Тема 9 . Держава в політичній системі суспільства.

1. Сутність держави, основні концепції походження держави.

2. Засадничі принципи державної організації суспільства, її функції.

3. Форми державного правління та територіально-адміністративного устрою.

 

Держава виступає одним з найважливіших інститутів суспільства, центральним елементом його політичної системи. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз фундаментальних характеристик держави, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління та територіально-адміністративного устрою, принципів міждержавної політики.

У широкому смислі держава розуміється як спільність людей, що мешкає на певній території, представлена та організована вищою установою політичної влади. В цьому смислі цей термін вживають як синонім понять “народ”, “країна”, сукупність стійких взаємовідносин між громадянами та органами управління. Так говорять про українську, німецьку, французьку державу як форму політично організованого суспільства. Приблизно до XVII ст. поняття “держава” тлумачилося досить широко й не відокремлювалося від поняття “суспільство”. Для визначення держави використовується багато конкретних термінів: політія, республіка, королівство, князівство, імперія, деспотія, правління тощо. Одним із перших порушив традицію широкого тлумачення держави італійський мислитель Н.Макіавеллі. Для позначення будь-якої верховної влади над людиною він застосовував спеціальний термін “stati”.Подальше концептуальне, аргументоване відмежування держави від суспільства було здійснене у “договірних” теоріях держави Т.Гоббса, Дж.Локка, Ж.-Ж.Руссо та інших мислителів Нового часу. З позиції сучасної науки держава – це соціально-політичний механізм, що виникає у соціально-диференційованому суспільстві з метою регуляції суперечливих відносин між основними групами, розв`язання конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня стабільності соціальної системи.

Проблема походження держави, основних чинників її формування, динаміка й закономірності розвитку завжди перебувають у центрі уваги політичних мислителів усіх часів та історичних епох. Одна з найдавніших, досить популярних й авторитетних, патріархальна теорія виникнення держави належить Аристотелю. Він характеризував її як продукт природного розвитку людей, “істот політичних”, що самою природою приречені жити у суспільстві. Держава вища за сім`ю, вона втілює суспільні ідеали громадянства і, разом з тим, має базуватися на раціональних та гуманістичних засадах людської моральності, на тих же принципах справедливості, доброчинності, поваги до інших, що і міцна, щаслива сім`я.

Близьку за змістом ідею утворення держави висловив свого часу давньокитайський мислитель Конфуцій. Він обстоював думку, що держава виникає в результаті об`єднання багатьох сімей у громаду, останніх – у державну спільність. Для забезпечення суспільної стабільності та злагоди необхідне досить чітке розмежування функцій між членами громади та неухильне виконання ними своїх обов`язків, дотримання простих моральних норм. Правитель як дбайливий та авторитетний батько, керуючись принципом “жень” (гуманності), має піклуватися про своїх підлеглих, забезпечувати їх благополуччя, наставляти та виховувати їх. Народ зобов`язаний ставитися до правителя з синовньою повагою, шаною і вдячністю.

Англійський філософ XIII ст. Р.Філмер, один із фундаторів патріархальної теорії, вважав, що держава виникла в процесі механічного об`єднання родів у племена, племен у більш широкі інтегровані утворення, аж до держав, при збереженні принципу патріархальної, заступницької влади. Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійснюється від імені всіх людей і для загального блага.

Теологічна концепція походження держави представлена ідеями провідних середньовічних мислителів Аврелія Августина (IV-V ст.) та Томи Аквінського (XIII ст.), які стверджували пріоритет, зверхність церкви над державою, оскільки саме вона втілює справжнє божественне начало. “Нема влади не від Бога, існуючі влади Богом встановлені” – цей біблейський принцип виступав основною засадою політичної думки Середньовіччя. Т.Аквінський, продовжуючи думку Августина щодо самостійності церковної та державної влади, їх необхідної взаємодії, вбачав у державі позитивну роль, позаяк вона здійснює божественну волю до миру, добра, порядку. Співвідношення духовної та світської влади він визначав як взаємодію душі й тіла при безумовному визнанні переваги духовної влади над державною.

У теоріях суспільного договору (Г.Гроцій,Т.Гоббс, Дж. Локк) держава та суспільство розділені не тільки змістовно, а й історично. Стверджується, що індивіди, які в результаті господарської та інших видів діяльності утворили суспільство, згодом шляхом домовленості, договору сформували спеціальний орган – державу – для захисту своєї безпеки і природних прав. Ця трактовка походження держави становить теоретичний фундамент концепції ліберальної демократії, підгрунтя організації і функціонування буржуазних європейських держав.

Теорія насильства (Л.Гумплович, Е.Дюркгейм), виходячи з концепції соціал-дарвінізму обстоювала позицію натуралістичного детермінізму. Її представники доводили, що виникнення держави є результатом завоювання сильнішими та більш організованими спільностями слабкіших, неорганізованих. Отже, держава – це орган панування, підкорення, поневолення, присилювання, наслідок соціального конфлікту, ворожнечі, органічно притаманних людським істотам.

Класова теорія (К.Маркс, Ф.Енгельс) підкреслює об`єктивно-історичний, природний характер процесу появи державної організації суспільства. Стверджується, що суспільний розподіл праці, отримання додаткового прибутку, поява приватної власності призводять до створення спеціального апарату управління, який є інструментом політичного володарювання економічно пануючого (експлуататорського) класу щодо всіх інших груп і класів..

Отже, очевидно, що автори вищенаведених теорій надають пріоритет тому чи іншому фактору, який домінуючим чином впливає на складний процес утворення держави. Така однобічність, певною мірою, обмежує ефективність наукового аналізу.

Значний внесок у пояснення процесів виникнення держави зробила сучасна політична наука – політична антропологія. Її представники (Г.Класен, М.Фрід, М.Салінз), не зважаючи на деякі відмінності, досить одностайно визнають детермінуючий вплив цілого комплексу чинників, що сприяють формуванню державного устрою суспільства. Перехідною формою вважається виділення прошарку вождів, усталення феномену вождизму. За тих часів, приблизно 10 тис. років тому, важливого значення набули глибокі економічні, екологічні, демографічні, психологічні зміни обумовлені політичною революцією, переходом від привласнюючого господарства до виробничого, появою обміну і торгівлі. Економічний чинник пов`язаний з новими видами господарської діяльності – ірігацією, скотарством, землеробством, спричиняє врешті появу соціальної нерівності. Демографічний фактор виявляється у чисельності та компактності населення, переході від міграційного існування до осілого способу життя. Психологічний чинник відіграє величезну роль у формуванні певних емоційно-вольових рис окремих народів, зокрема, у схильності до впорядкування, організації суспільних відносин. Досить вагомим фактором походження держави визнаються зовнішні обставини. Такими були і зовнішні загрози суспільству, і небезпека війни, і “образ ворога” як носія загрози, всі вони сприяли розвитку внутрішньої інтеграції та консолідації.

Отже, проблема формування державного устрою суспільства і дотепер залишається досить актуальною, складною, відкритою для подальших наукових розвідок. У цих дослідженнях політологія спирається на досягнення таких сучасних наук як етнологія, етнодержавознавство, культурологія, антропологія, етологія, історія, археологія.

Держава виступає досить складною системою, що набуває конкретного вигляду у кожному окремому державному організмі на певному історичному етапі розвитку. Разом з тим, будь-яка держава з-поміж сучасних або колишніх має деякі специфічні суттєві ознаки та характеристики, що притаманні всім державним утворенням.

1. Відокремлення публічної влади від суспільства, її відмежування від організації всього населення, поява групи професіоналів-управлінців. Ця риса відрізняє державу від родо-племінної організації, заснованої на принципах самоврядування.

2. Суверенітет, або верховенство державної влади на певній території. Виокремлюють внутрішній та зовнішній суверенітет. Внутрішній суверенітет передбачає право і повноваження держави підкоряти своїм нормам дії всіх людей, що перебувають на її території, незважаючи на обставину громадянства, легалізувати всі інші види влади, надавати своїм рішенням загальнообов`язкового значення. Зовнішній суверенітет має забезпечувати територіальну цілісність держави, недоторканність територіальних кордонів, невтручання у внутрішні справи зовнішніх сил.

3. Територія, що окреслює кордони держави. Закони та повноваження держави поширюються на всіх людей, які мешкають на даній території. Держава, зазвичай, формується на основі певної етнічної або територіальної спільності людей.

4. Важливіша ознака держави – монопольне право на видання законів та норм, обов`язкових для всього населення. Держава здійснює право проводити внутрішню та зовнішню політику від імені всього суспільства.

5. Право на стягнення податків та зборів з населення для формування державного бюджету, який використовується для реалізації основних напрямків державної політики: економічної, соціальної, культурної, оборонної.

6. Монопольне право на легальне застосування сили, фізичного примусу. Можливості державного насильства простягаються від обмеження свободи до здійснення політичного, ідеологічного, інформаційного тиску і терору. Для виконання цих примусових функцій держава має спеціальні органи та установи – армію, поліцію, служби безпеки, суд, прокуратуру, пенітенціарну систему.

До цих ознак слід додати обов`язковість членства у державі. На відміну від політичної партії, належність до якої добровільна, статус громадянина людина отримує з моменту народження.

Крім громадян та управлінського апарату (бюрократії) до структури держави входять представницькі органи (інститут парламенту), виконавчо-розпорядчі органи (інститут президентства, інститут уряду), органи охорони громадського порядку, судова система, наглядово-контрольні органи, збройні сили, органи державної безпеки.

У найзагальнішому вигляді держава виконує функцію забезпечення єдності й стабільності суспільства, збереження усталених форм організації та порядку, цілісності суспільного організму.

Розрізняють так названі зовнішні та внутрішні функції. До зовнішніх відносять: функціюю оборони країни, захисту її інтересів на міжнародній арені. Обстоювати інтереси держави можна не тільки силовими методами, а й вмілою зовнішньою політикою, здійснюваною спеціальним органом – Міністерством зовнішніх справ. Зокрема, налагодженням ефективної політико-економічної, національно-культурної, науково-технічної взаємодії та співробітництва з країнами міжнародного співтовариства.

До внутрішніх функцій держави включають:

1. охоронну – передбачає збереження існуючого політичного ладу, соціально-політичної структури суспільства, порядку і законності, територіальної цілісності, захист прав людини;

2. стабілізуючу – спрямовану на гармонізацію й узгодження інтересів різних соціальних груп, запобігання їх конфліктам, забезпечення соціальної стабільності шляхом розв`язання будь-яких суперечок законним способом;

3. господарсько-організаційну, яка має здійснювати стратегію економічного зростання, раціонального виваженого регулювання економічних процесів, реалізацію доцільних програм модернізації або стабілізації господарсько-виробничої сфери;

4. соціальну – орієнтовану на проведення різноманітних соціальних програм підтримки соціально незахищених верств населення: державна соціальна політика передбачає забезпечення гарантій дотримання конституційних прав людини у галузі охорони здоров`я, створення сприятливого природного середовища, надання освіти, професійної підготовки, працевлаштування;

5. культурно-виховну, спрямовану на розвиток та підвищення рівня політико-правової, моральної, інтелектуальної, загальної культури громадян; держава має здійснювати різноманітні міжнародні програми з обміну культурними цінностями, забезпечувати охорону та реставрацію пам`яток національної культури; піклуватися про виховання населення у дусі поваги до законів та загальноприйнятих морально-етичних принципів та норм.

Відтак, держава являє собою складноорганізоване утворення, що включає значну кількість важливих елементів, взаємодія між якими забезпечує виконання управлінських, координуючих, інтеграційних, контролюючих функцій заради досягнення загального блага.

Структура та будова держави традиційно характеризуються через ті організаційні принципи, що визнають форму правління та форму державного устрою. Форма правління визначається за способами організації верховної державної влади, за порядком формування її вищих органів.

Протягом всієї політичної історії людства утворилися дві основні форми правління – монархія та республіка.

Монархія (від грец. monarchia – єдиновладдя) – форма правління, за якої верховна влада повністю або частково зосереджується в руках одного глави держави – монарха – і передається у спадок.

Монархія була поширена у доіндустріальному, рабовласницькому та феодальному супільствах. Проте і в наш час інститут монархії зберігається майже у 30 країнах. Серед них Велика Британія, Швеція, Данія, Іспанія, Норвегія. У Канаді, Австралії, Новій Зеландії головою держави юридично вважається королева Великобританії.

Розрізняють монархію абсолютну та конституційну. У конституційній монархії влада монарха обмежена конституцією. Конституційна монархія може бути дуалістичною та парламентською. Парламентська монархія характеризується тим, що влада монарха обмежена конституцією, діючими законодавчими та виконавчими органами. Реальна влада належить не главі держави – монарху, а голові уряду, обраному парламентом. Для багатьох країн інститут монархії уособлює символ єдності нації, стійкість соціально-політичної системи, він виступає гарантом збереження традицій політичної культури. Переважна більшість сучасних монархій є парламентськими.

Дуалістична монархія – різновид конституційної монархії, за якого монарх наділений переважно виконавчими та представницькими функціями (Йорданія, Кувейт, Марокко).

Абсолютна монархія передбачає концентрацію всієї повноти влади в руках монарха. Абсолютна монархія збереглася у деяких країнах Перської затоки: Брунеї, Катарі, Омані, Саудівській Аравії. Іноді при султанах та емірах діють дорадчі органи (квазіпарламенти), але вони мають дуже обмежені повноваження. Проте особливістю цих монархій є висока компетентність. Вони спромоглися розпорядитися нафтовими багатствами, провести модернізацію, їхні країни – повноправні учасники світового ринку.

Республіка (від лат. res publica – громадська справа) – форма державного правління, за якої вища влада (законодавча, виконавча, судова) належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається народом або представницьким органом. У сучасному світі існують три різновиди республіки: 1)парламентська; 2)президентська та 3)змішана, напівпрезидентська або парламентсько-президентська. Хоч історія знає й інші різновиди республіки: рабовласницьку, аристократичну, радянську, теократичну.

Парламентська республіка – форма державного правління, за якої в умовах розподілу влади провідна роль у політичному житті належить парламенту, що формує уряд, який несе політичну відповідальність перед парламентом.

Парламент здійснює щодо уряду низку функцій: формує та підтримує його, видає закони, що приймаються урядом до виконання; затверджує бюджет, тим самим встановлюючи фінансові рамки діяльності уряду; здійснює контроль урядової діяльності, у разі необхідності може висловити вотум недовіри, що тягне за собою відставку уряду, або розпуск парламенту та проведення дострокових виборів; критикує урядову політику, представляє альтернативні варіанти урядових рішень, всього політичного курсу. В парламентській республіці глава держави, часто президент, обирається парламентом і символізує суверенітет і велич держави. Він посідає перше місце в ієрархії церемоніальних, почесних рангів, виконує ряд особливих завдань у галузі внутрішньої та зовнішньої політики. Головний активний політичний керівник країни – це голова уряду (прем`єр-міністр, прем`єр, канцлер). Йому належить головна роль у формуванні політики та керівництві урядом. Уряд утворює та партія, що отримує більшість депутатських мандатів на парламентських виборах. Як правило, членство в урядових структурах не вимагає складання депутатських повноважень. Типові зразки парламентської республіки – ФРН, Італія, Швейцарія та багато інших європейських країн.

Президентська республіка – форма державного правління, за якої президент водночас і є главою держави, і главою виконавчої влади. Він, як і парламент, обирається народом.

Президент у такій республіці керує внутрішньою та зовнішньою політикою держави, є верховним головнокомандуючим збройних сил. Він сам призначає членів Кабінету Міністрів, які відповідальні перед ним, а не парламентом. У президентській республіці законодавча та виконавча влада чітко розмежовані, мають значну самостійність. Парламент не може винести вотум недовіри урядові, президент не може розпустити парламент. Лише у випадках серйозних антиконституційних або злочину з боку президента щодо нього може бути порушено процедуру імпічменту – дострокового усунення від влади. Відносини між парламентом і президентом базуються на системі стримувань та противаг. Парламент здатний обмежити дії президента з допомогою закону та через затвердження бюджету. Президент має право “вето” на рішення парламенту. Для нормальної співпраці президент і парламент вимушені досягати згоди, навіть якщо ці інститути контролюються різними партіями.

Модель президентської республіки не набула поширення у Західній Європі. У країнах з тривалими авторитарними традиціями, перш за все у Латинській Америці, Азії, Африці, а також у країнах колишнього СРСР, ця форма правління перероджується у “надпрезидентську республіку”. Майже вся реальна влада зосереджується в руках президента, який виходить з-під контролю парламенту та судових органів, фактично володіє напівдиктаторськими повноваженнями, а деінде оголошується довічним главою держави.

Змішана президентсько-парламентська республіка – форма державного устрою зі “змішаним” характером, сполученням важливих рис президентської та парламентської республіки, де уряд має подвійну відповідальність: перед президентом та парламентом. У такий спосіб сильна президентська влада об`єднується з ефективним парламентським контролем урядової діяльності. Президент – глава держави, обраний на основі загальних виборів, пропонує склад уряду і кандидатуру прем`єр-міністра, які підлягають обов`язковому затвердженню парламентом. Уряд очолює прем`єр-міністр, але президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду. Класичним прикладом напівпрезидентської республіки є Франція. Така ж форма правління реалізується у Португалії, Польщі, Австрії, Фінляндії, Ірландії, багатьох інших країнах.

Форма державного устрою дозволяє характеризувати державну організацію за механізмами та принципами взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади, адміністративно-територіального або національно-територіального поділу країни.

Унітарна держава – єдина, політично однорідна держава, що має єдину конституцію, судово-правову систему, громадянство та складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не є державними утвореннями. Найчастіше унітарні держави мононаціональні, представлені однією нацією. У випадках, коли унітарна держава має у своєму складі інші національні утворення, вони можуть отримувати статус автономії. Це передбачає широке внутрішнє самоврядування, автономний парламент, уряд, конституцію, регіональні закони, які не суперечать законам держави. Автономія забезпечує оптимальні можливості економічного, політичного та культурного розвитку націй, проте вона не є державним утворенням.

Унітарні держави можуть бути централізованими (Велика Британія, Швеція, Данія) та децентралізованими (Франція, Іспанія, Італія). Централізовані держави можуть надавати досить широкі повноваження, самостійність місцевим, низовим органам управління. Проте середні ланки управління безпосередньо орієнтовані на виконання рішень центральних органів влади. У децентралізованих унітарних державах великі регіони мають значну самостійність повноваження, створюють парламенти, уряди, управлінські структури, самостійно вирішують передані їм питання – комунального господарства, охорони порядку, освіти. Однак, на відміну від суб`єктів федерацій, у сфері оподаткування вони істотно обмежені, що спричиняє їх серйозну фінансову залежність від центру.

Федерація – форма державного устрою, за якої декілька державних утворень, що юридично мають певну політичну самостійність, утворюють одну, союзну державу.

У федеративній державі є: 1)вищі органи влади, які діють на всій території; 2)вищі органи влади на рівні суб`єкта федерації, які діють тільки у даному адміністративно-територіальному утворенні.

Звідси подвійна система – судова, правова система громадянства, які мають бути узгоджені.

Критеріями федералізму є єдиний контроль федеральних органів влади над всією територією, суб`єкти федерації не мають права виходу з неї. Конституції суб`єктів федерацій не повинні суперечити федеральній конституції. У федераціях діє двопалатний парламент: в одній палаті представлені всі федеральні структури, у другій – всі громадяни, незалежно від території проживання.

Федерації можуть бути створені за територіальним (Австрія, Мексика, Німеччина, США) та національно-територіальним принципом (РФ, Австрія, Швейцарія). Всього у світі налічують 20 федеративних держав.

Конфедерація – об`єднання держав для координації певного виду державної діяльності, найчастіше зовнішньополітичної або військової. Держави, що входять до конфедерацій, повністю зберігають свою незалежність та мають власні органи державної влади. За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані точно визначені повноваження. Правовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедеративний устрій свого часу мали США (1776-1787), Німецький союз (1815-1867), Швейцарія (1291-1848). Конфедерація має перспективу перетворення у федерацію або розпаду. Сьогодні, як данина історичній традиції, цей термін зберігається у назві Швейцарської Конфедерації.

Отже, основними формами правління є монархія та республіка. Проте останнім часом більшого значення набуває класифікація держав за принципом президентської чи парламентської форми правління, адже між парламентською республікою та парламентською монархією багато спільного у реальному правлінні. Унітарні та федеративні держави являють собою життєздатні форми державного устрою, які дозволяють враховувати різноманітний склад населення, захистити права національно-етнічних меншин.

 

Тема 10. Політичні режими

 

1. Поняття та основні параметри політичного режиму.

2. Диктаторські режими: тоталітаризм і авторитаризм.

3. Демократичний політичний режим.

 

Термін “політичний режим” є загальноприйнятим і поширеним у сучасній політичній науці, таким, що характеризує надзвичайно важливі параметри та особливості формування та функціонування владних структур. Слід зауважити, що він найчастіше використовується європейськими науковцями, тоді як американські дослідники звичайно послуговуються поняттям “політична система”, яке іноді ототожнюють з розширеним тлумаченням дефініції “політичного режиму”.

Можна взяти до уваги таку диспозицію. Поняття “політичний режим” та “політична система” характеризують політичне життя з різних боків; “політична система” виявляє спосіб взаємодії з зовнішнім середовищем, механізм прийняття та запровадження владних рішень, а політичний режим визначає методи і принципи реалізації загальнозначущих інтересів, відображає засоби взаємозв’язку держави та індивіда.

Цей термін з’явився у політологічних розвідках політологів 20 ст. Для більш точної, конкретної, деталізованої характеристики способів взаємодії держави й громадянського суспільства, реалізації політичною елітою своїх владних функцій, методів й прийомів впливу на громадські інституції, правового статусу окремої особистості, як таких закономірностей, що є набагато динамічнішими, адекватно відображаючими певні політичні трансформації державної влади у порівнянні з традиційними ознаками форми державного правління або форми територіального устрою.

Отже, політичний режим – це функціонуюча у рамках політичної системи сукупність владних структур, методів та засобів, прийомів реалізації політичної влади, що має конкретну історичну форму.

Той чи інший різновид політичного режиму формується під впливом багатьох чинників, він складається, найчастіше, спонтанно, як результат складної взаємодії різноманітних соціально – політичних, економічних, загально – культурних, релігійних, етнічних, історичних факторів та умов. Домінуючими обставинами встановлення конкретного типу режиму є рівень економічного розвитку та господарсько-технологічний потенціал країни, національно-історичні традиції політичної культури й поведінки населення, узвичаєні форми організації політичної влади, способи її здійснення, принципи її взаємодії з суспільством.

Усі ці особливості виявляються у таких основних параметрах політичного режиму, як:

1. принципи та норми взаємодії громадянського суспільства з державними інститутами;

2. порядок формування й механізм взаємодії центральних та місцевих органів державної влади, повноваження органів місцевого самоврядування;

3. спосіб утворення представницьких установ, характер співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади;

4. умови діяльності громадських рухів та організацій, можливості реальної політичної участі широких верств населення;

5. статус й повноваження опозиції, наявність політичного плюралізму, свободи думки, незалежність засобів масової інформації;

6. правовий статус особистості, гарантії дотримання конституційних прав людини у всіх сферах життєдіяльності, у взаємовідносинах з державою;

7. переважні способи та прийоми реалізації політичної влади правлячою елітою, використання політичних або примусових засобів впливу на поведінку людей (консенсусних чи репресивних методів управління) для забезпечення належного рівня стабільності суспільства.

Відтак, політичний режим постає як конкретна модель реалізації політичної влади, модель співвідношення і взаємодії основних політичних сил у суспільстві, як комплекс способів та методів соціального управління, використовуваних суб’єктами політики, що склалися внаслідок стихійного взаємовпливу державних та громадянських інституцій.

Незважаючи на всю неоднозначність та своєрідність конфігурації політичних утворень у кожному конкретному державному організмі, дослідники виокремлюють певні повторювані, загальні риси й характеристики, узагальнення яких у сучасній політичній науці зафіксоване поняттям “тип політичного режиму”.

Виокремлюють два основні типи політичних режимів: демократичні та диктаторські, які в свою чергу поділяються на авторитарні та тоталітарні. У загальному вигляді диктаторський режим – така модель політичного управління, за якої політична влада сконцентрована в руках однієї особи, групи осіб або партій, за відсутності будь-якого контролю з боку суспільства, громадян. Диктатура – це монократія, яка у найважливіших аспектах політичної організації суспільства є антиподом демократії.

Найбільш поширеними різновидами диктаторського режиму є тоталітаризм та авторитаризм. Термін “тоталітаризм” походить від латинського “totalis”, що означає “цілий”, “всезагальний”, “повний” й означає політичний режим, який прагне встановити всеохопний (тотальний) контроль над усіма сферами життєдіяльності суспільства й особистості.

Ідеї тоталітаризму сягають своїм корінням глибокої давнини. Давньокитайський політичний мислитель Шан Ян, давньогрецький філософ Платон висловлювали думки щодо необхідності жорсткої регламентації суспільного життя, централізації державної влади, посилення суворого контролю над усіма галузями суспільного життя, що було спричинено зростаючими тенденціями диференціації та ускладнення людської діяльності, спонтанності суспільних процесів та невизначеності соціальних перспектив.

У 20 ст. одним із перших використав термін “тоталітаризм” італійський політичний діяч лівої орієнтації Дж. Амендола. У своїй промові 20 березня 1924 року він проголосив фашизм та комунізм тоталітарною реакцією на лібералізм і демократію. Згодом цей термін у політичний лексикон запровадив Б. Муссоліні. Класичні теоретичні дослідження тоталітарних режимів – це праці Ф. Хайєка “Дорога до рабства” (1944), Х. Арендт “Витоки тоталітаризму” (1951), спільний труд К. Фрідріха та З Бжезинського “ Тоталітарна диктатура і автократія” (1956).

Загальними ознаками тоталітаризму є прагнення всеохопної організованості суспільства й повної регламентованості життя індивіда, радикального перетворення всієї суспільної системи у відповідності до революційної соціальної утопії, що усуває будь – яку можливість індивідуальної свободи або соціальних суперечностей.

Передумовами тоталітаризму виступили такі соціально – історичні зрушення. Головним чинником цього режиму є індустріальна стадія розвитку суспільства. Вона, зокрема, спричинила появу масових комунікацій, систематичну ідеологічну обробку суспільної свідомості, цілеспрямований контроль над особистістю. На цьому етапі соціально – економічного розвитку в індустріальних країнах виникли могутні монополії, що охопили цілі галузі промислового виробництва і налагодили співробітництво з державою. Нарощування елементів організованості і керованості суспільства, успіхи у розвитку науки, техніки й освіти породжували ілюзії можливості ідеального політичного устрою. Ґрунтом нового раціонального, тотально впорядкованого ладу могла бути тільки всесильна й всеохопна державна влада.

Наслідком індустріалізму та етатизму (зростання впливу держави на економіку та інші сфери суспільства) став колективістсько – механістичний світогляд, покладений в основу тоталітарної ідеології. Згідно з ним, людина – це лише гвинтик складноорганізованої та налагодженої державної машини. Відтак, індивідуальна свобода обмежується на користь колективних цілей та цінностей, особистість безапеляційно підкоряється суспільній волі, державному нагляду. Важливою суб’єктивною передумовою тоталітаризму є психологічна незадоволеність людини атомізацією суспільства за індустріальної доби, руйнацією традиційних зв’язків та цінностей, соціальним відчуженням. Тоталітаризм має ідейно – психологічну привабливість для самотніх, розгублених, соціально відчужених людей. Він пропонує надію реалізувати себе у чомусь значущому: класі, нації, державі, партії, у служінні великій цілі, у нових колективістських формах діяльності. Крім того, тоталітарна практика дає можливість виплеснути свої агресивні, деструктивні емоції, подолати комплекс меншовартості, ствердитися за рахунок причетності до обраної соціальної (національної, расової) групи чи партії.

Привабливість та затребуваність тоталітаризму рішуче зростають під час соціально – економічних криз. Найбільш стійкими його прихильниками виступають маргінальні групи - проміжні верстви, що втратили належне соціальне положення, культурну та соціально – етнічну ідентичність, стабільні умови існування.

Характерними рисами тотальних режимів є специфічні ідеологічні, політичні й соціально – економічні ознаки.

Надзвичайну роль у формуванні тоталітарного режиму відіграє ідеологія, покликана згуртувати людей в політичну спільність, надати чіткі ціннісні орієнтири, мотивувати поведінку громадян та державну політику. Всі тоталітарні ідеології ґрунтуються на утопічних і телеологічних (teleos – ціль) ідеях про щасливе завершення історії, досягнення кінцевої мети, побудову комуністичного суспільства або тисячолітнього рейха. Тоталітарна ідеологія революційна. Вона обґрунтовує необхідність докорінної трансформації всього суспільства й людини – “хто був нічим, той стане всім”. Ці тези базуються на соціальних міфах, зокрема, про керівну роль робітничого класу, про зверхність арійської раси тощо. Ці міфи не піддаються критиці, мають характер релігійних догм, символів.

Тоталітарна ідеологія включає ідею про непогрішних, мудрих вождів, які ведуть за собою маси до світлого майбутнього. Тоталітарна ідеологія ідентитарна, колективістська, вона обов’язкова для всіх; ідейні опоненти розглядаються як політичні противники, вороги нації, щодо них можливе застосування репресивних методів. Тоталітарне суспільство створює потужний апарат ідеологічних працівників, що маніпулюють суспільною свідомістю через партійні організації та монопольні засоби масової інформації.

Політичними рисами тоталітаризму є, передусім, тотальна політизація суспільства, гіпертрофія апарату влади, одержавлення всіх сфер та інститутів соціального організму. Могутня державна влада виступає головним гарантом ідеологічного контролю над суспільством. Тоталітаризм повністю заперечує й поглинає громадянське суспільство, будь-які форми самоорганізації людей, унеможливлює приватне життя.

Тоталітарна влада визнає тільки одну форму політичної організації громадян – партію нового типу. Ця партія концентрує реальну владу, опановує державний апарат, винищує опозицію. Стаючи єдиною політичною силою, така партія претендує на право виявлення волі народу. Представницька демократія, на основі виборів, перетворюється на фікцію, коли участь громадян у безальтернативних виборах сягає 99,8%. А справжній процес прийняття рішень вузьким колом партійних керівників камуфлюється компаніями всенародної підтримки, мітингів, демонстрацій.

Соціальні ознаки тоталітаризму виявляються в його намаганні створити адекватну соціальну структуру. Прагнучи забезпечити масову підтримку, він проголошує зверхність певного класу, націй, поділяє людей на своїх та чужих. В процесі ліквідації або обмеження приватної власності відбувається масова пауперизація населення, індивід потрапляє у цілковиту залежність від держави, без якої більшість людей не спроможні отримати засоби існування: працю, помешкання тощо. Особа втрачає будь-яку самостійність, свободу й незалежність, стає законослухняним, відданим борцем за світлі ідеали в обмін на державну опіку. Формується нова соціальна структура, основою стратифікації виступає володіння владою або вплив на неї, що гарантує економічні та соціальні привілеї. Виникає новий панівний клас – партійна номенклатура.

Економіка тоталітарного суспільства визначається етатизацією господарського життя, обмеженням або руйнуванням ринкових механізмів, конкуренції, централізованим плануванням, командно – адміністративними методами управління.

Світова практика дозволяє розрізняти два різновиди тот