Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології.

Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології.

Нова дисципліна політологія - це наука про політику: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття но н.е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З сер. І тис. до н. е. з’являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції. Конфуцій, Сократ, Платон і Арістотель політичну науку розуміли як науку про загельне благо, втіленням якого має бути держава. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми організації державної влади. Іноді батьком цієї науки називають Арістотеля, бо він багато в чому заклав основи політології як окремої самостійної науки. Але у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією.

Н. Макіавеллі вже розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об’єктивних закономірностей. В центр політичних досліджень він поставив державну владу. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Процес формування політології, що припав на кінець ХІХ – поч. ХХ ст., у різних країн відбувався по-різному. В Німеччині він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. У європейській вищій школі політологію почала викладати з середини XX ст.

В Україні політологія впроваджувалась як навчальна дисципліна з 1990 р. Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в КНУ ім. Тараса Шевченка.

Основні напрямки політичної науки:

1.Інституціональний підхід – домінував до 20-х рр., в рамках цього підходу вчені звертали увагу на вивчення роботи формування політичних інститутів. Характер досліджень був описовим, а не аналітичним.

2.Біхевіоралізм – вивчає поведінку людей; у політичній науці є методологічною орієнтацією, мета якого полягає в аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів і груп. Переваги:

- врахування психологічного аспекту політики, який раніше не брався до уваги;

- широке застосування кількісних методів дослідження (переважно статистики).

Недоліки:

- поза увагою дослідників залишалися ті аспекти політики, які не піддавалися кількісному аналізу;

- жорстка орієнтація на вирішення конкретних завдань не дозволяла виробити теоретичне бачення політики в цілому, а звідси і виробити методи дослідження процесів, що розгорталися на загальнонаціональному і народному рівні;

- біхевіоралізм не зміг подолати національну замкненість американської політичної науки, її вузьку орієнтацію на дослідження політичних процесів у США.

3.Структурно-функціональний (структурний) аналіз передбачає з’ясування структури суспільства або будь-якої його сфери і подальше виявлення функцій, які виконують її елементи; тут звертається увага на політологію як цілісну систему. (Т. Парсонс)

4.Теорія модернізації – (50–60-ті рр.) в рамках цієї теорії досліджувався процес переходу від традиційного суспільства до сучасного (індустріального). Почалося вивчення політичних процесів в країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

На межі 70-80 рр. з’являються нові підходи, які на сьогодні означають обличчя політичної науки.

5. Теорія раціонального вибору - починає застосовуватись в політичній науці з 50-х рр. минулого століття (авт. Е. Даунс «Економічна теорія демократії»), головна увага приділяється діям соціальних суб’єктів, які розглядаються як: 1) егоїстичні, тобто спрямовані на здобуття певної користі; 2) раціональні, за допомогою найманих витрат. Цим суб’єктом може бути як індивід, так і група.

6. Неоінституціоналізм – на початку 80-х років ХХ ст. починається відродження інтересів до політичних інститутів. Проте на відміну від класичного інституціоналізму політичні інститути розуміються більш широко. Це не просто установи, пов’язані із здійсненням влади, це рамки та обмеження, в яких відбувається боротьба за владу (владні відносини).

 

Політична думка стародавнього Риму: «змішана» форма державного устрою Цицерона.

Марк Туллш Цицерон (106—43 рр. до н. е.) був знаменитим римським оратором, юристом і державним діячем. Серед його численних праць основною з проблем держави є праця «Про державу». Теоретичні погляди Цицерона на державу сформувалися значною мірою під впливом давньогрецьких політичних учень, які він розвивав стосовно тогочасної римської дійсності і політичної думки.

Державу Цицерон визначає як справу, надбання народу. Звідси походить і її назва — республіка. Основну причину походження держави він вбачає у вродженій потребі людей жити разом. з Арістотелем, що держава з сім'ї. Ще однією причиною утворення держави є необхідність охорони як приватної, так і державної власності.

Наслідуючи традиції давньогрецької політичної думки, Цицерон приділяв значну увагу аналізові різних форм державного правління та їх перетворень. Залежно від числа правлячих він розрізняв три простих форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (представників верхів суспільства) (аристократію) і владу народу (демократію). Кожна з цих форм має свої переваги: у царської влади це благовоління до підданих, у влади оптиматів — мудрість, у влади народу — свобода. Але кожній з них властиві й певні недоліки. Так, царська влада і влада оптиматів обмежують свободу народу та усувають його від участі в управлінні державою, а демократія означає зрівнялівку.

Основним недоліком простих форм правління є те, що внаслідок властивих їм однобічності і нестійкості вони неодмінно перетворюються в неправильні форми. Так, царська влада, яка містить загрозу свавілля єдиновладного правителя, легко вироджується в тиранію, а влада оптиматів із влади наймудріших і доблесних перетворюється на панування кліки багатих і знатних. Повновладдя народу призводить до безумства і свавілля натовпу, його тиранічної влади.

Такі перероджені види владарювання вже не є формами держави, бо заперечують саму державу як спільну справу і надбання народу.

Цицерон вважає, що за можливості вибору з простих форм правління перевагу потрібно віддати царській владі, а демократію слід поставити на останнє місце. Але найкращою формою держави є змішана форма, утворювана шляхом рівномірного поєднання достоїнств трьох простих форм правління. Найважливішими достоїнствами такої держави є її міцність і правова рівність громадян.

Свою концепцію найкращої форми державності, на відміну від платонівського проекту ідеальної держави, Цицерон вважав реально здійсненною і вбачав її втілення у практиці римської республіканської державності у кращі часи її існування.

 

Політичне вчення М. Вебера.

Макс Вебер (1864 —1920) — німецький соціолог, економіст і правознавець. Основна праця, де відображаються основні політичні погляди Вебера –„Політика як покликання і професія”. М.Вебер вважав, що політика — це прагнення до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то в середині держави, між групами людей, яких вона в собі обіймає.

Базові положення теорії еліт Макса Вебера.

Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування.

Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо.

Панування, за Максом Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне (раціонально-легальне) лідерство.

Легітимність – правомірність, виправданість влади, її визнання з боку підвладних та їх готовність цій владі коритися.

Проблема легітимності влади найактивніше розроблялася Максом Вебером, який виокремив 3 основних типи легітимності:

1. Традиційний тип легітимності влади спирається на віру в святість традицій і права володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Наприклад, влада спадкоємця престолу(монархія). Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті.

2.Харизматичний тип (грец. Charisma – милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності правителя, його винятковість, адже він посланець Божий, їх слово – воля Божа. До таких правителів можна віднести Наполеона(Франція), Гітлера(Німеччина), Сталіна(СССР). У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

3.Раціонально-правовий тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади, професіоналзм владних структур. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями. Цей тип є основним в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.

Що стосується самої концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі "раціональності" встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі "традиції" "раціональний" принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства.

Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода.

 

Форма правління в Україні.

Згідно зі статтями 5, 6 Конституції України, ухваленої 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

· єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, яка обирається строком на чотири роки;

· Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту);

· Президент України є главою держави, обирається строком на п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження й ухвалює рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

· Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

· правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

Закон на основі проекту Симоненка—Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5 років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набрати чинності з 1 вересня 2005 року в разі, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування (законопроект 3207-1). Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

Після приходу до влади Віктора Януковича і Партії Регіонів 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України, Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV у зв'язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням КС, відповідний закон №2222 втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

Реально в Україні існує дуалізм виконавчої влади, який виявляється у її поділі між Президентом і Прем'єр-міністром за домінуючої ролі глави держави. Розподіл повноважень щодо Кабінету Міністрів між Президентом і Верховною Радою, за якого уряд формується главою держави, а участь парламенту в цьому процесі зводиться до надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра, визначає впроваджену в Україні форму державного правління як змішану, причому саме як президентсько-парламентарну, а не навпаки — парламентарно-президентську.

Правова держава забезпечує: 1.верховенство права та закону; 2.максимальну гарантію прав свобод людини; 3.рівність усіх перед законом і судом; 4.взаємну відповідальність громадянина і держави; 5.судовий та інший захист особи.

В правовій державі громадяни можуть робити все те, що не заборонене законом,а держава - тільки те, що передбачено законом. Правосуддя має бути незалежним та ґрунтуватися на презумпції невинуватості. Для правової держави характерний пріоритет прав людини над правами держави. Правову державу характеризує багатопартійність, можливість легальної діяльності як правлячим, так і опозиційним об'єднанням громадян.

Соціальна держава

Соціальна держава визнає людину як найвищу соціальну цінність, надає соціальну допомогу індивідам, які потребують її відповідно до принципу соціальної справедливості, і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві.

Основними принципами соціальної держави є:

1. принцип людської гідності;

2. принцип соціальної справедливості;

3. принцип автономії суспільних відносин і процесів;

4. принцип субсидіальності;

5. принцип соціального партнерства або солідарності;

6. добре розвинене соціальне законодавство і право.

Всі ці принципи - взаємопов'язані і взаємообумовлені.

Соціальна держава виконує такі функції:

1. забезпечення, охорону і захист соціально-економічних прав людини; 2. соціального захисту; 3. соціального вирівнювання; 4. екологічну функцію.

Мета соціальної держави за допомогою соціальної політики забезпечити рівність та умови політичної співучасті населення у стабілізації соціальної та економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.

 

Групи інтересів. Лобізм.

Групи інтересів - це об'єднання індивідів на основі спільних інтересів, які прагнуть вплинути на політичні інститути з метою прийняття найбільш сприятливих та вигідних для себе рішень.

Теорія груп інтересів була вперше сформульована американським політологом А. Бентлі, який стверджував, що основу політичного процесу становлять зіткнення і взаємодію зацікавлених груп. Діяльність цих груп американський вчений розглядав як постійно змінюється процес, в ході якого здійснюється тиск на уряд з метою примусити його підкоритися їхній волі.

Існують різні типологізації груп інтересів. Американські політологи Г. Алмонд і Г. Пауелл виділяють інституційні та неінституціональних (невпорядковані) групи інтересів.

Інституційні групи інтересів добре організовані, довготривалі, переслідують раціонально сформульовані інтереси і діють на основі певних правил. Ефективність діяльності таких груп може бути досить високою. Групи ж, що відносяться до другого типу, виникають, як правило, спонтанно, погано організовані і недовговічною. Їх діяльність може приймати насильницькі форми (мітинги, демонстрації, масові акції протесту та непокори).Ступінь впливовості зацікавлених груп подібного роду невисока. Цілеспрямований вплив груп інтересов1 на органи влади з метою реалізації специфічних інтересів отримало назву «лобізм». Слово «лобі» (від англ. Lobby - кулуари). Існування лобізму як політичного явища тісно пов'язано з функціонуванням груп інтересів та можливостями їх впливу на органи влади. Його розвиток залежить від таких факторів, як рівень розвитку плюралізму, ступінь інституціоналізації політичної участі, характер політичних партій. На останню обставину звертають увагу американські політологи. На їхню думку, чим сильніше політичні партії і ефективніше їх діяльність, тим менше можливостей у груп інтересів впливати на вироблення політичних рішень, і навпаки, чим слабкіший партії і чим нижче їх ефективність, тим більшого розмаху набуває лобістська діяльність.

По відношенню до політичної системи лобізм класифікують на зовнішній (тиск чиниться на органи влади з боку) і внутрішній (коли представники зацікавлених груп - депутати парламенту, члени уряду, оточення президента, президент - «вписані» в політичні інститути).

 

Типи політичної культури

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємо типологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

 

Політичний контекст

Відносини між Україною та ЄС скеровуються Європейською політикою сусідства.

У 2009 році ЄС започаткував ініціативу «Східне партнерство», східний вимір Європейської політики сусідства, націлений на істотне підвищення рівня відносин із шістьма східними сусідами. Східне партнерство має два виміри:

— Двосторонній вимір, що націлений на укладання Угод про асоціацію, створення глибоких та всебічних зон вільної торгівлі та досягнення поступу в питаннях візової політики та мобільності;

— Багатосторонній вимір (тобто міждержавні платформи і так звані Провідні ініціативи). Цей підхід відкриває можливості для поступової політичної асоціації та глибшої економічної інтеграції країн ЄПС із Європейським Союзом.

 

Історія становлення науки про політику. Основні напрямки в сучасній політології.

Нова дисципліна політологія - це наука про політику: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією.

Історично першою формою пізнання політики була релігійно-міфологічна. Майже два тисячоліття но н.е. панували уявлення про божественне походження влади і суспільно-політичного устрою. З сер. І тис. до н. е. з’являються перші політичні категорії і визначення, а згодом і політичні концепції. Конфуцій, Сократ, Платон і Арістотель політичну науку розуміли як науку про загельне благо, втіленням якого має бути держава. Платон став творцем політичної філософії, в центр якої поставив державу та форми організації державної влади. Іноді батьком цієї науки називають Арістотеля, бо він багато в чому заклав основи політології як окремої самостійної науки. Але у нього ще немає чіткого розмежування між політичною наукою, етикою і філософією.

Н. Макіавеллі вже розглядав політичні процеси як природні, що відбуваються не з Божої волі, а відповідно до певних об’єктивних закономірностей. В центр політичних досліджень він поставив державну владу. Його вважають основоположником політичної науки Нового часу.

Процес формування політології, що припав на кінець ХІХ – поч. ХХ ст., у різних країн відбувався по-різному. В Німеччині він був пов'язаний із формуванням і розвитком так званої правової школи. У Франції політологія виникає на межі державознавства, політичної історії та соціології. У Великобританії значний поштовх формуванню політології надало заснування Лондонської школи економіки і політичних наук при Лондонському університеті.

Паралельно з формуванням і виокремленням політології як науки відбувалось і становлення її як навчальної дисципліни. Як така вона вперше з'явилася в університетах США в середині XIX ст. напередодні громадянської війни між Північчю і Півднем. У європейській вищій школі політологію почала викладати з середини XX ст.

В Україні політологія впроваджувалась як навчальна дисципліна з 1990 р. Уперше підготовку фахівців-політологів було розпочато в КНУ ім. Тараса Шевченка.

Основні напрямки політичної науки:

1.Інституціональний підхід – домінував до 20-х рр., в рамках цього підходу вчені звертали увагу на вивчення роботи формування політичних інститутів. Характер досліджень був описовим, а не аналітичним.

2.Біхевіоралізм – вивчає поведінку людей; у політичній науці є методологічною орієнтацією, мета якого полягає в аналізі політичних явищ шляхом спостереження за поведінкою індивідів і груп. Переваги:

- врахування психологічного аспекту політики, який раніше не брався до уваги;

- широке застосування кількісних методів дослідження (переважно статистики).

Недоліки:

- поза увагою дослідників залишалися ті аспекти політики, які не піддавалися кількісному аналізу;

- жорстка орієнтація на вирішення конкретних завдань не дозволяла виробити теоретичне бачення політики в цілому, а звідси і виробити методи дослідження процесів, що розгорталися на загальнонаціональному і народному рівні;

- біхевіоралізм не зміг подолати національну замкненість американської політичної науки, її вузьку орієнтацію на дослідження політичних процесів у США.

3.Структурно-функціональний (структурний) аналіз передбачає з’ясування структури суспільства або будь-якої його сфери і подальше виявлення функцій, які виконують її елементи; тут звертається увага на політологію як цілісну систему. (Т. Парсонс)

4.Теорія модернізації – (50–60-ті рр.) в рамках цієї теорії досліджувався процес переходу від традиційного суспільства до сучасного (індустріального). Почалося вивчення політичних процесів в країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

На межі 70-80 рр. з’являються нові підходи, які на сьогодні означають обличчя політичної науки.

5. Теорія раціонального вибору - починає застосовуватись в політичній науці з 50-х рр. минулого століття (авт. Е. Даунс «Економічна теорія демократії»), головна увага приділяється діям соціальних суб’єктів, які розглядаються як: 1) егоїстичні, тобто спрямовані на здобуття певної користі; 2) раціональні, за допомогою найманих витрат. Цим суб’єктом може бути як індивід, так і група.

6. Неоінституціоналізм – на початку 80-х років ХХ ст. починається відродження інтересів до політичних інститутів. Проте на відміну від класичного інституціоналізму політичні інститути розуміються більш широко. Це не просто установи, пов’язані із здійсненням влади, це рамки та обмеження, в яких відбувається боротьба за владу (владні відносини).