Тема № 1: предмет і метод державного управління

ЛЕКЦІЯ № 1

ТЕМА № 1: ПРЕДМЕТ І МЕТОД ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

План

Сутність державного управління.

Завдання, функції та принципи державного управління.

Методи державного управління.

CУТНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Розвиток суспільства відбувається під впливом соціального управління. Соціальне управління — це цілеспрямований вплив на суспільство для його впорядкування, збереження, удосконалення та розвитку. Воно складається з двох типів: саморегулювання суспільства і державного управління.

Як зазначає В.Б. Авер'янов[1], у вітчизняній та зарубіжній літературі не сформувалося сталого та загальновизнаного визначення державного управління. Таку ж думку висловлює Г. Райт[2]. Державне управління можуть трактувати з точки зору суті, реального змісту діяльності або форм, яких воно набирає і в яких існує. Враховуючи поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, ці автори визначають державне управління шляхом відмежування законодавчої, виконавчої та судової діяльності держави, наголошуючи тим самим на змісті державного управління.

Розглядаючи державне управління як основний різновид соціального управління, В.В. Цвєтков визначає такі найхарактерніші ознаки державного управління[3].

1. Державне управління — це передусім соціальне, політичне явище.

2. Державне управління та державні органи, що здійснюють його функції, є складовою єдиного механізму державної влади.

3. Державне управління — це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження, і поза ним вона не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні.

Для державного управління об'єктом управління є суспільство, а не форма державної діяльності, спрямована на здійснення завдань та функцій держави, що полягає у виконавчій та розпорядчій роботі органів управління.

Державне управління пов'язане з реалізацією цілей іфункцій держави. Поряд із цим, враховуючи політичну та юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу виконання функцій держави.

Цілі держави підпорядковують собі функції держави. Тим самим функції державного управління мають телеологічний характер і пов'язані з забезпеченням і створенням майбутнього для народу і держави.

Цілі та функції як держави, так і державного управління випливають з її конституції. Це співвідноситься з підходами західних вчених - адміністративістів, що «управління не може бути визначене головним чином функціонально»1. У цій же праці Ж. Ведель вказує на первинність конституції держави у визначенні цілей та функцій держави.

Управлінський характер і правова природа функцій держави зумовлюють набуття державним управлінням таких специфічних ознак2:

• у процесі його здійснення формуються та реалізуються цілі, завдання, функції, інтереси держави та її суб'єктів, конституційні права, забезпечуються законні інтереси громадян;

• функції управління виконуються спеціальними суб'єктами, які формуються переважно державою, діють за дорученням держави, наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру та функціонують у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах;

• більшість варіантів управлінських зв'язків опосередковуються нормативними актами.

Таким чином, державне управління має політичний (або телеологічний) та адміністративний аспекти. Перший з них полягає в цілепокладанні, другий — у цілездійсненні. Умовно можна вести мову про політичне державне управління та адміністративне державне управління.

Враховуючи, що державне управління фактично означає управління справами суспільства з метою досягнення юридично визнаних цілей, а також підсумовуючи наведені ознаки та особливості державного управління, можна запропонувати такі його ознаки: (рис.1).

Наведені ознаки дають змогу запропонувати таке визначення категорії «державне управління»: державне управління — цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у Конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією.

Державне управління містить об'єктивні та суб'єктивні передумови свого здійснення. Державна служба, яка є певним засобом здійснення державного управління, також містить як об'єктивні (необхідність виконання та/або забезпечення виконання функцій держави та її органів), так і суб'єктивні (наявність здібностей, придатність до служби, професійна освіта тощо) передумови свого формування. Відповідальність за зміст управління мають нести ті, хто є суб'єктом управління. Суб'єктивне за змістом державне управління об'єктивно детерміноване тими умовами й факторами, в межах яких воно функціонує.

ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ

 

Державне управління — це соціальне, політичне явище, вид суспільної діяльності, пов'язаної зі здійсненням державної влади в демократичній країні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову

 

Державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси ціле визначення ціле покладання та ціле здійснення. Державне управління має політичний та адміністративний аспекти

 

Державне управління – це систематично здійснюваний цілеспрямований вплив на суспільну систему в цілому або на окремі ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, в інтересах оптимального функціонування та розвитку держави

 

Цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави та становлять собою відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих політичною системою з урахуванням соціально-економічного та політичного стану державу

 

Цілі державного управління формуються політичною системою та реалізуються механізмом держави

 

Органи державної влади, як суб’єкти державного управління, діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними державно-владними повноваженнями

 

Виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих функцій

 

Державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави

 

 

Рис.1. Головні ознаки державного управління

Основними специфічними рисами державного управління, які дають змогу краще зрозуміти його зміст та розкрити сутність, є такі:

• по-перше, державне управління завжди є певною організуючою діяльністю, у результаті якої виникають конкретні, управлінські за своїм змістом відносини;

• по-друге, необхідною умовою виникнення управлінських відносин
є наявність суб'єкта управління, тобто органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи посадової особи, які наділені владними повноваженнями зі здійснення державного управління;

• по-третє, тип відносин, які виникають між суб'єктом та об'єктами
державного управління, є завжди державно-владним, причому державно-владними повноваженнями наділено завжди одну сторону - суб'єкта управління, а на долю об'єктів управління залишається виконання наказів, розпоряджень та інших нормативних документів, що надходять від суб'єкта;

• по-четверте, організуюча діяльність державно-владного типу полягає у виконанні та розпорядництві щодо вимог законів, тобто є підзаконною, ґрунтується на чинному законодавстві;

• по-п'яте, державне управління здійснюється у правовому полі чинного законодавства, а отже, у випадку порушення останнього настає юридична відповідальність;

• по-шосте, жоден орган державної влади не визначає
самостійно основні цілі свого існування і діяльності. Ці цілі встановлюються для органу «зовні», зазвичай правовими приписами, виданими органами вищого організаційно-правового статусу. Тому орган не може «відмовитись» від досягнення поставлених перед ним цілей, тоді як індивід сам визначає мету своєї діяльності й за відповідних обставин може відмовитись від її досягнення;

• по сьоме, специфіку діяльності органів державної влади становить можливість забезпечити підлеглість шляхом застосування державного примусу;

• по-восьме, державному управлінню притаманна організаційна єдність за одночасного охоплення великої кількості спеціальних проблем;

• по-дев'яте, «продукція» органу державної влади має особливий характер, що зумовлює складність визначення продуктивності та ефективності його роботи. Так, важко визначити цінність такого „виробництва”, як підготовка статті, відповіді на звернення громадян тощо. Якщо для приватного сектору прибуток є основним мірилом успіху, то орган державної влади за відсутності мотиву прибутку не має чіткого вичерпного мірила чи стандарту, за яким можна судити про результати його діяльності;

• по-десяте, державні процеси вимагають прозорості та більшої відкритості при ухваленні рішень і припускають істотніше втручання
й увагу з боку громадськості, тоді як процеси ухвалення рішень у приватному управлінні менше відкриті для зовнішнього вплив.

Держава, виступаючи суб'єктом управління та особливою інституцією суспільства, об'єктивно покликана виражати цілі та інтереси життєдіяльності всієї спільноти людей, інтегровані потреби. На кожному етапі розвитку суспільства держава має відшукувати ту «золоту середину», яка б, з одного боку, забезпечувала права і свободи людини, давала простір її активності й творчості, а з іншого — впроваджувала б у суспільство певні організаційні засади, впорядковувала б діяльність індивідуумів. Через механізм держави формується і закріплюється загальна воля, яка надає державним установленням обов'язковий характер.

Держава через свої органи приймає закони та інші нормативні акти і забезпечує їх втілення в життя всіма доступними їй методами. Можна зазначити, що державі належить легітимна монополія на законотворчість і примус при її реалізації.

Сутність держави розкривається і реалізується через взаємодію із суспільством, у тому, що і як вона робить з упорядкування та вдосконалення приватної і суспільної життєдіяльності людей.

Можна виділити декілька суспільних функцій держави, які притаманні їй на сучасному етапі і на реалізацію яких спрямована система державного управління:

· політична (забезпечення цілісності того суспільства, формою якого вона виступає);

· соціальна (забезпечення прав і свобод кожного громадянина);

· економічна (створення організаційно-правових умов ефективної економічної діяльності суспільства);

· екологічна (створення нормативно-правових умов захисту та безпеки довкілля);

· зовнішня (зміцнення співробітництва з іншими державами, сприяння розвитку міждержавних структур).

Метод державного управління – це спосіб практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об’єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей.

Головна мета такого впливу – активізація діяльності працівників для досягнення цілей організації шляхом різнобічної мотивації їх інтересів і потреб.

Для методів державного управління характерні певні особливості, а саме:

по-перше, вони реалізуються в процесі державного управління;

по-друге, вони виражають керівний вплив суб’єктів управління на об’єкти управління; становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт (індивідуальний чи колективний);

по-третє, в методах державного управління завжди міститься воля держави. В них виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;

по-четверте, вони використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції;

по-п’яте, методи мають свою форму, зовнішнє вираження1.

Методи є важливою складовою процесу державного управління. Наявність прогресивних методів та їх вміле використання є передумовою ефективності державного управління.

Адміністративні методи

Адміністративні методи управління, які ще називаються організаційно-розпорядчими, пронизують усі відносини в сфері державного управління. Полягають у впливі суб’єкта управління на керований об’єкт за посередництвом владно-розпорядчих вказівок і організаційно-структурних упорядкувань. Вони ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Якщо організаційні методи базуються на типових ситуаціях, то розпорядчі – більшою мірою зорієнтовані на конкретні, що склалися у даний момент чи прогнозуються у майбутньому. Адміністративні методи – це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об’єктивних організаційних відносин між людьми та загально організаційних принципів управління.

Виділяють три основні групи адміністративних (організаційно-розпорядчих) методів управління: регламентаційні, розпорядчі, нормативні.

Суттю регламентаційних євстановлення складу елементів системи і стійких зв’язків між ними за допомогою закріплення визначених обов’язків, загальної регламентації, тобто розмежування і закріплення завдань, функцій, прав і відповідальності, встановлення взаємозв’язків. Вони здійснюються за допомогою статутів, положень, посадових інструкцій та інших регламентів.

Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади – закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки.

Нормативні методи доповнюють по суті регламентаційні та розпорядчі. Вони призначені для підтримки стабільності організаційних зв’язків за допомогою дисциплінарних вимог і систем відповідальності.

Особливе значення адміністративні методи мають у період становлення ринкової економіки. Проведення адміністративної реформи в Україні. На цьому етапі слід сформувати нові управлінські структури, регламентувати їх діяльність, визначити раціональне співвідношення між усіма групами методів відповідно до рекомендацій сучасної науки та практики державного управління.

Основні види документального оформлення:

регламентаційних методів: положення, посадова інструкція, професійно-кваліфікаційна характеристика, регламент, особистий прийом, регламент-сценарій;

розпорядчих методів: постанова, наказ, розпорядження, інструкція, правила, керівництво, методичні рекомендації, вказівка, методика;

нормативних методів: норми і нормативи, класифікація, уніфікація, стандартизація.

Економічні методи

Економічні методи управління виникли і розвиваються в процесі підприємницької діяльності людини на основі виробничих відносин, які проявляються як об’єктивні економічні закони та певні економічні інтереси.

Економічні методи ґрунтуються на сировинному та природному потенціалові держав та світовому економічному розвитку. Економічне використання економічних важелів і стимулів, які визначають зміст кожного конкретного методу, залежить від умов їх застосування (правових, господарських, соціальних, фінансових тощо). Тому, в зв’язку з провадженням в Україні ринкової економіки, створюються передумови для широкого розповсюдження саме економічних методів управління.

Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єкти підприємницької діяльності шляхом запровадження фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, які забезпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління можна віднести такі:

1) індикативне планування;

2) державне регулювання;

3) грошово-кредитна та фінансова політика;

4) конкурентна політика;

5) вплив на ринкове ціноутворення;

6) податкова політика;

7) економічне стимулювання.

Індикативне планування

Без індикативного планування (рекомендаційного) сьогодні важно уявити ринкове господарство будь-якої високорозвиненої країни світу. Адже індикативний характер планової системи ринку не має нічого спільного з директивністю ієрархії планів командно-розподільної системи управління радянського зразка.

Індикативний план має не директивний, а рекомендаційний характер. Прямим завданням плану виступає координація використання державних ресурсів. План складається з двох частин: індикативної та директивної. В першій - державні органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових пропозицій, зміну кон’юнктури ринків тощо.

Директивна частина містить бюджетний план, параметри системи оподаткування, банківський процент, ставки амортизації та розробки державного замовлення.

Ефективний соціально-економічний та культурний розвиток будь-якої країни світу є неможливим без індикативного планування у загальнонаціональному масштабі, а оптимальне поєднання плану і ринку є запорукою такого розвитку.

 

Державне регулювання

Держава виступає ключовим фактором у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності. Держава, не втручаючись безпосередньо у діяльність підприємств, повинна управляти ринком і підтримувати його чи стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні інституту, систему оподаткування, кредитну політику тощо.

Отже, державне регулювання економіки є системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються відповідними державними органами й громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. Основними суб’єктами державного регулювання економіки є: діловий економічний цикл, господарська структура, умови нагромадження, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, зайнятість, умови конкуренції, наукові дослідження, соціальна політика, підготовка й перепідготовка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічна діяльність.

Отже, висновок: сучасна стратегія соціально-економічного розвитку будь-якої країни має бути ринково-орієнтованою з посиленням регулюючих функцій держави в економіці.

 

Конкурентна політика

Однією з умов ефективності економіки є наявність конкурентних відносин на товарних ринках. Існування або відсутність конкурентного середовища позначається на якості та конкурентоспроможності продукції, задоволенні потреб населення у товарах і послугах, втратах виробництва, цінах тощо.

За конкуренції покупець – це господар, ринок його агент, а підприємства – їхні слуги. Тому держава повинна постійно запроваджувати конкурентну політику, яка на сучасному етапі передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектора в економіці, вдосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних метолів державного регулювання суб’єктів природних монополій тощо. Для цього держава стимулює створення малих і середніх підприємств за допомогою надання податкових пільг, розвитку системи гарантій і страхування кредитів, допомоги в одержанні коротко-і довгострокових кредитів, позичок, забезпечення комерційною інформацією, встановлення гарантій щодо запобігання повному банкрутству тощо.

В Україні створена відповідна база з врегулювання питань у даній сфері. Зокрема, Закони „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, „Про захист економічної конкуренції”. Функції державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства покладено на Антимонопольний комітет України. Основним завданням цього органу виконавчої влади є запобігання зловживанню монопольним становищем на товарних ринках держави, укладанню неправомірних угод, дискримінації суб’єктів господарювання, недобросовісної конкуренції.

З метою комплексного проведення економічних реформ в Україні, формування ефективного конкурентного середовища Указом Президента від 19 листопада 2001р. було схвалено основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки.

Податкова політика

Основним методом формування доходів держави є податки, що й визначає їх місце в ринковій економіці.

Податки – це не тільки метод формування бюджету, а й інструмент впливу на різні складові діяльності їх платників.

Податкова система кожної країни відображає її специфічні умови. Однак існують певні чинники, які є визначальними для податкових систем усіх країн: системний підхід, встановлення визначальної бази, визначення юридичної основи та вихідних принципів податкових систем. Розрізняють дві головні функції податків: фіскальну і регулюючу.

Перша полягає в тому, що податки мають забезпечити гарантоване і стабільне надходження доходів у бюджет. Суттю регулюючої є використання податків з метою впливу на різні аспекти соціально-економічного та духовного розвитку суспільства.

Податкова система повинна включати досить широке коло податків різної цілеспрямованості, які б забезпечували стабільну фінансову базу держави. Без них держава не зможе гарантувати безперебійного фінансування своїх видатків.

Податки поділяються на прямі і непрямі. До перших належать податки на прибуток, на землю, на транспорт, на додатну вартість тощо. Непрямими податками є митний та акцизний збори.

За допомогою податків держава регулює напрями діяльності суб’єктів господарювання, встановлюючи податки більш високого рівня на діяльність чи товари, які не є першочерговими за суспільним значенням (ігровий бізнес, тютюнові та лікеро-горілчані вироби) і знижуючи податки у сферах, що потребують державної підтримки чи сприяння (виробництво товарів і послуг) або виконують особливо важливу соціальну роль (наприклад, підприємства, товариства інвалідів).

Економічне стимулювання

Досвід передових країн свідчить, що суть державного управління сектором економіки повинна зводитися до сприяння розвитку науково-технічного прогресу, планово-індикативного регулювання темпів і пропорцій розвитку економіки в цілому та її складових сфер і галузей. Для цього використовуються такі методи: державні дотації та субсидії, пільги в оподаткування, встановлення квот на виробництво певних видів продукції, регулювання нижніх для товаровиробників і верхніх для споживачів рівнів цін, стимулювання цінами і матеріально-технічними ресурсами.

Субсидії складаються з власне субсидій, субвенцій та дотацій і можуть бути або прямими, набуваючи форми урядових виплат виробникам чи споживачам з відповідним відображенням у бюджеті або прихованими, не маючи в собі видимих видатків. Існують такі форми субсидій: товарні (виплата у вигляді товарних цінностей); кредитні субсидії (надання кредитів); цінові субсидії (зменшення ціни на товар чи послуги споживачам).

Сьогодні важливим чинником економічного розвитку є орієнтація економіки на зовнішні ринки, стимулювання і державна підтримка експорту. Отже, комплекс економічних методів державного управління повинен бути гнучким, оперативним та спроможним адекватно реагувати на зміни економічної ситуації.

Правові методи

Державне управління здійснюється на правових засадах – встановлених державою правилах поведінки окремих осіб та їх груп у колективі. Управлінські відносини регулюються сукупністю політико-соціальних норм і процедур їх реалізації, що забезпечують нормальне функціонування і розвиток систем відповідно до змінних умов їх існування. Усі норми мають однакову кінцеву мету, але їхній зміст, порядок встановлення і впливу на процеси управлінської діяльності, сфера дії та механізм поширення в системі – різні.

Дотримання правових норм гарантується авторитетом держави, забезпечується як методом переконання, так і у разі потреби – засобами примусу. Правові методи управління використовуються, по-перше, для юридичного закріплення управлінських відносин, що вже склалися, і по-друге, для розвитку цих відносин відповідно до поставлених управлінських цілей.

Поняття правового методу досить ретельно досліджено в науці адміністративного права. У найбільш загальному вигляді його пов’язують із владною природою державного управління, визначенням нерівності сторін суспільних відносин, що регулюються.

 

Правове регулювання

Правове регулювання – метод державного управління, суттю якого є юридичний вплив на соціально-правову сферу та її окремі елементи у процесі впорядкування суспільних відносин, основним учасником якого є державна влада 1.

Правове регулювання в системі виконавчої влади складається із двох груп методів: а) правового регламентування – видання нормативно-правових актів з метою встановлення загальноприйнятих умов упорядкованості суспільних відносин у сфері державного управління; б) розпорядчо-юридичних дій – правового регулювання поточної управлінської діяльності.

Залежно від рівня юридичного застосування, методи правового регламентування бувають трьох видів: загальнодержавні, відомчі, внутрішньосистемні.

Загальнодержавні спрямовані на всю систему державного управління, надаючи їй форми організованої структури. Ці акти мають комплексний характер, що охоплює всі аспекти управлінської діяльності і сектори державного управління, регламентуючи здійснення основних управлінських функцій (політико-адміністративних, економічних, соціальних, гуманітарних).

Відомчий характер має регламентування, яке здійснюється на основі загальнодержавних нормативно-правових управлінських актів місцевих та відомчих органів виконавчої влади в рамках своєї компетенції. Здійснюється правове регулювання діяльності підпорядкованих структур, організацій, підрозділів у вигляді регламентуючих документів (статутів, правил, інструкцій, регламентів) і розпорядчо-правових актів (розпоряджень, наказів), спрямованих на вирішення конкретних завдань.

Внутрішньосистемне правове регламентування в структурних підрозділахта установах здійснюється за допомогою нормативних актів, до яких відносять: розпорядчі акти – накази; затверджуючи акти; положення, які встановлюють завдання, функції, права, обов’язки і відповідальність підрозділів, служб та їх керівників; посадові інструкції, що встановлюють права і функціональні обов’язки посадових осіб. До них пред’являються певні вимоги, що забезпечують їх легітимність та ефективність: відповідність Конституції, законам і указам вищих органів влади; дотримання необхідних процедурних правил.

Щодо іншого складової правового регулювання – конкретних розпорядчо-юридичних дій, то слід зазначити, що вони є невід’ємним елементом будь-якої адміністративно-управлінської діяльності. Адже важко уявити адміністративний орган без здійснення юридичних дій, що стосуються організаційних, кадрових та фінансових питань (переміщення персоналу, затвердження організаційної структури, витрачання бюджетних коштів тощо).

Причому в сфері державного управління такі дії здійснюються як відносно підпорядкованих об’єктів управління, так і щодо внутрішньо-організаційних параметрів. Так, центральні органи виконавчої влади (МВС України, ДПА України) призначають керівних працівників місцевих структурних підрозділів, а також працівників власного апарату.

 

Переконання і примус

Методи переконання і примусу внаслідок всепроникаючого характеру використовуються у всіх сферах та на всіх рівнях управління, багато в чому визначаючи зміст та конкретний прояв інших методів. Наприклад, метод єдиноначального розпорядництва, як і економічні, адміністративні методи, заснований на методі переконання.

Переконання – метод управління, спрямований на свідоме засвоєння й усвідомлення працівником морально-правових принципів та цінностей державної служби – визначальних чинників його поведінки та виконання службових обов’язків.

Цей метод становить основу функціонування апарату державного управління. Переконання є впливом на свідомість, почуття, волю людей з метою формування в них свідомої участі у виконанні поставлених завдань; є засобом попередження правопорушень і зміцнення державної дисципліни.

Виходячи з того, що державна служба сьогодні – це публічна довіра до державного службовця, функціонування даного інституту базується на двох невід’ємних складових: моралі і праві. Прийняття Закону „Про державну службу” заклало правові засади вимог до державного службовця, які виходять з основних принципів державної служби, зафіксованих у ст. 3 даного Закону.

Методу переконання передує метод примусу, який застосовується при нездатності суб’єктів адміністративно-правових відносин скерувати свою поведінку відповідно до встановлених законів, нормативно-правових актів. Примус, як і переконання, є обов’язковим елементом правового методу державного управління.

Примус – метод управління, що ґрунтується на авторитеті держави і сили закону, спрямований на суб’єкт і об’єкт управління, з метою досягнення встановлених параметрів діяльності, вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни.

Даний метод у взаємовідносинах між органами управління та їх посадовими особами застосовується в таких формах:

· встановлення в управлінських актах заборон і санкцій за їх порушення;

· примусове вилучення матеріальних і фінансових засобів у випадках, передбачених законодавством;

· скасування незаконних актів управління;

· застосування матеріальних санкцій за порушення державної дисципліни, заподіяння матеріальних збитків державі;

· застосування заходів дисциплінарної та адміністративної відповідальності до державних службовців1.

Щодо відповідальності, то в Україні на законодавчому рівні прийнято цілий ряд законів, які встановлюють правові засади відповідальності за певні види порушень у сфері державного управління. Зокрема, Закон „Про боротьбу з корупцією” визначає правові та організаційні засади запобігання корупції, виявлення та припинення її проявів, поновлення законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь.

Важливо, щоб методи переконання й примусу розумно поєднувалися, тобто не протистояли один одному, а доповнювали, підпорядковувалися загальним завданням керівного впливу. Як уже зазначалося, примусові засоби – це країні дії, а тому, як правило, застосовуються у тих випадках, коли переконання та суспільний вплив не досягли бажаних результатів. Поступове зростання культури управління, свідомості громадян робить методи переконання й заохочення дедалі ефективнішими інструментами регулювання громадських управлінських відносин.

 

Субординація і координація

Система влади завжди зажди базується на відносинах субординації, тобто багаторівневого підпорядкування ієрархії. Принцип ієрархії системи виконавчої влади є одним із найважливіших принципів побудови організаційної структури апарату державного управління. Відносини між суб’єктами і об’єктами можуть мати субординацій ний та координаційний характер. Узгодження (упорядкування) управлінських дій приводить до встановлення між ними вертикальних зв’язків – субординації, тобто підпорядкування одного інтересам іншого.

Субординація – метод управління, за допомогою якого в системі виконавчої влади встановлюються відносини підпорядкованості, що виражають ієрархічну залежність між об’єктами і суб’єктами державного управління.

Іншими словами, субординація – це службове підпорядкування нижчого за посадою вищому і характеризується повним контролем керівником дій підпорядкованих службовців. Метод посилений авторитарним стилем керівництва, є ефективним для організацій, де необхідною умовою їх функціонування є дисципліна (наприклад, армія, міліція, спецслужби, великий бізнес), а також у несприятливих умовах (екстремальні ситуації, кризовий стан).

Отже, субординація – важливий управлінський метод у сфері державного управління. Його значення пояснюється тим, що в діяльності органів виконавчої влади, лише субординацій ні відносини можуть забезпечити стабільність, ритмічність, ефективність управлінського процесу.

Разом з тим, в управлінській практиці все більшого значення набуває метод координації – встановлення між суб’єктами і об’єктами горизонтальних зв’язків, тобто поєднання двох і більше однорівневих з точки зору визначеного критерію дій, що забезпечують досягнення запланованого результату.

Координаційні відносини розрізняють за видами: узгодження, предметно-технологічна взаємодія, ієрархічна або складна взаємодія.

Даний метод дає можливість делегувати частину повноважень від керівника до виконавців і розвивати на цій основі само ініціативу, саморегулювання, взаємоконтроль, взаємо інформування, взаємодопомогу. Методові координації притаманний колегіальний (демократичний) тип керівника, що передбачає його мінімальне втручання у діяльність підлеглих, а характер дій нагадує погодження, коригування, диспетчерування дій колективу.

Даний метод є ефективним в організаціях, де зусилля службовців мають індивідуальний, творчий характер. Однак він неприйнятний в умовах, коли необхідною є оперативність рішень дій, коли наростають дезінтеграційні процеси.

Соціальні методи

До соціальних методів державного управління можна віднести широке коло методів соціологічних досліджень, соціального прогнозування і соціального планування.

Методи соціальних досліджень застосовуються при вирішення проблем, пов’язаних із працівниками, їх роллю під час виникнення відхилень від запланованих цілей, у виборі напрямів дій і вмотивованості у виконанні функціональних обов’язків і поставлених завдань.

Соціальне прогнозування – це дослідження перспектив соціальних процесів і явищ з метою підвищення наукової обґрунтованості та ефективності соціального програмування, планування і управління соціальною сферою1. Соціальне прогнозування здійснюється за допомогою статистичного аналізу, методу експертних оцінок основних тенденцій розвитку, за посередництвом математичного моделювання тощо.

Соціальне планування як соціальний метод управління реалізується через планування соціального розвитку організації. План соціальног