Тема 2. З історії світової політичної думки

1. Суспільно-політичні ідеї мислителів стародавніх цивілізацій.

2. Політичні теорії Середньовіччя та Відродження.

3. Раціоналістичні політичні концепції Нового часу.

 

Міркування про владу, державу, справедливий устрій суспільства виникли ще за часів стародавніх цивілізацій. Їх поява була спричинена усвідомленням соціально-економічних інтересів та встановленням зв’язку між ними та політичними факторами життєдіяльності суспільства. Спочатку ці розмірковування не мали характеру власне політичних ідей, а являли собою настанови, повчання про способи справедливого правління та законослухняної поведінки, про взаємодію правителів та підданих. Минуло багато віків до того, як політичні роздуми набули форми теоретичних, науковоподібних конструкцій, та відокремились від філософських, етичних, релігійних ідей.

Найдавніші політичні думки й спостереження фіксувалися у текстах, що лишилися з часів перших держав Давнього Сходу IV – III тис. до н.е., на територіях сучасного Єгипту, Індії, Китаю, між великими азійськими річками Тигр і Євфрат.

Політична свідомість того часу формувалась на основі міфологічних уявлень про божественне походження держави та обожнення верховного правителя. Так, у міфології єгиптян фараон вважався Земним Богом, народженим від союзу Бога Сонця та смертної жінки. За міфами давньосхідних народів політичне життя зумовлене взаємовідносинами небесних та земних правителів. Ці взаємовідносини та породжувані ними правила й норми отримували закріплення у законах, які видавалися правителями. Закони у такий спосіб набували божественного, сакрального характеру. Наприклад, такими були закони вавілонського царя Хаммурапі, давньоіндійські закони Ману.

Надзвичайно плідною, цікавою й актуальною дотепер залишається теоретична та практична спадщина найвідоміших давньокитайських політичних мислителів та діячів Конфуція та Шан - Яна.

Великий китайський філософ Кун Фуцзи (551 – 479 рр. до н.е.) першим узагальнив систему принципів, що увібрала в себе базові соціально-політичні та філософсько-етичні переконання й уявлення китайського народу. Політична філософія Конфуція, що грунтується на засадах особистої моралі та концепції влади правителя, який дбає про свій народ і здійснює владу завдяки власному моральному авторитету, живила політичну культуру Китаю протягом двох тисячоліть та мала великий вплив на політичне життя інших народів світу. На думку Конфуція, держава являє собою велику сім’ю, вона має спиратися у своїй діяльності не на безособовий закон чи волю тирана, а на мудрість доброчинного правителя та його талановитих і достойних помічників-чиновників. Вони, в свою чергу, повинні піклуватися про благо народу, уникати радикальних, небезпечних дій. Правитель у своїй діяльності повинен керуватися принципом жень (гуманність), постійно дбаючи про добробут, виховання й освіту своїх підлеглих, наставляючи та спрямовуючи їх на праведний шлях, до справедливості та добра. Народ має бути законослухняним та добродійним, шанувати правителя, старших, одвічні моральні цінності, сумлінно виконувати свій обов’язок. Отже, це уявлення про ідеальний політичний лад, де правителі й підданні у політичних взаєминах дотримують загальновизнаних морально-етичних принципів та настанов.

Протилежні засади у формуванні теоретичної та практичної моделі поведінки державних керівників щодо своїх підлеглих сформулював інший відомий китайський політик і мислитель, засновник школи легізму (законності) Шан Ян (сер. IV ст. до н. е). На його думку, головну мету політичних реформ – розбудову сильної централізованої держави – необхідно досягати такими засобами, як державна монополія у ряді галузей виробництва і торгівлі, наділення адміністративного апарату економічними функціями, кругова порука серед населення й чиновництва. Для реалізації завдання зміцнення держави допустимі будь-які засоби, в тому числі, й суворі покарання, насильство, примус, маніпулювання.

Між тим, вважається, що сучасна політична думка розвивається на грунті еволюції західної політичної думки, початок якої ведеться від епохи античності, і пов’язується з переходом людської свідомості від міфологічних форм до раціонально-логічних.

Поряд з теорією божественного походження влади в уявленнях давнього світу формуються основи політичної флософії та юриспруденції. У Давній Греції виникає й розвивається особливий соціально-політичний комплекс – поліс (місто-держава) з його складним громадянським життям. Бурхливий плин політичних подій, встановлення республіки, реформи Солона, Перикла, правління Олександра Македонського стимулювали теоретичні роздуми й пошуки античних філософів. Поміж всіхзнаменитих давньогрецьких мислителів слід виокремити двох найавторитетніших та найвпливовіших політичних теоретиків того часу – Платона та Арістотеля.

Держава-поліс розглядалась як вище втілення розуму, справедливості й права, а її кращі форми були покликані служити загальному благу й щастю всіх громадян, захисту всіх вільних людей. Держава й суспільство тоді ще не відокремлювались, місце і роль держави надзвичайно підносилась.

Платон (427 – 347 рр. до н.е.) вважається “батьком” політичної науки. Йому належать такі твори як ”Держава”, “Політика”, ”Закони”. Платон відомий, зокрема, як автор концепції “ідеальної держави”, що має такі характеристики: вона подібна до космосу та людської душі, маючи три начала – розумне, вольове та пристрасне. Кожному з них відповідають три основних стани суспільства: філософи, воїни та землероби й реміcники. Самовольний перехід з одного стану до іншого вважається злочином, абсолютно неприпустимим. “Займатися своєю справою і не втручатися у справи інших – це і є справедливість.” Таке тлумачення справедливості виправдовує суспільну нерівність, поділ людей на вищих та нижчих за народженням.

Для Платона найоптимальнішою формою держави виступала аристократія, як правління мудріших та найстарших філософів, котрі мають спражні знання та почуття відповідальності за збереження загального блага й справедливості. Найбільш близьким реальним прикладом такої форми правління була тоді аристократична Спарта. Говорячи про неправильні, спотворені форми правління, Платон вирізняв тимократію – державу заслужених, заможних воїнів, олігархію – владу небагатьох найбагатших людей, демократію – панування бідних, народу, землевласників та ремісників.

Платон виступав рішучим критиком демократії як влади більшості, якій недоступні ані істинне знання, ані компетентне управління, ані висока мораль, вона пов’язана з неповагою до знання і заслуг, зрівнялівкою, некерованістю, непередбачуваністю, це – джерело всіх лихих справ, особливо в політиці. Неминуче породжувана демократією тиранія та рабство – найгірша форма держави. Між тим, в останньому із своїх політичних творів “Закони”, ідеальною формою Платон називає таку державу, що поєднує ознаки демократії та монархії.

Учень Платона Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – видатний давньогрецький філософ - проаналізував та вдосконалив поняття, що ними має послуговуватись політична наука. Він розвивав ідеї свого учителя про форми держави. В основу його класифікації покладено два критерії: кількісний, тобто кількість осіб, які здійснюють державне правління, та якісний, що визначає головну мету держави. У такий спосіб форми держави поділялись Аристотелем на три “правильні” та три “неправильні”. “Правильні” – це монархія (правління одного), аристократія (правління небагатьох), політія (правління більшості), за яких влада має на меті досягнення загального блага й справедливості, “неправильні” – це тиранія, олігархія, демократія, за яких здійснюється управління в інтересах власної вигоди правлячих осіб. Оптимальною формою Аристотель вважав політію, адже вона як змішана модель сполучає в собі переваги інших форм: доброчинності від аристократії, багатства від олігархії, свободи від демократії. Влада в політії належить воїнам, які є заможними громадянами і державними посадовцями. Прикладами такої держави у ті часи були Спарта і Крит. Причиною зміни державних форм Аристотель вважав порушення співмірності та рівноваги між основними принципами, що покладені в основу різних форм, надання переваги тим чи іншим засадам.

Політичні ідеї великих давньогрецьких мислителів знайшли розвиток у творах давньоримських учених та державних діячів, зокрема, знаменитого римського оратора, мислителя й державника Марка Туллія Цицерона (106 – 43 рр. до н.е.). Як Платон і Аристотель, він вбачав у державі “справу народну”, вираження й захист спільного інтересу, загального добробуту і правопорядку. Успадковуючи ідеї Аристотеля, Цицерон пов’язував виникнення держави з внутрішньою потребою людей у спільному існуванні, основою цього процесу вважав розвиток сім’ї, з якої природним чином виростає держава. Фундаментом суспільства вільних громадян, на думку Цицерона, виступають правові відносини на грунті закону.

Відтак, вже мислителі стародавніх цивілізацій у рамках філософського знання створили й розвивали політичні теорії, що ставили в центр уваги питання про сутність, походження, цілі, основні форми й шляхи еволюції держави, її впливу на громадян тощо. Головні серед них - пошук підвалин найкращого порядку, оптимальної форми правління, обгрунтування ідеї необхідності долученння до управління тих, хто насправді вміє управляти. За тих часів були вже виокремлені такі важливі поняття політичної науки як “влада”, “політика”, “держава”, “республіка”, “монархія”, “право”, “демократія”, “аристократія”, “свобода”, “тиранія” та інші. Політичні ідеї давнини справили величезний вплив на подальший розвиток політичної думки.

Політична думка Середньовіччя представлена, передусім, ідеями Августина Блаженного й Томи Аквінського, які відіграли найважливішу роль в обгрунтуванні християнської політичної доктрини. Політична думка розвивалась як одна із складових теологічної (богословської) філософії. Фундаментальною її ознакою було визнання переваги, зверхньості духовної влади, церкви щодо держави, адже саме церква втілює суто божественне начало. Звідси випливає наріжна ідея про необхідність підкорення політичної влади духовній, владі церкви. “Немає влади не від Бога, існуючі ж влади від Бога встановлені” – ця біблейська теза покладена в основу політичних концепцій Середньовіччя. Християнство вкорінило у громадській свідомості європейців переконання в тім, що обов'язок людини перед Богом важливіший за політичні обіцянки; цей принцип і дотепер зберігає свою чинність у суспільному житті багатьох народів Європи.

Видатний представник християнської політичної думки Августин Блаженний (354 – 430 рр.) зробив особливо вагомий внесок у вчення про розподіл влади на духовну та світську, церковну і державну. Він рішуче розмежував два світи: “Град Божий” – церкву, де панує мир, спокій, єдність, право й справедливість та “Град земний”, створена людьми держава, яка є цариною панування диявола, гріха, людських пристрастей. Визнаючи церковну владу вищою, Августин водночас виступав за самостійність кожної з цих влад, їх невтручання у справи одна одної. Така настанова не виключала можливості їх взаємної підтримки: держава захищає церкву від її ворогів, а церква виховує віруючих у дусі підкорення закону й державі. Удосконалення державної влади, на думку Августина, можливе, лише під впливом християнської моралі. Ідеалом “земного града” є для нього “християнська держава”, де всі цінують загальне благо, а вищим благом виступає Бог, любов людини до Бога витискує егоїстичну любов до себе.

Історія, за Августином, підкоряється божественному провидінню й визначена ним. Бог створив людину таким чином, що її прагнення до об’єднання виявляється спочатку у створенні сім’ї, а потім – в організації держави. Влада – не особиста власність, а засіб забезпечення миру й справедливості у відносинах між правителями й підданими.

Знаменитий середньовічний мислитель – теолог Тома Аквінський (1226 – 1274 рр.), автор праці “Сума теології”, визнавав позитивну роль держави, позаяк вона виражає божественну волю до миру, добра й порядку. Співвіднесення духовної та світської влади він розглядав як взаємодію душі й тіла за безумовного домінування духовної влади над державною. Аквінат розрізняв вічне право (божественний розум), божественне право (біблійні заповіді), природне право (відображення вічного права людським розумом) та позитивне право (встановлене монархом заради забезпечення миру й запобігання зла).

Він стверджував, що визнавати треба не будь-яку владу, а лише ту, яка відповідає божественним настановам та природному праву. Якщо позитивне право порушує принципи божественного та природного права, тоді воно є протизаконним і не вимагає його дотримання. Таким чином, Тома Аквінський обгрунтував право на заперечення незаконної, несправедливої влади і повстання проти тирана. Спротив же законній владі, на його погляд, абсолютно недоречний. Мислитель розрізняв абсолютну монархію та монархію політичну, за якої влада правителя обмежена законом.

У рамках пізнього Середньовіччя почали з’являтися та посилюватись концепції звільнення держави від опіки церкви та обмеження короля становим представництвом. Було поставлено під сумнів право церкви на верховенство влади, позаяк владу короля стали розглядати як отриману безпосередньо від Бога, а не од папи римського. Визначне історичне значення мали прийняття в Англії Великої Хартії вольностей (1215), що вперше встановлювало певні права й свободи частини суспільства (баронів та лицарів) та необхідність створення англійського парламенту.

Ідеологи періоду Відродження та Реформації демонстративно звертаючись до скарбниці духовної культури античності, висловлювали несприйняття, заперечення політико-юридичних доктрин та порядків католицької церкви, які панували у Європі за середніх віків.

Політичний діяч і теоретик Флорентійської республіки й Відродження, автор відомих праць “Государ”, “Міркування про першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”, Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр) увійшов до історії політичної думки як один з фундаторів сучасної політичної науки, що виділив політику в особливу, самостійну царину людської діяльності й мислення, вільних від богослов’я та християнської моралі.

Основний зміст праці “Государ” – дослідження механізмів державного управління й природи держави. Поняття політичної вигоди, доцільності радикально відмежовується Макіавеллі від релігійних та етичних норм. Він формулює новий закон – політичні події відбуваються не за божою волею, не за примхами людей, а під тиском “дійсного ходу речей”. Монарх, на його думку, має дбати про створення міцного фундаменту влади, таким у будь-якій державі завжди є розумні закони та сильне військо. Причому, базою закону виступає саме армія, озброєна сила. Про право й справедливість не йдеться. Державна влада повинна бути твердою та рішучою. У самозбереженні та зміцненні політичної влади за будь-яку ціну полягає пріоритетний інтерес і завдання держави.

Держава виступає монополістом публічно-владних повноважень, вона тлумачиться як апарат, що керує підданими, він включає монарха, міністрів, чиновників. Саме монарху належить вся повнота влади, він повинен забезпечувати її централізацію, чиновники є лише інструментом здійснення одноосібної волі монарха. Держава реалізує свої функції тільки тоді, коли народ повністю підкоряється монархові. Таке панування грунтується на любові до монарха та на почутті страху перед ним, причому страх – надійніша опора влади, ніж любов. Страх підтримується суворими, навіть жорстокими покараннями, аби народ постійно відчував абсолютну непорушність державної влади.

Макіавеллі запровадив у політичне знання сучасне європейське поняття ”State” як визначення державного механізму влади; важливим внеском мислителя у розвиток політичної думки вважають також тлумачення держави як носія суверенітету, хоч такого терміну в його лексиконі ще немає.

Отже, за доби Середньовіччя та Відродження були сформульовані важливі теоретичні ідеї щодо походження, природи, механізмів державної влади, її взаємодії з суспільством та народом, які підготували грунт для розвитку раціоналістичних політичних концепцій мислителів Нового часу.

Політична думка XVII ст. концептуально оформлена видатними мислителями Нового часу – голандцем Гуго Гроцієм та англійцями – Томасом Гоббсом та Джоном Локком.

Їхні погляди відображали проблеми політичної боротьби напередодні та під час ранніх буржуазних революцій у Нідерландах та Англії. Вони стали важливою передумовою подальшого бурхливого розвитку політичної думки доби Просвітництва, зробили вагомий внесок у становлення теорій природного права та суспільного договору. Відхиляючи концепцію божественного походження королівської влади, вони вбачали джерело державної влади у волі народів, громадянській угоді.

У теоретичному обгрунтуванні юриспруденції, наданні їй “наукової форми”, видатний голандський юрист та політичний мислитель Гуго Гроцій (1583 –1645 рр.) використовував запропонований ще Аристотелем поділ права на природне та волевстановлене. Природне право визначається ним як “припис здорового глузду”. Джерелом цього права є не чиясь вигода, інтерес чи воля, а саме розумна природа людини як соціальної істоти. Розумна природа людини спричиняє соціальне спілкування, здатність до здобуття знань, діяльності згідно з загальними правилами. На його думку, страх, прагнення запобігти насильства, стимулював людей до винаходу права.

Держава, в ученні Гроція, є результатом запровадження принципів природного права. “Держава - це досконалий союз вільних людей, укладений заради дотримання права і спільної користі. Люди об’єдналися у державу не за божественним повелінням, а добровільно, переконавшись у неспроможності відокремлених сімей протистояти насильству.” Отже, держава, за Гроцієм, є суто людським утворенням. А цей голандський мислитель – основоположником раціоналістичної “теорії суспільного договору”.

Теоретичним здобутком Гроція вважається його учення про війни та мир. Він стверджував, що війна не суперечить природному праву, проте вирізняв війни справедливі (оборонні) та несправедливі (загарбницькі). Підкреслював, що всі війни ведуться, зрештою, заради укладання миру. Вагомий внесок Г.Гроція у створення нової світської доктрини міжнародних відносин дозволяє історикам називати його “батьком міжнародного права”.

Англійська буржуазна революція ХУІІст. зруйнувала фундаментальні підвалини феодального ладу та відкрила простір для швидкого розвитку капіталістичних відносин. Вона мала значно більший резонанс, ніж попередня, голандська, революція.

Видатний англійський філософ і політичний мислитель Т.Гоббс (1588 – 1679 рр), автор знаменитого “Левіафану”, був послідовним прихильником матеріалістичної концепції Р.Бекона, який уподібнював закони розвитку світу законам механіки, зокрема, використовував механістичну теорію у розумінні соціальних процесів, сутності держави, природи людини.

Теорія Гоббса відбивала інтереси нового суспільного класу, буржуазії, буржуазні уявлення про людину як природженого індивідуаліста, котрий шукає для себе блага, уникаючи зла. Гоббс, його індивідуалістичний підхід до аналізу суспільства і держави, були прапором боротьби проти феодальної корпоративності та станової ієрархії. Він підкреслював принципову рівність людей як однакових частин природи, відкидав релігійні концепції походження державної влади. Гоббс розвинув раціоналістичну теорію виникнення й сутності держави, спираючись на ідеї природного права Гроція, розтлумачивши поняття “суспільний договір” як конкретне джерело державної організації людей. Гоббс зазначав, що суспільство існує у двох станах: природному, недержавному (панування несвободи, ворожості, страху, варварства, неуцтва, дикунства) та державному, громадянському. Головна ознака державного стану – наявність суверенної, обов’язкової для всіх влади. Вона стверджується шляхом суспільного договору, укладеного між індивідами, які в результаті стають громадянами. Удосконалення людської природи, суспільства відбувається тільки за державної організації. Держава – це “панування розуму, миру, безпеки, багатства, взаємодопомоги, науки, доброзичливості”.

Держава, передусім, інститут, що реалізує розумність людської природи, тому справа влади – віддавати накази, а громадян – підкорятися, виконувати закони. Державна влада стає автономною цінністю, вільною від будь-яких зазіхань щодо її обмежень, послаблення. Водночас Гоббс порушує й актуальну проблему політики – політичне відчуження, адже держава виникає в процесі відчуження значної частини природних прав і свобод людей, це – панування зовнішньої сили, що здатна використовувати примус.

Видатний англійський філософ і політичний мислитель, автор праці “Два трактати про державне правління” Джон Локк (1632 – 1704рр.) відомий також як теоретик та безпосередній учасник англійскої революції, державний діяч, котрий заклав основу сучасної британської політичної системи, теоретичні підвалини буржуазного лібералізму.

Гуманістична позиція щодо суспільного життя, права й державної влади виражена Локком у принципі – “всі люди за своєю природою вільні, рівні та незалежні”. Його теорія суспільного договору (або “теорія угоди”) чітко розмежовує суспільство й державу, стверджує їх відносну самостійність, виокремлює політичну владу від інших видів влади.

За Локком, природний стан суспільства – не “війна всіх проти всіх” (як у Гоббса), а досить впорядкована система взаємин, що регулюється нормами природного права. Між тим, поступове удосконалення природного стану веде до “громадянського, політичного суспільства, держави”.

Створення держави Локк оцінює як торжество розуму, як історично закономірний та прогресивний процес. Зміст теорії суспільного договору включає важливий принцип “згоди”, тому договір – це не відмова від влади і передача її державі, а угода однієї особи з іншою про об’єднання у співтовариство з метою миру, безпеки, стабільності. За цим договором, громадяни не відмовляються від своїх природних прав, угода має обмежений та чітко визначений характер й мету. Саме такий суспільний договір формує державу, проте не всесильну (як “Левіафан” у Гоббса) при повній безправності народу, а державу всіх підданих.

Вся теорія Локка проникнута інтересами реалізації основних прав людини. Він пропонував такі способи регулювання суспільного життя, як регламентація сфери державних повноважень, запровадження принципу розподілу влад, згода громадян як основа діяльності державних органів, право на озброєне повстання проти тиранії тощо.

Слід зауважити, що ідеї Локка справили величезний вплив на мислителів францізького Просвітництва, ідеологів французької революції та діячів американського визвольного руху.

Внаслідок революційних подій в Англії і теоретичної діяльності цих політичних мислителів виникли два нормативних акти, що мали значний вплив на політичне життя - Хабеас корпус акт 1679 р. та Білль про права 1689 р. Разом з Великою Хартією вольностей 1215 р. вони склали несистематизовану, але першу у світі юридичну конституцію держави, і дотепер вважаються частинами сучасної неписаної Конституції Великобританії.

Авторитетний французький політичний філософ, ”вождь законодавчої Європи”, родоначальник, разом з Вольтером, Французького Просвітництва, Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755рр.) у своїх фундаментальних працях обгрунтував принципи політико-правової доктрини, яка вирішальним чином вплинула на історичний розвиток Франції.Важливим внеском Монтеск’є у політико-правову теорію стала його ідея про розподіл влади на законодавчу, виконавчу й судову. Основна мета цієї процедури – запобігання зловживання владою. Взаємне стримування влад – необхідна умова їх правомірного та узгодженого функціонування у законно окреслених межах. Розподіл влад є, на думку Монтеск’є, головною умовою для забезпечення політичної свободи, прав кожної людини.

Учення Монтеск’є про походження держави, її сутність представляє одну з теорій суспільного договору. Держава – це результат свідомої діяльності людей, історичний продукт розвитку суспільства. “Держава – це суспільство, де є закони”. Отже, завдання держави – примушувати окремих громадян, навіть силою, виконувати закони. У роботах “Про дух законів”, “Міркування про причини величі та занепаду римлян”, “Перські листи” Монтеск’є обгрунтував принцип закономірності суспільно-політичного розвитку народів, чітко відокремив державу й суспільство, висунув ідею про обумовленість державного устрою певними умовами географічного середовища (кліматом, грунтом, рельєфом, територією), про їх вплив на образ життя народу та його законодавство.

Донині представляє дослідницький інтерес ідея французького мислителя про залежність форми державного правління від розмірів території. На його думку, невеликі держави формують, як правило, республіку, середні – монархічний режим, великі держави – деспотію. Як послідовний гуманіст і критик абсолютизму, Монтеск’є розвиває теорію деморатичного правління, коли верховна влада у республіці належить всьому народові. Демократія є “поміркованою формою правління”, її головні установи (народні збори, інститут суддів, сенат) формуються на основі волевиявлення громадян. Принципами демократії є політична доброчинність, взаємне врівноваження влад, стримуваня влади через народне представництво.

Більш радикальні за своїм політичним змістом політичні ідеї висловив знаменитий французький мислитель доби Просвітництва

Жан-Жак Руссо (1712 – 1778рр), який обгрунтовував позицію та інтереси дрібної буржуазії, простого народу.

Основні принципи його концепції – гуманізм, антимонархізм, демократизм, колективізм. За його теорією суспільного договору, у природному стані всі люди були рівні, панувала свобода, справедливість, суспільна власність, “золотий вік” в історії людства. Проте з появою приватної власності й соціальної нерівності, починається боротьба між бідними та багатими. Результатом стало створення договірним шляхом держави, закони якої “додали нових кайданів для слабких та нових сил для багатих”. Втративши свою природну свободу, бідні не отримали свободи політичної.Висунувши ідею про важливу роль приватної власності у процесі виникнення соціальної нерівності, держави та права, Руссо обгрунтовує тезу про доцільність вимог та активної боротьби проти несправедливого розподілу власності.

На противагу суворим реаліям історичного процесу, Руссо пропонував “створення Політичного організму як справжнього договору між народами та правителями”. В результаті такого договору замість окремих осіб виникає “умовне колективне ціле, яке отримує свою єдність, своє спільне Я, своє життя й волю”. Руссо акцентує, таким чином, на принципах колективізму, переваги суспільства, громади над інтересами окремої людини.

Найбільш докладно Руссо розвиває ідею народного суверенітету, що грунтується на принципах постійного народного контролю за державними організаціями через демократичний “трибунал”. Згдно з принципом народного суверенітету, революції проти тиранів не є злом, вони закономірні та справедливі. Руссо наполягав на необхідності реалізації прямого народоправства на противагу представницькій демократії.

Політична думка ХІХ ст., пов’язана з осмисленням результатів Великої францізької революції, становленням індустріального суспільства та буржуазної державності, характеризується такими тенденціями: 1) формуванням й поширенням таких важливих напрямів політичної теорії та практики як лібералізм, консерватизм, соціалізм, макрсизм та інші; 2) глибокою дослідницькою увагою до аналізу соціально-економічних основ політики та взаємодії політики й економіки; 3) широким використанням позитивістської методології; виокремленням наприкінці цього періоду політичних досліджень у самостійну наукову дисципліну, інституціоналізацією політичної науки.

Особливе місце у розвитку політичної думки ХІХ ст. належить німецькій класичній філософії, її видатним представникам – Іммануїлу Канту (1724 –1804рр) та Георгу Вільгельму Фрідріху Гегелю (1770 – 1831рр).

У своїх працях “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “До вічного миру” та інших І.Кант виклав засади німецької школи суспільного договору, природних прав людини, громадянського суспільства, правової держави, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємодії моралі й політики, принципи зовнішньої політики.

Кант не відкидав можливості прогресу в соціально-політичному розвитку суспільства, але гадав, що він можливий у досить обмежених рамках. Філософ пояснював таку ситуацію недосконалістю моральнісної природи людей, найчастіше схильних до заподіяння зла. Проте не слід виходити із міркувань, що народ наче “не дозрів до свободи”. Кант роз’яснює, що за такої позиції свобода взагалі може ніколи не здійснитися. До неї неможливо “дозріти”, якщо не створити для людей умови свободи. На грунті приватної власності долається феодальне безправ’я та сваволя. Держава як втілення загальної волі громадян стає інструментом встановлення миру й порядка. Така держава має бути правовою, це означає, що кожна особа володіє правом голосу, правом участі у спільному рішенні, якому сама ж і підкоряється. Це правило поширюється і на державні установи. Громадянська свобода є право особи підкорятися тільки тим законам, на які вона сама дала згоду. Кант сформулював концепцію вічного миру як ідеалу далекого майбутнього людської цивілізації. Вона передбачає, що війни й антагонізми між окремими дежавами та союзами мають змінитися на стан правового порядку та вічного миру, гармонійно регульовані відносини між всіма державами світу.

Відкидаючи традиційні природно-правові концепції суспільного договору Г.В.Ф. Гегель сформулював власне бачення історичного процесу. У своїх працях “Філософія історії”, “Філософія права”, “Феноменологія духу” він обгрунтував ідею, згідно з якою історія має на меті реалізацію свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого “світовий дух” уявляє себе абсолютно вільним. Людство у своєму розвитку минає такий етап, на якому його природну єдність спочатку втілює сім’я, виникнення великої кількості сімей спричиняє появу громадянського суспільства. Найвищу природну єдність індивидів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава.

Громадянське суспільство, за Гегелем, це – передовсім, суспільство власників; воно поділяється на стани (корпорації), включає поліцію й судові установи. У ньому всі рівні юридично, незалежно від національності, віросповідання, проте нерівні від природи, за економічним та соціальним положенням, думками, обдаруваннями. Як передумова сім’ї та громадянського суспільства, держава втілює їх єдність, знімає конфлікти, є вершиною розвитку моральності.

Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. “Держава – це поступ Бога у світі”, її авторитет випливає тільки з істин релігії. Сутність держави – суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй можливість панувати над собою і громадянським суспільством. Держава займається політичною діяльністю, загальнообов’язковими, раціональними законами і власними інституціями, забезпечує реалізацію прав і свобод громадян.

Ідеї Гегеля справили глибокий вплив на Карла Маркса (1818 – 1883рр.) і Фрідріха Енгельса (1810 – 1895рр.) – німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших теорій політичної думки у новітній історії людства – марксизму.

Специфіка марксистської історико-матеріалістичної концепції держави і права полягає в аналізі явищ політично-правової сфери як складових суспільно-економічної формації, тип якої визначається способом виробництва, рівнем суспільного поділу праці, класовою структурою та співвідношенням класових сил. Історія виступає об’єктивним, закономірним процесом революційної зміни суспільно-економічних формацій, які поділяються на два основних типи: антагоністичні та неантагоністичні. Особливість капіталістичного суспільства в тому, що воно є останньою антагоністичною формацією, адже об’єктивні закони промисловго виробництва створюють економічні та соціальні передумови “усуспільнення” не тільки процесу виробництва, а й всіх засобів виробництва, радикального перетворення несправедливих відносин приватної власності на відносини всезагальної рівності всіх громадян, їх спільної власності на загальне майно.

Держава як політичний інструмент закріплення влади економічно пануючого класу, як політико-юридична надбудова над економічною базою суспільства, відтворює соціально-класову диференціацію. Вирішальним чинником історичного розвитку вважається класова боротьба, провідною силою якої у буржуазному суспільстві виступає пролетаріат, його прогресивна місія полягає у здійсненні соціалістичної революції, що уможливлює перехід до комунізму, царства свободи, рівності та справедливості для всіх соціальних верств.

Отже, політичні концепції Нового часу, узагальнивши досягнення попереднього розвитку світової громадсько-політичної думки, підготували грунт для створення і розвитку політичної науки ХХ ст., що її найвпливовіші та найважливіші теорії розглядаються практично у кожній з тем курсу.