Історія становлення і розвитку Конституції

До останнього часу вважалося, що термін "конституція" походить від латинського сопзШІШо — установа, установ­лення, устрій. Між тим, походження самого терміна "сопзіі- іиііо" точно не встановлено. Можливо, він походить від тех­нічного обороту — геіриЬІісит сопзШиіге, яким починалися акти римських імператорів.

Поряд з терміном "сопзШиііо" на початкових етапах ста­новлення конституції застосовувалося найменування Іех їип-гіаіепіаіез (основний закон).

У працях учених колишнього Радянського Союзу майже одностайно проводилася думка про те, що конституція влас­тива державам лише у період становлення буржуазного су­спільства. Проте більш уважне вивчення історії політичних вчень спростовує цей висновок.

Зокрема, у працях Платона і Арістотеля міститься багато елементів змісту конституції. Це, наприклад, стосується пи­тань належності влади певним верствам населення, механіз­му її здійснення; форм державного устрою; форм правління. Арістотель, узагальнивши досвід більшості міст Стародав­ньої Греції, на цій основі по суті підготував нормативний акт, багато в чому подібний до чинних конституцій.

Елементи конституційності можна також знайти в наста­новах та указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерел права.

Нарешті, в деяких феодальних державах можна знайти окремі елементи майбутніх конституцій, які містилися у хар­тіях, що являли собою компроміс між королівською владою

-61-

і мешканцями вільних міст, що виявилося у закріпленні у відповідних актах повноважень цих міст.

Прикладом таких хартій були так зване магдебурзьке право, яке протягом XIII—XVIII ст. поширювалося на Пів­денну Європу, зокрема й на Україну, і любекське право, яке використовували країни Північної Європи. Мешканці віль­них міст здобували це право від князів, гетьманів.

В Україні протягом XVI—XV ст. магдебурзьке право здо­були такі міста, як Володимир-Волинський, Санок, Львів, Дубно, Кременець, Вінниця, Житомир, Бердичів, Звениго-родка, Овруч, Стародуб, Чернігів, Полтава, Гадяч, Глухів, Лубни, Ніжин та Козелець. Києву магдебурзьке право було надано у 1497 р., і воно проіснувало до 1835 р., в якому Ми­кола І скасував його.

Відповідно до магдебурзького права міста звільнялися від управління феодалів. Воно закріплювало права та обов'язки основних верств мешканців міст (купців, міщан, ремісників), встановлювало порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування, суду, купецьких об'єднань і цехів.

Ідея створення конституції виникла в Англії у ХНІ ст. Важливим етапом у передісторії становлення конституції як основного закону держави стали конституційні акти, які бу­ло прийнято в Англії у XVII ст.: Хабеас Корпус (акт 1679 р.) та Білль про права 1688 р., а також конституційні акти, прийняті у період англійської буржуазної революції (1640— 1658), зокрема "Форма правління Англії, Шотландії, Ірландії та володіннями, які їм належать. Знаряддя управління" (1653 р.). У цих актах встановлювалися основи побудови ви­щих органів держави, їх компетенція, принципи виборчого права та основи законодавства про релігію.

Проте, незважаючи на зазначені елементи конституціо­налізму, ні феодальний, ні рабовласницький лад не знали конституції як кодифікованого основного закону держави. Становлення і розквіт конституціоналізму належить до кінця XVIII — початку XIX ст., що безпосередньо пов'язано з пе­ріодом становлення буржуазних держав і законодавчим за­кріпленням основних принципів буржуазної демократії і за­конності (представницька форма правління, громадянські права особи тощо). Поява конституцій у цей період пов'яза­на з тим, що інтереси буржуазії, яка прийшла до влади, були поєднані з вимогами знищення віджилих феодальних відно-

-62-

син, які гальмували суспільний розвиток, і в той же час по­ставили на порядок денний питання про особливу правову форму закріплення завоювань буржуазії. Такою і була кон­ституція — основний закон держави.

Оцінюючи перші конституції, слід відзначити їх прогре­сивний порівняно з феодальним законодавством характер, оскільки вони закріпили принципи народного суверенітету, поділу державної влади, демократичні свободи громадян, за­конності, республіканської форми правління — принципи, які обґрунтовували представники теорії природного права Г. Гроцій, Т. Гобс, Дж. Локк, а також французькі енциклопе­дисти XVIII ст. Вольтер, III.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро та інші. На основі їхніх праць було створено основ­ні теорії прав людини, згідно з якими кожна людина має пра­во бути вільною, брати участь у громадському і державному житті.

Ідеї представників теорії природного права та енциклопе­дистів дістали своє матеріальне закріплення у Декларації прав людини і громадянина, яка була прийнята Установчими зборами Франції 4 серпня 1789 р. У ст. 2 Декларації, зокре­ма, було зазначено: "Метою будь-якої спілки є збереження природних і невід'ємних прав людини. Права ці суть: свобо­да, власність, безпека і опір гнобленню".

"Найпершим станом, який набувається людиною від при­роди і який оцінюється ним більше за всі блага, що можуть випасти на його долю, — зазначав енциклопедист Жокур, — є стан свободи. Він не може обміняти її ні на що інше, ні продати, ні загубити, оскільки за природою всі люди наро­джуються вільними, тобто не підпорядковані владі будь-яко­го пана, і ніхто не має права власності над ним.

Маючи свободу всі люди за законами самої природи во­лодіють правом робити все, що здається їм найкращим, на свій розсуд, вирішувати, що їм робити, і розпоряджатися своїм майном, якщо все це не суперечить законам правління, яким вони підпорядковані"¹.

Підсумовуючи ці положення, Жокур обґрунтовує об'єк­тивну необхідність появи конституції, як закону, завданням

Див.: Люди. Время. Идеи. Осадная башня штурмующих небо / / Из-

І!Іоп^{НЬІе тексти из} Великой французской знциклопедии XVIII века. — Л., ІУ80. — С. 157.

-63-

якого є захист людини. Зокрема, він зазначав: "У стані при­роди, звичайно, люди народжуються вільними, але вони не можуть такими залишатися; суспільство спонукає їх нищити цю вільність і вони не можуть здобути її знову інакше, як за

допомогою закону"¹.

Обґрунтовуючи природні права людини як основу кон­ституції, представники теорії природного права і французькі енциклопедисти в той час визнавали основним з цих прав — право кожного володіти особистою власністю. При цьому, на жаль, виникала нерозв'язна суперечність: з одного боку, проголошувалася рівність усіх людей, а з другого — закріп­лювалося право на приватну власність, що неминуче призво­дило до фактичної нерівності людей.

Вважається, що першою конституцією у світі була Кон­ституція СІЛА, яку було прийнято у 1787 р. і створення якої пов'язують з "батьками"-засновниками США.

Відомо, що цей Основний Закон було підготовлено на підставі таких конституційних актів штатів цієї держави: Декларації прав Віргінії (1776), Білля про права Пенсільванії (1776), Акта щодо віротерпимості Конектікуту (1784), Кон­ституції Массачусетсу (1780), Конституції Північної Каролі-ни (1776), Білля про права Нью-Гемпширу (1766), Конститу­ції Меріленду (1776). Відповідні конституційні норми були також прийняті в штатах Нью-Йорк, Південна Кароліна, Нью-Джерсі, Джорджія (1776—1780).;

Ось чому проект Конституції США був розроблений! установчими зборами штатів, а потім ратифікований консти-1 туційними конвентами штатів.

Як відомо, перша спроба створення конституції в ЄвроІ * належить гетьманові України в еміграції Пилипу Орлик (1710—1742). Він є автором Пактів і Конституції прав вольностей Запорізького війська, тексти яких було оголоїщ но 5 квітня 1710 р. на урочистих зборах з приводу обранні його гетьманом.;|

16 статей Конституції передбачали встановлення нацй кального суверенітету і визначення кордонів Українські держави, забезпечення демократичних прав людини, визш

Див.: Люди. Время. Идеи. Осадная башня штурмующих небо / / 1 бранньїе тексти из Великой французской знциклопедии XVIII века. — • 1980. — С. 162.

-64-

ня непорушності складових чинників правового суспільства, а саме — єдності і взаємодії законодавчої (виборна Гене­ральна рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна стар­шина і обрані представники від кожного полку, бо "самодер-жавіє Гетьманському уряду непрелично") та судової влади, яка підзвітна і контрольована. Цим були вироблені незнані ще в Європі демократичні засади суспільного життя.

Конституція Пилипа Орлика має дві частини: деклара­тивну та власне суспільний договір (16 пунктів). У преамбу­лі до Конституції зазначається, що вона складена, щоб запо­бігти монархічнм самодержавним замахам гетьманів. У ряді статей йдеться про встановлення парламентської республі­ки, в якій має постати загальне виборче право, виборність усіх цивільних і військових посад і принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Які ж джерела лежать в основі цього конституційного ак­та? Слід взяти до уваги, що суспільно-політична думка Євро­пи того часу вже мала теорію парламентаризму, її теорети­ком був Дж. Локк. Можна лише припустити, що Пилип Орлик, навчаючись у Києво-Могилянському коледжі, був знайомий з його творами. До того ж місто Бендери, де пере­бував І. Мазепа і Карл XII після 1708 р., було своєрідним Вавілоном мов і націй того часу. Мабуть, там була належна література. Отже, наявність козацького парламенту обмежу­вала гетьманську владу на користь старшинської аристокра­тії. Конституція на той час була маніфестом державної волі українського народу.

На жаль, положення цієї Конституції не набрали чинно­сті але формально вона діяла на Правобережній Україні до 1714р.

Офіційно першими конституціями у світі були також конституція США (1787 р.), а також конституції Франції і Польщі (1791). Основні закони цих держав визначили бага-^то рис, які характеризують конституції світу і донині.

Розквіт конституціоналізму настав у XVIII ст. У 1831 р. була прийнята конституція Бельгії, в 1848 р. — конституції Німеччини, Швейцарії, Італії, Голландії та Данії. У другій по-д°^вині XIX ст. прийнято конституції у ряді країн Латинської меи

д т. принято конституці у ряді країн Латинської

мерики (Венесуела, Мексика, Чилі), у Новій Зеландії та Канаді.

-65-

В історії нашої Вітчизни доля Конституції відображає за­гальну долю її народу. Будучи до 1917 р. у складі Росії, Ук­раїна разом з нею пройшла нелегкий і трагічний шлях ста­новлення конституційного ладу. Як у Росії, так і в Україні до 1917—1918 рр. так і не був прийнятий закон, який мав наз­ву "конституція".

Перші спроби створення конституції у Росії належать де­кабристам П. І. Пестелю і М. М. Муравйову.

П. І. Пестель — автор "Руської правди". Основні поло­ження проекту конституції були такі: знищення кріпосного права, станового ладу; впровадження унітарної республіки, як форми державного устрою; визнання рівності всіх грома­дян перед законом; закріплення громадянських свобод; від­сутність виборчих цензів; конфіскація великих латифундій;

наділення селян землею.

Конституція М. М. Муравйова — це проект державного устрою Росії, розроблений у 1821—1825 рр. поміркованою частиною декабристів. Проект передбачав: впровадження за формою правління конституційної монархії; федерації облас­тей; проголошення громадянської рівноправності; свободи; слова, друку; звільнення селян при збереженні помісного]

землеволодіння.

На жаль, для простого народу конституція уявлялася

щось важливе, бажане, але чуже, яке не можна застосува-

у побуті, далеке і нереальне. Так, на Сенатській площі у П(

тербурзі у 1825 р. солдати бунтівних полків, які не розумілі

що таке конституція, кричали: "Хай живе Костянтин" (за

коном про престолонаслідування він повинен був зайняі

престол замість Миколи 1) та його дружина Конституція!".

В Росії з середини XIX ст., особливо в період царюванні

Олександра II — царя-реформатора, реально почався прощ

становлення конституційного ладу. І хоч така форма парлі

ментаризму, як Державна дума, з'явилася після революї

1905—1906 рр., вже у 60-х рр. минулого століття було З

кладено три великі блоки реальних конституційних ряд

Це, по-перше, правове закріплення волі селян; по-друге,

тономне муніципальне самоврядування (земство); і по-тр

демократична судова система.

Серйозна конструктивна праця з підготовки констиі вилилася наприкінці царювання Олександра II у пері конституційний проект — Конституцію Моріс-Мелікова.'-1

- 66 -

ператор своєю владою мав намір дарувати країні виборний парламент, який обмежував його ж владу. Проте екстреміс­ти бомбою обірвали життя царя за три дні до підписання ма­ніфесту про запровадження конституційного ладу у Росії, що призвело до наступу реакції. На її тлі пробив собі шлях марксизм з головною доктриною не конституції, а диктатури пролетаріату.

Проте, окремі конституційні положення, закріплені у ма­ніфестах 1905 р. і 23 квітня 1906 р., були одягнені у форму Конституції під назвою "Основні Закони", автором яких був С, Ю. Вітте.

Оцінюючи цей закон, П. А. Столипін відзначав: "За во­лею монарха Вітчизна наша повинна перетворитися на дер­жаву правову, щоб обов'язки і права підданих визначалися писаним законом, а не волею окремих осіб". При цьому він попереджав: "Навіть бажані заходи, але такі, які проводять­ся шляхом сумнівної законності, е повернення до минулого. Наш історичний гріх: неповага до ідеї права, до непорушно­сті закону. Не зустрічаючи протидії, такі заходи мають тен­денцію повторюватися"¹.

На жаль, вбивство П. А. Столипіна, а потім Жовтневий переворот 1917 р. перешкодили подальшому розвиткові кон­ституційного ладу у Росії та в Україні.

Побудова конституційного ладу в Україні почалася у 1917 р. Вже І Універсал Української Центральної Ради "До Українського народу на Україні й поза Україною", прийня­тий 10 червня 1917 р., проголосив Україну вільною, закріпив демократичну виборчу систему.

Період відродження національної української держави (1917—1920) позначений появою значної кількості консти­туційно-правових актів, які передбачали певні варіанти орга­нізації державної влади в Україні. До них слід віднести НІ Універсал Української Центральної Ради від 7 листопада 1917 р.

^ Великого значення для подальшого розвитку конститу­ційного ладу в Україні мав IV Універсал від 9 січня 1918 р., який проголосив Українську Народну Республіку самостій-

1§п₇^{СтолипиІІ} П- А. Речь при открмтии 2-й Государственной думи 2 марта

З*

-67-

мою, ні від кого не залежною, вільною, суверенною держа­вою українського народу.

Нарешті, 28 квітня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР), яка складалася з 7 розділів і 83 статей.

Одночасно 29 квітня 1918 р. було прийнято Закон про тимчасовий державний устрій України.

Безумовно, серед цих конституційно-правових актів чіль­не місце посідає Конституція УНР, яка юридичне оформила відродження державності України. Конституція проголошу­вала Україну суверенною, самостійною і ні від кого не за­лежною державою. Відзначалося, що вся влада в УНР нале­жить народові України, а за формою правління УНР є парламентською республікою, верховним органом влади якої

є Всенародні збори.

За формою державного устрою УНР була унітарною дер­жавою з широким місцевим самоврядуванням, територіальна організація влади якої будувалася на основі принципу децен­тралізації.

Взаємовідносини людини з Українською державою буду­валися відповідно до принципів ліберальної (європейської)

концепції прав людини.

У Конституції визначалося, що організація державної влади базується на засадах принципу розподілу влади.

Органом законодавчої влади проголошувалися Всенарод­ні збори, які формували інші гілки влади.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Мініст рів, а вищим органом судової влади був Генеральний су

УНР.

На жаль, ліквідація Української Центральної Ради, вст;

новлення влади гетьмана П. Скоропадського призвели до т го, що положення першої Конституції України 1918 р. не б

ли реалізовані.

Незважаючи на те, що керівництво УНР у 1918 р. пе їхало до Житомира, робота над відповідними конституцій

ми актами тривала.

Зокрема, 13 листопада 1918 р. був прийнятий Тимча вий основний закон про державну самостійність колиши Австро-Угорської монархії, ухвалений Українською Наці нальною Радою.

-68-

Г

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні зако­ни: "Про тимчасовий державний устрій України" від 29 квіт­ня 1918 р. та "Про верховне управління Державою на випа­док смерті, тяжкої хвороби і перебування поза межами Держави ясновельможного пана Гетьмана всієї України" від 1 серпня 1918 р. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні, зберігаючи її унітарний державний ус­трій. Главою Української держави проголошувався Гетьман України, виключно якому належала "влада управління". Гетьман України затверджував закони, призначав голову уряду (Отамана Ради Міністрів), затверджував склад уряду, призначав на посаду та звільняв членів уряду, був "Верхов­ним воєводою Української Армії і Флоту" тощо¹.

Незважаючи на те, що "гетьманська конституція" фак­тично закріплювала режим особистої влади Гетьмана Украї­ни, вона містила й деякі демократичні положення, які, зок­рема, передбачали недоторканність особи, недоторканність житла, право на вільне обрання місця проживання, недотор­канність власності, певні політичні свободи.

Повалення гетьманського режиму внаслідок народного повстання, очолюваного Директорією, відкрило шлях до по­дальшого конституційного розвитку України. Велике значен­ня для відновлення конституційних засад УНР відіграла Дек­ларація Української Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалася республі­кою, скасовувалися всі закони та постанови гетьманського уряду, спрямовані "проти інтересів трудящих класів", понов­лювалася дія демократичних принципів, проголошених Цен­тральною Радою в її Універсалах.

Верховна влада в державі згідно з Декларацією мала на­лежати Директорії, її повноваження підтвердив Трудовий Конгрес Народів України (своєрідний передпарламент Украї­ни), який прийняв 28 січня 1919 р. Універсал (Резолюцію про владу), що відігравав роль "малої конституції" соборної УНР. Універсал з точки зору утвердження демократичних конституційних засад Української держави був істотним кро­ком уперед порівняно з "гетьманською конституцією", хоч

Закони про тимчасовий державний устрій України / / Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України // Філософська ' соціологічна думка. — 1992. — № 1. — С. 84—86.

-69-

він і не відтворював повністю принципи Конституції УНР від 29 квітня 1918 р. Зокрема, не до кінця було проведено в життя принцип поділу влади (законодавча і виконавча влада фактично належала Директорії), місцеве самоврядування підмінялося контролем "Трудових Рад", принцип народного суверенітету підмінявся декларуванням належності влади "трудовому народові України" тощо.

У 1919 р. Урядова Комісія з розробки Конституції УНР підготувала новий проект Основного державного Закону УНР, який складався з 15 розділів і 345 статей.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920 р.) було прийнято ще два конституційні акти: Закон "Про тим­часове верховне управління і порядок законодавства в Укра­їнській Народній Республіці" та Закон "Про Державну На­родну Раду Української Народної Республіки". В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад.

Нереалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конститу­ції УНР та професором О. Ейхельманом, перший з яких пе­редбачав унітарний устрій Української держави, а другий —

федеративний.

За радянського періоду української державності буж прийнято чотири конституції: Конституцію УСРР 1919 р.. Конституції УРСР 1929, 1937 і 1978 р. У конституції законо-| давчо закріплювали так звану радянську модель організації^ влади, основою якої був ленінський принцип поєднання Радах, як працюючих корпораціях, законодавства і управлін* ня. Тим самим заперечувався визнаний у багатьох демократ тичних державах принцип розподілу влади.

Проголошуючи диктатуру пролетаріату перші радянсі конституції України фактично закріплювали нерівність л

дей. Всі вони фактично текстуальне відтворювали струк¹

і норми Конституцій СРСР того періоду.

Нарешті, у конституціях містилося багато норм не праІ

вого, а ідеологічного і політичного змісту, через що зарубі

ні вчені називали 'їх не конституціями, а "політичними де

лараціями".

-70-

На підставі аналізу теоретичних основ побудови консти­туцій та історії становлення і розвитку конституційного ладу у світі і в Україні можна зробити деякі висновки.

Зміст конституції можна розглядати з двох позицій: по-перше, з формально юридичних, а, по-друге, з позиції соці­ально-класових, властивих марксизму-ленінізму.

З правових позицій, конституція майже в усіх країнах розглядається як Основний Закон держави, який закріплює правовий статус особи, що випливає з природних прав люди­ни, взаємовідносини влади з людиною, а також належність державної влади та механізм її реалізації.

Так, Г. Єлінек у 1908 р. розумів під конституцією "сукуп­ність правоположень, які визначають вищі органи держави, порядок покликання їх до відправлення їх функцій, їх вза­ємовідносини і компетенцію, а також принципи становища індивіда щодо державної влади".

Німецький державознавець Т. Маунц дає таке визначен­ня Конституції: "Конституція — сукупність правил про ке­рівництво державою, про формування і коло завдань вищих державних органів, про основні державні установи і про ста­новище громадянина у державі".

Що стосується соціально-класового аналізу конституції, то він має безумовно політичний, а не юридичний аспект, хоч і нехтувати висновками цього аналізу повністю не мож­на. Аналіз цей зводиться до такого:

— будь-яка конституція виражає волю пануючого класу;

— на зміст і форму конституції безпосередньо впливають підсумки класової боротьби;

— будь-яка конституція відображає дійсне співвідношен­ня сил у класовій боротьбі;

— конституція встановлюється пануючим класом після завоювання ним державної влади.

Узагальнююче формулювання суті конституції, виходячи ³ Цих положень соціально-класового аналізу, дав В. І. Ленін У статті "Як соціалісти-революціонери підводять підсумки ре­волюції і як революція підвела підсумки соціалістам-револю-Ціонерам" (1907). "Сутність конституції, — писав він, — у тому, що основні закони держави взагалі і закони, які стосу­ються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції і под., виражають дійсне співвідношення сил у басовій боротьбі". Якщо відкинути терміни "класи", "класо-

-71-

ва боротьба", то можна визнати, що викладені положення мають право на життя і можуть враховуватися у процесі конституційного будівництва в Україні.

Історія становлення конституцій має певні періоди. Перше покоління конституцій належить до періоду пер­ших буржуазних революцій в Англії і Франції (XVII ст.) і пов'язано із закріпленням ідей представників природного права та французьких енциклопедистів (Ж.-Ж. Руссо та ін.). Саме в цей період признаються конституції СІЛА, Франції, Польщі, причому конституція Польщі 1795 р. вважається найбільш демократичною.

Зміст цих конституцій запозичується іншими державами: американська — для основних законів латиноамериканських країн, французька — для конституцій європейських країн, а англійська — для Канади, Австралії та Південно-Африкан-ського Союзу. В Азії перші конституції було прийнято у Япо­нії, Китаї та Ірані.

Друге покоління конституцій належить до періоду закіН' чення першої світової війни. Характерним для нього була де мократизація суспільно-політичного життя в ряді країн, зок­рема в Німеччині, Веймарська конституція якої і досі вважається найдемократичнішою у світі.

На жаль, цей період був неоднозначним, поряд з демі кратизацією державно-політичних режимів, по-перше, спо терігалося прагнення до диктатури (Німеччина, Італія, ІспІ нія), що безпосередньо відображалося на змісті конституції і, по-друге, прийняття конституцій радянського зразка (Росії у 1918 р., Україна у 1919 р., Угорщина у 1919 р., Монголі у 1940 р. тощо), а згодом — конституцій СРСР та союзні і автономних республік.

Третє покоління конституцій належить до періоду від з| кінчення другої світової війни і до середини 50—60-х рр. ХІ рактерним для цього періоду є те, що, по-перше, одразу закінченні війни відбувся розвал колоніальної системи, закономірно зумовило прийняття конституцій практично ма країнами світу, і, по-друге, в період 1946-1948 рр. в к нах Західної Європи були прийняті демократичні за св змістом конституції (Франція, Італія та ін.), проте, закл в них положення не були реалізовані, що призвело у 50-х до прийняття конституцій на підставі ліберальної мод< (Конституція Франції 1958 р.), і, нарешті, по-третє, прийні

-72-

тя в колишніх державах з тоталітарним режимом (ФРН, Іспанія, Португалія, Японія) на підставі ліберальної моделі демократичних конституцій (60—70-ті рр. минулого століття). Четверте покоління конституцій характерно до періоду кінця 80-х рр. XX ст., коли перестали існувати майже у всіх країнах соціалістичної орієнтації марксистсько-ленінська ідеологія, а звідси, пішла в минуле соціалістична модель по­ділу конституцій на зміну якій прийшла західна (ліберальна) модель Основного Закону.

Поняття конституції

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європей­ської) концепції та марксистсько-ленінської.

Перша характерна тим, що представники різних філо-софсько-првових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу.

Нормативістська школа права вважає конституцію ви­раженням вищої правової норми.

Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації.

Зміст конституції — це сукупність конституційно-пра-врвих норм, принципів, що регулюють суспільні відносини, які визначають організацію державної влади, її взаємовідно­сини з суспільством, людиною і громадянином.

Розрізняються два види змісту Основного Закону: сус­пільний зміст конституції, тобто предмет конституційно-правового регулювання, і правовий зміст, тобто за основу беруться норми, з яких складається конституція (норми, ін­ститут тощо).

Уявляється, що сутність і зміст конституції виявляється У сукупності її властивостей (юридичних, політичних тощо).

1. Конституція як юридичний документ. Терміни "кон­ституція" і "Основний Закон" — тотожні (Україна, ФРН та ін.). Це головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична правова база поточного законо­давства.

-73-

2. Найважливішою властивістю конституції є її верховен­ство, тобто пріоритет її положень у системі джерел права, яке забезпечується особливим порядком її розробки, прий­няття і доповнення, визнання її вищою юридичною силою. В цій властивості відображається одна з ознак правової держа­ви — верховенство права і перш за все конституції.

3. Стабільність конституції — найважливіша умова ре­жиму законності, сталості всієї правової системи і організа­ції державної влади, визначення правових відносин між осо­бою і державою. Прикладом такої стабільності є Конституція США, в яку з 1789 по 1985 рр. члени конгресу внесли 9991 конституційний проект, а прийнято було лише 27.

4. Особливою юридичною властивістю Конституції Украї­ни є її правовий захист, метою якого є виключення мож­ливості порушення та дотримання норм Основного Закону держави всіма органами державної влади, посадовими, фі­зичними і юридичними особами.

Суб'єктами правового захисту Конституції є:

— сама Конституція, в якій передбачено жорстку проце­дуру змін відносно неї. Прикладом такої процедури є роз­діл XIII "Внесення змін до Конституції України";

— глава держави — Президент України, який згідно з ч. 2 ст. 102 Конституції є гарантом додержання Конституції;

— Верховна Рада України, яка є єдиним законодавчим органом державної влади, до повноважень якого належить внесення змін до Конституції (ч. 1 ст. 85 Конституції);

— Кабінет Міністрів України, який згідно з п. 1 ст. 116 Конституції забезпечує виконання Конституції і Законів

України;

— центральні і місцеві органи виконавчої влади;

— правоохоронні органи (суди, прокуратура) та адво­катура;

— Конституційний Суд України як єдиний орган консти­туційної юрисдикції, до повноважень якого належить вирі­шення питання про відповідність Конституції, законів та ін­ших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, пра­вових актів Верховної ради Автономної Республіки Крим та офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150 Конституції).

-74-

Г

Викладене дає змогу визначити загальне поняття консти­туції. Це можна зробити, визначивши місце і роль цього нор­мативно-правового акта в загальній системі національного права держави.

Конституція, як особливий нормативно-правовий акт, по­сідає самостійне й особливе місце у правових системах су­часних демократичних держав. Від усіх інших нормативно-правових актів Конституція відрізняється такими рисами:

— особливим суб'єктом, який розробляє Основний За­кон або від імені якого він приймається (народ, парламент, установчі збори);

— всеосяжним об'єктом конституційного регулювання, тобто тією сферою політико-правових суспільних відносин, вплив на які вона поширює;

— особливими юридичними властивостями: верховен­ством у системі права, вищою юридичною силою, особливим порядком прийняття, внесення в конституцію змін і допов­нень, спеціальними формами охорони конституції.

Отже, конституція — нормативно-правовий акт, який приймає безпосередньо народ або від його імені відповідні органи державної влади, як правило — парламент. Установ­чий характер Конституції виявляється у тому, що народ, як носій, джерело суверенітету, влади володіє таким вищим йо­го проявом, як установча влада, завдяки якій лише він має право встановлювати ті засади державного і суспільного устрою, які визначає народ.

Що стосується всеохоплюючого об'єкта конституційного регулювання, то він виявляється у предметі конституційно-правового регулювання або у специфіці тих політико-право­вих суспільних відносин, які він регулює і закріплює.

Юридичні властивості конституції, крім перелічених ви­ще, виявляються також у ролі Основного Закону як ядра всі­єї правової системи, а також в особливостях прийняття кон­ституції, її перегляді та внесенні в її текст відповідних поправок.

Таким чином, Конституція (Основний Закон держави або система правових актів) — це нормативно-правовий акт, що має юридичні властивості за допомогою якого народ або органи держави, що виступають від його іме- ні, закріплюють права і свободи людини і громадянина, основи громадянського суспільства, які охороняються

-75-

державою, утверджують основні засади устрою суспіль­ства і держави, визначають суб'єктів влади, а також механізм її організації і здійснення.

Зміст конституції виявляється в її формі і являє собою спосіб організації матеріалу, який у ній міститься.

Традиційно конституційна доктрина за формою поділяла конституції на писані (Україна, Франція, ФРН) і неписані (Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль). Зокрема, в Ізраїлі з 1958 по 1984 рр. кнесет прийняв 8 так званих основних за­конів (про землі Ізраїлю, про президента, про уряд, про дер­жавну економіку, про армію, про Єрусалим — столицю Ізраї­лю, про судоустрій).

Проте, в сучасний період розвитку конституціоналізму згадана класифікація конституцій не підтримується, оскільки всі основні закони писані.

Зокрема, виділяють кодифіковані (єдиний акт) і некоди-фіковані (сукупність нормативних актів, які рівною мірою мають вищу юридичну силу) конституції.

Кодифіковані конституції складаються з різних частин, які у сукупності становлять їх структуру. Звичайно вона включає: преамбулу, основну частину, заключну частину та

перехідні положення.

Преамбула, ЇЇ положення у концентрованому вигляді вті­люють основні політико-правові ідеї "батьків конституції". Значення преамбули важливе для подальшого тлумачення усіх положень конституції і прийняття на її основі закону.

Основна частина поділяється на відповідні розділи, гла­ви і статті.

Заключні та перехідні положення стосуються: про

дію законодавства, яке було прийняте до вступу в силу но­вого Основного закону; про час здійснення влади до створен­ня передбачаючих її організацію інститутів; про тимчасове 1 виключення застосування колишніх конституційних норм; 1 про строки прийняття законів, видання яких передбачав' Конституція. >

Значення цього розділу полягає в тому, що його норми регулюють порядок реалізації нової Конституції, забезпечую⁴* чи в той же час продовження нормального функціонуванні І державного механізму і правової системи в перехідний періоду Відповідно до ст. 160 Конституція України набуд*-⁵ чинності в день її прийняття Верховною Радою України *

-76-

28 червня 1996 р. на 5-й сесії. Моментом набуття чинності Конституцією є час оголошення результатів голосування за проект Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної ради України¹.

Конституція України складається з преамбули, 15 роз­ділів, 161 статті, та 14 перехідних положень.

Преамбула

Розділ І. Загальні засади.

Розділ II. Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина.

Розділ НІ. Вибори. Референдум.

Розділ IV. Верховна Рада України.

Розділ V. Президент України.

Розділ VI. Кабінет Міністрів України. Інші органи вико­навчої влади.

Розділ VII. Прокуратура.

Розділ VIII. Правосуддя.

Розділ IX. Територіальний устрій України.

Розділ X. Автономна Республіка Крим.

Розділ XI. Місцеве самоврядування.

Розділ XII. Конституційний Суд України.

Розділ XIII. Внесення змін до Конституції України.

Розділ XIV. Прикінцеві положення.

Розділ XV. Перехідні положення.