Соціально-психологічні методи

Соціально-психологічні методи управління – способи і прийоми управлінських впливів, що базуються на використанні об’єктивних наукових положень соціального розвитку і психології. Під ними розуміють систему засобів і важелів впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на підвищення ефективності діяльності організації та її окремих працівників.

Серед зарубіжних дослідників найбільший внесок у розроблення даної проблематики зробили Е. Мейо, М. Фоллетт, Д. Мак-Грегор, К.Ф. Герцберг та ін. Умовно соціально-психологічні методи управління можна поділити на три основні групи: соціальні, морально-етичні, психологічні.

 

Соціальні методи

До соціальних методів державного управління можна віднести широке коло методів соціологічних досліджень, соціального прогнозування і соціального планування.

Методи соціальних досліджень застосовуються при вирішення проблем, пов’язаних із працівниками, їх роллю під час виникнення відхилень від запланованих цілей, у виборі напрямів дій і вмотивованості у виконанні функціональних обов’язків і поставлених завдань.

Соціальне прогнозування – це дослідження перспектив соціальних процесів і явищ з метою підвищення наукової обґрунтованості та ефективності соціального програмування, планування і управління соціальною сферою1. Соціальне прогнозування здійснюється за допомогою статистичного аналізу, методу експертних оцінок основних тенденцій розвитку, за посередництвом математичного моделювання тощо.

Соціальне планування як соціальний метод управління реалізується через планування соціального розвитку організації. План соціального розвитку. Як правило, складається з таких розділів:

1) удосконалення соціальної структури колективу;

2) удосконалення умов праці та охорона здоров’я працівників;

3) підвищення життєвого рівня, поліпшення матеріальних та соціальних-побутових умов працівників;

4) підвищення трудової та громадської активності працівників.

 

Морально-етичні методи

Морально-етичні методи базуються на зверненні до гідності, честі і совісті людини. Їх завдання полягає у формування позитивної, морально-психологічної обстановки, сприятливої для вирішення поставлених завдань2.

Як зазначають В.Копєйчиков і В. Шилінгов, „етика в управлінні – це всеохоплююче, всеосяжне поняття, яке у рівній мірі є моральним критерієм як професіоналізму управлінських кадрів, так і їхньої діяльності щодо додержання принципів законності, справедливості, гуманності у розв’язуванні питань, які стосуються забезпечення прав і законних інтересів кожної окремої особи”3.

Загальні норми етики поведінки осіб, які обіймають посади в державних органах та їх апараті, визначені ст. 5 Закону „Про державну службу”. Відповідно державний службовець повинен: сумлінно виконувати свої обов’язки; шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування; не допускати дій та вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця1.

Моральні норми поведінки державних службовців передбачені також у статті 11 (основні права державних службовців) та 12 (обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу). Нормами прямої дії щодо порушення встановлених правил поведінки є ст. 14 (особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців) і 31 (відставка державного службовця).

Формою публічного проголошення стандартів поведінки, яких може очікувати від чиновника громадянин, суспільство, держава, є Загальні правила поведінки державного службовця (далі – Правила), затверджені наказом Головного управління ДПС України 23 жовтня 2001 року, де встановлюються загальні правила поведінки державних службовців та наголошує на можливості застосування до них дисциплінарних стягнень, передбачених Правилами законів про працю, законами „Про державну службу”, „Про боротьбу з корупцією”, у разі порушення цих Правил.

У регулюванні управлінських відносин постійно зростаючого значення набувають норми моралі. Під мораллю розуміють правила (принципи) поведінки людей, які стосуються сфери взаємовідносин між ними, а також взаємовідносини їх із суспільством. Норми моралі, на відміну від правових норм, підтримуються авторитетом громадської думки і, як правло, їх додержання ґрунтується на власних переконаннях.

Отже, морально-етичні методи державного управління відіграють важливу роль у процесі професійного становлення і діяльності державних службовців. Їх дія спрямована на підтримку і стимулювання позитивної поведінки управлінців.

 

Психологічні методи

Психологічні методи являють собою конкретні засоби і прийоми впливу на процес формування і розвитку колективу, який складається з формальних і неформальних груп, системи взаємовідносин, соціальних потреб та інших соціально-психологічних факторів, а також на процеси, які відбуваються у ньому. Психологічні методи управління спрямовані на регулювання відносин між службовцями шляхом оптимального добору і розстановки персоналу. До них віднесено: комплектування малих груп; гуманізація праці, професійний відбір і навчання1. Зазначені методи базуються на використанні соціально-психологічного механізму, який діє в колективі, з метою створення сприятливого психологічного клімату в колективі.

Засновником психологічного напряму в управлінні вважається дослідник Е. Мейо. Основною парадигмою даного напряму є використання соціально-психологічних особливостей зазначених груп з метою вдосконалення праці державних службовців.

Методи комплектування малих груп дають можливість визначити оптимальну і якісну кількість службовців того чи іншого структурного підрозділу з точки зору їх психологічної сумісності. За допомогою спеціальних досліджень можна встановити симпатії та антипатії всередині групи, визначити місце кожного її члена на основі психологічної сумісності працівників у групі2. Важливим психологічним засобом э делегування відповідальності, яке визначається вмінням максимально використовувати можливості підлеглих.

До методів гуманізації праці можна віднести засоби використання психологічних впливів, за допомогою яких зводиться до мінімуму монотонність праці, проявляється творче начало у службовців. При використання цього методу можливий перехід працівників у нову якість – з виконавців на генераторів нових ідей, методів і нових технологій, які змінюють та розвивають організацію. Ось чому вміння керівників застосовувати методи, що сприяють особистості максимально розкрити свої здібності та вміння, є запорукою професійного розвитку працівника та ефективного функціонування організації.

Методи професійного добору і навчання спрямовані на професійну орієнтацію та підготовку фахівців, які за своїми психологічними характеристиками найбільше відповідають вимогам державної служби. Одним з таких методів є співбесіда (інтерв’ю), яка проводиться із кандидатами на посади держслужбовців.

Важливим засобом професійного розвитку є професійне навчання – процес підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, тобто загальне систематичне зростання знань, навичок, умінь працівників, засвоєння ними нових організаційних ролей, підвищення мотивації, планування їх подальшої кар’єри, комунікаційних здібностей[4].

Інтегральним показником рівня розвитку соціально-психологічної спільності колективу є його морально-психологічний клімат, у якому знаходять своє відображення настрої, думки і традиції колективу, характер взаємовідносин і т. ін. Недооцінка ролі соціально-психологічного клімату може призвести до значних втрат ефективності діяльності. Найважливішими компонентами морально-психологічного клімату є: соціальний оптимізм, психологічна сумісність членів колективу, їх моральна вихованість і т. ін.

Ефективне використання методів державного управління вимагає також постійного пошуку, уваги до відхилень у функціонуванні об’єкта, яким управляють, і суб’єкта, який управляє. Тривале використання одного управлінського методу поступово призводить до втрати „чутливості” у сприйнятті адміністративно-управлінських дій. Отже, ефективним є таке управління, що розвивається, постійно вдосконалюючись, на основі аналізу та узагальнення набутого досвіду, теоретичних пошуків.

Список рекомендованої літератури

1. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. д-ра юрид. наук. проф. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432 с.

2. Райт Г. Державне управління: пер. з англ.. В. Івашка, О. Коваленко, С. Соколик. – К.: Основи, 1994. – 191 с.

3. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авт.; Наук. керів. В.В. Цвєтков. – К.: Оріони, 1998. – 364 с.

4. Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1973. – 512 с.

5. Старилов Ю.М. Служебное право. – М.: БЕК, 1996. – 698 с.

6. Онищук Н.В. Методы государственного управления внедрением научно-технических дострижений / Отв. Ред. В.Б. Аверьянов. – К.: Наукова думка, 1990. – 96с.

7. Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие для студентов / Отв. Ред. Г.А. Туманов. – М.: Юрист, 1995. – 304 с.

8. Социальные и государственно-правовые аспекты управления в СССР. – К., 1978. – С. 328-329.

9. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с. – С. 183-184.

10. Научные основы государственного управления в СССР. – М.: Наука, 1968. – 440 с.

11. Державне управління: Словник-довідник / За заг. Ред. В.М. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 164 с.

12. Щекин Г.В. Социальная теория и кадровая политика: Монография. – К.: МАУП, 2000. – 576 с.

13. Державне управління: Словник-довідник / За заг. Ред. В.М. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с.

14. Про державну службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 52. – Ст. 490.

15. Теория управления социалистическим производством: Учебник / Под ред. О.В. Козловой. – 2 изд. – М.: Экономика, 1983. – 432 с.

16. Пецкар М.О. Управління персоналом в органах місцевого самоврядування // Довідник для депутатів та голів рад. – Ужгород: УжДУ, 1996.

17. Державне управління: Навч. посіб / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Расіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. – 2-ге вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2004. – 342 с. – (Вища освіта ХХІ століття).

18. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. – Вид. 2-ге, доп. та пер роб. – К.: Атака, 2003. – 576 с.

 

[1] Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. В.Б. Авер’янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. - 432 с.

[2] Райт Г. Державне управління: Пер. з англ.. В. Івашка, О. Коваленко, С. Соколик. – К.: Основи, 1994. -191 с.

[3] Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / Кол. авт.; Наук. керів. В.В. Цвєтков. – К.: Оріони, 1998. – 364 с.

1 Ведель Ж. Административное право Франции: Пер. с фр. – М.: Прогресс, 1973. – 512 с.

2 Старилов Ю.М. Служебное право. – М.: БЕК, 1996. – 698 с.

1 Онищук Н.В. Методы государственного управлениявнедрением научно-технических дострижений / Отв. Ред. В.Б. Аверьянов. – К.: Наукова думка, 1990. – 96с. – С. 22.

2 Овсянко Д.М. Администсративное право: Учебное пособие для студентов / Отв. Ред. Г.А. Туманов. – М.: Юрист, 1995. – 304 с. – С.65.

3 Социальные и государственно-правовые аспекты управления в СССР. – К., 1978. – С. 328-329.

1 Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с. – С. 183-184.

2 Онищук Н.В. Методы государственного управлениявнедрением научно-технических дострижений / Отв. Ред. В.Б. Аверьянов. – К.: Наукова думка, 1990. – 96с. – С. 29.; Научные основы государственного управления в СССР. – М.: Наука, 1968. – 440 с. – С. 325.

 

1 Державне управління: Словник-довідник / За заг. Ред. В.М. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 164 с. – С. 148.

1 Научные основы государственного управления в СССР. – М.: Наука, 1968. – 440 с. – С. 330-331.

1 Щекин Г.В. Социальная теория и кадровая политика: Монография. – К.: МАУП, 2000. – 576 с. – С. 534.

2 Державне управління: Словник-довідник / За заг. Ред. В.М. Бакуменка. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 228 с. – С. 112.

3 Державне управління: теорія і практика / За заг. Ред. В.Б. Авер’яноваю. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432с. – С.217-218.

1 Про державну службу: Закон України // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 52. – Ст.. 490.

1 Щекин Г.В. Социальная теория и кадровая политика: Монография. – К.: МАУП, 2000. – 576 с. – С. 371-372.

 

2 Теория управления социалистическим производством: Учебник / Под ред. О.В. Козловой. – 2-у изд. – М.: Экономика, 1983. – 432 с. – С. 227.

[4] Пецкар М.О. Управління персоналом в органах місцевого самоврядування // Довідник для депутатів та голів рад. – Ужгород: УжДУ, 1996. – С.26-64.