Законодавча функція Верховної Ради України

Законодавча функція парламенту України реалізується перш за все суб'єктами законодавчої ініціативи.

Відповідно до ст. 93 Конституції України право законо­давчої ініціативи у Верховній Раді України належить Прези­дентові України, народним депутатам України, Кабінету Мі­ністрів України і Національному банку України.

Законопроекти, визначені Президентом України як не­відкладні, Верховна Рада України розглядає позачергово.

Такі законопроекти мають бути терміново включені Вер­ховною Радою України до порядку денного її сесії і розгляну­ті у пріоритетному порядку — раніше від інших законо­проектів — на всіх стадіях законодавчого процесу відповідно до процедури, встановленої Конституцією України та Регла­ментом Верховної Ради України¹.

Див. Рішення Конституційного Суду України від 28 березня 2001 р. № 2 рп/2001 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положення ст. 93 Конституції України (справа про позачерговий розгляд законопроектів). Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. — 1997—2001. — Книга 2. — К.: Юрінком Інтер. — С. 355—357.

-335-

Проект закону проходить певні стадії, із сукупності яких складається законодавча процедура. Це такі стадії:

— розробка, внесення і відкликання законодавчих зако­нопроектів;

— підготовка та попередній розгляд законопроектів;

— розгляд законопроектів Верховною Радою;

— загальні положення щодо розгляду законопроектів;

— порядок розгляду законопроектів у першому читанні;

— порядок розгляду законопроектів у другому читанні;

— порядок розгляду законопроектів у третьому читанні;

— підписання та опублікування прийнятих законів;

— внесення змін і доповнень, скасування законів.

За ст. 94 Конституції України прийнятий Верховною Ра­дою закон підписує Голова Верховної Ради України і невід­кладно направляє його Президентові України.

Президент України протягом п'ятнадцяти днів після от­римання закону підписує його, беручи до виконання, та офі­ційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмоти­вованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

Про повторний розгляд законів, повернутих пропозиція­ми Президента України. Встановлена ч. 4 ст. 94 Конституції України вимога щодо повторного прийняття закону Верхов­ною Радою не менш як двома третинами від її конституцій­ного складу поширюється лише на закони та пропозиції Пре­зидента України, які повністю або частково відхилені. Ця вимога стосується і прийняття закону в цілому. У разі прий­няття парламентом закону після повторного розгляду з ура­хуванням пропозицій Президента глава держави зобов'яза­ний підписати та офіційно оприлюднити у десятиденний строк¹.

У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути під­писаний та офіційно оприлюднений.

¹ Див.: Рішення Конституційного Суду України від 7 липня 1998 р. № 11-рп/98 у справі щодо порядку голосування та повторного розгляду законопроектів Верховною Радою України. Конституційний Суд України. Рішення. Висновки. 1997—2001. — Книга 1. — С. 257—263.

-336-

Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома тре­тинами від її конституційного складу, Президент України зо­бов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протя­гом десяти днів.

Закон набирає чинності через десять днів з дня його офі­ційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим за­коном, але не раніше дня його опублікування.

Свої особливості має і прийняття рішень Верховною Ра­дою України за спеціальними процедурами.

Крім уже перелічених, до них належать затвердження Державного бюджету України і контроль за його виконанням.

Відповідно до ст. 95 Основного Закону бюджетна систе­ма України будується на засадах справедливого і неупере-дженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Виключно законом про Державний бюджет України ви­значаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Держава прагне до збалансованості бюджету України.

Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюдже­ту України мають бути оприлюднені.

Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період.

Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожно­го року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із про­ектом закону подається доповідь про хід виконання Держав­ного бюджету України поточного року (ст. 96 Конституції).

Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.

Поданий звіт має бути оприлюднений (ст. 97 Конституції).

Крім бюджету, за спеціальними процедурами відбувається:

— розгляд питань про воєнний і надзвичайний стан в Ук­раїні або окремих її місцевостях, про оголошення стану вій­ни тощо;

— надання згоди на обов'язковість міжнародних догово­рів України та їх денонсацію;

-337-

— розгляд питань про згоду Верховної Ради на притяг­нення до кримінальної відповідальності;

— розгляд питання про затримання чи арешт народного депутата України, затримання чи арешт судді, судді Консти­туційного Суду України;

— про порядок дострокового припинення повноважень народного депутата;

— розгляд питань про внесення змін до Конституції Ук­раїни.

На другому етапі розвитку парламентаризму в Україні законодавча функція відіграє особливо важливу роль. Це по­яснюється тим, що, з одного боку, необхідна міцна правова база для підтримки економічних реформ, які проводяться в Україні, особливо після прийняття Конституції, з другого — необхідно враховувати й ту обставину, що головним обов'яз­ком держави згідно зі ст. З Основного Закону є забезпечен­ня прав і свобод особи. Слід також підкреслити, що прийнят­тя нової Конституції спонукає законодавчий орган значно активніше приводити у відповідність з нею весь масив зако­нодавства, прийнятий раніше.

Необхідно зазначити, що з 1937 по 1990 рр. Верховна Рада УРСР прийняла близько 150 законів. У період же з 1990 по 2002 рр. прийнято близько 2500 законів. Як оцінити цю динаміку — позитивно чи негативно?

З цієї кількості законів лише 43% від згаданої кількості вносять зміни до відповідних чинних на цей час законодав­чих актів. Разом з тим слід зазначити, що в законодавчій системі України нині діє 75 законів, а також кодекси колиш­ньої УРСР зокрема, Кримінально-процесуальний (1960 р.), Цивільний процесуальний (1963 р.), Виправно-трудовий ко­декс (1970 р.), Кодекс законів про працю (1971 р.), Житло­вий кодекс (1983 р.).

Потребують приведення у відповідність з Конституцією України 1996 р. і кодекси, прийняті за роки незалежності країни: Арбітражний процесуальний кодекс (1991 р.), Повіт­ряний кодекс (1993 р.), кодекс Про надра (1995 р.), Водний кодекс (1995 р.), Кодекс торговельного мореплавства (1995 р.), а також Основи законодавства про культуру (1992 р.), та про охорону здоров'я (1992 р.) та ін.

Зазначимо, що за період 2001—2002 рр. прийнято такі важливі кодекси^ як Кримінальний, Земельний, Бюджетний,

Цивільний, Сімейний та ін. Якщо розглянути весь законодав­чий масив з точку зору пріоритетності правового регулюван­ня, то можна дійти висновку, що найбільше законів регулю­ють відносини економічної, фінансово-бюджетної сфер і державного будівництва, ратифікації міжнародних конвен­цій, договорів, угод тощо.

Найменше законів стосуються питань соціального захис­ту, охорони здоров'я тощо (всього близько 20)¹.

Одночасно слід відзначити, що до цього часу не набули чинності або не приведені у відповідність з Конституцією та­кі базові найважливіші закони, як "Про всеукраїнський та місцеві референдуми" (1991 р.), "Про Кабінет Міністрів Ук­раїни", "Про адміністративно-територіальний устрій Украї­ни" тощо.

Виникає закономірне запитання: скільки часу необхідно парламенту України, щоб прийняти ці закони. Адже розгляд у Верховній Раді лише Цивільного кодексу тривав майже 5 років. Цілком зрозуміло прагнення Верховної Ради Украї­ни активізувати законодавчу діяльність для вирішення за­значених завдань. Виникають певні сумніви щодо значного збільшення кількості законів порівняно з постановами, адже останні теж нормативно-правові акти.

Між тим комітети парламенту готують і пропонують до розгляду на сесіях саме закони. Так, наприклад, Комітет з питань економічної політики, управління народним господар­ством, власності і інвестицій підготував на останню сесію 2002 р. 40 законопроектів, Комітет з питань соціальної полі­тики — 24 законопроекти. Якщо кожний з 23 комітетів Вер­ховної Ради підготував таку кількість проектів законодавчих актів, то лише на останню сесію їх налічувалося близько 700. Всього ж, як зазначив Голова Верховної Ради України ї. С. Плющ на засіданні 4 квітня 2002 р., за весь період ро­боти парламенту минулого скликання було розроблено 3000 законопроектів, а прийнято 1000 законів. Це може призвес­ти до своєрідної гігантоманії законів, зважаючи на те, що до багатьох з них вносяться зміни, доповнення на підставі за­стосування знову ж таки такої форми правових актів, як за­кон. Тому на порядку денному стоїть важливе першорядне

Див.: Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і прак­тики. Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. — К., 1999. — С. 1519.

-338-

-339-

завдання — збалансувати закони і постанови Верховної Ра­ди для розв'язання відповідних питань на підставі розробки критеріїв, відповідно до яких можна досягти такої збалансо­ваності.

До речі, у багатьох країнах за сесію приймається лише 3—4 закони, серед яких і бюджет.

Потребує вдосконалення і якість законів. Багато з них походять на посадові інструкції обсягом 90—100 сторінок. Мабуть, доцільніше було б прийняти законодавчий акт, у якому було викладено лише основні положення, а деталіза­ція їх здійснювалася б на підставі постанов.

1, Контрольна функція Верховної Ради України

Не меншого значення для подальшого розвитку парла­ментаризму в Україні має вдосконалення контрольної функ­ції Верховної Ради України. На жаль, Конституція України визначає лише основні форми здійснення контрольної функ­ції Верховної Ради України: парламентський контроль у ме­жах, визначених Конституцією (п. 33 ст. 85); контроль за виконанням Державного бюджету України (п. 4 ст. 85); контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України відповід­но до Конституції (п. 13 ст. 85); контроль щодо Автономної Республіки Крим (п. 28 ст. 85); заслуховування щорічних до­повідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини (п. 17 ст. 85); прийняття рішення Верховною Радою про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України (п. 34 ст. 85 Конституції).

Між тим згідно з розділом VI "Парламентський контроль Верховної Ради України" Регламенту Верховної Ради парла­мент відповідно до встановлених Конституцією повноважень безпосередньо або через свої органи здійснює контроль за забезпеченням конституційних прав, свобод та обов'язків громадян України, додержанням законів та інших актів, які вона приймає, за виконанням загальнодержавних програм, а також за посадовими особами, яких вона обирає, призначає або затверджує.

-340-

Щодо здійснення контролю з боку комітетів, то конт­рольні функції цих органів парламенту з достатньою повно­тою не закріплені в Законі про ці органи, який не приведе­ний у відповідність з новою Конституцією.

При цьому контрольна функція є дієвою тоді, коли вона здійснюється у межах конституційної законності. Між тим у деяких випадках помітне прагнення парламенту підмінити законність принципом доцільності.

Безумовно, не всі проблеми подальшого розвитку парла­ментаризму в Україні визначені. Адже Україна — молода держава, і вона лише опановує ази становлення парламента­ризму, для її сучасної політичної системи характерне винек-нення багатьох нових явищ і інститутів (розвиток системи політичних партій; посилення значення виборів, референду­му, масового електорату; зміна у статусі депутата і зростан­ня його залежності від партій; поява, поряд з пресою, інших засобів масової інформації тощо).

Значно розширюються підходи до аналізу взаємовідносин основних конституційно-правових інститутів з більш широ­кою категорією — системою правління. Це дає можливість говорити про парламентаризм у широкому розумінні, розгля­даючи роль парламенту в політичній системі, в його взаємо­відносинах із суспільством та його інститутами. У такому ро­зумінні парламентаризм є там, де парламент відіграє істотну роль у функціонуванні всього механізму політичної влади.

Щодо вимоги здійснення контролю за посадовими особа­ми, яких Верховна Рада обирає, призначає та затверджує, то це положення Регламенту взагалі не виконується або вико­нується частково. Між тим воно стосується конкретних по­садових осіб: Голови рахункової палати (п. 16 ст. 85), Голо­ви Національного банку України (п. 18 ст. 85), Голови Антимонопольного комітету, Голови Фонду державного май­на, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлен­ня України (п. 24 ст. 85), суддів, які обираються Верховною Радою України (п. 27 ст. 85 Конституції).

Стосовно останніх взагалі незрозуміле, чому парламент обирає суддів, а контроль за їх діяльністю здійснює Вища ра­да юстиції, правовий статус якої не визначає, до якої гілки влади належить цей орган, адже крім суддів та інших пред­ставників правосуддя до його складу чомусь входить Міністр юстиції — представник виконавчої влади.

-341-

Як уже зазначалося, подальший розвиток парламента­ризму в Україні неможливий без докорінного підвищення ро­лі та значення конституційної законності у процесі функціо­нування Верховної Ради України.

На жаль, факти недодержання законності непоодинокі у процесі діяльності Верховної Ради України. Зокрема, вони виявляються в тому, що закони, які приймаються, у деяких випадках не відповідають Конституції. Верховна Рада не реа­гує і на порушення Конституції з боку Кабінету Міністрів, коли постанови, які приймає цей орган, порушують поло­ження закону, прийнятого з того ж питання. У процесі розробки нового Регламенту Верховної Ради спостерігалися непоодинокі випадки, коли статті цього документа не відпо­відали відповідним статтям Основного Закону.

Таке становище пояснюється багатьма причинами, ос­новним з яких є: недостатньо професійний з точки зору фа­хової юридичної підготовки, склад парламенту; недостатня парламентська культура тощо.

Відносно новою формою роботи Верховної Ради України є парламентські слухання.

Парламентські слухання — форма парламентського контролю за реалізацією Конституції, законів України та ок­ремих їх положень, а також може бути формою попередньо­го розгляду та обговорення важливих загальнодержавних проблем, шляхів їх розв'язання і законодавчого забезпечен­ня. Метою парламентських слухань є доведення до відома Верховної Ради стану впровадження в дію Конституції і за­конів України та вироблення і прийняття рішень рекоменда­ційного або обов'язкового характеру з питання, що заслухо­вувалось парламентом.

Парламентські слухання проводяться за ініціативою, не менш як однієї п'ятої депутатів від конституційного складу Верховної Ради або за пропозицією не менше трьох коміте­тів Верховної Ради.

Ініціативна група депутатів або комітетів подає на ім'я Голови Верховної Ради назву теми парламентського слухан­ня, обрунтування доцільності проведення такого слухання, аналіз стану проблеми та проект рекомендацій учасників парламентського слухання, в якому мають бути викладені обрунтовані пропозиції щодо розв'язання проблеми.

-342-

г

, і

Голова Верховної Ради інформує Верховну Раду про по­дання на парламентське слухання. За пропозицією Голови Верховної Ради парламент визначає час проведення слухан­ня, але не раніше ніж за місяць з дня його призначення.

Депутати не пізніше ніж за 3 тижні до дня парламент­ського слухання одержують матеріали слухання. Письмові пропозиції депутатів щодо прийняття парламентом рішення за наслідками слухання подаються Голові Верховної Ради за 10 днів до його початку. Всі подані пропозиції розповсюджу­ються серед учасників слухання за 5 днів до його початку.

За наслідками парламентського слухання Верховна Рада приймає постанову, яка має рекомендаційний характер і по­винна містити конкретні пропозиції щодо законодавчого та організаційного розв'язання питання.

У разі потреби Верховна Рада приймає постанову про проведення додаткової наукової, економічної, фінансової, правової експертизи проекту рекомендацій, у якій визначає строк повторного парламентського слухання.

Парламентський контроль здійснюється за виконанням програми діяльності уряду шляхом проведення Дня Уряду України, а також з питання відповідальності Кабінету Мі­ністрів України. Контрольні повноваження заслуховуються щодо Автономної Республіки Крим, зокрема це стосується дострокового припинення повноважень Верховної Ради авто­номії відповідно до п. 28 ст. 85 Конституції України.

Згідно з п. 35 ст. 85, п. 5 ст. 88 Конституції України Вер­ховна Рада України та її Голова призначає на посаду та звільняє з посади керівника апарату Верховної Ради Украї­ни; затверджує кошторис парламенту та структуру його апа­рату, організовує його роботу.

Відповідно до постанов Верховної Ради України "Про структуру апарату Верховної Ради України" від 20 квітня 2000 р. та "Про кошторис видатків Верховної Ради України на 2000 р. від 20 квітня 2000 р." апарат парламенту має таку структуру:

керівництво апарату;

секретаріати: Голови Верховної Ради України; Першого заступника Голови Верховної Ради України; заступника Го­лови Верховної Ради України;

головні управління: науково-експертне управління; юри­дичне; документального забезпечення; організаційне;

-343-

управління: комп'ютеризованих систем; по зв'язках з місцевими органами влади та органами місцевого самовряду­вання; забезпечення міжпарламентських зв'язків; кадрів;

відділи: зв'язків з органами правосудця; обслуговування пленарних засідань Верховної Ради України; з питань звер­нень громадян; Перший відділ; Сектор мобілізаційної роботи.

Народний депутат України

Конституційно-правовий статус народного депутата Ук­раїни визначений Конституцією та Законом України "Про статус народного депутата" від 22 березня 2001 р., і являє собою сукупність його прав, обов'язків і відповідальності.

Народним депутатом України є обраний відповідно до За­кону України "Про вибори народних депутатів України" представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повнова­жень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 78 Конституції України народний депу­тат здійснює свої повноваження на постійній основі.

При виконанні своїх повноважень він керується Консти­туцією, законами України та загальновизнаними нормами моралі.

У свою чергу держава гарантує народному депутату за­безпечення необхідними умовами для здійснення ним депу­татських повноважень.

За ст. 78 Конституції України народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з інши­ми видами діяльності встановлені у ст. З Закону України "Про статус народного депутата України".

Так, народний депутат не має права:

— бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади;

— мати інший представницький мандат чи одночасно бу­ти на державній службі;

— обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; •— займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною

роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої

-344-

г

діяльності, а також медичної практики у вільний від вико­нання обов'язків народного депутата час;

— залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяль­ністю;

— входити до складу керівництва, правління чи ради під­приємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку.

Як уже зазначалося, згідно зі ст. 81 Конституції України, повноваження народного депутата можуть бути припинені достроково на підставі визначених в Основному Законі об­ставин.

Закон України "Про статус народного депутата України" у ст. 5 визначає процедуру порядку дострокового припинен­ня повноважень народного депутата України.

Зокрема, рішення про дострокове припинення повнова­жень народного депутата приймається у десятиденний строк за поданням комітету, до компетенції якого входять питання депутатської етики, більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутат­ського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата припиняються достроково на підставі за­кону за рішенням суду.

Комітет, до компетенції якого входять питання депутат­ської етики, розглядає відповідні матеріали і подає висновок Голові Верховної Ради України, який у десятиденний строк звертається до суду або повертає матеріали комітету з об­грунтуванням відмови у зверненні до суду.

Комітет, до компетенції якого входять питання депутат­ської етики, у разі повернення Головою Верховної Ради Ук­раїни матеріалів з обгрунтуванням відмови у зверненні до ^СУДУ. розглядає їх і у разі незгоди з ними, вносить пропози­цію про розгляд цього питання на засіданні Верховної Ради України.

За рішенням Верховної Ради України Голова Верховної Ради зобов'язаний звернутися до суду для розв'язання пи­тання про дострокове припинення повноважень такого на­родного депутата.

У разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до Конституції України повнова-

- 345 ч

ження народних депутатів припиняються з моменту відкрит­тя першого засідання Верховної Ради України нового скли­кання.

Основними формами діяльності народного депутата Ук­раїни є участь у роботі пленарних засідань Верховної Ради, робота в комітетах і комісіях, а також робота у виборчих ок­ругах з виборцями.

Щодо діяльності народного депутата у Верховній Ра­ді України. Народний депутат у порядку, встановленому за­коном:

— бере участь у засіданнях Верховної Ради України, у роботі депутатських фракцій (груп);

— бере участь у роботі комітетів, тимчасових спеціаль­них комісій, тимчасових слідчих комісій, утворених Верхов­ною Радою України;

— виконує доручення Верховної Ради України та її органів;

— бере участь у роботі над законопроектами, іншими ак­тами Верховної Ради України;

— бере участь у парламентських слуханнях;

— звертається із депутатським запитом або депутат­ським зверненням до Президента України, органів Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня, а також до керівників підприємств, установ та організа­цій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування та форм власності у порядку, передбачено­му цим Законом і Законом України "Про Регламент Верхов­ної Ради України".

При визначенні взаємовідносин народних депутатів з ви­борцями слід виходити з такого. Депутат, на підставі виборів дістає від виборців так званий вільний мандат. На його під­ставі він розглядається як представник народу (нації), а не виборчого округу, від якого він був обраний.

Це означає, що при здійсненні своїх функцій він зобов'я­заний враховувати не волю окремих груп або осіб, а загальні інтереси нації, всього суспільства.

При цьому народний депутат не пов'язаний так званим імперативним мандатом, характерним для періоду існування СРСР, згідно з яким депутат підтримував постійний зв'язок зі своїми виборцями, накази яких він мав виконувати, і в будь-який час міг бути відкликаний виборцями на підставі

- 346 -

законодавства про відкликання народного депутата Верхов­ної Ради СРСР, Верховних Рад союзних республік, в тому числі і УРСР.

Саме тому народний депутат України не може бути від­кликаний виборцями.

Конституції країн світу забороняють імперативні манда­ти. Кожний член парламенту, як зазначається у ст. 67 Кон­ституції Італії, представляє націю і не може бути пов'язаний імперативним мандатом при виконанні своїх функцій.

"Будь-який імперативний мандат є недійсним", — запи­сано у Конституції Франції (ст. 27).

Це стосується і пострадянських конституцій Казахстану (ст. 67), Вірменії (ст. 66) та ін. Вільний мандат означає та­кож, що депутати парламенту не можуть бути достроково відкликані виборцями, оскільки це право пов'язано з імпера­тивним мандатом.

Проте, це не означає відсутність зв'язків народних депу­татів з виборцями.

Цим шляхом пішло і законодавство України.

Депутат підтримує постійні контакти зі своїм виборчим округом, виборцями, з місцевими організаціями партій.

Депутат пов'язаний також з партією, від якої він обраний.

Саме тому серед календарного плану сесій, крім роботи депутата у Верховній Раді, комітетах і комісіях, виділяється час для роботи депутата не лише у своєму виборчому окрузі, а й за його межами, як представника народу України.

Відповідно до ст. 7 Закону народний депутат постійно підтримує зв'язки з виборцями у порядку, встановленому за­коном.

Народні депутати, обрані по одномандатних виборчих ок­ругах, зобов'язані підтримувати зв'язок з виборцями своїх округів, а депутати, обрані по багатомандатному загально­державному виборчому окрузі, здійснюють зв'язок з ви­борцями, які мешкають на території України, у порядку пер­сонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до Закону.

Згідно з Законом народний депутат розглядає звернення виборців, а також від підприємств, установ, організацій, ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, вживає заходів для реалізації їх пропо-

-347-

зицій і законних вимог, інформує виборців про свою депутат­ську діяльність під час особистих зустрічей з ними та через засоби масової інформації.

Народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед Українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України.

У своїй діяльності народний депутат повинен дотримува­тися загальновизнаних норм моралі; завжди зберігати влас­ну гідність, поважати честь і гідність інших народних депу­татів, службових та посадових осіб і громадян; утримуватись від дій, заяв та вчинків, що компрометують його самого, ви­борців, Верховну Раду України,

Закон визначає, що неприпустимим.є використання на­родним депутатом свого депутатського мандата всупереч за­гальновизнаним нормам моралі, правам і свободам людини і громадянина, законним інтересам суспільства і держави.

Народний депутат не повинен використовувати депутат­ський мандат в особистих, зокрема корисливих, цілях.

Закон України "Про статус народного депутата України" визначає в окремому розділі права народного депутата. При цьому виділяються загальні положення щодо його прав у Вер­ховній Раді України, в її органах, депутатських об'єднаннях.

Відповідно до Загальних положень народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядають­ся на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано.

Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос.

Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.

Він реалізує на засіданнях Верховної Ради України та в роботі її органів надані йому права відповідно до Конститу­ції, Закону України "Про статус народного депутата Украї­ни" та інших законів України.

Народний депутат бере особисту участь у засіданнях Верховної Ради України чи її органів, до складу яких його обрано.

При опрацюванні і прийнятті законопроектів, постанов та інших актів Верховної Ради України поправки, пропозиції та зауваження, внесені народним депутатом, розглядаються

-348-

\

і за ними приймаються рішення щодо їх врахування чи від­хилення.

Права народного депутата України визначаються:

на пленарних засіданнях:

— щодо об'єднання у депутатські фракції (групи); в органах Верховної Ради:

— щодо взаємовідносин з органами державної влади, ор­ганами місцевого самоврядування, підприємствами, устано­вами та організаціями, об'єднаннями громадян України та іноземних держав;

— щодо взаємовідносин із засобами масової інформації, права на забезпечення інформацією та на її використання.

Окремо слід зупинитися на праві законодавчої ініціативи депутата та на здійсненні ним контрольної функції Верховної Ради України.

Згідно зі ст. 12 Закону народний депутат має право зако­нодавчої ініціативи, яке реалізується у формі внесення до Верховної Ради України:

законопроекту;

проекту постанови;

іншої законодавчої пропозиції.

Порядок внесення законопроекту, проекту постанови чи іншої законодавчої пропозиції на розгляд Верховної Ради Ук­раїни та порядок їх розгляду визначається Законом України "Про Регламент Верховної Ради України".

Народний депутат також має право на депутатське звер­нення до органів державної влади та органів місцевого само­врядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, уста­нов і організацій незалежно від форм власності та підпорядкування, об'єднань громадян з питань, пов'язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді поруше­них ним питань.

Депутатське звернення — викладена в письмовій фор­мі пропозиція народного депутата, звернена до органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, їх поса­дових осіб, керівників підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, здійснити певні дії, дати офіційне роз'­яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх ком­петенції.

-349-

Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ та органі­зацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення, зобов'язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі не­можливості розглянути звернення народного депутата у ви­значений строк його повідомляють про це офіційним листом, в якому викладено причини продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати ЗО днів з моменту його одержання.

Народний депутат, який направив звернення, може бути присутній при його розгляді, про що він повідомляє відповід­ний орган державної влади, орган місцевого самоврядуван­ня, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та ор­ганізацій, об'єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звер­нення народного депутата, зобов'язана завчасно, але не піз­ніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгляду звернення.

Вмотивована відповідь на депутатське звернення має бу­ти надіслана народному депутату не пізніше як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом держав­ної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівника підприємства, установи та органі­зації, об'єднання громадян (ст. 16 Закону).

На підставі ст. 86 Конституції України народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України зверну­тися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабі­нету Міністрів України, до керівників інших органів держав­ної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування І форм власності. Керівники органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, підприємств, установ та орга­нізацій зобов'язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.

- 350 -

Закон деталізує цю конституційну норму. Згідно зі ст. 15 Закону народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів Ук­раїни, до керівників інших органів державної влади та орга­нів місцевого самоврядування, а також до керівників підпри­ємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Мі­ністрів України, до керівників інших органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування, а також до керівни­ків підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їхньої компетенції.

Депутатський запит вноситься у письмовій формі народ­ним депутатом, а у'випадку, передбаченому п. 34 ч. 1 ст. 85 Конституції України, також на вимогу групи народних депу­татів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.

Верховна Рада України приймає рішення про направлен­ня депутатського запиту відповідному органові або посадовій особі, до яких його звернуто, більшістю від її конституційно­го складу.

Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо під­тримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідоми­ти народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший встановлений Верховною Радою України строк.

Якщо запит з об'єктивних причин зазначені особи, до яких звернуто запит, не можуть розглянути у встановлений строк, вони зобов'язані письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народ­них депутатів, комітет Верховної Ради України, які внесли запит, і запропонувати інший строк, який не повинен пере­вищувати одного місяця після одержання запиту.

Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу держав­ної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій. На вимогу народного депутата керів­ник органу державної влади чи органу місцевого самовряду­вання, підприємства, установи та організації, якому адресо­вано запит, зо