Методи державного управління

 

Існують різні підходи до визначення поняття „метод”. Метод, у широкому філософському значенні, визначається як спосіб досягнення цілі, певним чином упорядкована діяльність. Виходячи з того, що методи управління не існують у „чистому вигляді”, а втілюються у конкретні дії відповідних органів управління, відображаючи змістовну сторону їхньої діяльності, аналіз та дослідження даної наукової категорії ґрунтуються на безпосередньому зв’язку з видом конкретної управлінської діяльності1. Під методами розуміються засоби досягнення поставлених цілей. На думку Д. Овсянко, метод управління – це спосіб реалізації його функцій, засіб впливу органу виконавчої влади на об’єкти управління2. Подібної позиції дотримується й В. Цвєтков, який розглядає методи як спосіб практичної реалізації функцій управління шляхом впливу на свідомість, волю людей і, таким чином, на поведінку і суспільну діяльність конкретних осіб і колективів, орієнтуючи та мобілізуючи їх на досягнення поставлених цілей3.

Наведені підходи дають підстави зробити таке визначення:

Метод державного управління – це спосіб практичної реалізації управлінських функцій шляхом організаційно-розпорядчого впливу суб’єкта управління на поведінку і суспільну діяльність керованого об’єкта з метою досягнення поставлених управлінських цілей.

Головна мета такого впливу – активізація діяльності працівників для досягнення цілей організації шляхом різнобічної мотивації їх інтересів і потреб.

Для методів державного управління характерні певні особливості, а саме:

по-перше, вони реалізуються в процесі державного управління;

по-друге, вони виражають керівний вплив суб’єктів управління на об’єкти управління; становлять зміст цього впливу і завжди мають своїм адресатом конкретний об’єкт (індивідуальний чи колективний);

по-третє, в методах державного управління завжди міститься воля держави. В них виражаються повноваження владного характеру органів виконавчої влади;

по-четверте, вони використовуються суб’єктами управління як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції;

по-п’яте, методи мають свою форму, зовнішнє вираження1.

Методи є важливою складовою процесу державного управління. Наявність прогресивних методів та їх вміле використання є передумовою ефективності державного управління.

Класифікація методів управління

В радянському суспільстві всезагальними методами впливу на поведінку людей були два: переконання та примусу2. Перший з них – основний, притаманний всім, без винятку, аспектам організаційної діяльності органів управління. Разом з тим, в необхідних випадках управлінські органи застосовують і метод примусу.

Окрім цих двох методів, учені називають ще цілий ряд інших. Так, Ю. Козлов і М. Онищук поділяють методи управління на адміністративні та економічні; А. Луньов на адміністративні, моральні, економічні; Г. Атаманчук на адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні; О.Козлова, І.Кузнєцов розрізняють економічні, організаційно-розпорядчі і соціально-психологічні методи. Є й інші підходи, за якими виділяють методи: одноосібні, колегіальні, колективні, комбіновані.

Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей в процесі державного управління.

Виходячи із запропонованого підходу, управлінські методи можна систематизувати таким чином:

а) за функціональним змістом методи розглядають з позицій відображення вимог законів управління, специфіки державно-управлінських відносин, принципів управління, закономірностей, у розкритті яких реалізується метод. За цим підходом можна визначити такі групи методів: адміністративні (організаційно-розпорядчі), економічні, правові, соціально-психологічні (мал. 1);

б) за спрямованістю впливу методи розглядаються залежно від джерела керівного впливу та за об’єктом управління. Розрізняють гри групи методів: орієнтовані на загальнодержавний рівень; різноманітні структури (галузі, регіони, установи, організації тощо); окремих працівників;

в) за організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення впливу (одноособовий, колективний, колегіальний); часова характеристика впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотермінові); особливості впливу (виправляти результати або запобігати їм, активно втручатися чи вичікувати);

г) за характером управлінського впливу методи бувають прямої чи непрямої дії. До першої групи належать методи правового регулювання, публічного адміністрування, що передбачають досягнення конкретного результату. Непрямий вплив (демократизація, оптимізація управління, оподаткування тощо) передбачає створення сукупності умов для досягнення кінцевих результатів.

Крім того, у державному управлінні за критерієм „механізм впливу на людину, її свідомість і поведінку” виокремлюють такі методи: позитивні (стимулювання) та негативні (примус). При цьому слід зазначити, що сучасна філософія державного управління в основу впливу на людей покладає не примус, а позитивні регулятори, побудовані на врахуванні психологічних особливостей людини.

Зазначимо, що такий класифікаційний підхід не виключає використання систематизації методів державного управління за іншими ознаками. При класифікації методів управління велика увага приділяється їх правовим аспектам – усі методи повинні відповідати чинному законодавству.

 

Методи державного управління

 

 

Адміністративні		Економічні		Правові		Соціально- психологічні
Розпорядчі	Індикативне планування	Правове регулювання	Соціальні

 

Регламентаційні		Державне регулювання		Переконання і примус		Морально етичні
Нормативні	Грошово-кредитна та фінансова політика	Субординація і координація	Психологічні

 

Захист та заохочення конкуренції

Ціноутворення

 

Податкова система

Економічне стимулювання

 

Адміністративні методи

Адміністративні методи управління, які ще називаються організаційно-розпорядчими, пронизують усі відносини в сфері державного управління. Полягають у впливі суб’єкта управління на керований об’єкт за посередництвом владно-розпорядчих вказівок і організаційно-структурних упорядкувань. Вони ґрунтуються на таких управлінських відносинах, як дисципліна, відповідальність, влада, примус. Якщо організаційні методи базуються на типових ситуаціях, то розпорядчі – більшою мірою зорієнтовані на конкретні, що склалися у даний момент чи прогнозуються у майбутньому. Адміністративні методи – це сукупність прийомів, впливів, заснованих на використанні об’єктивних організаційних відносин між людьми та загально організаційних принципів управління.

Виділяють три основні групи адміністративних (організаційно-розпорядчих) методів управління: регламентаційні, розпорядчі, нормативні.

Суттю регламентаційних євстановлення складу елементів системи і стійких зв’язків між ними за допомогою закріплення визначених обов’язків, загальної регламентації, тобто розмежування і закріплення завдань, функцій, прав і відповідальності, встановлення взаємозв’язків. Вони здійснюються за допомогою статутів, положень, посадових інструкцій та інших регламентів.

Розпорядчі методи відображають поточне використання встановлених організаційних зв’язків, їх часткове коригування в разі зміни умов роботи. В основі розпорядчого впливу лежать повноваження органів виконавчої влади – закріплені в установленому порядку їх права та обов’язки.

Нормативні методи доповнюють по суті регламентаційні та розпорядчі. Вони призначені для підтримки стабільності організаційних зв’язків за допомогою дисциплінарних вимог і систем відповідальності.

Особливе значення адміністративні методи мають у період становлення ринкової економіки. Проведення адміністративної реформи в Україні. На цьому етапі слід сформувати нові управлінські структури, регламентувати їх діяльність, визначити раціональне співвідношення між усіма групами методів відповідно до рекомендацій сучасної науки та практики державного управління.

Основні види документального оформлення:

регламентаційних методів: положення, посадова інструкція, професійно-кваліфікаційна характеристика, регламент, особистий прийом, регламент-сценарій;

розпорядчих методів: постанова, наказ, розпорядження, інструкція, правила, керівництво, методичні рекомендації, вказівка, методика;

нормативних методів: норми і нормативи, класифікація, уніфікація, стандартизація.

Економічні методи

Економічні методи управління виникли і розвиваються в процесі підприємницької діяльності людини на основі виробничих відносин, які проявляються як об’єктивні економічні закони та певні економічні інтереси.

Економічні методи ґрунтуються на сировинному та природному потенціалові держав та світовому економічному розвитку. Економічне використання економічних важелів і стимулів, які визначають зміст кожного конкретного методу, залежить від умов їх застосування (правових, господарських, соціальних, фінансових тощо). Тому, в зв’язку з провадженням в Україні ринкової економіки, створюються передумови для широкого розповсюдження саме економічних методів управління.

Економічні методи державного управління – це система прийомів і засобів прямої дії на суб’єкти підприємницької діяльності шляхом запровадження фінансово-економічних законів і грошово-кредитних відносин з метою створення оптимальних умов, які забезпечують досягнення високих економічних результатів.

До економічних методів державного управління можна віднести такі:

1) індикативне планування;

2) державне регулювання;

3) грошово-кредитна та фінансова політика;

4) конкурентна політика;

5) вплив на ринкове ціноутворення;

6) податкова політика;

7) економічне стимулювання.

Індикативне планування

Без індикативного планування (рекомендаційного) сьогодні важно уявити ринкове господарство будь-якої високорозвиненої країни світу. Адже індикативний характер планової системи ринку не має нічого спільного з директивністю ієрархії планів командно-розподільної системи управління радянського зразка.

Індикативний план має не директивний, а рекомендаційний характер. Прямим завданням плану виступає координація використання державних ресурсів. План складається з двох частин: індикативної та директивної. В першій - державні органи на основі аналізу функціонування економіки визначають та інформують підприємців про пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін, розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових пропозицій, зміну кон’юнктури ринків тощо.

Директивна частина містить бюджетний план, параметри системи оподаткування, банківський процент, ставки амортизації та розробки державного замовлення.

Ефективний соціально-економічний та культурний розвиток будь-якої країни світу є неможливим без індикативного планування у загальнонаціональному масштабі, а оптимальне поєднання плану і ринку є запорукою такого розвитку.

 

Державне регулювання

Держава виступає ключовим фактором у створенні економічної сфери, сприятливої для підприємницької діяльності. Держава, не втручаючись безпосередньо у діяльність підприємств, повинна управляти ринком і підтримувати його чи стримувати негативні тенденції через відповідні юридичні інституту, систему оподаткування, кредитну політику тощо.

Отже, державне регулювання економіки є системою типових заходів законодавчого, виконавчого і контрольного характеру, які здійснюються відповідними державними органами й громадськими організаціями з метою стабілізації та пристосування існуючої соціально-економічної системи до постійно змінюваних умов. Основними суб’єктами державного регулювання економіки є: діловий економічний цикл, господарська структура, умови нагромадження, грошовий обіг, платіжний баланс, ціни, зайнятість, умови конкуренції, наукові дослідження, соціальна політика, підготовка й перепідготовка кадрів, навколишнє середовище, зовнішньоекономічна діяльність.

Отже, висновок: сучасна стратегія соціально-економічного розвитку будь-якої країни має бути ринково-орієнтованою з посиленням регулюючих функцій держави в економіці.