Поняття та суть управлінського рішення.

 

Все наше «життя – це процес прийняття рішень» [21].В процесі управління для досягнення певних цілей приймається й виконується безліч рішень, тому що рішення – це та основна форма управлінської діяльності, в якій виступає зміст праці керівника, процес його цілеспрямованого впливу на колектив. Рішення – це завжди вибір альтернативи. Рішення – це основа управлінського процесу, яка визначає програму дій для досягнення мети, етапи робіт і послідовність виконання їх, методи і засоби, критерії оцінки результатів роботи, коло виконавців, границі їхньої відповідальності і повноважень, терміни виконання роботи. Рішення завжди є відповідною реакцією на внутрішні й зовнішні впливи, а тому спрямовані на розв'язання проблем і максимальне наближення до заданої цілі.

Зовнішні обставини (припис вищестоящого органу управління, координація і регулювання відносин з іншими органами управління).

Внутрішні обставини (відхилення від заданих параметрів діяльності, виникнення резервів, порушення дисципліни, заохочення працівників тощо).

 

Управлінське рішення – це складова будь-якої частини управлінської діяльності, що забезпечує збереження структури системи, підтримку режиму діяльності, реалізацію програм, цілей функціонування цих систем в умовах зовнішніх і внутрішніх впливів.

 

Управлінське рішення – результат альтернативної формалізації економічних, технологічних, соціально-психологічних, адміністративних методів менеджменту, на основі якого керуюча система організації безпосередньо впливає на керовану.

Кузьмін О.Є., Мельник О.Г.Основи менеджменту: Підручник. – К.: Академвидав, 2003. – 416 с.

Управлінське рішення – результат вибору суб'єктом (органом) управління способу дій, спрямованих на розв'язання певної проблеми управління. Основна мета управлінського рішення – забезпечити координуючий вплив на об'єкт (систему) управління для досягнення цілей організації.

Управлінське рішення є результатом розумово-психологічної, творчої діяльності керівника, продуктом управлінської праці, а його прийняття – це процес, котрий зумовлює появу цього продукту. Вироблення раціональних рішень є сферою управлінського мистецтва, оскільки полягає у виборі правильних методів і прийомів, які у конкретній ситуації мають найбільший потенціал впливу. Прийняття рішень є найголовнішим оцінювальним критерієм здібностей, умінь і навичок керівника. Від їх зумовленості значною мірою залежать результати діяльності організації [75, с. 345]. Можна погодитись з дослідниками, що від управлінського рішення значною мірою залежить ефективність управління та діяльність організації в цілому [30].

Управлінські рішення – це найкращий спосіб досягнення будь-якої мети управління, вибраний у процесі аналізу кількох варіантів. У широкому значенні управлінське рішення розглядається як акт реалізації влади з вибором способу дій у конкретній ситуації, що становить основу процесу управління.

 

Вироблення рішення – це творчий процес вибору однієї або декількох альтернатив із множини можливих варіантів дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей, який реалізується суб'єктом управління.

 

Вироблення управлінського рішення – творча, вольова дія суб'єкта управління на основі знання об'єктивних законів функціонування керованої системи й аналізу інформації про це, яка полягає у виборі цілі, програми і способів діяльності з її досягнення або у зміні цілі.

 

Розвиток теорії рішень пов'язаний з ім’ям давньогрецького філософа Аристотеля, який вважав, що в процесі міркування не можна визнавати два висловлювання, що виключають одне одного; англійського філософа Ф. Бекона, який розробив метод дедукції та французького філософа і математик Р. Декарт, який розчленував кожну частину цілого, яка підлягає дослідженню, на стільки елементів, скільки можливо та доцільно для прийняття правильного рішення.

Основні закони управління, якими керуються при прийнятті управлінських рішень.

Закон цілепокладання ґрунтується на тому, що мета дій управлінської системи має вибиратись виходячи із об’єктивних законів руху (змін) та специфічних законів функціонування елементів керованого суб’єкту господарювання. В іншому випадку будуть вибрані нереальні цілі, а управління буде безсистемним і неоптимальним.

Закон необхідної різноманітності вимагає, щоб різноманітність управлінських дій керуючого органу, була не менше різноманітності можливих змін керованого об’єкта. В іншому випадку керований об’єкт не тільки вийде з-під контролю, а й з-під управління.

Закон рух у потребує в процесі управління наявності змін стану органів та об’єктів управління, процесів, що відбуваються в системі управління за умови досягненні мети.

Закон зворотного зв’язку встановлює зв’язок керівного і керованого органу, їх специфічні причинно-наслідкові зв’язки (сили взаємодії). Результат, досягнутий керівною дією на об’єкт, в свою чергу, визначає зворотну дію. Від досягнутого результату залежить подальша поведінка системи управління.

Закон традицій потребує врахування національних традицій, культурного рівня, чинних норм суспільного життя та наявності в людей певних стереотипів [84, с. 12].

Управлінські рішення повинні задовольняти такі вимоги:

- ефективність (ступінь досягнення поставленої мети, що виражається в показниках, що характеризують цю мету);

- економічність (досягнення мети з найменшими затратами);

- своєчасність (не тільки своєчасне прийняття рішення, а й своєчасне досягнення поставленої мети відповідно до конкретних обставин у керованій системі);

- надійність (забезпечення надійності розроблюваних і вдосконалюваних систем як технічних, так і організаційних);

- здійсненність (приймаючи рішення, треба враховувати усі об'єктивні загальні та окремі обмеження, конкретні можливості керованої системи і ресурси та реальні умови для їхнього використання);

- наукова обґрунтованість (врахування об'єктивних закономірностей, що відображають умови перебігу тих чи інших процесів та явищ, зокрема в економічній сфері);

- єдність (супровідні завдання повинні бути підпорядковані головному, за для якого приймається рішення, усі положення рішення взаємопов'язуються й узгоджуються з раніше прийнятими);

- комплексність (урахування сукупності аспектів (економічного, психологічного, інформаційного тощо) розробки і прийняття рішення);

- гнучкість (передбачає можливість його коригування в разі суттєвої зміни певних умов функціонування організації);

- правомірність (відповідність управлінського рішення чинним правовим нормам, внутрішнім положенням організації, тобто рішення можна приймати тільки в межах тих прав, якими наділений керівник, воно має виходити саме від тих органів та осіб, які зобов'язані його виробити (керівник не повинен перекладати прийняття властивих йому рішень на вище – або нижчестоящих осіб в системі управління, точно так само він не повинен торкатися поточних, що повторюються, виробничих питань, які вирішують підлеглі в установленому порядку);

- кількісна та якісна визначеність рішення (залежно від змісту рішення його результати можуть бути виражені як кількісними, так і якісними показниками);

- оптимальність рішення (досягнення такого рівня, який би забезпечив відповідність рішення економічному критерію ефективності: досягнення максимального кінцевого результату за найменших витрат ресурсів, у тому числі часу);

- спрямованість (точна адреса, вона повинна бути зрозумілою виконавцеві, її формулювання має бути однозначним і не допускати двозначності);

- стислість (економія часу в роботі з інформацією);

- конкретність у часі (визначати термін виконання доручення);

- оперативність і своєчасність прийняття рішення (рішення треба приймати саме в той момент, коли цього потребують обставини. Це дуже важливо, тому що умови діяльності організації постійно змінюються, потрібно вдало визначати, коли слід застосовувати відповідні заходи) [83].

Для визначення загальних і конкретно-специфічних підходів до розробки, реалізації й оцінювання управлінських рішень, з метою підвищення їх результативності, ефективності, якості та послідовності, застосовують їх певну класифікацію (див. Табл. 6.1).

Таблиця 6.1.