра України – Міністра економічного розвитку і торгівлі України [127]. Згідно ПОЛОЖЕННЯ про Державну службу статистики України затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 року N 396/2011 (ст.3) Основними завданнями Держстату України є реалізація державної політики у сфері статистики та внесення пропозицій щодо її формування. Органи державної статистики здійснюють контроль за станом первинного обліку і статистичної звітності, перевіряють достовірність статистичних даних у підзвітних одиницях.

Фінансовий контроль – займає важливе місце в контрольній діяльності органів виконавчої влади. Він поширюється на всі галузі та сфери державного управління і спрямований на дотримання законності, фінансової дисципліни, запобігання фінансовим правопорушенням під час мобілізації, розподілу та використання централізованих та децентралізованих фондів, коштів для виконання завдань і функцій держави й ефективного соціально-економічного розвитку всіх суб’єктів фінансових відносин.

Фінансовий контроль є важливою ланкою системи управління національною економікою. Він здійснюється в установленому законодавством порядку, є однією із завершальних стадій управління фінансами і водночас він є необхідною умовою ефективності управління фінансовими відносинами в цілому [48].

Фінансовий контроль – це діяльність, яка здійснюється органами державної влади і місцевого самоврядування, суб’єктами господарювання та громадянами України, по забезпеченню законності, фінансової дисципліни і доцільності при мобілізації, розподілі і використанні грошових коштів і зв’язаних з цим матеріальних цінностей з метою оцінки економічної ефективності господарської діяльності, виявлення і блокування в ній відхилень, що перешкоджають законному і раціональному використанню майна і коштів, розширеному відтворенню виробництва, задоволенню державних, колективних та приватних інтересів і потреб та управління економікою.

Значення фінансового контролю полягає в тому, що при його здійсненні перевіряються:

- дотримання встановленого правопорядку в процесі фінансової діяльності органами державної влади та місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, громадянами;

- економічне обґрунтування та ефективність здійснення дій, відповідність їх завданням держави та місцевих (адміністративно-територіальних) утворень [48].

В основу фінансового контролю покладено дотримання принципів своєчасних надходжень у державний бюджет, цільове використання і повернення у встановлені терміни кредитів, раціональне витрачання коштів і матеріальних цінностей та їх зберігання.

Фінансовий контроль спрямований на забезпечення максимального надходження до бюджету коштів та оптимізацію їх використання. Залежно від суб’єктів контролю виокремлюють внутрішньогосподарський, відомчий, аудиторський контроль, контроль фінансово-кредитних установ.

Внутрішньогосподарський фінансовий контроль - система заходів, що організовані керівником і здійснюються в бюджетній установі з метою забезпечення найбільш економної, ефективної та результативної фінансово-господарської діяльності та спрямовуються на забезпечення достовірності інформації про фінансово-господарську діяльність, виявлення порушень фінансової дисципліни та запобігання їм.

Відомчий фінансовий контроль спрямований на забезпечення законності та фінансової дисципліни як підпорядкованими підприємствами, установами, організаціями, так і всередині самого відомства. Робота контрольно-ревізійних підрозділів перебуває під наглядом Міністерства фінансів України.

Аудиторський контроль – це професійний незалежний фінансовий контроль. Основне завдання аудиторського контролю – отримання об’єктивної інформації про фінансовий стан суб’єкта, який перевіряють, відповідності його господарської діяльності чинному законодавству. В такому контролі зацікавлені як держава, так і підприємці, він дає змогу поєднувати їх інтереси без додаткового навантаження на бюджет. При цьому аудит у жодному разі не підмінює державний фінансовий контроль.

 

Аудит – це перевірка даних бухгалтерського обліку і показників фінансової звітності суб’єкта господарювання з метою висловлення незалежної думки аудитора про їх достовірність в усіх суттєвих аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів) бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб’єктів господарювання) згідно з вимогами користувачів (ст. 3 Закону України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.1993 р. (в ред. від 14.09.2006 p.))

Контроль фінансово-кредитних установ. Одним із основних напрямків діяльності кредитної установи є надання грошових коштів клієнтам в обсягах та на умовах, що передбачені угодою. Кредитування – найбільш прибуткова стаття банківської діяльності. Саме при формуванні кредитного портфеля виникають банківські ризики, що пов’язані з прийняттям помилкових управлінських рішень, протизаконними маніпуляціями з кредитами, непередбачуваними економічними наслідками.

В Україні здійснюється державний, муніципальний і незалежний фінансовий контроль. Державний фінансовий контроль є невід’ємним ф важливим складником державного регулювання економіки, оскільки покликаний забезпечити цей процес достовірною інформацією. На державному рівні контролюється розподіл валового національного продукту, рух бюджетних фінансових ресурсів та їх цільове використання, що відіграє важливу роль у державному регулюванні економіки й дотриманні фінансової дисципліни.

Державний фінансовий контроль виконує такі основні функції: профілактичну (виявлення фактів порушень законодавства та сприянні ліквідації явищ, які породжують безгосподарність), інформаційну (отримана під час контролю інформація є підставою для прийняття адекватних рішень) та мобілізуючу (через виявлення позитивних явищ, які можна використати на інших підприємствах).

Державний фінансовий контроль здійснюють Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Національний банк, Міністерство фінансів, Фонд державного майна, Рахункова палата, державна податкова служба, державна фінансова інспекція (раніше державна контрольно-ревізійна служба), інші державні органи згідно з чинним законодавством [99].

Муніципальний фінансовий контроль – це контроль, що здійснюється органами місцевого самоврядування під час реалізації бюджетного процесу, муніципальних програм розвитку відповідної території, а також вирішення інших питань місцевого значення в галузі формування, розподілу й використання фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Фінансовий контроль власника (міністерства й відомства, концерни, акціонерні об’єднання, державні, приватні підприємства тощо), який є переважно відомчим, внутрішньо системним, націлений на мінімізацію витрат із метою максимізації прибутку, як правило, на рівні суб’єкта господарювання.

Державна контрольно-ревізійна служба (ДКРС) України була створена у 1993 р. відповідно до Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» [51]. Указом Президента України від 27.08.2000 № 1031 „Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи” Головному контрольно-ревізійному управлінню України надано статус центрального органу виконавчої влади. Відповідно до Указу Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Головне контрольно-ревізійне управління України реорганізовано у Державну фінансову інспекцію України.

Державна фінансова інспекція України здійснює державний фінансовий контроль за: станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно.

До складу органів Державної фінансової інспекції України входять Держфінінспекція України та її територіальні органи – державні фінансові інспекції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах або міжрайонні, об'єднані в районах та містах державні фінансові інспекції, головні державні фінансові інспектори в районах та містах.

Держфінінспекція України є центральним органом виконавчої влади, входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Нормативно-правовими актами, які регламентують діяльність органів Держфінінспекції України, є Указ Президента України від 23.04.2011 № 499/2011 „Про Положення про Державну фінансову інспекцію України”, Бюджетний кодекс України, наказ Міністерства фінансів України від 03.10.2011 № 1236 „Про затвердження положень про територіальні органи Державної фінансової інспекції України та їх підрозділи”, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 19.10.2011 за № 1212/19950, та інші.

Державна податкова служба України здійснює контроль за справлянням податків, зборів та інших обов'язкових платежів. Податкова служба була утворена 1 липня 1990 року Постановою Ради Міністрів України від 12 квітня 1990 року №74 «Про створення державної податкової служби в Українській РСР» у складі Міністерства фінансів. Статус, функції та правові основи діяльності податкової служби в Україні визначені Законами України від 4 грудня 1990 року №509-ХІІ «Про державну податкову службу в Україні» та від 24 грудня 1993 року №3813-ХІІ «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про державну податкову службу в Україні».

22 серпня 1996 року Указом Президента України № 760/96 «Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних податкових адміністрацій», було встановлено, що ДПА України є центральним органом виконавчої влади, а податкові адміністрації в областях, районах, містах і районах у містах – самостійними одиницями, які не входять до складу місцевих державних адміністрацій («Указ від 30 жовтня № 1013/96 “Питання державних податкових адміністрацій»).

В жовтні 1996 року, у складі Державної податкової адміністрації України було утворено податкову поліцію, що з лютого 1998 року почала називатися податковою міліцією, на основі підрозділів з боротьби із кримінальним приховуванням прибутків від оподаткування Міністерства внутрішніх справ України та працівників підрозділів податкових розслідувань.

5 лютого 1998 року Верховна Рада України схвалила нову редакцію Законів України «Про державну податкову службу в Україні» та «Про внесення змін і доповнень до Кримінально-процесуального кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв’язку з утворенням податкової міліції».

Законом України від 5 лютого 1998 р. закріплено три рівні державної податкової служби. До них віднесено:

- Державну податкову адміністрацію України;

- державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі;

- державні податкові інспекції в районах, у містах, а також міжрайонні об'єднані податкові інспекції.

На виконання Указу Президента України від 09.12.10 №1085 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» Державна податкова адміністрація України була реорганізована у Державну податкову службу України. Головним завданням Державної податкової служби України є здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів податків, зборів, інших обов'язкових платежів.

Національний банк України (НБУ) є особливим центральним органом державного управління. НБУ проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці України, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Його правовий статус, принципи організації та діяльності визначені Конституцією України та Законом України «Про Національний банк України» [52]. Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.

Контрольна функція Національного банк у полягає у здійсненні контролю за додержанням банками банківського законодавства, економічних нормативів та власних нормативних актів. Важливу функцію контролю виконує Національний банк щодо ліквідності комерційних, страхових та інвестиційних компаній з метою запобігання їх банкрутству.

Також НБУ здійснює контроль за виконанням правил регулювання валютних операцій на території України з усіх питань, що не віднесені до компетенції інших державних органів, а також забезпечує виконання уповноваженими банками всіх процесів щодо здійснення валютного контролю. У свою чергу уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

Таким чином, ефективний контроль у сфері державного управління забезпечується взаємодією всіх гілок державної влади і набуває характеру єдиної системи державного контролю за умови взаємоузгодженого проведення управлінського, фінансового та адміністративного контролю та незалежності його підрозділів у органах управління.

Громадський контроль.

 

Система контролю над державним апаратом і органами місцевого самоврядування також включає громадський контроль. Громадський контроль у сфері державного управління – досить нове надбання суспільства, яке знайшло своє нормативне закріплення лише на початку ХХ століття. Громадський контроль за діяльністю органів державного управління і місцевого самоврядування є важливою формою реалізації демократії і способом залучення громадян до управління суспільством та державою. В умовах розбудови демократичної, правової, соціальної держави його роль у забезпеченні законності в державному управлінні буде тільки зростати.

Конституція України (ст. 38) передбачає, що «громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування». По суті вони мають право здійснювати громадський контроль за органами державного управління і місцевого самоврядування, тобто запобігати порушенням у сфері державного управління за допомогою засобів суспільного впливу

Громадський контроль – це вид соціального контролю, який здійснюється об'єднаннями громадян та самими громадянами. Його суб'єктами є громадські об'єднання і політичні партії, профспілкові і громадські організації, засоби масової інформації, органи самоорганізації населення, трудові колективи, збори громадян, а також окремі громадяни. Вони мають право захищати свої законні інтереси, конституційно гарантовані права та свободи й активно виступати проти порушень норм, вимог законності в рішеннях і діях органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх керівників та інших посадових осіб.

 

Об’єднання громадян (ст. 1 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р.) – це добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Громадські організації – об’єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Про об’єднання громадян”: Закон України від 16.06.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 34. – Ст. 504.

 

Об'єктом громадського контролю є діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, тощо. Громадяни своє право контролю над державними інституціями реалізують через різноманітні громадські об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо), яке відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» визнається політичною партією або громадською організацією.

 

Політична партія – це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

 

Зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:

- виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

- представляти і захищати свої законні інтереси та інтереси своїх членів у державних та громадських органах;

- брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

- одержувати від органів державної влади та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

- вносити пропозиції до органів влади й управління;

- розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі;

- засновувати засоби масової інформації.

Політичні партіїу порядку, передбаченому законодавством також мають право:

- брати участь у виробленні державної політики;

- брати участь у формуванні органів влади, представництва в їх складі;

- доступу під час виборчої кампанії до державних засобів масової інформації1.