Соціально-політична доктрина марксизму.

Політичні доктрини марксизму-ленінзму - один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818 - 1883) - німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця "Капітал". Разом із Ф. Енгельсом вони відкрито заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу. Марксизм виник у 40-х рр. ХІХ ст. завдяки матеріалістичному розумінню історії і теорії додаткової вартості. Суть матеріалістичного розуміння історії – визнання первинності суспільного буття і вторинності суспільної свідомості.

Суперечність між продуктивними силами і виробничими відносинами є головним рушієм суспільного розвитку.

Маркс і Енгельс створили теорію додаткової вартості, згідно з якою додаткова вартість утворюється шляхом привласнення капіталістами продукту неоплачуваної частини праці найманих робітників. Тому треба вести боротьбу робітничому класу проти буржуазії. І при цьому соціалістична революція є неминучою як єдина умова звільнення робітників і всіх трудящих від експлуатації, ліквідація гноблення людини людиною.

Центральне місце в марксизмі посідає вчення про державу взагалі і державу диктатури пролетаріату. Держава – знаряддя класового панування, «організація для систематичного насильства одного класу над іншим». Виникла вона в результаті появи приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на класи. Відмінність держави диктатури пролетаріату від держави в тому, що перша покликана покінчити з поділом суспільства на класи і з державою взагалі.

Для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі залежно від ситуації, - армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність, ритуальність.

Основна сила революційного процесу - пролетаріат. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства.

Послідовним і впливовим марксистом у Росії наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. був Володимир Ілліч Ульянов (Ленін) (1870—1924). Він беззастережно сприйняв усі ідеї марксистського вчення, передусім ідеї класової боротьби, соціалістичної революції та диктатури пролетаріату, і розвивав їх стосовно нових історичних умов. Розробці вчення про політичну партію В. І. Ленін приділяв першорядну увагу. Він створив учення про так звану партію нового типу. «Нового» - на відміну від більшості соціалістичних партій ІІ Інтернаціоналу, які стали на позиції реформізму. Марксизм є альтернативою лібералізму. Він заперечує ідеї суспільного договору і природного права, відкидає принципи поділу влади і верховенства права.

Марксистські ідеї зробили серйозний вплив на розвиток соціально політичної думки, особливо європейської. Проте вони не стали основою сучасної політології.

Ленінізм (Марксизм в Росії). В той час, як в Західній Європі в кінці XIX - на початку XX в.в. склалася нова соціально політична ситуація, що ставить і нові завдання перед пролетарським рухом, в її східній частині, зокрема в Росії, ситуація сприяла поширенню марксизму в ортодоксальній формі. В.І. Ульянов-Ленин (1870-1924) не лише повністю сприйняв марксизм, але і поставив мету здійснити його головну ідею на практиці. Він також далі розвиває цю теорію приминительно до специфічних умов багатонаціональної напівазіатської Росії і практично сформулював політичну доктрину марксизму. Її основні положення:

- услід за К. Марксом В. Ленін підкреслив, що в центрі марксистської політичної доктрини знаходиться питання про класову боротьбу;

- Ленін тісно пов'язав марксизм з ідеологією;

- Ленін сформулював концепцію соціалістичної революції і зробив вивід про можливість її перемоги в одній окремо взятій країні (Маркс і Енгельс вважали, що революція повинна статися одночасно у всіх розвинених європейських країнах);

- розробив і втілив в життя концепцію авангардної політичної партії - партії професійних революціонерів, чітко направленій на завоювання політичній владі;

- розробляючи марксистську концепцію держави диктатури пролетаріату;

- В. Ленін велику увагу приділяв розробці національного питання, поклавши в основу його дозволи в багатонаціональній країні положення про право націй на самовизначення (На практиці радянські республіки перетворилися на маріонеткові утворення, в яких все більше набирав темпи процес денаціоналізації).

Сучасний суспільно-політичний розвиток підтвердив неспроможність марксистських політичних концепцій, про що свідчить розпад соціалістичної системи, міжнародного комуністичного руху.

Політичне вчення М. Вебера.

Макс Вебер (1864 —1920) — німецький соціолог, економіст і правознавець. Основна праця, де відображаються основні політичні погляди Вебера –„Політика як покликання і професія”. М.Вебер вважав, що політика — це прагнення до участі у владі або здійснення впливу на розподіл влади чи то між державами, чи то в середині держави, між групами людей, яких вона в собі обіймає.

Базові положення теорії еліт Макса Вебера.

Йому належить розробка теорії демократії, центральною ланкою якої стало вчення про механізм соціального контролю над відособленим від суспільства бюрократичним апаратом. Головна увага приділяється техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено дві взаємозв'язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання законності) типів панування.

Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а владу як здатність нав'язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо. І тут Макс Вебер зупиняється на розкритті змісту і суті поняття панування. Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець може нав'язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо.

Панування, за Максом Вебером, це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне (раціонально-легальне) лідерство.

Легітимність – правомірність, виправданість влади, її визнання з боку підвладних та їх готовність цій владі коритися.

Проблема легітимності влади найактивніше розроблялася Максом Вебером, який виокремив 3 основних типи легітимності:

1. Традиційний тип легітимності влади спирається на віру в святість традицій і права володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією. Влада цього типу встановлюється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується. Наприклад, влада спадкоємця престолу(монархія). Традиційне лідерство характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства. Влада традиційних лідерів - це насамперед влада аристократичної знаті.

2.Харизматичний тип (грец. Charisma – милість, благодать, Божий дар, винятковий талант) грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і здібності правителя, його винятковість, адже він посланець Божий, їх слово – воля Божа. До таких правителів можна віднести Наполеона(Франція), Гітлера(Німеччина), Сталіна(СССР). У період утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

3.Раціонально-правовий тип легітимності політичного панування базується на переконанні підвладних у законності й доцільності (раціональності) встановлених порядків та існуючої влади, професіоналзм владних структур. Ці органи і їхні керівники - політичні лідери - обираються через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони несуть відповідальність перед виборцями. Цей тип є основним в сучасних демократичних державах. Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як політичного інституту, то називається ще інституціональним, на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'язаного з довірою до осіб керівників.

Що стосується самої концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі "раціональності" встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі "традиції" "раціональний" принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства.

Для Вебера ідеалом у науці про суспільство була така цінність, як свобода.