Прав і свобод людини в Україні

Проблема співвідношення міжнародно-правового та внут­рішньодержавного регулювання виникає при зіткненні двох галузей права — конституційного й міжнародного. У процесі розв'язання цієї проблеми досліджується співвідношення міжнародних стандартів прав і свобод людини з нормами на­ціонального права, адже останні забезпечують дії міжнарод­них стандартів прав людини в конституційному праві.

Гносеологічною основою співвідношення права з цього питання є теорія, згідно з якою міжнародні стандарти пере­важають над нормами національного законодавства і мають бути інтегровані у внутрішньодержавні правові системи. Са­ме тому у ст. 9 Конституції України зазначається, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного зако­нодавства України, тобто є частиною внутрішньодержавного

права.

Таке становище, характерне для посттоталітарних дер­жав, які для утвердження демократичного курсу приймають певні зобов'язання. І хоч у міжнародно-правовій доктрині до­мінує тенденція визнання примату міжнародного права над національним, проте конституційна практика деяких держав з різних причин не сприймає цю ідею і поряд з декларацією юридичної формули "міжнародне право — частина права країни", як і раніше, виходить з примату конституції щодо міжнародно-правових зобов'язань, у тому числі у сфері між­народних гуманітарних стандартів. Водночас у системі спів^ відношення законів, зокрема конституції та міжнародних до­говорів, діє, як правило, принцип: "Іех разіагіогів іегодоі 1е]і ргзогі" (закон наступний акумулює закон попередній). Його ніхто не заперечує, у зв'язку з чим конституція, встанов-

-184-

люючи основи політико-правової системи держави, корес­пондує з міжнародним правом, яке базується на пошані до конституції.

Вже зазначалося, що згідно з Конституцією України на території України діють ратифіковані міжнародні договори. Але щоб вони справді діяли, недостатньо лише назвати їх частиною внутрішньодержавного права. Загальновизнані норми міжнародного права за своїм характером не є такими, що діють самі по собі, вони сприймаються правовою систе­мою не як норми-регулятори, а як норми-принципи. Єдиний шлях їх виконання — видання відповідного законодавчого акта, а не посилання на міжнародні норми права¹.

Звичайно, не можна не вказати на позитивні сторони конституційного закріплення відсильних норм. Така норма "прямо" зобов'язує державні органи використовувати між­народні норми у сфері прав людини, при цьому значно спро­щуються процес уніфікації, процедура приведення у відповід­ність норм національного і міжнародного права.

Як же діють та реалізуються міжнародні стандарти у на­ціональному праві?

Дія права, як відомо, полягає у впливі на свідомість та волю людей, зрештою — в упорядкуванні суспільних відно­син шляхом визначення суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правовідносин. Реалізація права поля­гає у втіленні правових норм у практичну діяльність суб'єк­тів права (індивідуальних і колективних), у результаті чого складається низка заборон, юридичних обов'язків та юри­дичних прав. Дія норм права обмежена часовими, просторо­вими та предметно-суб'єктними межами.

Реалізація норми права — це завершальний етап право­вого регулювання. Норми права реалізуються у межах, в яких діють суб'єкти права. Тому слід розрізняти механізми Дії та механізми реалізації міжнародних і внутрішньодержав­них нормативно-правових актів, а також взаємопроникнення процесів дії та реалізації цих актів. Без процесу дії не може настати реалізація акта. Проте дія може не перейти в ту чи іншу форму реалізації норми права.

Див.: Конституційне право України: Підручник / / За ред. В.Ф. Пого-рілка. — С. 215—216.

-185-

Реальне здійснення та захист основних прав людини кон­кретною особою забезпечується передусім юридичними ме­ханізмами, що діють у державі. Тобто правова національна система припускає безпосередню дію належним чином рати­фікованих норм міжнародних договорів поряд з національ­ним законодавством, але пріоритет останнього полягає у то­му, що саме воно забезпечує засоби реалізації, охорони та захисту прав людини¹.

Такою є сутність співвідношення норм конституційного права і міжнародних стандартів про права людини.

Таким є і співвідношення норм Конституції України, які стосуються прав і свобод людини, та міжнародних докумен­тів про права людини.

Аналіз статей розділу II Конституції свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст Міжнародної хартії прав людини, насамперед Міжна­родного пакту про громадянські і політичні права, Міжнарод­ного пакту про економічні, соціальні й культурні права, а та­кож Загальної декларації прав людини.

При цьому автори Конституції сприйняли "ритм" міжна­родних документів про права людини, систему й послідов­ність викладу цих прав і свобод. Проте іноді вони відходили від такої послідовності. Це стосується ст. 51 Конституції, де йдеться про права та обов'язки, пов'язані зі шлюбно-сімей­ними відносинами. В Основному Законі цю статтю розмі­щено серед тих, де зафіксовано права, які у вітчизняній і нерідко зарубіжній юридичній науці визначаються як соці­ально-економічні та соціально-культурні права.

У міжнародному праві відображено інший підхід до ви­значення прав, що випливають зі шлюбного стану і сімейних відносин: відповідну статтю містить Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ст. 23). Додамо, що в теорії і практиці світового конституціоналізму відповідні права ча­сом зараховують до категорії природних.

Ще раз наголосимо, що саме зміст головних міжнарод­них документів про права людини визначив зміст II розділу

¹ Докладніше див.: Гараджаєв О. Я. Конституційні права і свободи' людини і громадянина в країнах Співдружності Незалежних Держав і між­народно-правові стандарти (на матеріалах України, Росії, Азербайджану): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Одеса, 1998. — С. 13—15.

-186-

Конституції України, забезпечивши тим самим його демокра­тичне наповнення. У тексті Конституції можна знайти і пря­мі запозичення з міжнародних документів: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або та­кому, що принижує його гідність, поводженню чи покаран­ню" (ч. 2 ст. 28 Конституції). Це, по суті, текст ст. 5 Загаль­ної декларації. Пряме текстуальне запозичення зі ст. 11 Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права містить ст. 48 нашого Основного Закону: "Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".

Зазначені змістовні і навіть текстуальні збіги II розділу Конституції України і головних міжнародних документів про права людини є позитивним явищем, що засвідчує спрямова­ність нашої держави на сприйняття та реалізацію міжнарод­них стандартів у відповідній сфері. До того ж Україна є сто­роною практично всіх міжнародних договорів про права людини загального характеру. А це ставить вимоги до націо­нального права, зокрема до змісту Основного Закону.

Проте в деяких випадках положення Конституції України істотно відрізняються від близьких за формулюваннями по­ложень міжнародних документів. Іноді таку відмінність не можна трактувати на користь Основного Закону. Наприк­лад, у його ст. 58 записано: "Закони та інші нормативно-пра­вові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи". Виникає питання: чи стосується це конституційне положен­ня сфери цивільно-правового регулювання? Характерно, що у міжнародних документах у відповідних випадках йдеться про кримінальний закон (наприклад, ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права).

Принагідно зазначимо, що деякі конституційні положен­ня про права людини порівняно з відповідними положеннями міжнародних документів сформульовано більш актуально і юридичне точно, як-от ст. 38 Конституції, яку можна порів­няти зі ст. 21 Загальної декларації.

У Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Це зу­мовлено насамперед тим, що вони мають різне регламентне призначення. З іншого боку, міжнародні документи про пра­ва людини загального характеру (саме з них складається

-187-

Міжнародна хартія прав людини) визначають загальні стан­дарти у відповідній сфері. Тому їхні положення сформульо­вані у загальній формі, без юридичної конкретики. І хоч у та­кий само спосіб характеризуються норми конституцій, рівень узагальненості у міжнародних норм об'єктивно ви­щий. До того ж у нашому Основному Законі акцентовано на прямій дії його норм, що також позначається на формальних ознаках останніх.

У деяких випадках відсутність у міжнародних докумен­тах про права людини положень, які були б аналогами тим, що наявні в Конституції України, пояснюється, на нашу дум­ку, дією фактора часу. Сказане стосується конституційного закріплення окремих так званих прав останньої генерації. До таких віднесено, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, зафіксоване у ст. 50 Основного Закону. Такого права не знайти в текстах головних міжнародних до­кументів. Водночас зауважимо, що, коментуючи наш офіцій­ний конституційний проект, дехто із зарубіжних експертів звертав увагу на нереальний характер сформульованого як імператив права особи на відшкодування шкоди, завданої по­рушенням щойно зазначеного права. На думку цих експер­тів, фіксація на конституційному рівні права на таке відшко­дування може створити великі складності для різноманітної економічної діяльності.

Зовсім іншими обставинами зумовлена поява в Консти­туції положення ст. 23, де, зокрема, записано: "Кожна люди­на має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей". У науці конституційного права подібні за змістом положення визначаються як право загальної свободи. Поява в тексті Ос­новного Закону цитованого положення тісно пов'язана з ін­шим, що міститься у його ст. 22: "Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпни­ми". Зазначене положення може бути застосовано тоді, коли у конкретних випадках неможливо безпосередньо застосува­ти положення розділу II Основного Закону через прогалини в конституційному тексті. І тоді вирішальне слово належати­ме Конституційному Судові України.

Наведене положення ст. 23 Конституції України прак­тично збігається за текстом з положенням першого абзацу

-188-

статті Основного Закону ФРН 1949 р.¹ Характерно, що Кон­ституційний Суд ФРН визначив це положення як таке, що доповнює інші конституційні положення щодо прав і свобод. Федеральний Конституційний Суд шляхом тлумачення зга­даного положення заповнює прогалини в тексті Основного Закону, "відкриває" конституційні права, які прямо не випи­сані в цьому тексті. У такий спосіб діє і Конституційний Суд Угорщини щодо ст. 54 чинної Конституції Угорщини, де за­писано, що „кожен має невід'ємне право на... людську гід­ність"². І за текстом першого абзацу ст. 28 Конституції Ук­раїни "кожен має право на повагу до його гідності". Очевидно, тут міститься ще одне формулювання права на за­гальну свободу.

Порівнюючи розділ II Конституції України і головні між­народні документи про права людини, не можна не звернути увагу на той факт, що вони різні за юридичним інструмента­рієм, використаним при їх укладанні. Зокрема, йдеться про так звану юридичну техніку.

Так, у міжнародних документах сказано про право на свободу думки, совісті і релігії (ст. 18 Загальної декларації, ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні пра­ва, ст. 9 Європейської конвенції). В Основному Законі Украї­ни ці права "розведені": у ст. 34 йдеться про "право на сво­боду думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань", що за змістом значно ширше згадуваної свобо­ди думки, а у ст. 35 — про "право на свободу світогляду і віросповідання". Такий підхід відповідає усталеній конститу­ційній традиції.

Ще одним прикладом може бути положення міжнарод­них документів про право на свободу мирних зборів і асоціа­цій (ст. 20 Загальної декларації, ст. 11 Європейської конвен­ції). Таке поєднання можна вважати певним чином виправданим, адже згадані свободи — мирних зборів і асо­ціацій — звичайно, тісно пов'язані в реальному державно-полїтичному житті. У Конституції України вони зафіксовані відповідно у статтях 36 і 39, що також є традиційним з пози­цій конституційного права. Роз'єднання відповідних прав у

Конституции буржуазних государств. — М.: Юрид. лит., 1976.

Конституції нових держав Європи та Азії. — К., УПФ; Право, 1996. — С. 331.

-189-

Конституції дає змогу детальніше регламентувати їх. Зокре­ма, класичне право на свободу асоціацій (об'єднань) досить конкретно визначено у статтях 36 і 37 Основного Закону. За своїм обсягом ці статті є чи не найбільшими у розділі II Кон­ституції.

Завершуючи аналіз питань співвіднесеності Конституції України і міжнародних документів про права людини, зазна­чимо, що всі вони визначають юридичні гарантії прав і свобод. Поза їх текстами здебільшого залишилися декларації гарантій, які були "родовою відзнакою" так званих соціаліс­тичних конституцій. Частину сприйнятих юридичних гаран­тій сформульовано як права.

Найзагальнішою юридичною гарантією прав і свобод є право на судовий захист. У ст. 55 Конституції України запи­сано, що "права і свободи людини і громадянина захищають­ся судом". Про право на судовий захист йдеться, зокрема, у ст. 8 Загальної декларації і в ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. До юридичних гарантій прав і свобод віднесено так звані процесуальні гарантії. В науці конституційного права їх іноді визначають як права людини в досудовому і судовому процесах. Серед міжнародних доку­ментів найдетальнішою щодо процесуальних гарантій можна вважати Європейську конвенцію про права людини і основні свободи з протоколами до неї. Серед конституційних припи­сів відповідного змісту можна виділити положення ст. 29 Ос­новного Закону, де йдеться про особисту недоторканність. Ці положення сформульовано в дусі знайомої світовому кон­ституціоналізмові ще з XVII ст. демократичної процедури "хабеас корпус"¹.

У теорії і практиці включення статей Загальної деклара­ції прав людини ООН 1948 р. виникло питання, якою мірою нова Конституція України рецептувала у своєму тексті від­повідні положення цього важливого міжнародного документа.

У процесі розробки нової Конституції України після про­голошення незалежності нашої держави одразу виникло кон­цептуальне питання: якій моделі закріплення положень Дек­ларації надати перевагу — типовій, відповідно до якої весь текст Декларації повинен увійти до змісту розділу II Консти­туції України, чи примірній, відповідно до якої, положення

¹ Див.: Конституційне право України: Підручник. — 2002. — С. 218—222.

-190-

.

Загальної декларації можна враховувати, виходячи з особли­востей даного історичного етапу розбудови держави.

За основу закріплення прав людини в Конституції Украї­ни 1996 р. взято другий варіант моделі — примірний. Про це свідчить зміст розділу II "Права, свободи та обов'язки люди­ни і громадянина", до якого включено відповідні статті, в яких переважно відображається зміст основних положень щодо прав людини, закріплених у Загальній декларації.

Аналізуючи зміст цього розділу, можна зробити висновок про те, що конкретні статті Декларації використано у Кон­ституції по-різному: текстуальне, вужче за змістом, ширше за змістом, семантичне, взагалі відсутні у повній логічній послідовності, нарешті, відповідно чи не відповідно до систе­ми прав і свобод людини, запровадженої у Конституції Украї­ни. Зрештою, важливим є питання щодо гарантії прав і сво­бод людини. Так, у статтях розділу II Конституції України є певна текстуальна тотожність із відповідними статями Дек­ларації. Наприклад, можна порівняти тексти 21, 27, 35 та ін­ших статей Конституції, які тотожні зі статтями 1, 3 та 18 Декларації.

Слід зазначити, що не всі положення Декларації увійшли до тексту відповідних статей розділу II Конституції України. Зокрема це стосується статей 24, 29, ЗО, 31, 32, 34, 36, 38, 40, 41, 43, 46, 51, 53, 54 та 62, до яких не включено як ок­ремі положення, так і певні важливі частини Декларації.

Такий висновок можна зробити, якщо порівняти зазначе­ні статті Конституції України з відповідними статтями Дек­ларації: 2, 3, 11, 12, 16, 17, 18, 19, 21, 22, 24, 26 та 27. За­гальна їх кількість становить 47 % від обсягу Декларації.

Отже, загальний обсяг прав і свобод, викладених у роз­ділі II Конституції, вужчий порівняно з Декларацією.

З другого боку, Конституція України розширила межі обсягу прав і свобод людини, викладених у Декларації. Це стосується, зокрема, положень статей 22, 23, 37, 40, 42, 44, 56, 57, 56, 59, 60, 61, 63 та 64 Конституції України (31 % від загальної кількості статей розділу II Конституції).

Положення деяких статей Декларації дістали своє за­кріплення не в одній, а у багатьох статтях Конституції Украї­ни. Так, ст. 12 Декларації відображена в статтях ЗО, 31, 32 та 51 Конституції.

У той же час у розділі II Конституції України взагалі не-

-191-

має деяких важливих статей, які є у Декларації, зокрема це стосується статей 6, 7 та 28.

Як правило зміст статей розділу II Конституції України має той самий смисловий, семантичний характер, що і статті Декларації.

Статті розділу II Конституції в цілому витримують логіку викладення, яку запроваджено у Загальній декларації.

Нарешті, щодо системи основних прав і свобод люди­ни, запровадженої у розділі II Конституції України. Вона не відповідає Декларації тому, що остання продекларувала осо­бисті (громадянські) права людини, лише торкнувшись ін­ших прав, які безпосередньо стосуються особистих прав лю­дини. Це зокрема, соціальні й економічні права (статті 22, 23, 24 та 25), соціально-культурні права (статті 26 і 27) та політичні права (статті 20 і 21 Декларації).

У Загальній декларації прав людини не містяться гарантії додержання прав людини. Звідси виникає питання: чи необ­хідно взагалі передбачати в Основному Законі держави такі гарантії та визначати гаранта цих прав?

Стосовно першого питання ми виходимо з того, що гаран­тами визначених у конституціях прав людини повинна бути са­ма людина, яка вміє і бажає захищати сама себе і свої права. Держава, безумовно, повинна всіляко сприяти цьому.

Що стосується другого питання, то, на наш погляд, будь-яка конституція не повинна мати гарантів (слід нагадати, що в історії конституційного розвитку було лише два гаранти Конституції і прав людини — Бааманде Франко в Іспанії та Шарль де Голль у Франції).

Вступаючи на посаду, будь-який Президент не може пе­редбачити, що може відбутися у державі і суспільстві за час його перебування при владі, а тому він об'єктивно не може бути гарантом прав людини.

Конституція має нести гарантії у собі самій, а гарантами Конституції мають бути, як зазначалося, самі громадяни.

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що питання, пов'я­зані з проблематикою прав людини, в нашому Основному Законі мають актуальне значення, їх розв'язання допоможе забезпечити відповідну практику, наповнити її демократич­ним змістом. Перспективи розвитку такої політики в суспіль­стві і державі багато в чому визначатимуть реальність нор-мозастосування та й самої Конституції.

-192-

¹

Глава V Форми народного волевиявлення