ТОП 10:

Загальні засади — форма вираження основ конституційного ладу України



Розділ І Конституції України має назву "Загальні за­сади". Термін не зовсім вдалий для відображення змісту цього розділу, оскільки у кожного виникає закономірне пи­тання — загальні засади чого?

Між тим, лише конституції України та Казахстану засто­совують цей термін. Інші держави колишнього СРСР назву згаданого розділу визначають відповідно до його змісту.

У конституціях Вірменії, Білорусі, Російської Федерації він має назву "Засади конституційного ладу".

"Засади держави" — таку назву має цей розділ у Консти­туції Азербайджану. Багато держав, виходячи зі змісту зга­даного розділу, застосовують інші назви: "Загальні прин­ципи", "Загальні постанови" (конституції Киргизстану, Молдови, Узбекистану, Литви, Латвії та ін.).

Аналіз змісту розділу "Загальні засади" доводить, що мова в ньому йде саме про конституційний лад, незважаючи на те, що цей термін застосовується лише у п. З ст. 5 (з 20 статей цього розділу).

У той же час, термін "конституційний лад", закладений у текст конституцій багатьох країн світу, не містить у собі офіційного поняття цього інституту. У різних країнах він, як правило, об'єктивно різний.

Мабуть, вищенаведені обставини пояснюють різні підхо­ди щодо змісту цього поняття.

Так, одні автори визначають конституційний лад як сис­тему соціальних (економічних і політико-правових) відносин,

-94-

які встановлюються і охороняються конституцією та іншими конституційно-правовими актами кожної держави1.

Близькі до змісту цього поняття і визначення конститу­ційного ладу інших вчених, згідно з поглядами яких згада­ний конституційно-правовий інститут розуміється як такий стан (або порядок) суспільних відносин, врегульованих кон­ституційно-правовими нормами, що характеризує державу як підпорядкованість держави праву, сприяє закріпленню у суспільній практиці та правосвідомості справедливих, гуман­них і правових взаємозв'язків між людиною, громадянським суспільством і державою2.

Деякі автори ототожнюють конституційний лад з дер­жавним ладом, визначаючи, що конституційний лад — це певна форма або відповідний засіб організації держави, за­кріплений у її конституції, яка забезпечує підпорядкованість держави праву і характеризує її як конституційну державу3. Між тим, конституційний лад не можна ототожнювати з державним ладом, оскільки на відміну від останнього він завжди передбачає наявність у державі конституції.

Так, необхідними ознаками конституційного ладу є: не­порушність і невідчужуваність загальновизнаних природних прав і свобод людини, народний суверенітет, розподіл влади та ін.

Державний лад може і не містити цих ознак. Іноді зміст поняття "конституційний лад" надто широко трактується, оскільки під цим терміном розуміють устрій держави та суспільства. При цьому за основу останнього бе­реться термін періоду доби існування СРСР — "суспільний лад" 4.

Суспільний лад розумівся у той період як система сус­пільних відносин, притаманних радянському суспільству на

Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Инфра-М, 1997. — С. 143.

о

Див., зокрема: Кравченко В. В. Конституційне право України. — К.: Атіка, 2000. — С. 175.

о

Див.: Козакова Е. Й., Кутафин О. Е. Конституционное право России. — М.: Юристь, 1995. — С. 75—76.

Див., зокрема: Тодьїка Ю. Н. Основи конституционного строя Украи-ньі. — Харьков: Факт, 1999. — С. 8; Конституційне право України. — К.: Наукова думка, 2000. — С. 129.

-95-

конкретному етапі його розвитку. На відміну від таких кате­горій, як держава або право суспільний лад СРСР охоплював всі сторони суспільного життя в їх органічному зв'язку. До його структури входили всі соціальні відносини (не лише правові), які існували в суспільстві.

До системи цих відносин включалися: економічний базис та відповідна надбудова — політичні, юридичні, філософські, моральні, естетичні та інші ідеї.1. Крім того, ця система включала соціально-класову структуру радянського суспіль­ства — робітників, колгоспників, селянство, інтелігенцію.

На сучасному етапі розвитку суспільства зникли класи, виникли зовсім інші відносини між сучасними прошарками

суспільства.

Виходячи з наведеного, не можна вважати складовою частиною поняття "конституційний лад" суспільний лад, оскільки останній поглинає як державний лад, так і право в

цілому.

Деякі автори досить широко трактують зміст конститу­ційного ладу, розуміючи його як: 1) сукупність правовідно­син, що виникають у зв'язку із застосуванням норм консти­туції та інших джерел галузі конституційного права; 2) сукупність основоположних правовідносин, закріплених і нерідко спеціально виділених конституцією; 3) систему кон­ституційних положень, здебільшого сутнісного характеру, які іноді наділені найвищим рівнем юридичної жорсткості (більше убезпечені від скасування, ніж зміст)2.

По-перше, в цьому визначенні відсутні складові консти­туційного ладу, що їх відмічають майже всі вчені (принципи, державний лад, громадянське суспільство та ін). По-друге, не можна погодитися з тим, що правовідносини, які прита­манні конституційному ладу, виникають лише за умови за­стосування відповідних норм і джерел конституційного пра­ва. Адже конституційний лад об'єктивно існує і за умови додержання цих норм. Крім того, дуже об'ємними є норми, а також джерела, за наявності яких можуть виникати згадані правовідносини.

1 Див.: Юридический знциклопедический словарь. — М.: Советскаяі знциклопедия, 1984. — С. 207. |

п 'т

Див.: Юридична енциклопедія. — К: Українська енциклопедія ім. М. П. Бажа-.| на. — К., 2001. — С. 279. 'і|

-96-

Г

По-третє, термін "основоположні правовідносини" є до­сить загальним і конкретно не визначає, які саме з них на­лежать до норм, які у своїй сукупності становлять зміст кон­ституційного ладу в Україні.

Нарешті, правовідносини, перелічені у вищезазначеному визначенні поняття "конституційний лад", можуть бути ли­ше і виключно політико-правовими, оскільки норми, закла­дені у понятті "загальні засади", є відображенням політики держави у перехідний період її розбудови.

Найбільш правильним уявляється таке визначення по­няття "конституційний лад": під конституційним ладом слід розуміти систему принципів (на наш погляд, не лише їх), які дають можливість реально забезпечити додержання прав і свобод людини, а діяльність держави здійснювати на основі фактично проведеного розподілу влади відповідно до її кон­ституції1.

Проведений аналіз різних поглядів учених щодо змісту поняття "конституційний лад" дозволяє зробити висновок, що майже всі вони акцентують увагу на державницькій сто­роні цього інституту у відриві від основної складової самого поняття — людини як вищої соціальної цінності, інтересам якої мають бути підпорядковані всі інші елементи конститу­ційного ладу — громадянське суспільство, державний лад, принципи конституційного ладу тощо. Між тим, з часів прийняття перших декларацій щодо ролі та місця людини в державі основою конституційного ладу завжди була людина і громадянин.

Зокрема, в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки від 4 липня 1776 р., зазначалося: "Ми вважаємо очевидними такі істини: всі люди створені рівними і всі вони одарені своїм творцем деякими невідчужуваними правами, до числа яких належать: життя, свобода, прагнення до щас­тя. Для забезпечення цих прав серед людей установлені уря­ди, які покликані здійснювати свою справедливу владу за згодою тих, ким вони управляють. Якщо ж дана форма уряду стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або скасувати його і встановити новий уряд, оснований на таких

Див.: Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украйни. — К.: Пар-•яаментское изд-во, 2000. — Кн. 1. — С. 41.

42-290

-97-

принципах і з такою організацією влади, які, на думку наро­ду, більш за все можуть сприяти його безпеці і щастю"1.

Декларація прав людини і громадянина, прийнята 26 серпня 1789 р., також підтвердила первинність прав і свобод людини і вторинність її підпорядкованості державі, яка зо­бов'язана забезпечити права людини.

Стаття 2 Декларації проголошувала, що "мету кожного державного союзу становить забезпечення природних і не­від'ємних прав людини".

У ст. 16 цього документа це положення було викладено ще більш конкретно: "Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено розподілу влади, не

має конституції"2.

Уявляється, що для з'ясування змісту поняття "консти­туційний лад", як і будь-якого визначення, доцільно пройти певні етапи від одиничного факту до явища, від часткового до закономірності, як обов'язковий шлях розвитку знань про будь-яку наукову категорію.

Для цього необхідно перш за все визначити критерій, на його основі — принципи, а окремі блоки змісту поняття самі вибудуються навколо знайденого стрижня.

Проте, стосовно поняття "конституційний лад", як ми організації Української держави, слід врахувати таке] Конституційний лад може бути юридичне проголошений, я фактично не існуватиме, оскільки з сьогодні на завтра авт матично його утворити неможливо. Становлення його залі жить-від певних чинників: рівня розвитку демократії, еконі

міки, права тощо.

Мабуть, саме тому в Конституції України закріплено т; ку назву розділу — "Загальні засади", в якому містяться « ше основи конституційного ладу України, який прохо процес свого становлення і поступового розвитку.

Кожна з держав має притаманну їй специфіку, яка пі гає у сукупності певних ознак, які визначають форму, соби організації держави, основи побудови її ладу. Зга, ознаки в демократичній державі закріплюються у її коні туції.

1 Див.: Хрестоматію по истории государства й права зарубежньїх страв,)! М.: Юрид. лит., 1984. — С. 182. .;

2 Див.: Там само. — С. 208—209.

-98-

Отже, у найзагальнішому вигляді конституційний лад — це закріплення в Основному Законі держави форми і засобів організації держави.

Проте, таке закріплення властиве будь-якій державі — і тоталітарній, і демократичній. У демократичних державах, до яких належить і Україна, згадані форми і засоби організа­ції держави характеризуються тим, що держава, державна влада підпорядковані праву, а Конституція як нормативно-правовий акт вищої юридичної сили в демократичній держа­ві завжди є основним засобом обмеження державної влади на основі відповідних гарантій, закріплених у Конституції. Саме така держава може за своєю суттю бути конститу­ційною державою, яка у своїй конституції закріплює засади конституційного ладу.

Отже, конституційна держава характеризується обмеже­ністю державної влади правом на основі принципу суверені­тету народу, якому належить вся повнота державної влади, і забезпеченням цієї обмеженості відповідними конституцій­ними гарантіями.

Із загального поняття "конституційна держава" випливає і визначення конституційного ладу даної держави. Проте, конституція закріплює внаслідок свого призначення лише основи конституційного ладу, які є відправними для органі­зації та діяльності держави.

Таким чином, основи конституційного ладу України — це основоположні принципи організації та діяльності держа­ви, які визначають форму і засоби організації Української держави, забезпечують людині та громадянину права і сво­боди та характеризують її як конституційну державу.

Виходячи з цього, визначальним критерієм з'ясування змісту поняття "конституційний лад" є людина з її невід'єм­ними правами і свободами.

Загальні засади закріплюють окремі права громадянсько­го суспільства у статтях 13, 15 та 19 розділу І Конституції, а також у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", на підставі яких і визначаються основні прин­ципи конституційного ладу України.

Зокрема, такими принципами є: право визначати і зміню­вати конституційний лад в Україні виключно народом, яке не може бути узурповане державою чи її органами або поса-

4*

-99-

довими особами (ч. З ст. 5), принцип розподілу державної влади (ст. 6), принцип верховенства права (ст. 8) та ін.

У свою чергу на основі цих принципів конституційного ладу України з'ясовується сутність державного ладу (ус­трою) України.

Згідно з ч. 2 ст. З Конституції України "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Крім того, державний лад включає також певну систему соціальних, економічних і політико-правових відносин, яка встановлюється і закріплюється нормами конституційного права. Зокрема, до них відносять норми, які характеризують Українську державу в цілому (ст. 1), форму держави (форми територіального устрою України (ст. 2); правління (ст. -5), державний режим (ст. 1) тощо.

Проте, державний лад може відрізнятися від конститу­ційного ладу, якщо вплив держави на суспільство виявляєть­ся у неправовій формі, в обхід Конституції та інших легітим­них джерел права, з порушенням обов'язків держави щодо людини і громадянина. Саме тому Конституція України є за­собом обмеження державної влади.

Обмеження державної влади має на меті створення пев­них умов для створення і функціонування громадянського суспільства, яке є необхідним атрибутом конституційної держави. Громадянське суспільство являє собою систему са­мостійних і незалежних від держави суспільних відносин, які забезпечують умови для реалізації приватних інтересів людини і колективів у духовній, соціальній і культурній: сферах. Зокрема, воно охоплює сукупність моральних, правових, економічних, політичних відносин, включаючи власність, працю, підприємництво, організацію і діяльність громадських об'єднань, сферу виховання, освіти, науки і культури, сім'ю, систему засобів масової інформації, норми? етики поведінки людини тощо. -і

Конституція повинна визначати такі межі державної вла-; ди, які б виключали взагалі її втручання у сферу громадян^ ського суспільства. Проте, в сучасний період без такого втручання у межах, суворо визначених у Конституції, не^ можливе нормальне функціонування громадянського сус-<

-100-

пільства. Зокрема, таке втручання виявляється в неприпус­тимості задоволення прав громадян на шкоду політичній, економічній та духовній свободі; державного регулювання економіки на шкоду ринковій економіці; підміни судової про­цедури арбітражною, яка спрощує розгляд справи, тощо.

Таким чином, у конституційній державі громадянське суспільство функціонує як самостійно, так і завдяки управ­лінню з боку держави. У свою чергу конституційна держава залежить від громадянського суспільства та його потреб.

Отже, загальні засади, як форма вираження консти­туційного ладу України, визнають як першооснову люди­ну і громадянина, їх права і свободи, що є базою закріп­лення основних принципів конституційного ладу, на підставі яких будується державний лад (устрій) та ос­нови громадянського суспільства в Україні.

У свою чергу норми цього розділу регулюють сукупність основоположних політико-правових відносин у вищезгада­них сферах. Така конструкція відповідає сучасним реаліям.

Зокрема, Президент України Л. Д. Кучма у своєму висту­пі на урочистому засіданні з нагоди 5-ї річниці створення Конституційного Суду України 18 жовтня 2001 р. відзначав: "У конституційних розпорядженнях закладена принципово нова модель суспільних відносин, за якою ми жили тривалий час. Не людина для держави, а держава для людини — ось квінтесенція цієї формули. І вона має постійно й цілеспрямо­вано впроваджуватися в життя".

2. Основні принципи конституційноголаду України

Оскільки конституційний лад України включає цілісну систему основних політико-правових, економічних та сус­пільних відносин, які виникають у суспільстві, в його закріп­ленні беруть участь усі галузі національного права України, проте провідне місце серед них належить нормам Конститу­ції, оскільки вона є нормативним актом вищої юридичної си­ли і базою галузевого законодавства.

Тому серед конституційних норм головну роль відіграють норми, що закріплюють загальні засади конституційного Ладу, в яких закладено основні принципи української кон­ституційної держави, що відображають її сутність.

-101-

Основні принципи конституційного ладу України:

— принцип, згідно з яким, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Ук­раїні найвищою актуальною цінністю (ч. 1 ст. З Конституції);

— принцип народного суверенітету, згідно з яким народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом державної влади

(ст. 5 Конституції);

— визначення форми Української держави як унітар­ної, суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, пра­вової держави з республіканською формою правління (стат­ті 1, 2 та 5 Конституції);

— організація і діяльність державної влади будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6

Конституції);

— визнання і гарантування місцевого самоврядування

(ст. 7 Конституції);

принцип верховенства права, згідно з яким закріп­люється загальна підпорядкованість праву, пряма дія і безпо­середнє застосування норм Конституції (статті 8 і 19 Кон­ституції);

— визнання і гарантування основ громадянського су< пільства, його саморозвитку, свободи його інститутів (стаї ті 11, 13 та 14 Конституції);

— принцип, згідно з яким суспільне життя в Укра'і грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологи ної багатоманітності, заборони цензури, свободи політичне діяльності, не забороненої Конституцією і законами Україн (ст. 15 Конституції);

— принцип визнання української мови державне

(ст. 10 Конституції);

— визнання плюралізму форм власності і гарантуві захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарки ня, соціальної спрямованості економіки (ст. 13 Конституї

— принцип, згідно з яким норми міжнародного права, умови згоди на обов'язковість яких надано Верховною 1 дою України, становлять частину національного законе; ства (ст. 9 Конституції);

— визначення основних функцій держави: захисту ренітету і територіальної цілісності України, забезпечеі економічної та інформаційної безпеки, забезпечення еі гічної безпеки і підтримання екологічної рівноправності

-102-

Г

раїни, оборона держави, здійснення зовнішньополітичної діяльності (статті 16, 17 та 18 Конституції);

— принцип, згідно з яким правовий порядок в Україні здійснюється на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

У свою чергу органи державної влади та органи місцево­го самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передба­чені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції);

— закріплення у якості державних символів України Державного Прапора України, Державного Герба України і Державного Гімну України (ст. 20 Конституції).

3. Державний устрій (лад) України

Державний устрій (лад) України включає такі складові:

а) форму держави та її конституційне закріплення;

б) характеристику України як демократичної держави;

в) визначення України як суверенної незалежної держави;

г) конституційне закріплення України як правової держави; ґ) характеристику України як соціальної держави.

У попередніх параграфах було з'ясовано сутність загаль­них засад конституційного ладу в Україні, які стосуються як конституційного закріплення державного устрою держави, так і основних принципів організації в Україні громадянсько­го суспільства.

Щоб з'ясувати питання про державний устрій України, необхідно визначити, які конституційно-правові норми за­кріплюють форму Української держави, а також регулюють систему політико-правових, економічних і соціальних відносин.

Як відомо, форма держави визначається шляхом з'ясу­вання питання про її державний устрій, форму правління та державний режим.

Державний устрій України — це її територіальна орга­нізація, яка характеризується певною формою конституцій­но-правових відносин між державою в цілому та її складови­ми частинами.

Відомо, що за формою державного устрою держави поді­ляються на дві групи — унітарні (прості) і федеративні Окладні). Унітарною вважається держава, яка не має у своїй внутрішній структурі інших держав.

Згідно зі ст. 2 Конституції Україна е унітарною державою.

-103-

її територія поділяється на підставі ст. 133 Конституції на адміністративно-територіальні одиниці (області, райони, міста, райони в містах, селища і села), які у сукупності ста­новлять адміністративно-територіальний устрій. При цьому адміністративно-територіальні одиниці (крім міст Києва та Севастополя) не наділяються власним правовим статусом. Згідно з Конституцією України ним наділені органи виконав­чої державної влади в особі державних адміністрацій на від­повідній території та представницькі і виконавчі органи міс­цевого самоврядування в Україні (статті 118, 119, 140 та 141

Конституції).

До системи адміністративно-територіального устрою вхо­дить також Автономна Республіка Крим, яка є невід'ємною складовою частиною України (статті 133 і 134 Конституції).

Оскільки Україна не має у своєму складі інших держав, їй притаманні єдина національна система законодавства, єдиний орган законодавчої влади — парламент України, єди­на система органів виконавчої влади, судових органів, єдине громадянство, єдина грошова, податкова система тощо.

За формою правління Україна є республікою (ст. 5 Конституції), її головною ознакою, на відміну від монархії, є виборність і змінюваність глави держави. До інших ознак слід віднести: відмова від здійснення державної влади на підставі спадкування; утворення державних органів на осно­ві поєднання інтересів державної влади та непорушності гро­мадянських свобод; формування цих органів шляхом вільних виборів на обмежений строк дії, визначений Конституцією.

Республіканська форма правління безпосередньо пов'я­зана з демократією як свободою для всіх, а демократія у свою чергу іманентне притаманна республіці.

Відомі два види республіки — президентська і парла-ї

ментська.

Перша характерна тим, що поєднує в одних руках повж важення глави держави і глави уряду, обираючи президент шляхом прямих або непрямих виборів і формуючи уряд п< запарламентським способом.

У другої в основу системи вищих органів державної ди покладено принцип верховенства парламенту, який рює уряд і контролює його діяльність.

-104-

Існують і змішані форми правління: парламентсько-президентські і президентсько-парламентські. До числа останніх належить і Україна.

Специфіка напівпрезидентської республіки в Україні по­лягає у тому, що Конституція передбачає міцну президент­ську владу у поєднанні з окремими рисами парламентської республіки, зокрема надання згоди парламентом на призна­чення Президентом Прем'єр-міністра України, здійснення контролю за діяльністю уряду (пункти 12 і 13 ст. 85 Консти­туції), можливість розпуску Верховної Ради Президентом України (ч. 2. ст. 90 Конституції).

Сполучення двох форм правління спостерігається також у порядку обрання Президента: він обирається загальним го­лосуванням, що характерно для президентської форми, на відміну від парламентської, за якої Президент обирається парламентом.

По-друге, Президента Конституцією України наділено повноваженнями, які дозволяють йому діяти незалежно від будь-якої влади.

По-третє, поряд з Президентом діє Уряд України, який лише певною мірою відповідальний перед парламентом (у цьому відмінність напівпрезидентської форми правління від президентської).

За формою державного режиму Україна є демократич­ною державою (ст. 1 Конституції).

Демократизм Української держави знаходить своє вира­ження у забезпеченні народного волевиявлення; принципу розподілу влад; політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності; місцевого самоврядування.

У ст. 1 Конституції Україна характеризується як демо­кратична держава, тобто держава народу, його влади, У ч. 1 ст. 5 Конституції зазначається, що єдиним джерелом державної влади є народ.

Проте, державна влада не єдина форма влади народу. Другою її формою є місцеве самоврядування, органи якого не входять до системи органів державної влади. Тому народ України здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і через органи державної влади і органи місцевого самовря­дування (ч. 1 ст. 5 Конституції).

Залежно від форм волевиявлення народу розрізняють представницьку і безпосередню демократію.

-105-

Перша полягає в тому, що державна влада здійснюється через виборних повноважних представників, які приймають відповідні нормативні акти на підставі волі тих, кого вони представляють: весь український народ або населення, яке мешкає на відповідній території (статті 69 і 70 Конституції). Друга є формою безпосереднього волевиявлення народу або певних груп населення. Народне волевиявлення згідно зі статтями 69—74 Конституції України здійснюється через ви­бори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії. Основоположним принципом демократичної організації держави, найважливішою передумовою здійснення іншого принципу — верховенства права, є принцип розподілу вла­ди. Згідно зі ст. 6 Конституції України єдина державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип передбачає не лише демонополіза­цію влади, а й взаємозалежність і взаємодію всіх гілок вла­ди, за яких жодна з них не у змозі підкорити собі іншу. Це можливо на підставі впровадження в життя системи стриму­вань і противаг, спрямованої на виключення можливості превалювання однієї влади над іншою.

Здійснення демократії неможливе, якщо вона не базуєть­ся на принципі політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції). Цей принцип ви­ключає можливість Існування в країні державної або іншої обов'язкової для всіх ідеології; створює можливості вплива­ти на політичний процес громадським об'єднанням, діяль­ність яких пов'язана з політикою, але в рамках Конституції України. "Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України", — зазна­чається у ст. 15 Конституції.

Політичний плюралізм — це свобода політичних думок і політичних дій, які здійснюються завдяки діяльності політич­них партій, громадських організацій, масових рухів, що бе­руть участь у політичному процесі. Тому визначення право­вого статусу цих об'єднань — важлива умова реалізації

цього принципу.

Нарешті, важливою складовою демократизму України еІ визнання і гарантування місцевого самоврядуванні (ст. 7 Конституції), оскільки основою демократії як формі держави та засобу правління є ідея політичної свободи, І виявляється на підставі принципу самовизначення і само]

-106-

равління не лише людини, народу, а й окремої територіаль­ної громади, яка вирішує питання місцевого значення як без­посередньо, так і через представницькі та виконавчі органи, форми безпосередньої демократії на місцях (місцеві референ­думи, збори громадян та ін.), органи територіального громад­ського самоуправління.

Слід зазначити, що конституційні норми, які характери­зують Україну як демократичну державу, повною мірою не реалізуються, а іноді порушуються. Зокрема, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади насправді усувається від реальної влади, внаслідок того, що сучасні вибори не відоб­ражають повною мірою волю народу.

Не реалізується повною мірою і принцип розподілу влади, оскільки пануючою і безконтрольною є лише виконавча влада і президентська влада, яка панує над іншими гілками влади.

По суті, не повною мірою діють і конституційні норми, які стосуються місцевого самоврядування.

Отже, становлення справді демократичної Української держави справа майбутнього, вирішення якої вирішальною мірою залежить від народу.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україну проголошено суверен­ною і незалежною державою. Суверенність (від нім. Зошге-гапіШ, франц. Зоиуегаіпеіе) — верховна влада, верховен­ство і незалежність влади.

Суверенітет — властивість держави самостійно і незалежно від влади інших держав здійснювати власні завдання, функції і повноваження на своїй території та за її межами у міжнародному спілкуванні.

В Конституції України розрізняють: державний, націо­нальний і народний суверенітет.

Під державним суверенітетом розуміється верховен­ство державної влади всередині країни та її незалеж­ність у зовнішньополітичній сфері. Верховенство і неза­лежність як суверенні властивості державної влади виражають її політико-правову сутність і виявляються у від­повідних формах у внутрішній і зовнішньополітичній діяль­ності держави. Як найважливіші властивості державної вла-Ди вони являють собою якісну приналежність держави, яка характеризує її політико-правову сутність.

Суверенітет держави виявляється у верховенстві, єднос­ті і незалежності державної влади.

-107-

Верховенство державної влади — це такий стан влади, за якого над нею не панує ніяка інша влада. Державна влада обмежена лише правом. Верховенство державної влади ро­бить її єдиною політичною владою, виключаючи саме існу­вання поряд з суверенною владою будь-якої іншої політичної влади.

Верховенство також полягає у правильному встановлен­ні в суспільстві єдиного правопорядку, правоздатності дер­жавних органів і громадських об'єднань, наділенні правами, свободами та обов'язками службових осіб і громадян. Воно передбачає самостійність державної влади всередині країни та її незалежність від влади будь-якої іншої держави.

Єдність державної влади виявляється у наявності єдино­го органу або системи органів, які здійснюють державну вла­ду. Юридичні ознаки цієї влади полягають у тому, що загаль­на компетенція всієї системи органів, які здійснюють державну владу, охоплює всі повноваження, необхідні для здійснення завдань і функцій держави, а різні за своїм при­значенням органи, які належать до цієї системи, не можуть приписувати одним і тим самим органам за одних і тих са­мих обставин взаємовиключаючі правила поведінки.

Міждержавне спілкування є зносинами суверенних дер­жав. У сфері зовнішньополітичної діяльності кожна держава не може не враховувати суверенітету інших держав, тому спілкування держав здійснюється у формі їх взаємних по­годжень. Основою підкорення державами своїх дій певним галузям відносин, тим чи іншим правилам, які з моменту укладення відповідної угоди, за умови ратифікації її парла­ментом, стають обов'язковими для цих держав, є міжна­родне право. Існує органічний зв'язок і тісна погодженість внутрішнього верховенства державної влади і зовнішної не­залежності: зовнішня незалежність державної влади во вне обумовлена самим фактом її верховенства всередині держа­ви. У той же час верховенство державної влади неможливе без її незалежності — необхідної умови верховенства.

Отже, незалежність також є властивістю державної вла­ди, яка означає самостійність держав у взаємовідносинах з іншими державами.

Незалежність України була проголошена Декларацією про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р., по­становою Верховної Ради України від 24 серпня 1991 р. і під-

-108-

тверджена рішенням всеукраїнського референдуму від 1 груд­ня 1991 р.

Державний суверенітет реалізується у функціонуванні держави на основі статей 1 і 5 Конституції України, її зако­нодавчих, виконавчих і судових органів (ст. 6), а також у правовій системі держави. Відносини, які становлять сут­ність суверенітету, визначаються політичною і економічною системами суспільства, громадянськими підвалинами держави.

Національний суверенітет полягає у повновладді нації, її політичній свідомості, реальній можливості визначити ха­рактер свого національного життя, включаючи перш за все можливість самовизначення (політичного), аж до визначен­ня і утворення самостійної держави, що і зробив народ Ук­раїни 1 грудня 1991 р., проголосивши свою незалежність на всеукраїнському референдумі. Кожна нація має право визна­чати свою долю, вирішувати питання національно-державної організації, вийти або увійти до складу іншої держави, ство­рити власну державу. Кожна нація має право зберігати і вільно розвивати власну мову, звичаї, традиції, відповідні на­ціональні установи.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мо­вою України є українська мова. Україна забезпечує всебіч­ний розвиток і функціонування української мови у всіх сфе­рах суспільного життя.

У роботі державних, партійних, громадських органів, під­приємств, установ і організацій, розташованих у місцях про­живання більшості громадян інших національностей, можуть використовуватися, поряд з державною мовою, й інші націо­нальні мови.

Україна виявляє державну турботу про вільний розвиток і вживання усіх національних мов, якими користується насе­лення республіки. Порядок застосування української та ін­ших мов в Україні визначається законом.

^ Національний суверенітет слід розуміти і як демократич­ний принцип, відповідно до якого кожна нація має право на вільний самостійний національний розвиток. Утворення су­веренної і незалежної держави, вільне приєднання до іншої Держави або об'єднання з нею, встановлення іншого полі­тичного статусу, який вільно визначається народом, є заео-ами здійснення цим народом права на самовизначення.

-109-

Суверенітет народу полягає в тому, що народ має юри­дичні, політичні і соціально-економічні засоби, які забезпечу­ють його участь в управлінні справами держави. Консти­туція України законодавчо закріплює ці засоби у формі всеукраїнського і місцевого референдумів, всенародних обго­ворень проектів законів, виборів, народної законодавчої іні­ціативи та інших формах безпосередньої демократії.

Згідно зі ст. 1 Конституції Україна є правовою державою. Сутність правової держави полягає в демократизмі, на­родному суверенітеті як єдиного джерела державної влади і в підпорядкованості держави суспільству. Основним у пра­вовій державі є її підпорядкованість праву, захист громадян від можливого свавілля з боку держави та її органів.

Атрибутами правової держави є: розподіл влад, незалеж­ність суду, законність діяльності всіх органів держави, пра­вовий захист людини і громадянина державною владою.

Для правової держави характерно те, що вона добровіль­но обмежує державну владу Конституцією як основним за­собом такого обмеження і законами.

Тому найважливішим принципом правової держави є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції). Верховен­ство права означає перш за все верховенство закону, його загальність, утвердження його панування.

Завдяки закону закріплюються всі норми, життєво необ­хідні для держави: народне волевиявлення, народний сувере­нітет, статус людини і громадянина, конституційної держави та інші загальні засади конституційного ладу, закріплені на вищому законодавчому рівні — конституційному. На основі конституційної держави будується і механізм законності у правовій державі, пряма дія норм конституції, а закони та ін­ші нормативно-правові акти (підзаконні) повинні приймати­ся на основі та відповідати Конституції (ст. 8).







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.207.108.191 (0.023 с.)