Тема 6. Політична еліта, її місце в системі влади.

1. Сутність політичного елітизму. Класичні теорії еліт.

2. Сучасна теорії політичної еліти. Структура політичної еліти.

3. Система рекрутування політичної еліти. Критерії результативності еліти.

Однією з базових засад функціонування політичної системи виступає спосіб взаємодії тих груп, що керують громадським життям, і тієї частини населення, що має схильність до підпорядкування. Цей розподіл обумовлений самою структурою функціонування політичної влади. Широкі верстви суспільства не можуть повною мірою брати участь у політичному процесі, про це свідчить політична практика. Їхня активність, як правило, виявляється під час виборчих кампаній, реальну ж владу здійснюють політичні еліти. Саме вони визначають цілі й перспективи розвитку суспільства. Адже суспільство, як складні система, потребує формування механізмів саморегуляції, управління соціальними процесами, виділення спеціального кола осіб, вододіючих необхідними професійними, організаторськими здібностями, навичками, знаннями. Політичні еліти представляють в в політиці групові інтереси, створюють оптимальні умови для їх узгодження та реалізації. Термін “еліта” у перекладі з французької означає “краще”, “вибране”. Російський філософ М.О. Бердяєв обчислив так званий “коефіцієнт еліти”, який виражається співвідношенням високоінтелектуальної частини суспільства до загального числа грамотних людей. Якщо ця цифра становить більше 5%, тільки тоді соціум має високий потенціал розвитку.

Отже, політична еліта – це досить організована група (або сукупність груп), яка виділяється впливом, привілеями та престижем, і яка безпосередньо та систематично бере участь у прийнятті рішень щодо використання державної влади, впливу на неї.

Класичними у сучасній політології вважаються теорії еліт, що були сформульовані на рубежі ХІХ – ХХ ст. італійськими політичними мислителями Г. Моска, В. Парето, німецьким політологом Р. Міхельсом.

Гаетано Моска (1856-1941рр.) виклав свою позицію у книзі “Елементи політичної науки” (1896), основні тези якої формуються таким чином:

1. політика є сферою боротьби двох протилежних класів, пануючої меншості та підвладної більшості, народу, маси;

2. “пануючий клас” – це клас управлінців, людей, які виконують всі політичні функції й монополізують владу;

3. “політичний клас” використовує більш або менш легальні, офіційні або довільні, насильницькі методи для забезпечення своїх привілеїв та засобів функціонування політичного організму.

Вільфредо Парето (1848-1923рр.) у “Трактаті із загальної соціології” (1915 –1919 рр.) сформулював такі теоретичні засаді:

1. визначив еліту як групу людей, котрі є “найбільш продуктивними і найбільш здібними, які мають найвищі показники у певній сфері діяльності”;

2. опрацював теорію циркуляції еліт, які поступово втрачають динамізм, початкові творчі, активні якості; водночас із занепадом пануючої еліти набирає сили контреліта, що готова боротися з елітою й замінити її при владі;

3. встановив, що соціальна рівновага вимагає, аби до складу правлячої еліти постійно кооптувалися особистості неелітарного походження, але з елітарними властивостями;

4. доводив, що правляча еліта не хоче добровільно поступатися владою, що призводить до соціальних потрясінь; відтак, соціальні революції – це процес радикальної заміни старих еліт новими.

Роберт Міхельс (1876 –1936рр.) – німецький політичний діяч і друг Б.Муссоліні, у своїй роботі “Політичні партії. Про олігархічні тенденції демократії” (1911) обгрунтував такі ідеї:

1. у західних країнах демократія неможлива з трьох причин: по-перше, вона суперечить сутності людини; по-друге, суперечить сутності політичної боротьби; по-третє, це обумовлено самою структурою організації і політичних асоціацій;

2. демократія поступово перетворюється на олігархію через те, що маси, пересічна особа характеризуються некомпетеністю, потребою у керівництві, почуттям вдячності до лідерів; люди, що вони складають масове суспільство, не здатні самі організувати себе й самостійно управляти громадськими справами;

3. законом діяльності будь-якої масової, навіть демократичної організації, політичної партії або профспілки є розшарування на правлячу меншість та підкорену більшість. “Професійне керівництво”, спираючись на підтримку мас, формує управлінський апарат, що згодом віддаляється від своєї соціальної бази, узурпуючи владу, переслідуючи свої корпоративні цілі - так здійснюється “залізний закон олігархії”.

Таким чином, на основі поглядів мислителів стародавніх цивілізацій (Платон, Шан Ян) про ієрархічний принцип організації держави, на початку ХХ ст. виникають розгорнуті, теоретично обгрунтовані ідеї політичного елітизму. Практика політичного життя засвідчує, що діяльність політичних еліт – реальний та необхідний фактор, який слід ретельно вивчати і впливати на його розвиток.

В подальшому концепція політичного елітизму знайшла своїх прихильників і продовжувачів. Сучасні елітарні теорії розвиваються, спираючись на осмислення нових умов та тенденцій суспільного прогресу: науково-технічної та технологічної революції; доступу до освіти широких мас; створення механізмів забезпечення прав і свобод особистості; зростання ролі засобів масової комунікації.

Найбільш відомими й поширеними у політичній науці ХХ ст. слід визнати такі теорії. Ціннісно-елітистський підхід продовжує традицію аналізу політичної еліти як відносно стійкої, організованої групи, що виконує владні функції у державі. Дослідники приділяють увагу аналізу різнорідності еліти, її структури, способів впливу на суспільство, її професійних та моральнісних якостей. У сучасному постіндустріальному суспільстві на місце старої еліти крові (родової аристократії) традиційного суспільства та еліти “грошового мішка” (власників засобів виробництва та капіталів) індустріального суспільства приходять менеджери-управлінці, інтелектуали, чиї освіченість та професіоналізм дозволяють керувати технічно складними економічними процесами. Відтак, нова еліта знань, меритократія (від грец. меритос – заслуга) – група людей, що досягли високого соціального статусу й положення в структурі влади завдяки особистим успіхам, досягненням, інтелектуальним і професійним здібностям, компетентності й моральним чеснотам, виконучи у суспільстві важливіші функції управління, розвитку культури й мистецтва, гарантуючи стабільність і непорушність прогресивного спрямування соціальної еволюції, її демократичних принципів (М.Янг, Д.Белл, О.Тоффлер). Зокрема, підкреслюючи високий моральний обов’язок представників еліти, відомий німецький політичний філософ Г.-К.Кальтенбруннер акцентує, що їх єдина привілея – це “готовність до взірцевого втілення аскетичних доброчесностей, без яких загалом немислима держава: служити, відмовлятися, обмежувати себе, дисципліновано виконувати повсякденні обов’язки, самовдосконалюватися в ім’я всезагального блага”.Тому в рамках цієї концепції еліта розглядається як найцінніший елемент суспільства, що формується з людей обдарованих, талановитих, продуктивних, котрі своєю творчою діяльністю фактично спричиняють поступальний, прогресивний розвиток людства

У рамках інституційного підходу еліта розглядається як група статусів і стратегічних ролей. Р. Міллз у роботі “Владна еліта” окреслив еліту тими, “хто займає командні пости”, “хто очолює найважливіші соціальні інститути – політичний, економічний, військовий”. Саме вони і складають еліту влади. Між цими трьома елітарними групами формуються тісні відносини солідарності, взаємної підтримки й обміну.

Французький політолог Шварценбергер в роботі “Абсолютне право” (1981) стверджував, що еліта по суті – замкнена каста, “нова аристократія”, яка представляє собою “трикутник влади”, що складається з політиків, вищої адміністрації й ділових кіл. Вона абсолютно контролює владу, формує уряд, здійснює управління державою, керує великими корпораціями і банками. Франція не дотримується принципу розподілу влад, тому й еліта її становить єдиний клас, який монополізував владу в політичному, адміністративному й економічному секторах.

Теорія плюралізму еліт, підкресює факт різноманітності людської життєдіяльності, існування багатьох сфер суспільства, які мають суттєвий вплив на громадське життя, що й зумовлює множинність елітарних груп. Американський політолог Р.Даль назвав “поліархією” режим, що спирається на численні автономні центри прийняття рішень. У такій ситуації жодна з елітарних груп не домінує. Ця модель характерна для США.Структурування еліти здійснюється з урахуванням її функцій, характеру ресурсів політичного панування, обсягів владного впливу, результативності її діяльності, конкретних показників способу життя (освіти, системи цінностей, стилю життя). Політична еліта, відтак, неоднорідна, вона включає такі верстви:

1. правляча еліта – та, що безпосередньо виконує управлінські функції, обіймає керівні посади, прямо впливає на прийняття рішень;

2. функціональна(адміністративна) еліта - професіонали-управлінці, які мають необхідну освіту та кваліфікацію, відповідні статуси та ресурси;

3. інтелектуальна еліта здійснює управління у сферах науки й художньої творчості, визначає напрямок розвитку та розподіляє засоби підтримки культури, науки, мистецтва й літератури;

4. опозиційна еліта (контреліта) визначає програмні настанови й методи діяльності опозиційних партій і рухів.

Всі групи політичної еліти поділяються на вищу та середню. До вищої еліти входять керівники владних структур, що безпосередньо приймають рішення, значущі для всієї держави. Звичайно у західних демократичних державах вища еліта включає по 50 представників від кожного мільйона людей, і, як правило, становить 2-4 тис. осіб залежно від розмірів країни та її населення. Однак реально прийняття найважливіших рішень є прерогативою обмеженого кола осіб, приблизно п’ятдесяти. До середньої еліти належить близько 5% населення, що водночас мають досить високі показники доходів, професійного статусу, освіти. В сучасних умовах реалізується тенденція зростання ролі середньої еліти – державних службовців, науковців, менеджерів, інтелектуалів – у формуванні громадської думки, підготовці, прийнятті та здійсненні політичних рішень.

Отже, у сучасних теоріях елітизму знайшли відображення зміни в структурі управління суспільними справами, обумовлені новими тенденціями розвитку соціально-політичних процесів.

У сучасному постіндустріальному суспільстві важливими факторами рекрутування (добору) еліти стають особисті здібності та досягнення людини. Природно, що від кандидата до правлячої еліти вимагається засвоєння певних правил даного кола, соціально-психологічних цінностей та ідеологічних настанов. Таким чином, можна виділити два основних принципи циркуляції еліт. Для відкритої циркуляції характерні відкритість, широке коло учасників добору (претендентів та селекторату), висока конкурентність між кандидатами. При цьому доступ до еліти відкритий для представників усіх верств населення, найбільш поширеним способом відбору є виборча система. Закритий тип оновлення еліти визначається тим, що вона поповнюється вихідцями тільки із певних соціальних груп та верств, й не допускає до своїх лав представників інших класів. Таким чином, закритій циркуляції еліт притаманні закритість відбору претендентів, обмеженне коло учасників, висока ступінь формалізації та тенденція до відтворення існуючого типу еліти.

Серед найвідоміших систем рекрутування еліти слід зазначити дві основні: антрепренерську та систему гільдій. Проте слід зауважити, що їх виділення досить умовне, адже на практиці найчастіше зустрічається їх поєднання.

Антрепренерська система належить до відкритого типу, вона орієнтована на особистісні якості кандидата, його здатність справляти гарне враження. Ця система передбачає гостру боротьбу між учасниками, у якій кожен з претендентів може покладатися тільки на свою активність, ініціативу, винахідливість. Вибір у даному разі здійснює все доросле населення, тому професійна компетентність та освіта кандидата не завжди враховуються. Антрепренерська система, як правило, використовується у стабільних демократичних країнах. Разом з тим, вона має ряд істотних недоліків: можливість приходу до політики випадкових людей та авантюристів, не здатних до плідної роботи, часто непередбачуваних. Неоднорідність еліти підвищує ймовірність внутрішніх конфліктів, небезпечних для суспільного розвитку.

Особливості добору кандидатів при використанні системи гільдій обумовлені такими параметрами. Відбір кандидатів відбувається за підтримки партій, інших соціальних груп з урахуванням значної кількості формальних вимог: освіти, стажу роботи, віку, рівня кваліфікації, компетентності, партійності. Відбір проходить закрито, тільки чітко визначеним колом осіб (селекторатом), керівників партій, руху чи корпорацій. Конкуренція між кандидатами не передбачається, оскільки система влади строго формалізована та ієрархічна. Ця система досить консервативна, має тенденцію до відтворення одного типу керівника; такому випадку еліта, перетворюючись на закриту касту, поступово деградує й відмирає. До позитивних рис слід віднести високу стабільність й передбачуваність, внутрішню солідарність, згуртованість, належний рівень управлінської компетентності всіх представників еліти.

Особливий різновид системи гільдій представляє номенклатурна система рекрутування. Номенклатура – це спосіб заміщення керівних посад виключно із того списку претендентів, що призначаються та затверджуються вищестоящими інстанціями. Ця система була поширена у країнах соціалізму, в тому числі СРСР. Парадокс формування політичної еліти полягав у тому, що офіційно існування еліти у радянському суспільстві заперечувалось, у той час як практично діяла система влади, заснована на політичній нерівності.

Радянська номенклатура мала жорстку ієрархію, це означало, що кандидати поступово піднімалися з нижчого рівня системи на більш високі. Така однорідна структура практично повністю виключала конфлікти, що забезпечувало її стійкість, стабільність, наслідуваність політичного курсу й відтворення одного типу лідера.Головними якостями, що гарантували службове просування, були не професійна компетентність та особиста активність, а неухильне виконання розпоряджень начальства та особиста відданість, вміння догодити керівництву, політичний та ідеологічний конформізм. Така система допускала до влади все менше ініціативних, самостійних людей, перетворивши номенклатуру на замкнуту касту, що призвело врешті до її виродження.

За 70 років свого існування радянська еліта значно змінювалась. Якщо за Леніна вона представляла собою партійну інтелігенцію, рівень наукової та практичної компетенції якої високо оцінювали західні політики, то за часів сталінського режиму основними рисами політичних активістів були особиста відданість партії та її вождю. У 1960-1980 рр. настав час партійних функціонерів, типових апаратних працівників, що були повністю відірвані від народу. За часів Горбачова, четверте покоління радянської еліти формувала вже партійно-бюрократична номенклатура. Як засвідчив практичний досвід, жорстка система радянської номенклатури віджила себе, а спроби Горбачова її реформувати призвели до повної руйнації всієї системи влади.

У сучасних пострадянських суспільствах часто дається взнаки номенклатурне минуле. Майже повна відсутність соціального контролю, демократичних політичних інститутів, організацій громадянського суспільства продукували бюрократично-олігархічно-кланову еліту, що в основних своїх принципах, способах й стилі управління, світоглядних позиціях і ментальності наслідує недавнє минуле. Вихід із такої небезпечної для суспільства ситуації уможливлюється тільки створенням нової системи рекрутування еліти, що грунтується на доборі на керівні посади людей з відповідними діловими й моральними якостями

Для визначення ефективності діяльності еліти, її відповідності високому призначенню служити своєму народу й державі, існують досить прозорі, адекватні, наочні критерії результативності, а саме:

1. Досягнутий рівень суспільного прогресу й добробуту свого народу.

2. Політична стабільність суспільства, надійні гарантії функціонування демократичних інститутів.

3. Забезпечення реальної національної безпеки.

4. Оптимальні принципи взаємодії громадянського суспільства та держави.

Відтак, формування політичної еліти – цілеспрямована діяльність, яка потребує регламентації з боку суспільства, в тому числі його громадянських (недержавних) структур. Для українського суспільства вкрай необхідним стає створення такої системи рекрутування еліти, що відповідає принципам демократичного суспільства, яке здійснює постійний соціальний контроль діяльності елітарних груп.

 

Т ема 7. Теорія політичного лідерства

 

1. Сутність феномену політичного лідерства. Соціально-політичні передумови його формування.

2. Типологія політичного лідерства. Вождизм в політиці.

3. Соціальна роль та функції політичного лідера.

4. Особливості сучасного інституту політичного лідерства.

 

Найважливішим механізмом регуляції політичних відносин та взаємодії між учасниками політичного процесу виступає інститут політичного лідерства. Всі суб’єкти політики у своїй діяльності переслідують конкретні корпоративні чи приватні інтереси, проте хтось має узгоджувати групові, індивідуальні та загальнонаціональні цілі, аби вони слугували єдиній, спільній політичній меті. Саме таке призначення повинен реалізувати політичний лідер – особистість, наділена владними повноваженнями і управлінським статусом, яка здійснює постійний пріоритетний вплив на все суспільство або політичне об’єднання. Всередині політичної еліти завжди вирізняються найбільш активні та авторитетні особи, які користуються домінуючим впливом на суспільство, мають реальну політичну владу. Політичний лідер, виконуючи функції керівництва та управління, зобов’язаний також вміти виражати спільні інтереси, устремління, ідеали не тільки своїх реальних, а й потенційних прихильників, бути спроможним об’єднати і організувати все суспільство заради досягнення загальної політичної мети.

Політичне лідерство є необхідним елементом політичного життя суспільства, цей факт констатували ще стародавні філософи та історики. Геродот і Плутарх вважали, що у центрі історичних подій та історії в цілому завжди височить непересічна постать – полководець чи правитель. Та ж теза покладена в основу теорії Н Макіавеллі, що надавав вирішального значення особі політичного лідера, спроможного використовувати будь-які засоби для реалізації політичної мети, міркувань політичної доцільності. Серед найважливіших завдань правителя він виокремлював такі: забезпечення cуспільного порядку і стабільності; інтеграція різнорідних груп та інтересів; мобілізація населення для розв’язання загальнозначущих завдань.

Деякі з перших у ХХст. теоретичних спроб пояснити природу лідерства визначальними факторами вважали індивідуальні якості лідера, що стало змістом теорії рис/Е.Богардус,Ф.Гальтон, Р.Стогділл..Згідно з цією концепцією, лідер завжди має деякі специфічні риси, успадковані біологічно або вироблені особисто, що їх можна виділити і вивчати. Лідер розглядається, таким чином, як сукупність певних соціально-психологічних рис і властивостей, наявність котрих допомагає висуванню індивіда на домінуючі позиції й дозволяє приймати владні рішення стосовно інших.

Важливішими рисами політичного лідера вважають такі: наявність чіткої політичної програми, що виражає інтереси великих соціальних груп; політична воля, готовність брати на себе відповідальність; організаторський талант й управлінські здібності, ораторське мистецтво; політична далекоглядність та інтуїція; популярність, вміння справляти враження, завойовувати симпатію.

Представники ситуаційної концепції /Р.Даль,Ю.Дженнінгс/ стверджували, що поява лідера зумовлена збігом цілого ряду різноманітних обставин. Відтак, лідерство трактується як функція певних об’єктивних чинників, тому лідерські властивості мають відносний характер, а різні суспільно-політичні ситуації вимагають абсолютно відмінних типів лідера.

Прагнення подолати крайнощі попередніх концепцій лежить в основі інтегративної теорії лідера. Аналізуючи природу політичного лідерства, автори цієї теорії пропонують враховувати взаємодію декількох факторів: характерологічні особливості самого лідера; властивості його прихильників, всіх тих, хто підтримує його програму діяльності; способи взаємодії лідера та його конституентів; контекст або конкретну ситуацію, у якій дане лідерство реалізується.

У формуванні інституту політичного лідерства виявляються деякі істотні закономірності та тенденції розвитку політичного процесу, як об’єктивного так і суб’єктивного характеру. Об’єктивними передумовами лідерства є наступні чинники:

1. феномен лідерства укорінений у самій природі людини і суспільства як соціально-біологічної системи; ці висновки грунтуються на результатах досліджень сучасної етології – біологічної науки, що вивчає у природних умовах поведінку тварин, які ведуть колективний спосіб життя;

2. лідерство базується на певних особливостях складно- організованих систем, а саме, потребі в саморегуляції, управлінні, впорядкуванні; інститут лідерства обумовлений законами саморегуляції суспільства.

3. у політиці діють великі маси людей, що прагнуть реалізації своїх цілей, часто різноспрямованих; лідер має забезпечувати соціальну рівновагу, баланс у взаємодії навіть протилежних, альтернативних сил.

Суб’єктивні обставини, що спричиняють виокремлення керівників, лідерів виявляються у таких фактах:

1. більшість пересічних громадян, представників маси не здатні до самостійної соціальної творчості, вони, як правило, у ситуації вибору орієнтуються на погляди, позиції й переконання, що їх сповідують лідери думок, авторитетні особи;

2. ця соціально-психологічна потреба в авторитеті зумовлена обмеженістю здібностей звичайної людини раціонально, адекватно оцінювати безліч складних проблем, що виникають у сучасних, часто непередбачуваних, соціальних процесах; відтак, виникає психологічна залежність від компетентних, обізнаних, досвідчених професіоналів, які мають високий рівень довіри і поваги;

3. з позиції багатьох психологічних теорій більшість людей має природну, соціопсихічну схильність до підпорядкування, підлеглості, підкорення видатній особі, яка вирізняється прагненням до влади, специфічними вольовими рисами, відповідними задатками.

Отже, у політичному вимірі лідерство тлумачать: як можливість впливу на інших людей; як формально-посадовий статус, що надає право прийняття важливих політико-управлінських рішень; як зразок поведінки і діяльності групи осіб або суспільства в цілому, що встановлює парадигму загальноприйнятої, колективно схваленої, належної соціальної активності; як суспільно-політичний інститут, в якому одна або декілька осіб беруть на себе повноваження керівника чи провідника певної соціальної групи, політичної партії, суспільно-політичних рухів, держави, суспільства в цілому; як популярний і впливовий актор громадського життя, який визначальним чином впливає на нього, консолідує зусилля людей заради досягнення спільної мети.

Лідерство є надзвичайно складним явищем, що вимагає певної внутрішньої класифікації. До наших днів зберігає свою актуальність й значущість типологія лідерства, опрацьована М. Вебером. В основу класифікації типів владного керівництва ним було покладено поняття “авторитет” або “ймовірность того, що накази виконуватимуться певною групою людей”. Разом з тим спроможність лідера віддавати накази й розраховувати на їхнє виконання грунтується на різних ресурсах владного впливу, у залежності від яких Вебер і виділяв три типи лідерства.

Традиційне лідерство спирається на звичаї і традиції політичної поведінки всіх учасників громадського життя, які укорінені у далекому минулому. Право владарювання лідер здобуває завдяки своєму походженню (вождь племені,глава роду, монарх), як правило, це право спадкове. Такий тип лідерства і дотепер існує у країнах традиційних культур.

Харизматичне лідерство грунтується на вірі у виняткові якості політичного лідера, що мають надприродне походження. Такий лідер користується надзвичайною популярністю, авторитетом і довірою. Цей термін Вебер запозичив з дослідженнь релігійної свідомості (харизма від грец. charisma – Божественний дар), таким даром володіли великі пророки, релігійні діячі Мойсей, Ісайя, Іісус, Мохаммед. Вони могли своїми натхненними промовами, палкою вірою захопити й повести за собою великі маси людей. Схожі властивості виявили деякі лідери “нового типу” на початку ХХ ст. в період широкомасштабної демократизації європейського суспільства, яка захопила й інші індустріальні країни світу. Серед найвідоміших харизматичних лідерів ХХ ст. – В. Ленін, Й.Сталін, Мао Цзе-дун, Б.Муссоліні, А.Гітлер, Ф. Кастро.Слід підкреслити, що Вебер вважав традиційне та харизматичне лідерство притаманними для суспільств з невисоким рівнем розвитку політичної культури, неусталеними, слабкими демократичними механізмами та принципами.

Раціонально-легальний тип лідерства заснований на уявленні про розумність, доцільність та законність порядку обрання лідера, передачі йому владних повноважень. Рівень довіри до такого лідера підтримується його професійними якостями, компетентністю, управлінськими навичками. Його повноваження чітко регламентовані нормативно-правовими актами, конституційно закріпленими, такими, що їх визнають усі громадяни. Цей тип лідерства характерний для стабільних демократичних держав із розвиненою правовою системою.

У сучасній політології використовують також інші способи класифікації політичного лідерства, зокрема, типології, що виявляють особливості іміджу, візуальної привабливості лідера. Серед поширених узагальнених образів політичного лідера є такі:

1. Лідер-прапороносець, який має власну позицію, бачення реальності, чіткий власний ідеал, “мрію”, що здатна захопити маси. Такими лідерами були свого часу М. Ганді, Мартін Л. Кінг, В. Ленін.

2. Лідер-службовець завжди намагається виступати у ролі виразника інтересів своїх прихильників та виборців у цілому, орієнтується на їхні погляди, діє від їхнього імені. До таких лідерів належали Л. Брежнєв, К. Черненко, які обстоювали інтереси партійної бюрократії.

3. Лідер-торговець прагне переконливо представити свої плани й “продати” їх з вигодою. Президент США Г. Трумен зазначав, що “суть влади президента у тому, аби об’єднати людей і спробувати їх переконати зробити те, що вони повинні робити без будь-якого переконання”. Таким лідером вважають Р. Рейгана.

4. Лідер-пожежник активізується під час розв’язання найактуальніших проблем, найгостріших нагальних завдань виходу з кризової ситуації, орієнтується на вирішення задач конкретного політичного моменту, на вимоги обставин та часу. Прикладом такого типу лідерства може бути діяльність У. Черчилля.

У реальній політичній практиці ці ідеальні типи у чистому вигляді не зустрічаються, а можуть сполучатися в стилі керівництва того чи іншого лідера у різних пропорціях.

Лідери вождистського типу є похідним продуктом явища вождизму, який представляє собою: 1)тип владних відносин, заснований на особистій відданості персоні, що володіє верховною владою; 2)владний інститут, притаманний патріархально-родовим та ранньофеодальним суспільствам Сходу Африки, Південно-Східної Азії, що грунтується на особистому пануванні військового або релігійного провідника.Значного розвитку вождизм набуває в Африці та країнах Сходу, досягаючи найбільш довершеної форми у так званому “східному деспотизмі”.

У деяких сучасних ідеологізованих, жорстко централізованих суспільствах вождизм отримує форму культу особи.

Культ особи – це крайня, максимально підвищена оцінка функцій та ролі політичного лідера, що виражається у возвеличенні, навіть обожненні особи, яка має практично необмежену владу. Закономірним проявом вождизму в політиці виступає волюнтаризм – соціально-політична практика, що характеризується суб'єктивістським свавіллям, підпорядкуванням політичних дій довільним персональним прагненням лідера, нехтуванням об’єктивними обставинами, потребами людей.

Таким чином, створення класифікацій політичного лідерства стало результатом нагромадження знань про закономірності реалізації політичної влади та її конкретних носіїв. Вивчення типів політичного лідерства дає можливість краще зрозуміти об’єктивні тенденції розвитку політичної системи і ролі суб’єктивного, зокрема, особистісного фактору.

Соціальна роль політичного лідера полягає у розв’язанні широкого кола завдань, що спрямовані на реалізацію таких цілей: а) адекватну політичну оцінку соціально-політичної, економічної, культурної ситуації; б)визначення стратегічного напряму та програми діяльності, які забезпечують найкращі перспективи розвитку суспільства; в) мобілізацію всіх учасників політичного процесу (посадових осіб, бюрократії і мас) на реалізацію поставлених завдань.

Для здійснення цих загальних цілей лідер виконує такі конкретні функції:

1. Інтеграція, консолідація суспільства для реалізації спільної мети; об’єднання на основі загальнозначущих цінностей.

2. Пошук та прийняття оптимальних політичних рішень, які б забезпечували стабільність суспільства, зростання добробуту громадян, посилення авторитету держави не міжнародній арені.

3. Соціальний арбітраж і патронат, захист громадян від беззаконня, свавілля бюрократії, підтримка порядку й законності з допомогою контролю, заохочення та каральних санкцій.

4. Комунікація влади та мас, зміцнення каналів політичного, зокрема, емоційного зв’язку між лідером і народом, попередження відчуження людей від влади. Це завдання досягається через ЗМІ, зустрічі з виборцями, листування, телефонні діалоги з населенням.

5. Ініціювання оновлення, продукування оптимізму й соціальної енергії, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей. Лідер повинен оберігати народні традиції, забезпечувати прогресивні тенденції розвитку суспільства, навіювати масам віру в соціальні ідеали та цінності.

6.Легітимація суспільно-політичного ладу, забезпечення його визнання й підтримки великими соціальними групами. Популярний лідер має подавати зразок служіння народу, Вітчизні, державі.

Отже, політичний лідер, покликаний виконувати ряд найважливіших функцій політичного характеру. Розуміння значущості та необхідності реалізації цих функцій формувалося протягом всієї історії людства та узвгальнення світової практики політичної діяльності.

Особливості сучасного політичного лідерства виявляються в таких істотних обставинах, що значною мірою детермінують успішність діяльності лідера, визначають її ефективність, сприяють посиленню його привабливого іміджу:

1.Сучасний політичний лідер повинен кваліфіковано кумулювати й адекватно відображати у своїй програмі інтереси широких мас. Це означає, що він має цілеспрямовано й досконало вивчати інтереси багатьох верств населення, знайомитися з результатами соціологічних досліджень та опитувань громадської думки.

2.Сучасний лідер має дотримувати парадигми іноваційності, володіти здатністю продукувати нові ідеї, комбінувати та вдосконалювати різні методи соціального управління. Лідер здійснює новаторське осмислення інформації, розробляє власну оригінальну програму. Такі найвідоміші політики як Д. Рузвельт, Р. Кеннеді, Ж. Д’Естен, Г. Коль мали своє, нетрадиційне бачення проблем, неординарне політичне мислення.

Ефективність діяльності лідера прямо залежить від чіткості, прозорості, послідовності його програми, що дозволяє всім громадянам збагнути поставлену мету, свідомо, цілеспрямовано брати участь в її реалізації.У програмі неприпустиме змішування цілей та засобів. Наприклад, в умовах перехідного періоду метою політичного лідера є добробут народу, забезпечення високої якості його життя. Засобами реалізації мети можуть бути широка демократизація та вільний ринок. Проте демократизація і ринок не є цілі самі по собі. Метою виступає високий рівень добробуту народу. Без наочних результатів досягнення цієї мети ринок і демократизація не свідчать про результативність діяльності політичних лідерів.

3. Поінформованість лідера дає йому можливість враховувати у своїй діяльності очікування, сподівання рядових людей, соціальних груп та організацій. Якість роботи політичного лідера залежить від рівня інформації аналітичного характеру.

4. Лексикон політичного лідера, культура мовлення, ораторські здібності у сучасній політичній практиці відіграють істотну роль у формуванні іміджу лідера, сприйняття його широкими верствами населення, значною мірою впливають на успішність всієї роботи.

5.Так само важливим є рівень загальної культури політичного лідера, його комунікабельність, моральнісні якості, володіння іноземними мовами, акторські дані, які допомогають викликати симпатію, посилювати авторитет.

Для функціонування сучасного інституту політичного лідерства важливими також є специфічні умови та характеристики, зокрема, у діяльності лідера загальнонаціонального масштабу.

По-перше, це дистанційне лідерство, адже контакти лідера з його прихильниками опосередковані найчастіше засобами комунікації.

По-друге, це багаторольове лідерство, бо лідер, як правило, орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, до якої належить, бюрократичного виконавчого апарату, а також широкої публіки.

По-третє, лідерство такого рівня, певною мірою, має консолідований, корпоративний характер. Такий лідер, у певному розумінні є символічною фігурою, його численні ролі виконують інші посадовці, передусім, працівники його штабу, найближчі соратники, його команда.

По-четверте, сучасний демократичний лідер діє в умовах усталених правових норм, державних адміністративних інститутів, що визначають реальні масштаби його влади та повноважень. Ці демократичні інститути мають відносно високий ступінь автономії, і державний механізм працює незалежно від зміни тих чи інших політичних лідерів, запобігаючи надзвичайній персоніфікації та концентрації політичної влади в руках однієї особи.

Отже, в сучасних умовах складного суспільства, що динамічно розвивається, інститут політичного лідерства зазнає суттєвих змін, пред’являючи до лідера нові вимоги та критерії оцінки успішності його діяльності, потребуючи використання нових технологій комунікації.