В Конституції України принципів народного суверенітету і розподілу державної влади

Розкриття сутності державної влади — лише перший крок для розгляду двох інших важливих питань, які поляга­ють у з'ясуванні законодавчого засобу закріплення в Консти­туції України джерела цієї влади, а також самої її реалізації.

Згадані питання тісно пов'язані одне з одним, незважаю­чи на-Те, що теоретичні витоки, на підставі яких вони у су­часний період вирішуються у конституційному законодавстві України, різні.

Марк Тулий Цицерон. Ве У£іЬІІ5 (Про закон), III, 3, 8. Там само. — С\ 154.

Див.: Ш. Монтескье. Избранньїе произведения. — М.: Госполитиз-дат, 1955. — С. 291.

-252-

-253-

Йдеться про теорію "розподілу влад", створення якої пов'язано з іменами Дж. Локка та Ш. Монтеск'є, і теорію "народного суверенітету" Ж.-Ж. Руссо. Обидві теорії з'яви­лися на світ майже одночасно, а в подальшому були законо­давче закріплені у конституціях двома протилежними за сво­єю суттю системами: капіталістичною та соціалістичною.

Питанню висвітлення теорії "розподілу влад" та теорії "народного суверенітету" присвячено багато наукових дослі­джень, у яких грунтовно визначено їх основні риси¹. Проте детальне дослідження цих питань не є самоціллю. Тому ли­ше деякі положення цих теорій будуть використані з метою з'ясування питання — як вони дістали своє правове закріп­лення у Конституції України?

Оскільки Конституція України у ст. 5 торкається проб­леми про джерело влади в країні, а про розподіл влади йдеть­ся у ст. 6, на наш погляд, доцільно спочатку проаналізувати погляди Ж.-Ж. Руссо з питань "народного суверенітету", а потім торкнутися питання про зміст теорії "розподілу влад".

Ж.-Ж. Руссо обстоював концепцію єдиної верховної вла­ди, суверенітету народу, вважаючи різні форми (законодав­ство, виконавчу владу, суд) лише проявами цього суверені­тету. Сам народний суверенітет він розумів як систему правління, що грунтується на повновладді народу.

Розвиваючи ідею народного суверенітету, Ж.-Ж. Руссо вважав, що останній — поняття колективне. Він реалізуєть­ся згідно з загальною волею більшості. Вона не може бути репрезентована окремою особою чи передана їй.

Будь-які правителі є тільки уповноваженими народу, що заперечує тотожність суверенної влади народу з владою гла­ви держави, бо окремі представники народу, посадові особи, можуть бути ним лише уповноважені.

Із сутності суверенітету — бути здійсненням спільної во­лі випливають його властивості — неподільність, невідчуже-ність, необмеженість.

¹ Див. зокрема: Шаповал В. М. Розподіл влад і конституціоналізм: дос­від України. — К.: Вид-во Нац. ін-ту стратегічних досліджень, 1994; Корж А. А., Негодченко А. В. Теория разделения властей в истории разви-тия конституционализма. — Днепропетровск, 1995; Чиркин В. Е. Злемен-тм сравнительного государствоведения. — М., 1994; Девід П. Каррі. Конституція Сполучених Штатів Америки. — К.: Веселка, 1993.

Зокрема, принцип невідчуженості суверенітету спонукає Ж.-Ж. Руссо до розробки ідеї прямого народоправства. Прийняття закону всупереч цьому принципу робить його неправомірним, що дає право народу відмовитися від зако­нодавчого рішення, яке не відповідає його волі, і прийняти нове.

Держава мусить виконувати загальну волю, тому ідеалом такої держави є республіка. Оскільки, на думку Ж-Ж Руссо, народ є сувереном, немає потреби ділити владу на законо­давчу та виконавчу. Він писав з цього приводу: "Наші полі­тики, не будучи спроможними розділити суверенітет у прин­ципі, поділяють суверенітет в його проявах. Вони поділяють його на силу і на волю, на владу законодавчу і виконавчу, на право обкладати податками, відправляти правосуддя, вести війну; на управління внутрішніми справами та на повнова­ження вести зовнішні зносини; вони то змішують усі ці час­тини, то відділяють їх одну від одної; вони роблять із сувере­нітету якусь фантастичну істоту, що складається з частин, узятих з різних місць"¹.

Ми невипадково вище акцентували увагу саме на тому, про яку владу йдеться, оскільки загальне поняття "влада" не дає відповіді на конкретне — політична, державна і т. ін. влада. Тому, на наш погляд, неприпустимо взагалі застосо­вувати родове поняття "влада".

Основні розбіжності між поглядами Ж-Ж Руссо і Ш.-Л. Мон­теск'є полягають у тому, що перший під владою розумів вла­ду державну, а другий — політичну.

Щодо концепції неподільності народного суверенітету, то Ш.-Л. Монтеск'є підходив до цієї проблеми з позицій органі­заційно-правової точки зору та єдності влади, яка трактува­лася спочатку з позицій соціологічних².

Ж.-Ж. Руссо вважав, що формою її здійснення мають стати народні збори. Для великих держав він припускав і існування представницьких органів. Доленосні проблеми розвитку Суспільства можуть вирішуватися на плебісцитах. Детально питання про систему органів держави, про розпо­діл їхньої компетенції Ж.-Ж. Руссо не аналізував.

¹ Див.: Руссо Ж.-Ж. Трактати. — М., 1969. — С. 169. Див.: Корж А. А., Негодченко А. В. Зазнач, праця. — С. ЗО.

-254-

-255-

Згодом, у першій писаній Конституції США 1787 р. знайшли відображення обидва підходи. Словами "ми, народ Сполучених Штатів..." автори Основного Закону проголошу­вали його владу, його суверенітет, а встановлюючи систему органів держави з поділом їх повноважень, закріплювали ор­ганізаційно-правовий поділ влади.

З того часу обидва підходи — організаційно-правовий (про гілки влади) і соціологічний (про владу народу) дістали відображення у більшості конституцій світу¹.

Згадану модель інкорпорувала в своїй Конституції і Ук­раїна.

Погляди Ж.-Ж. Руссо були підтримані марксистами, а та­кож сприйняті всіма авторитарними режимами.

Проте, твердження про повновладдя народу в СРСР — велике лукавство Комуністичної партії. Насправді всім наро­дам колишньої імперії влада ніколи не належала та й не мог­ла належати.

Про це свідчить аналіз положень колишнього конститу­ційного законодавства України.

На нашу думку, лише Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), яку було прийнято 29 квітня 1918 р. Центральною Ра­дою, юридичне правильно вирішила питання про народ, як

джерело влади.

У статтях 2 і 3 Конституції йдеться не про державну вла­ду, як належність саме держави, а про суверенне право на­роду. Юридичне правильно побудовано і механізм реалізації

цього права.

"Суверенне право в Українській Народній Республіці на­лежить народові України, тобто громадянам УНР всім ра­зом". Але громадяни самі його не здійснюють безпосередньо. Згідно зі ст. З "це своє суверенне право народ здійснює че­рез Всенародні Збори України"².

З часів радянської влади питання про владу народу вза­галі вилучалося з тексту конституцій. Незважаючи на те, що радянська пропаганда широко використовувала лозунг про

¹ Див.: Сравнительное конституиионное право. — М.: "Манускрипт". —

С. 428.

² Див.: Дорошенко Д. М. Доба Центральної Ради. Історія України 1917—1923 рр. — Ужгород, 1932. — Т. 2. — С. 56.

-256-

всевладдя народу, про народовладдя, народоправство і т. ін., Основні Закони того часу визначали зовсім інших носіїв влади.

Так, у Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки, яка була прийнята III з'їздом Рад робітничих, се­лянських і червоноармійських депутатів УССР у березні 1919 р. у ст. 2 зазначалося: "Влада трудящих мас (не на­роду) на території Української Соціалістичної Радян­ської Республіки здійснюється Радами робітничих, се­лянських, червоноармійських депутатів та іншими органами влади по вибору Рад"¹.

Отже, формально влада належала не народу, а лише об­раним від дуже тонкого прошарку населення — робітникам, біднішим селянам, солдатам армії, яких на той час було мен­ше порівняно з основною масою народу. Фактично ж влада належала не народу, а органам держави — Радам.

Таке становище зберігалось до 1937 р. Зокрема, у ст. З Конституції УСРР (Основний Закон) 1929 р. читаємо: "Вся влада в межах Української Соціалістичної Радянської Рес­публіки належить Радам робітничих, селянських і червоно-армійських депутатів"².

Тут навіть "трудящі маси" не згадуються взагалі.

У Конституції УРСР (Основний Закон), яку було прийня­то ЗО січня 1937 р., у ст. З записано: "Вся влада в Україн­ській Радянській Соціалістичній Республіці належить трудя­щим міст і сіл в особі Рад депутатів трудящих"³.

Знову ж, хоч і згадуються трудящі маси, а не весь народ, влада належить не їм, а органам держави. Крім того, таке формулювання було дуже зручним для того, щоб виправдати масові репресії того часу, які нібито здійснювалися від імені трудящих.

Нарешті, Конституція УРСР (Основний Закон), яку було прийнято 20 квітня 1978 р., у ст. 2 зазначає: "Вся влада в Україні належить народові.

Народ здійснює державну владу через Ради народних де­путатів, які становлять політичну основу України.

¹ Див.: История Советской Конституции (в документах) 1917—1956 гг. — М.: Юрид. лит. — 1957. — С. 193.

Там само. — С. 513. ³ Там само. — С. 710.

92-290

-257-

Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів"¹.

По-перше, незрозуміле яка саме влада належить народо­ві України. По-друге, з'ясовується, що народ здійснює дер­жавну владу (тобто частину влади взагалі) не сам, а знову ж таки через державні органи. По-третє, виникає питання, яка ж частина недержавної влади належить народові і як са­ме він її здійснює.

Після прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою Ук­раїни Декларації про державний суверенітет України був розроблений, на наш погляд, у цілому вдалий механізм здій­снення державної влади.

У розділі II "Народовладдя" зазначалося: "Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в

Республіці.

Повновладдя народу України реалізується на основі Кон­ституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної Ради і місцевих Рад Україн­ської РСР.

Від імені всього народу може виступати виключно Вер­ховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, гро­мадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені народу України"².

Позитивним тут, безумовно, є те, що йдеться саме про державну владу і ні про яку іншу, й те, що досить детально визначено механізм її здійснення. Нез'ясованим до кінця, на жаль, залишається питання, як саме народ має реалізувати своє повновладдя.

Цю конструкцію закріплення державної влади та меха­нізм її реалізації було закладено у Концепцію нової Консти­туції України (розділ І "Засади конституційного ладу")³.

Фактично згадана конструкція не зазнала змін у проекті Конституції України 1992 р., який було винесено на всена­родне та громадське обговорення, та у проекті 1993 р.

¹ Див.: Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки. — К.: Політвидав України, 1978.

Див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 35. — Ст. 465.

Голос України. — 1991. — 3 липня.

-258-

 

Досить вдалим, на наш погляд, є підхід до вирішення питання щодо участі народу у здійсненні влади у Конститу­ційному договорі між Верховною Радою України та Прези­дентом України про основні засади організації та функціону­вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 р.

У ст. 2 Договору зазначалося, що всі повноваження вла­ди в Україні належать народові. Народ є єдиним джерелом влади і здійснює її як безпосередньо — шляхом референду­му, так і через систему державних органів та органів місце­вого самоврядування. Ніхто не може привласнювати право здійснювати державну владу.

Проте, у даному тексті є і суперечність: у ч. 1 згаданої статті йдеться про владу взагалі, у ч. 2 — про державну владу.

Ця конструкція, яка реалізувала основні положення принципу "народного суверенітету", стала основою третього проекту Конституції України (березень 1996 р.), на основі якого і було прийнято Основний Закон нашої країни.

Зміст цієї статті майже збігається з відповідними стаття­ми Основного Закону ряду країн СНД. Це стосується, наприклад ст. З Конституції Російської Федерації 1993 р.¹, ст. З Конституції Республіки Казахстан². Проте обидві Кон­ституції фіксують у цих статтях конкретні форми здійснення влади народом: референдум та вільні вибори — у Конститу­ції Російської Федерації, референдум та вільні вибори і деле­гування здійснення своєї влади державним органам — у Конституції Казахстану. Крім того, уявляється вдалим і пра­вильним положення Конституції, у якій зазначається, що "єдиним, джерелом державної влади є народ". Такий підхід для конституційного закріплення державної влади, на наш погляд, є найбільш привабливим.

Що стосується самої проблеми здійснення державної влади народом, то існує чимало об'єктивних обставин, внаслідок яких вона є спірною і ставлення до неї далеко не однозначне.

¹ Див.: Конституція Російської Федерації. — М.: Юрид. літ., 1993.

Див.: Конституція Республіки Казахстан. — Алма-Ата, 1995.

9*

-259-

Наївно думати, що будь-який громадянин, який досяг певного вікового цензу, здатний будувати державну владу. Це означало б поставити політику нижче будь-якого ремес­ла. Безглуздо здійснювати цю владу, якщо особа не має дер­жавної правосвідомості. Негативні результати у такому разі завжди будуть забезпечені: це буде або протидержавна вла­да, або державне безвладдя, або ж протидержавне безвлад­дя. Перше набере форми особистого депспотизму або класо­вої диктатури, яка нам уже траплялася; друге створить режим малодушності, поступливості і відповідно режим дер­жавного розпорошення, тобто розтягування влади, розпаду нації і території; третє породить охлократію — господарю­вання юрби.

Отже, можна стверджувати, що участь народу у форму­ванні і здійсненні державної влади є повільним, поступовим процесом. Держава, яка не додержується цієї поступовості, ризикує своїм існуванням. Державна мудрість народу вияв­ляється саме у здатності виділяти зі свого середовища тих, хто спроможний здійснювати державну владу¹.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що у всіх про­ектах Конституції України досить виважено законодавче бу­ло визначено такий важливий чинник закріплення і форму­вання влади, як джерела влади, яким є народ.

Проте, на наш погляд, має йтися лише і саме про дер­жавну владу, оскільки Конституція, як перш за все правовий документ, є Основним Законом держави, а не всього суспіль­ства, а тому державі іманентна не будь-яка, а саме державна влада. Такий підхід, як уже зазначалося, використовується у конституціях ряду країн, зокрема, Казахстану.

Що стосується питання про безпосереднє здійснення на­родом державної влади, то це справа майбутнього, оскільки у Конституції України закріплюється лише дві форми її здійснення — референдум та вибори.

У процесі розробки нової Конституції серед багатьох зав­дань Україна мала вирішити принципове питання про засоби організації державної влади, обравши за основу існуючий на період проголошення України незалежною державою марк-

¹ Докладніше див.: Ильин Й. А. Зазнач, праця. — С. 125—128.

-260-

П

систсько-ленінськии принцип поєднання державної влади або загальновизнаний у світі принцип розподілу влади.

Стосовно першого. Відомо, що саме історія існування ко­лишнього СРСР довела нежиттєвість штучної теорії поєд­нання у Радах влади й управління.

Що стосується другого принципу, то держава та її нау­ковці зустрілися з чималими труднощами. По-перше, в СРСР штучно робилося все, щоб теорія розподілу влади не була ві­дома народові. Основний твір Ш.-Л. Монтеск'є, присвяче­ний цьому принципу, було видано лише у 1955 р., і з цього часу він став бібліографічною рідкістю. У зв'язку з цим до­велося передусім опанувати згадану теорію.

По-друге, слід було враховувати й ту обставину, що на практиці згадана теорія протягом більш як 200-річного періо­ду зазнала істотних специфічних змін, які відобразилися у текстах конституцій прогресивних країн світу.

По-третє, колишня радянська юридична наука по сутГ не розробляла проблеми порівняльного конституційного зако­нодавства, яке ще треба було спочатку одержати, переклас­ти українською мовою, а згодом опанувати.

Все це призвело до того, що втілення принципу поділу влади в конституційне законодавство України одразу не від­булося: у Декларації про державний суверенітет України згаданий принцип було лише проголошено.

Фактично ж до прийняття Конституційного договору у 1995 р., у країні існував принцип поєднання влад.

Тому доцільно стисло проаналізувати основні положення теорії поділу влади і простежити, як цей принцип поступово втілювався у життя при визначенні основ організації дер­жавної влади в Україні.

Теорія розподілу влади є однією з провідних політичних доктрин і принципів буржуазного конституціоналізму. Пред­ставниками цієї доктрини були, як відомо, засновники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, французькі енциклопедисти XIX ст. Ш.-Л. Монтеск'є, Д. Дідро, а також філософи Німеччини І. Кант, Й. Г. Фіхте, Т. В. Ф. Гегель та інші.

Принцип розподілу влад тісно пов'язаний з теорією при­родного права і громадянського договору, а також природно­го стану. На відміну від Гоббса, який бачив цей стан у "війні всіх проти всіх", Локк вважаві що навіть у природному стані

- 261 -

існував закон природи і кожний мав виконавчу владу, яка випливала з цього закону. Різниця між природним станом і державною організацією при цьому вважалася не досить істотною: виконавча влада як функція всіх людей у природ­ному стані стає функцією спеціального виконавчого органу в природі, а те, чим у державі повинен керуватися державний орган, — закон природи, вже фактично діє у природному стані.

"Розумний державний устрій" Локк розумів як сукуп­ність трьох влад: законодавчої (в особі парламенту), вико­навчої (до якої належать суди та армія) та федеративної, тобто влади, пов'язаною з зовнішніми зносинами держави (король, міністри). Проте ця теорія передбачала співпідпо-рядкування влад у державі, де законодавча влада вважалася верховною, а інші випливали з неї і підкорялися їй. Разом з тим він припускав розумний поділ законодавчої і виконавчої влади¹.

Теорія розподілу влади найбільш чітко та послідовно бу­ла викладена у класичному творі французького просвітителя Ш.-Л. Монтеск'є "Про дух законів" (1748 р.). Він розрізняв три влади — законодавчу, виконавчу та судову, які в умовах свободи не можуть бути поєднані, а тим більше здійснювати­ся одним державним органом або особою, оскільки таке по­єднання могло призвести до свавілля. Тому названі три вла­ди мали здійснюватися різними органами. При цьому він вважав ці влади рівнозначними.

Важливим є й положення Ш.-Л. Монтеск'є про те, що всі влади повинні бути взаємно врівноважені. Він мав на увазі таку взаємодію влад, за якої вони стримують одна одну і в результаті узгоджено прагнуть до спільної мети, але водночас вказував на неможливість практичного розмежу­вання їх настільки, щоб це абсолютно виключало б втручан­ня однієї влади в діяльність іншої. Характерно, що Мон­теск'є визначав розподіл влади не як простий поділ функцій між різними державними органами, а як розподіл політич­них сил, інтереси яких тією чи іншою мірою мали бути приховані.

¹ Див.: Локк Д. Сочинения. — М., 1985—1988. — Т. 3. — С. 351, 356.

-262-

Водночас Монтеск'є попереджав про неприпустимість з'єднання окремих або всіх влад. Він писав: "Якщо влада за­конодавча і виконавча будуть з'єднані в одній особі або уста­нові, то свободи не буде, оскільки можна побоюватись, що цей монарх або сенат стануть створювати тиранічні закони для того, щоб також тиранічне застосовувати їх.

Не буде свободи і в тому разі, якщо судова влада не від­ділена від влади законодавчої і виконавчої. Якщо вона з'єд­нана з законодавчою владою, то життя і свобода громадян опиняться у владі свавілля, оскільки суддя буде законодав­цем. Якщо судова влада з'єднана з виконавчою, то суддя діс­тає можливість стати пригноблювачем.

Все загинуло б, якщо в одній і тій самій особі або уста­нові, яка складається з сановників чи простих людей, були з'єднані ці три влади"¹.

На відміну від Ш.-Л. Монтеск'є, Г. Гегель вважав,- що трьома різними владами, на які поділяється політична дер­жава, є законодавча влада, урядова влада і влада монарха.

В цілому погоджуючись з ідеєю Локка і Монтеск'є, він обгрунтував положення про те, що в державі розподіл влади є гарантією публічної свободи. Разом з тим Гегель розходив­ся з ними стосовно розуміння характеру та призначення та­кого розподілу влад, їх складу. Зокрема, він не визнавав са­мостійності влад, їх взаємного обмеження, оскільки за такого підходу передбачав ворожість кожної з влад щодо іншої, а звідси і їх протидії. У пануванні цілого, в залежності і підпорядкованості різних влад державній єдності і поля­гала, на його думку, сутність внутрішнього суверенітету держави.

Гегель не визнавав ідею народного суверенітету.

До урядової влади він відносив і владу судову, основним завданням якої вважав виконання рішень глави держави, зокрема конституційного монарха, а також підтримання існуючих законів та установ.

Див.: Ш. Монтеск'є. Избранньїе произведения. — М.: Госполитиз-дат, 1955. — С. 290; Докладніше див.: Фрицький О. Ф. Розподіл влад: філософська теорія і практика її застосування в законодавстві України. Філософські проблеми права і правоохоронної діяльності: 36. наук, праць. —

**.., 1 УУо.

-263-

І

Законодавча влада за характеристикою Гегеля, це влада визначення і встановлення загального, яку здійснює двопа­латний парламент.

Гарантією незалежності держави Регель вважав збройні сили. Сферу міжнародних відносин він трактував як галузь прояву зовнішнього державного права, яке існує поряд з внутрішнім державним правом (позитивне право, законо­давство)¹.

Незважаючи на загальне й особливе у підході до роз­криття суті теорії поділу влад Локка, Монтеск'є і Гегеля, са­ме вчення Монтеск'є створило підвалини відповідного кон­ституційного принципу, який був визнаний у теорії і практиці багатьох країн світу наприкінці XVIII ст., та у XIX іХХст.

Найбільшою мірою принцип теорії поділу влад був сприй­нятий Конституцією СІЛА 1787 р. Ця ідея знайшла своє ві­дображення як у самій структурі Конституції, так і у відпо­відній організації державної влади.

В сучасний період різні країни по-різному сприймають зміст теорії поділу влад. Він нерідко істотно різниться. Проте в узагальненому вигляді різне тлумачення цієї теорії можна пов'язати з існуючими формами державного устрою і форма­ми державного правління. З цього виходила і Україна, при­ступаючи до розробки Конституції після прийняття Деклара­ції про державний суверенітет України.

Щодо форми державного устрою, то вона ніяких змін не зазнала: Україна як була, так і залишилася унітарною дер­жавою.

Відносно форми правління одразу виникли великі склад­ності. Дійсно, з одного боку, за формою державного правлін­ня — Україна — республіка. Але яка: парламентська, прези­дентська, напівпарламентська або напівпрезидентська? Від відповіді на ці питання залежало і саме розв'язання пробле­ми організації державної влади в Україні.

На час прийняття Декларації про державний суверенітет Україна була парламентською республікою. Саме в цьому документі було вперше записано про організацію державної

¹ Докладніше див.: Гегель Г. Философия права. — М.: Мисль, 1990. — С. 308—369.

влади в Україні на основі принципу розподілу влад. У розді­лі Ш "Державна влада" зазначалося: "Державна влада в республіці здійснюється за принципом її розподілу на зако­нодавчу, виконавчу та судову"¹.

Проте, проголошений же принцип розподілу влад у Дек­ларації про державний суверенітет України був не більше і не менше як декларацією намірів.

Пізніше цей принцип було включено до розділу V "Дер­жавний лад" Концепції нової Конституції України і першого проекту Основного Закону, який схвалила Верховна Рада Української РСР 19 червня 1991 р.².

У другому проекті Конституції України, який було вине­сено на всенародне обговорення 1 липня 1992 р., згаданий принцип було закріплено у ст. З розділу 1 "Загальні засади конституційного ладу"³.

Третій проект Конституції України, який було винесено на розгляд Верховної Ради України Комісією з розробки но­вої Конституції України 28 січня 1993 р. після доопрацюван­ня за результатами всенародного обговорення, також вклю­чив у ст. З розділу І "Загальні засади конституційного ладу" принцип розподілу влад.

Проте, аж до червня 1995 р., коли був прийнятий Кон­ституційний договір, фактично ніякого розподілу влад у чин­ній Конституції України не було.

Таке становище пояснюється рядом об'єктивних і суб'єк­тивних фактів. Перш за все слід врахувати й ту обставину, що незважаючи на проголошення Декларацією про держав­ний суверенітет принципу розподілу влад, він не був інкор­порований у тексті Конституції. Навіть зі змінами, внесе­ними до ст. З Конституції України 1978 р., ця стаття, присвячена основам організації державної влади в Україні, мала таке формулювання: "Організація і діяльність держави будуються на засадах виборності всіх органів державної вла­ди, підзвітності їх народові, відповідальності кожного дер­жавного органу за доручену;справу, обов'язковості рішень

¹ Див,: Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1991. — № 35. — С. 465.

² Див.: Голос України. — 1991. — 3 липня.

³ Див.: Голос України. — 1992. — 17 липня.

-264-

-265-

вищестоящих органів для нижчестоящих згідно з розподілом їх повноважень".

Звідси можна зробити висновок, що в Україні до червня 1995 р. був законодавче закріплений на конституційному рівні і діяв принцип поєднання влад, притаманний добі ра­дянського періоду.

По-друге, із запровадженням посади Президента України становище не змінилося, незважаючи на те, що у Конститу­цію Законом України від 15 липня 1991 р. було введено гла­ву 12-1 "Президент України".

Майже всі питання організації державної влади в країні згідно з Конституцією вирішував лише один орган — Вер­ховна Рада. Зокрема, Президент, не міг самостійно вирішу­вати питання про призначення Прем'єр-міністра, міністрів, утворення міністерств та інших центральних органів вико­навчої влади (частини 6, 7, 7^і ст. 114⁵ Конституції України 1978 р.).

І, по-третє, слід врахувати й ту обставину, що Україна у період з 1990 по 1995 рр. пройшла шлях, протягом якого до­корінно змінювалася форма правління держави. З 1990 по 1991 р. це була парламентська республіка, з 1991 по 1995 р. — парламентсько-президентська, а з червня 1995 р. — прези­дентсько-парламентська.

Перетворенню України на згадану форму правління у ви­рішальній час сприяло прийняття 8 червня 1995 р. Консти­туційного договору між Верховною Радою України та Пре­зидентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.

Принциповим положенням Договору було те, що до прийняття нової Конституції України статті чинної Консти­туції України діяли лише в частині, що узгоджувалися Кон­ституційним договором.

Завдяки йому вперше було законодавче у ст. З Договору закріплено принцип, згідно з яким державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. На підставі цього принципу стало можливим зако­нодавче визначити функції і повноваження Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, з одного бо­ку, і Президента України як глави держави і глави держав­ної виконавчої влади України — з другого.

-266-

Безумовно, позитивним при цьому було те, що розподіл на законодавчу і виконавчу владу було здійснено на основі вивчення світового досвіду організації державної влади цих органів. У результаті було чітко визначено питання ком­петенції, які: вирішуються самостійно законодавчою і ви­конавчою владою; розв'язуються на паритетних засадах (наприклад, спільне призначення або обрання складу Кон­ституційного Суду України), розглядаються разом щодо су­дової влади.

Це заклало підвалини подальшої розробки системи стри­мувань і противаг, притаманній усім державам, які будують організацію і функціонування державної влади за принципом розподілу влади.

Подальше вдосконалення положень Конституційного до­говору стосовно реалізації принципу розподілу влади відбу­лося у проектах Конституції України від 15 листопада 1995 р. та 11 березня 1996 р., схвалених Конституційною комісією України, на основі яких 28 червня 1996 р. було прийнято нову Конституцію України, згідно з якою на основі законодавче закріпленого принципу розподілу влади буду­ється вся організація і здійснення державної влади в Україні.

Проте, слід врахувати й те, що принцип розподілу влади зазнав певних змін у зв'язку зі зміною статусу Президента, який відповідно до прийнятої Конституції України є главою держави.

Які ж основні положення світової практики впроваджен­ня принципу розподілу влади були покладені в основу кон­цепції запровадження цього принципу організації державно­го механізму в Україні?

Перш за все необхідно було визначити юридичну форму закріплення цього принципу в національному законодавстві України. Такою юридичною формою є закріплення ідеї чітко­го структурно-функціонального визначення кожної з гілок державної влади: законодавчої, виконавчої та судової.

Є різні тлумачення цієї ідеї.

Традиційне розкриття сутності ідеї розподілу влади пе­редбачає формальну ізольованість кожної з них. Воно пов'я­зане з особливостями такої форми правління, як президент­ська республіка і найбільш наближене до вчення про розподіл влади. На практиці закріплення жорсткого розподі­лу влад по суті спричинює конкуренцію між різними органа-

-267-

ми влади, зокрема між законодавчою і виконавчою. Саме до взаємовідносин і взаємозв'язків між цими органами найчас­тіше звернене це тлумачення. Органи судової влади покли­кані стабілізувати ці взаємовідносини, виступати арбітром між парламентом (законодавча влада) і президентом (вико­навча влада).

За іншою версією тлумачення жорсткого розподілу влади взаємовідносини між трьома гілками влади мають форму рів­нобічного трикутника. Але така форма не відповідає реаль­ному співвідношенню в державному механізмі президент­ських республік.

Класичній президентській республіці властива наявність двох векторів державної влади — президента і парламенту.

Проте, для України такий варіант поки що не притаман­ний. Найбільш наочно він виявляється у періоди так званого роздільного правління, коли глава держави і парламентська більшість (якої у Верховній Раді України поки що немає) репрезентують різні політичні сили.

Другою особливістю практичної реалізації жорсткого розподілу влад є чітке і недвозначне визначення у Конститу­ції вичерпної компетенції органів законодавчої, виконавчої та судової влади.

Вже зазначалося, що принцип розподілу влади в Україні був проголошений без достатнього законодавчого забезпе­чення, внаслідок чого конституційний процес в Україні роз­тягнувся на 5—6 років і наша республіка була останньою з колишніх республік СРСР, яка прийняла Конституцію.

Між тим, цього можна було б уникнути, якби відразу піс­ля прийняття Декларації про державний суверенітет Украї­ни Верховна Рада розробила та прийняла Закон "Про основи законодавчої, установчої і контрольної влади в Україні". На основі цього закону можна було б розробити і прийняти За­кони "Про законодавчу діяльність Верховної Ради України", "Про установчу діяльність Верховної Ради України" і "Про контрольну діяльність Верховної Ради України".

У сфері виконавчої влади необхідно було розробити і тер­міново прийняти конституційний Закону "Про виконавчу владу в Україні", який би розкривав сутність цього виду дер­жавної діяльності, загальні завдання, функції, компетенцію, форми і методи роботи. На основі цього загальнонормативно-го акта виникла б можливість розробити і прийняти Закон

-268-

"Про Кабінет Міністрів України", а також закони "Про за­гальне Положення про міністерства та інші центральні орга­ни державної виконавчої влади в Україні" і "Про місцеві ор­гани державної виконавчої влади в Україні".

Нарешті, у сфері судової влади конче був потрібен кон­ституційний Закон "Про судову владу в Україні".

Прийняття згаданих законів вирішило б ряд питань, зок­рема відбувся б первісний розподіл влад, але не довільно, а на легітимній основі; скоротило б строк підготовки нової Конституції України; дало б можливість шляхом внесення відповідних змін до Конституції України 1978 р. запровадити в життя принцип розподілу влад і, визначивши компетенцію кожної з гілок влади, перейти до визначення, а згодом і до законодавчого закріплення системи стримувань і противаг між трьома гілками влади¹.

Третя особливість практичної реалізації жорсткого роз­поділу влад — система стримувань і противаг.

Вважається, що теорія і практика стримувань і противаг найбільшою мірою закріплена в Конституції США. При цьому найголовнішим визнається те, що в межах відповідної системи створено структуру взаємодії і взаємообмежень ви­щих органів держави, а звідси — трьох розподілених влад.

Так, конгрес США може притягнути президента до відпо­відальності, використовуючи процедуру імпічменту (англ. ітреасЬтепі — осуд, обвинувачення; особлива процедура обвинувачення та притягнення до відповідальності вищих посадових осіб — президентів, міністрів, суддів тощо).

У проектах Конституції України 1993 і 1996 рр. згадана процедура була також передбачена (відповідно частинами 7 і 16 ст. 107 та ст. 111).

У свою чергу сенат (верхня палата) має право відхиляти кандидатури на урядові, судові та інші федеральні посади.

. Таке право Верховної Ради України було передбачено ли­ше у проектах Конституції 1992 та 1993 рр. (ч. 8 ст. 107 про­екту 1993 р.). У Конституційному договорі, а також у чинній

¹ Докладніше див.: Фрицький О. В. Деякі питання розвитку законодав­ства в галузі конституційного права і державного будівницта до 2005 року / / Матеріали наук.-практ. конф. "Концепція розвитку законодавства Ук­раїни". — К., 1996. — С. 183—184.

-269-

Конституції такого права законодавчому органові не було надано.

Згідно з Конституцією США президент може перешкоди­ти введенню в дію прийнятого конгресом законопроекту, за­стосувавши право вето (від лат. уеіо — забороняю; право державного органу чи посадової особи припиняти введення в дію акта, прийнятого іншим органом, перш за все законо­давчого чи глави держави).

В Україні лише проект Конституції 1993 р. безпосеред­ньо передбачав право Президента України накладати вето на схвалені Верховною Радою закони (ч. 4 ст. 113 проекту).

Конституція США передбачає призначення членів Вер­ховного Суду США президентом за порадою і згодою сенату, тобто спільно виконавчою та законодавчою владами.

В Україні це право, згідно з проектами Основного Закону 1993 і 1996 рр. та Конституційного договору належало Вер­ховній Раді України, але половину складу Конституційного Суду призначали законодавчий орган і Президент — по 7 осіб (ч. 10 ст. 107 проекту 1993 р., ч. 17 ст. 17 Конституцій­ного договору, ст. 87 і ч. 19 ст. 105 проекту 1996 р.).

Нарешті, Верховний Суд США шляхом тлумачення самої Конституції привласнив собі право конституційного контро­лю, що дає йому право активно впливати на законодавчу діяльність конгресу та правотворчість пр