Історія західних політичних вчень



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історія західних політичних вчень



Романюк А.С.

Історія західних політичних вчень

ВСТУП

 

У другій половині XIX ст. одночасно з розвитком політичної науки почала формуватися самостійна політикознавча дисципліна – історія політичних вчень. Спочатку її трактували як аналіз політичних концепцій таких мислителів, як Платон, Арістотель, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, К. Маркс та ін. В їхній спадщині виокремлювали конструкції щодо розуміння сутності влади, держави та механізмів керівництва державою. Поступово перелік питань, на які шукали відповіді у великих філософів і теоретиків політики, збільшувався. Це значною мірою було зумовлене складністю власне політичної практики, необхідністю пошуків відповіді на велику кількість політичних викликів. Результатом цього було те, що історія політичних вчень почала залучати до сфери власного інтересу не лише класиків політичної думки, а й політичні програми, які напрацьовували різні актори. Тобто, поступово відбувалось розширення сфери досліджень, яка нині охоплює, поряд з творами великих мислителів, як теоретичні документи, створені науковцями, політиками-практиками, так і продукти інституційні, розроблені в межах політичних інститутів – держав, політичних партій (конституції, закони, програми) тощо. Досвід розвитку сформував переконання, що політичні погляди мають певну власну автономію, вирішально впливають на політичну практику в інституційному та особистісному форматах. Водночас їхнє вивчення неможливе без прив'язки до політичної практики, в якій вони реалізуються.

Історія політичних вчень спрямовує свою увагу на вивчення політичних поглядів окремих мислителів, комплексів політичних ідеологій, політичних доктрин тощо. В пропонованому навчальному посібнику ми зосередимося на політичних доктринах.

Термін "доктрина" (лат. doctrina – вчення, наука, знання) означає сукупність поглядів, переконань, тверджень, що мають систематизований, цілісний характер і стосуються певної сфери суспільного життя. Політична доктрина є одним із різновидів суспільних доктрин і стосується подій, явищ, процесів політичної сфери. Поняття "політична доктрина" можна використовувати у вузькому та широкому контексті. У вузькому вона стосується певної частини проблем та явищ здебільшого конкретної ідеології (доктрина природних прав, поділу влад тощо). У цьому випадку політична доктрина уточнює певну політичну ідеологію, внаслідок чого в конкретній ідеології може бути декілька політичних доктрин. У широкому контексті поняття "політична доктрина" є синонімом "політичної ідеології" (доктрина фемінізму, анархізму тощо). Поняття "ідеологія" ми використовуємо поза контекстом ідеологічного протистояння, яке тривалий час було властиве світовій історії. Отож, за основу беремо підхід, запропонований М. Фріденом. Відповідно до цього підходу ідеологію розглянуто у формі понятійної карти політичного світу. Як зазначав автор, ідеології – це відкриті конструкції, тісно пов'язані з політичною діяльністю та мобілізацією, оскільки одним із головних завдань ідеології є "налагодження мостів між політичною думкою і політичною дією"*1. Саме в широкому контексті ми будемо розглядати політичну доктрину в нашому курсі.

 

*1: {Freeden М. Ideologies and Political Theory: a Conceptual Approach / M. Freeden. – Oxford : Clarendon Press, 1996. – P. 76.}

 

Предмет політичних доктрин – це погляди, оцінки, судження, які сформувалися в суспільстві щодо громадянина, влади, держави, форм правління, стабільності та суспільних змін тощо. Політичні доктрини характеризуються:

– високим рівнем теоретичного узагальнення;

– значним рівнем внутрішньої структуризації;

– прагненням скерувати своїх прихильників на реалізацію практичних цілей.

Серед виділених характеристик наголос, на нашу думку, треба зробити на структурованості, взаємозв'язку поглядів, оцінок, суджень. Такий взаємозв'язок дає змогу отримати комплексну оцінку політичних явищ. Одночасно політичні доктрини часто критикують за схематизм, заданість у трактуванні, оцінці політичної дійсності, примітивізм і догматизм.

Функції політичної доктрини:

а) пізнавальна – виявляється у розкритті сутності певних явищ, системи зв'язків, які сформувалися між політичними подіями і процесами; з цієї позиції політичні доктрини пропонують свій варіант трактування політичної дійсності та політичного минулого;

б) оціночна – багато політичних доктрин, пропонуючи власний варіант оцінки політичної практики, або імпліцитно виробляють ідеальний варіант політичного устрою, або формулюють його від протилежного. Водночас доктрини можуть творити цілі, здатні зумовлювати політичні дії;

в) формотворча – політичні доктрини здатні вирішально впливати на формування політичної системи, окремих її складових, або на конструкцію політичної діяльності у певній сфері (вплив доктрини поділу влад Ш. Монтеск'є на структуру влади в США; доктрин А. Гітлера на конструювання націонал-соціалістичного режиму в Німеччині у 1933–1945 pp. тощо).

Політичні доктрини можуть мати інструментальний характер, позаяк здатні окреслювати механізми та засоби досягнення бажаного результату. їх можна подавати у формі ідеологічного обґрунтування політичної діяльності або бездіяльності, враховуючи боротьбу за збереження/повалення існуючої політичної влади. Також їм властива функція інтеграції громадян навколо певних теоретичних політичних конструкцій. Прикладом може слугувати доктрина соціалізму, ненасильництва тощо.

Дослідження політичних доктрин передбачає вивчення, систематизацію та оцінювання політичних поглядів, оцінок, тверджень в історичному контексті їхнього виникнення та розвитку, а також трактування їх як елемента політичної практики, оскільки вони матеріалізуються в політичних програмах, документах і практиці політичних акторів.

У навчальному посібнику запропонований курс, який викладають упродовж декількох років студентам відділення політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Автор не претендує на універсальність оцінки політичних доктрин XX ст. Це радше суб'єктивний погляд на надзвичайно масштабне явище. Отже, таких поглядів може бути багато, тому що без усвідомлення головних концептуальних положень, характеру індивідуального та інституційного творчого доробку, контексту виникнення та особливостей розвитку політичних доктрин ми не зможемо повною мірою зрозуміти сутність політичних подій і практики сьогодення (основний акцент при викладенні курсу зроблено на характеристиці доктрин другої половини минулого століття).

Оскільки політичні доктрини, подібно як і політична практика, досить умовно прив'язані до межових часових показників, як 1 січня 1900 р. та 1 січня 2000 p., виокремлення XX ст. є дещо умовним. Ми змушені в багатьох випадках звертатись до подій, теоретичних положень, праць, які були сформовані/відбулися ще напередодні початку минулого століття. Це унеможливлює концептуальний розрив у характеристиці політичних доктрин. Так само ми не припинили аналіз політичних доктрин одночасно із завершенням XX ст., оскільки більшість з них продовжує активно змінюватись і розвиватись.

Варто зазначити, що під час написання посібника ми брали за взірець компонування, яке запропонував британський політолог Ендрю Хейвуд*2 і водночас враховували творчий доробок багатьох інших західних науковців.

 

*2: {Heywood A. Political Ideologies. An Introduction. – 3-rd edit. / A. Hey wood. – Palgrave Macmillan. – 2003.}

 

У читачів, безумовно, виникне запитання: чому обрано саме ті, а не інші політичні доктрини? Отже, зосередилися на тих, які справили найбільш потужний вплив на політичну практику минулого століття. Індикатором для нас слугували політичні партії, організації та об'єднання, які у своїй діяльності опирались на окреслені доктрини. Крім того, додатковим лімітуючим чинником були можливості, логістика власне навчального курсу, яка примушує надавати перевагу одним темам-і оминати інші.

У назві глав посібника ми використали поняття "доктрина" в множині, оскільки в кожному напрямі одночасно можуть функціонувати близькі й відмінні політичні доктрини. Для багатьох з них також характерна постійна трансформація впродовж такого значного періоду часу, як століття.

 

 

Соціальний лібералізм

Боротьба робітничого руху за поліпшення свого економічного та соціального становища, активне поширення концептуальних положень марксизму в другій половині XIX ст. спричинили перетворення соціальних питань на головні питання, на які треба було дати відповідь більшості політичних доктрин/сил того часу. Актуальність такої відповіді була зумовлена ще й тим, що до початку XX ст. у більшості промислово розвинутих країн усе населення чоловічої статі отримало виборчі права, і за своєю кількістю трудящі становили домінуючу частину виборців. Додатковим стимулом на початку XX ст. був вплив Жовтневої соціалістичної революції та значні соціальні зміни, що відбулися в становищі робітників СРСР. Реальні зміни (8-годинний робочий день, ліквідація безробіття, розвиток безкоштовної освіти та медичного обслуговування, пенсійне забезпечення тощо), а також міфи, котрі супроводжували ці зміни, спричинили ефект приваблюваності першої соціалістичної країни та її соціальних перетворень. Ослаблення потенціалу притягальності соціалізму/комунізму вимагало реальних змін у соціальній сфері й сприймалось як своєрідні "гарантії соціальної безпеки" щодо революції. Додатковим чинником була Перша світова війна. Величезна кількість солдат по різні боки фронту воювали за власну державу, а не за конкретного власника. Вони несли значні втрати, гинули, але вважали, що після війни держава повинна подбати про них та їхні родини, допомогти їм повернутися до нормального життя, і позиція приватних власників не мала цьому перешкоджати.

Перші соціальні програми були започатковані ще напередодні Першої світової війни у Великій Британії під час уряду Г. Г. Асквіта (1908–1916), який запровадив пенсії для працівників, котрі досягли певного віку, та допомогу на випадок безробіття. Після революції у Росії в більшості промислово розвинутих демократичних країн уряди запровадили 8-годинний робочий день. Повною мірою конструкція соціальної політики через інтервенцію держави сформувалась у США в 30-ті роки XX ст. під час президентства Ф. Д. Рузвельта (1933–1945). У межах "Нового курсу" було запроваджено суспільну допомогу для безробітних, пенсіонерів, дітей, вдів, сліпих. В основу цієї політики покладено свідоме втручання держави в економіку, що означало відмову від принципу laissez-faire*15, неефективність якого виявилась у зв'язку з Великою господарською кризою кінця 20-х – початку 30-х років XX ст., що призвела до економічного падіння більшості розвинутих капіталістичних країн, величезного безробіття, суттєвого зниження рівня життя абсолютної більшості населення.

 

*15: {Доктрина laissez-faire передбачала, що держава не повинна втручатися в економічне життя, вона мала дати змогу приватному бізнесу робити свої справи в господарці країни. Ця доктрина ґрунтувалась на переконанні, що вільний ринок здатний самостійно вирішити всі економічні, в тім числі й соціальні питання. Відповідно роль держави повинна бути мінімальною; її головне завдання – визначити єдині, загальні правила гри та стежити за їхнім дотриманням усіма суб'єктами.}

 

Головним теоретиком державного інтервенціоналізму як підґрунтя соціального лібералізму став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883–1946). Його найвідоміші праці: "Кінець laissez-faire" (1926) і "Загальна теорія працевлаштування, процентів та грошей" (1936). Він довів, що рівень економічної активності, відповідно як і рівень безробіття, залежать від попиту. Зниження доходів працівників призводить до зменшення попиту – відтак до падіння виробництва і зростання безробіття. Джон Кейнс вважав, що влада здатна впливати на рівень попиту в країні. Він розглянув два варіанти такого впливу. По-перше, державне фінансування, зокрема будівництво за державним замовленням, передбачає створення нових робочих місць у будівництві, у сфері вироблення будівельних матеріалів, на транспорті тощо. Відповідно робітники використовують зароблені кошти на споживання, чим стимулюють виробництво певних товарів. По-друге, зменшення державою податків для підприємців сприятиме вивільненню частини коштів, тому додаткові кошти підприємці вкладатимуть у розширення/розвиток виробництва. Вчений вважав, що подолати економічні кризи, які спричинили зростання безробіття, зубожіння мас, невикористання економічного потенціалу, можна і треба з допомогою інтервенції держави у спонтанно функціонуюче господарське життя. Державна інтервенція передбачає заохочення державних і приватних інвестицій.

Положення теорії Дж. М. Кейнса були реалізовані на практиці в межах "Нового курсу" Ф. Д. Рузвельта.

Після Другої світової війни кейнсіанізм став головною парадигмою економічного зростання 50–60-х років XX ст. у багатьох країнах світу. Саме в цей час соціальний лібералізм остаточно перетворився на домінуючий напрям. Визначальною була ідея, що поряд з гарантіями особистої свободи громадянина він має право на якісне життя, подолання злиднів, а матеріальний добробут буде запорукою свободи індивіда.

Додатковими чинниками, що сприяли актуалізації соціальних програм, були:

– суспільне переконання про наявність стійкого зв'язку між розвитком фашизму та кризою вільного ринкового господарства у міжвоєнний період, зокрема щодо впливу безробіття на процес сприйняття ідей фашизму та націонал-соціалізму;

– успішний досвід реалізації програми "Нового курсу" Ф. Д. Рузвельта довів, що державні інтервенції в економіку США сприяли подоланню економічної кризи, суттєвому зменшенню безробіття та соціальної напруги і не призвели до зниження рівня демократії;

– великий внесок Радянського Союзу в розгром фашизму, активна участь радянських людей у цій боротьбі, що трактувалось як підтримка політичного режиму, котрий ліквідував безробіття і створив умови для розвитку своїх громадян;

– значні втрати, яких зазнали громадяни європейських країн під час гітлерівської окупації, сформували переконання, що мирний час повинен створити рівні умови для кращого життя всіх громадян, і це має бути головним завданням національних держав.

Соціальний лібералізм у цей період розвивався в форматі доктрини суспільства загального добробуту. Хоча в науковій літературі того часу використовували різноманітні терміни: держава добробуту (welfare state), соціальна держава (social state) та держава, що надає послуги (service state). Усі ці терміни стосувалися одного й того самого явища, і реальна відмінність між ними полягала в акцентах, наголосах або домінуючому погляді.

Головні ознаки держави загального добробуту, за умов демократичного характеру суспільства та збереження приватної власності, такі:

– інтервенція держави в економічне життя національних держав у різноманітних формах: планування господарського розвитку; страхування від економічних криз; виконання програм, спрямованих на обмеження безробіття;

– розвиток соціальних функцій держави, зокрема за допомогою впровадження програм освіти, медичного обслуговування, допомоги сім'ям тощо;

– реалізація принципів суспільної справедливості й "рівних шансів" завдяки впровадженню прогресивного оподаткування, вирівнювання рівня життя найбільш слаборозвинутих та найбільш розвинутих регіонів, запровадження адресної допомоги певним соціальним та етнічним групам тощо.

У форматі конструкції соціального лібералізму була витримана програма "Нові горизонти" президента США Дж. Кеннеді (1961– 1963), у межах якої було створено Корпус миру, збільшено мінімальну заробітну платню, лібералізовано систему соціального страхування, прийнято закон про житлове будівництво, щодо перепідготовки робочої сили та виплат допомоги тимчасово непрацюючим. Соціальну спрямованість мала і програма "Великого суспільства" президента США Л. Джонсона (1963–1969), завданням якої було проголошено подолання злиденності. В її межах у 1964 р. було прийнято Акт про громадянські права, що ліквідував расову сегрегацію на Півдні США, а також запроваджено державну медичну страхову систему Medicare. З-поміж дослідників, які суттєво вплинули на формування концептуальних положень доктрини соціального лібералізму, варто назвати Джона Кеннета Гелбрейта (1908–2006). Його найголовніші праці: "Суспільство достатку" (1958), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Економічні теорії та завдання суспільства" (1973). У своїх творах він дійшов висновку, що американський капіталізм має розвиватися у напрямі змішаної економіки, що поєднує елементи приватного виробництва й активної соціальної діяльності держави. Це мало би призвести до якісних змін самої сутності капіталізму, який мав би стати понадкласовим, тобто загальнонародним. Досягти цього можливо з допомогою трьох революцій, які рекомендували високорозвинутим державам: революції у відносинах власності завдяки демократизації власності шляхом продажу акцій, облігацій працівникам; революції управління, яка мала б відбутися в результаті передання економічної влади від власників до менеджерів, і революції доходів за допомогою отримання працівниками частки прибутку підприємства, в тім числі внаслідок володіння акціями.

 

Неолібералізм

Концептуальне оформлення положень неолібералізму розпочалося ще до Другої світової війни. Фактологічно його пов'язують з "Колоквіумом Ліпмана", який відбувся в 1938 р. у Парижі. Колоквіум було присвячено дискусії з приводу виходу в світ праці У. Ліпмана "Добре суспільство" (1937). Учасники дискусії дійшли висновку, що найбільшою суспільною загрозою є посилення державного інтервенціоналізму в справи економіки власних країн. Державне втручання вони кваліфікували як перемогу колективізму над індивідуалізмом, що ставило під загрозу власне сутність лібералізму. За підсумками Колоквіуму було створено Міжнародний дослідницький центр відновлення лібералізму з метою вивчення сутності й загрози лібералізму. Проте світова війна зашкодила діяльності центру і роботі дослідників у зазначеному напрямі. Вважається, що швидке і масштабне поширення соціального лібералізму після завершення війни було головним подразником оформлення неолібералізму. Неолібералізм, або консервативний лібералізм, представлений здебільшого такими напрямами: ліберальний реалізм, "Австрійська школа", "Чиказька школа", теорія суспільного вибору та лібертаріанізм.

Головним представником ліберального реалізму вважають Уолтера Ліпмана (1889–1974) – видатного американського публіциста, соціолога. Його найвідоміші праці: "Добре суспільство" (1937) та "Холодна війна" (1947). Вчений вважав, що економічні закони діють постійно і незмінно, тому неможливо намагатися їх скоригувати тою чи іншою мірою. За У. Ліпманом, будь-яке коригування спричинятиме посилення залежності індивідів від держави, обмеження свободи громадян. Сутністю лібералізму була боротьба проти будь-яких форм обмеження свободи громадян, тому державна інтервенція в економічне життя була несумісна з головними засадами лібералізму. Автор також наголошував, що свобода індивіда не може залежати від волі більшості, навіть якщо цю волю репрезентує влада, підтримана більшістю населення на виборах. Людське суспільство складається з індивідів, які володіють індивідуальною ініціативою та відповідають за власну долю.

Назва напряму "Австрійська школа" пов'язана з країною, походження його провідних представників, які були змушені виїхати з Австрії внаслідок поширення націонал-соціалізму в Європі. Засновниками школи вважають Л. фон Мізеса та Ф. фон Хайека.

Людвіг фон Мізес (1881–1973) народився у Львові, заснував Австрійський інститут дослідження бізнес-циклів, об'єднання Монт-Пелерін*16, протягом 1945–1969 pp. працював в університеті у Нью-Йорку. Його головні праці: "Соціалізм: економічний та соціологічний аналіз" (1922), "Людська діяльність: трактат з економіки" (1940). Мізес критично виступив проти планової економіки та державної інтервенції в господарське життя, вважаючи, що ці дії в жодному випадку не є виявленням раціональної економіки. На його думку, навпаки, вільний ринок і приватна власність відповідають взірцю раціонального господарського життя. Лише за умов вільного ринку створювались можливості свободи кожного громадянина та вільного вибору громадянами цілей і засобів, потрібних для досягнення цих цілей. Учений зазначав, що свобода індивіда закінчується там, де починається втручання держави у вільний ринок. Таке втручання жодною мірою не відповідає базовим цінностям лібералізму.

 

*16: {Міжнародна асоціація економістів – прихильників вільного ринку. Свою назву отримала від швейцарського селища, де у 1947 р. відбулося перше зібрання прихильників ліберальних засад в економіці. З'їзди відбуваються один раз на два роки. Нині у складі об'єднання налічується близько 500 осіб. Об'єднання вважається материнською структурою для більшості міжнародних неоліберальних дослідницьких структур/центрів.}

 

Фрідріх фон Хайек (1899–1992) викладав у Лондонській школі економіки і політики, Чиказькому університеті та в багатьох європейських університетах. У 1974 р. отримав Нобелівську премію у галузі економіки. Його праці: "Дорога до невільництва" (1944), "Конституція свободи" (1960) та тритомник "Право, конституційна творчість та свобода" (1973,1976,1979). Вчений заперечував коректність використання додатку "нео" щодо свого доробку в доктрині лібералізму, наголошуючи, що він домагався повернення до засад класичного лібералізму і в жодному випадку не формував новий варіант лібералізму. На його думку, найбільшу суспільну небезпеку становили ідеї суспільної справедливості. Хайек вважав, що така ідея є нереальною, оскільки справедливою може бути поодинока особа, але не суспільство загалом. Тому заяви щодо суспільної справедливості перетворювалися на демагогію і були спрямовані на знищення свободи. Політична свобода можлива лише у випадку існування вільного ринку.

Умовою реалізації можливостей індивідів мало стати право. Відповідно головне завдання держави полягає у створенні правових меж, не залежних від волі більшості. Такими межами, обов'язковими для кожного суспільства, мають бути: свобода особи, приватна власність, поділ влад і принцип уряду права. Право не повинно слугувати досягненню певних завдань, але бути формою, з допомогою якої держава давала змогу громадянам реалізовувати власні інтереси. Хайек також наголошував, що ліберальне суспільство має гарантувати громадянину свободу та можливості досягнення різноманітних цілей; відповідно суспільство повинно було бути плюралістичним. На його думку, лібералізм відрізнявся від консерватизму тим, що він, навіть усвідомлюючи різну вагу суспільних цінностей, ніколи не накидав суспільству власної шкали переваг. Принциповою позицією науковця було твердження про те, що для ліберала ні моральні, ні релігійні, ні будь-які інші ідеали не можуть бути предметом примусу. Отже, ліберальна держава у своїй діяльності повинна якомога менше використовувати примус.

Напрям "Чиказька школа" пов'язаний із доробком учених, котрі працювали у Чиказькому університеті. Головним представником цього напряму був Мілтон Фрідман (1912–2006), який у 1976 р. отримав Нобелівську премію в галузі економіки. Найвідоміша його праця – "Капіталізм і свобода" (1962). Він вважав, що існувало лише два способи координування людської діяльності: тоталітарний контроль і вільний ринок. Вільний ринок учений розглядав як базовий метод організації суспільного життя, а не лише як засаду організації економіки країни. Він заперечував необхідність державного контролю, вважаючи, що контроль завжди веде до обмеження ринку. До порушень свобод громадянина зараховував усі соціальні програми, які застосовували тогочасні держави – від різноманітних форм допомоги найзлиденнішим верствам до системи прогресивного оподаткування.

Систему прогресивного оподаткування науковець вважав несправедливою. Фрідман наголошував, що без економічної свободи неможлива свобода політична та індивідуальна. Згідно з ним кожна людина має право на помилку, тому будь-яка спроба усунення перешкод (система страхування, різні варіанти суспільної допомоги) є фактичним обмеженням свободи прийняття рішень і відповідальності стосовно власної долі. Завдання влади полягає у визначенні правил гри, а не в особистій участі у цій грі. Він також критикував необмежену демократію, позаяк вважав, що не всі проблеми можна віддавати на поталу волі більшості, адже це може поставити під загрозу свободу індивіда.

У 70-х роках XX ст. у межах неолібералізму оформлюється самостійний напрям – школа суспільного вибору (public choice school). У ній була розвинена теорія суспільного вибору, яка також відома під іншою назвою – економічна теорія політики. Прихильники цього напряму активно використовували принципові положення класичного лібералізму, акцентуючи свою увагу на питаннях розвитку вільного ринку та засадах свободи особистості. Головний представник цього напряму – Джеймс Вуханен (нар. 1919), професор економіки, автор праць "Між анархією і Левіафаном" (1975) та "Свобода, ринок і держава. Політична економія у 80-х роках" (1986). Він вважав, що індивіда треба трактувати через право як вільну і рівну щодо інших істоту, котра здатна самостійно визначати власну систему цінностей на підставі власного досвіду. Особливістю кожного індивіда є прагнення досягти максимальної користі для себе. Завданням політичної теорії було конструювання політичного ладу, здатного спрямувати егоїстичні прагнення індивідів до спільної користі. На його думку, економічні механізми/регулятори мали універсальне значення і поширювалися не лише у царині економіки, а й на суспільство загалом, зокрема на політичну сферу. Суспільний вибір Буханен розглядав як різновид "політичного попиту" з боку громадян-споживачів, а державу трактував як сторону, що пропонує "політичні пропозиції".

З 60-х років у політичній теорії з'явився термін "лібертаризм". На початках його використовували для означення всіх різновидів американського неолібералізму другої половини XX ст. У лібертаризмі головну увагу приділяли свободі особи, яку трактували у форматі негативної свободи. Розширення індивідуальної свободи можна досягти за рахунок скорочення сфери відповідальності держави, позаяк саме держава є основною загрозою свободи особи. Мінімальна держава передбачає і мінімальне правове регулювання, яке полягає лише в запровадженні правових норм, що обмежують індивіда саме в діях, які загрожують свободі іншого індивіда (вбивство, крадіжка тощо). Водночас суспільство не повинно обмежувати дії індивіда, спрямовані ним проти самого себе (алкоголь, наркотики, самогубство тощо).

Представники лібертаризму визначають вільний ринок як універсальний механізм організації та функціонування суспільства. Вони обстоюють мінімальний вплив державної влади на життя індивіда, навіть до повної ліквідації цього впливу і заміни його механізмами вільного ринку. Лібертаризм прийнято поділяти на поміркований і радикальний.

Концептуально поміркований лібертаризм близький до положень демократичного (класичного) лібералізму. Його прихильники вимагають мінімалізації державних функцій, але не повної їх ліквідації. Головну увагу приділяють з'ясуванню механізмів, які забезпечують демократичний розвиток суспільства. Держава повинна реалізовувати лише мінімальні за кількістю соціальні програми, і вони мають ґрунтуватися на повазі свободи переконань, слова та діяльності індивіда навіть у таких складних, контраверсійних ситуаціях, як питання аборту, самогубства тощо. Прихильники поміркованого лібералізму визнавали значення держави у розвитку нових технологій, якщо вони не шкодили навколишньому середовищу. Водночас висувалися вимоги обмеження податків і державних видатків.

До головних представників цього напряму належить Роберт Нозік (1938–2002), американський науковець, автор праці "Анархія, держава та утопія" (1974). Він активно звертався до творчої спадщини Дж. Локка та багатьох інших представників класичного лібералізму. На його думку, право власності має чи не абсолютне значення, якщо власність отримана в законний спосіб або була передана від однієї особи іншій. Нозік прагнув побудови мінімальної держави з мінімально можливими податками, заперечував перерозподіл державою доходів і був проти проведення соціальної політики.

Радикальний лібертаризм характеризується крайнім трактуванням основних положень лібералізму. Головний представник цього напряму – Мюррей Ротбард (1926–1995), професор економіки університету в Лас Вегасі (США), автор праць "Людина, економіка і держава" (1962), "Влада і ринок" (1970) та "Про нову свободу" (1973). Останню працю вважають своєрідним маніфестом радикального лібертаризму. Автор трактував свободу як абсолютну цінність, подібно до анархізму, внаслідок чого деякі дослідники відносять його погляди до анархо-капіталізму. Всі індивіди рівні щодо свободи та права власності, тому кожен індивід повинен самостійно дбати і відповідати за власну долю. Варто ліквідувати будь-яку форму примусу і дозволити людям жити в умовах необмеженої свободи на засадах добровільної співпраці. Державу він трактує як абсолютне зло, оскільки вона утримується за рахунок крадіжок; у такий спосіб він розглядає і податки. Тому Ротбард припускає можливість цілковитої ліквідації держави як самостійного інституту і заміни її нічим не обмеженою системою вільного ринку. Відповідно послуги, які традиційно надає держава (внутрішня і зовнішня безпека, управління тощо), мали би виконувати приватні структури, а виконавці – визначатися на вільному ринку.

 

Політична доктрина сіонізму

Націоналізм єврейського народу найповніше виявляється в сіонізмі, який є підставою діяльності міжнародного сіоністського руху та політики Держави Ізраїль. Уперше термін "сіонізм" використав у 1890 р. віденський публіцист Натан Вірнбаум (1864– 1937). Термін походить від назви пагорба Сіон у м. Єрусалимі. Вважається, що топонім "Сіон" у багатьох релігійних виданнях використовували для означення власне Єрусалиму, передусім, коли підкреслювали значення міста як духовного центру іудаїзму. Сіонізм побутує одночасно у формі національного руху й ідеології, спрямо-ваного/ої на об'єднання єврейського народу та відродження держави на історичній батьківщині в Ерец-Ісраелі. Появу сіонізму пов'язують із: 1) розвитком демократії в європейських країнах, яка призвела до посилення ролі права в регулюванні суспільних процесів, рівності всіх перед законом, відповідно занепаду традиційно закритого характеру єврейської громади і активізації процесів інтеграції/асиміляції євреїв у християнське середовище; 2) поширенням антисемітизму в Росії, Австрії, Німеччині, Угорщині, Франції та багатьох інших країнах Європи на зламі XIX–XX ст.; 3) активним розвитком націоналізму в європейських країнах, що було, з одного боку, заохочувальним прикладом, а з іншого – досить часто відчутною загрозою, оскільки непоодиноко націоналісти різних країн використовували антисемітизм.

Ідеї необхідності повернення на історичну батьківщину перманентно піднімали в єврейському середовищі. У 80-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи, передусім у Росії*23, почали створюватися різноманітні організації, об'єднання, гуртки, що декларували необхідність відродження єврейського народу в Ерец-Ісраелі. Найбільш відомим серед них було об'єднання "Ховевей Ціон", створене в 1887 р. на з'їзді делегатів з Росії в Друскеніках (нині Друскінінкай, Литва), яке виступало за стихійне переселення євреїв на територію Палестини. Відділення "Ховевей Ціон" виникли в населених пунктах півдня тогочасної Росії, Польщі, Румунії та інших країн.

 

*23: {Цьому значною мірою сприяли численні погроми, які відбувалися на півдні Росії (територія сучасної України) у 1881 р.}

 

На початку 90-х років у єврейському середовищі сформувалися дві домінуючі позиції щодо перспективи вирішення "єврейського питання": 1) завдяки створенню національно-культурних автономій у країнах, де проживала значна кількість євреїв; 2) за допомогою створення самостійної єврейської держави на спеціально виділеній для цього території, де євреї становили би більшість населення. Саме для означення цього напряму і був запропонований термін "сіонізм".

У праці Теодора Герцля (1860–1904) "Єврейська держава", яка вийшла друком у 1896 p., наголошувалося, що головна мета єврейського національного руху – отримати міжнародні гарантії щодо права євреїв на створення власної держави. Він трактував єврейське питання як національне. Будівництво держави мало розпочатися після отримання зазначених міжнародних гарантій шляхом організованого та планомірного переселення євреїв на територію нової єврейської країни. З цією метою треба було сформувати представницький інститут євреїв, що мав вести переговори з урядами різних країн, та "Єврейську кампанію", яка б займалася збиранням коштів для переселення та створенням інфраструктури нової держави.

Остаточне визначення плану побудови єврейської держави відбулося на сіоністському конгресі в Базелі (Швейцарія) 29–31 серпня 1897 р., в якому брали участь представники 17 країн. На ньому було сформовано Всесвітню сіоністську організацію, президентом обрали Т. Герцля. Цей конгрес став початком сіонізму як суспільного руху.

Перший сіоністський конгрес прийняв "Базельську програму", затвердив Статут сіоністської організації, заснував фонд для купівлі земель у Палестині, а також декларував необхідність створення Єврейського університету в Єрусалимі. В "Базельській програмі" було сформульовано мету сіоністського руху – створення для єврейського народу власної держави в Палестині шляхом: 1) сприяння поселенню в Палестину євреїв-землеробів, ремісників і робітників; 2) організації та об'єднання всього єврейства за допомогою місцевих і міжнародних установ відповідно до законів кожної країни; 3) зміцнення та розвитку єврейських національних почуттів і національної самосвідомості; 4) реалізації заходів, необхідних для отримання згоди урядів щодо реалізації цілей сіонізму*24.

 

*24: {Після створення держави Ізраїль у 1948 р. на 23 сіоністському конгресі (1951) було прийнято нову "Єрусалимську програму", яка подальшим завданням сіонізму визначила зміцнення Держави Ізраїль, збирання вигнанців в Ізраїлі та турботу про єдність єврейського народу. Наступна корекція програми сіонізму відбулася на 27 сіоністському конгресі (1968), який до основних цілей долучив вимогу репатріації євреїв з усіх країн, а також вимогу єврейської освіти та вивчення івриту.}

 

Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1947 р. ухвалила резолюцію № 181 "Майбутній уряд Палестини", яка передбачала створення на території Палестини незалежних арабської (палестинської) та єврейської держав із запровадженням спеціального режиму щодо міста Єрусалим. Держава Ізраїль була проголошена 14 травня 1948 р.

В Ізраїлі немає конституції у форматі єдиного документа, натомість прийнято сукупність основних законів, які виконують функцію конституції. Щодо Держави Ізраїль прийнято вважати, що там встановлена і діє система етнічної демократії, яка передбачає наявність у населення, котре постійно проживає на державній території, основних громадянських і політичних свобод з одночасним закріпленням привілейованого статусу євреїв. За цих умов арабам дозволяють у межах чинного законодавства виступати за зміну свого становища, протестувати. Це значною мірою пов'язано із місцем і значенням релігії в державі. В Ізраїлі релігія не відокремлена від держави,



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 129; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.144.55.253 (0.021 с.)