Ленінський етап розвитку комунізму



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ленінський етап розвитку комунізму



Головні представники цього етапу – В. Ленін і Л. Троцький у Росії та К. Лібкнехт і Р. Люксембург у Німеччині.

Ленін (Ульянов ) Володимир Ілліч (1870–1924) – теоретик марксизму, засновник партії більшовиків у Росії, один з організаторів Жовтневої соціалістичної революції та СРСР, керівник правлячої партії й уряду РСФСР і СРСР. Самобутнім внеском у марксистську теорію є його ранні твори, зокрема "Розвиток капіталізму в Росії" (1899). Використовуючи тогочасні дані щодо Росії, Ленін окреслив стадії розвитку капіталізму, простежив зміни в різних галузях промисловості та становище основних суспільних верств населення. Він дійшов висновку, що наймана праця, а відповідно капіталістична експлуатація, вже тоді проникла в усі прошарки суспільства. На думку Леніна, лише пролетаріат можна було вважати революційним класом. Для цього йому треба було вийти за межі власних часткових економічних проблем і об'єднатися в політичну організацію національного рівня, здатну артикулювати інтереси всіх найманих працівників Росії.

У праці "Що робити?" (1902), продовжуючи попередні оцінки, Ленін констатував, що сутністю марксизму є класова боротьба пролетаріату. Для її організації, спрямування варто було створити політичну партію авангардного типу. Вона мала ґрунтуватись на засадах демократичного централізму, ідейно дотримуватись теорії марксизму, що давало змогу повною мірою відображати реальні інтереси пролетаріату. Завдання партії – залучати передових робітників, а згодом і експлуатовані маси до політичної діяльності/боротьби. Надалі Ленін розвинув вимоги щодо партії, зробив наголос на централізмі, дисципліні, дотриманні вимог внутрішньопартійної демократії.

До 1914 р. Ленін стверджував, що стан соціально-економічного розвитку Росії, зокрема залишки феодалізму, вимагали проведення передусім демократичних перетворень. З огляду на це робітнича партія мала стати авангардом демократичної революції у боротьбі проти землевласників та самодержавства. У цій боротьбі союзниками пролетаріату мали бути селяни, які працювали за наймом, а не буржуазія.

У праці "Імперіалізм як найвища стадія капіталізму" (1916) Ленін дійшов висновку, що новаторська і прогресивна роль капіталізму була результатом вільної конкуренції, ринку. Внаслідок переходу капіталізму до імперіалістичної стадії він набув монополістичних рис і почав перетворюватися на реакційну силу. Нерівномірний розвиток капіталістичних країн детермінував глобальне протистояння, війни за розподіл і перерозподіл світових ринків збуту. Тому капіталізм виконав свою історичну місію і створив об'єктивні умови для суспільних перетворень у світі.

Напередодні Жовтневої соціалістичної революції 1917 р. у багатьох публікаціях Ленін вивчав питання інституційної організації суспільства після того, як пролетаріат візьме владу в свої руки. На його думку, соціалістичному етапу суспільного розвитку мав відповідати інститут громади у форматі рад, які засновувалися на засадах прямої демократії. Він обґрунтував необхідність руйнації інститутів старої держави і формування рад, які мали поєднувати повноваження законодавчих, виконавчих і судових органів. Однак реальна практика діяльності рад робітничих і селянських депутатів як державного інституту виявила багато проблем. Зокрема це стосувалося відданості справі боротьби з минулим ладом та побудови соціалізму. Оскільки окреслена спрямованість була властива лише членам комуністичної партії, то Ленін вважав, що партія мала перебрати на себе керівну і спрямовуючу роль, враховуючи контроль за урядом і всіма державними інститутами.

Особливе місце в творчій спадщині Леніна належить його теорії соціалістичної революції. Він вважав, що соціалістична революція не завершується із взяттям пролетаріатом на чолі з комуністичною партією влади у свої руки, а лише розпочинається. Тому його теорія досліджувала питання взяття влади пролетаріатом, перехідного періоду і завдань та дій, спрямованих на побудову соціалістичного суспільства. У цьому контексті важливого значення набувало вчення про диктатуру пролетаріату як форму держави перехідного періоду. Воно передбачало заперечення парламентської демократії як буржуазної та запровадження нового типу пролетарської демократії, що на практиці виявилось жорстокою диктатурою комуністичної партії щодо суспільства загалом (під час громадянської війни 1918– 1921 pp. у Росії поряд з "білим терором" був "червоний терор" ).

На підставі оцінок К. Маркса у праці "Держава і революція" (1917) Ленін визначив періодизацію комуністичної формації, яка мала складатися з перехідного періоду, першої фази – соціалізму та вищої фази – комунізму, простежив характерні риси та якісні індикатори кожного з цих етапів.

Наприкінці життя Ленін (уже важко хворий) спробував критично усвідомити процес побудови соціалізму в Росії та місце партійного апарату в ньому. Однак реального впливу на політичний процес і події в країні його погляди, викладені в останніх листах, уже не мали.

Троцький (Бронштейн) Лев Давидович (1879–1940) керівник Петербурзької Ради (1905), міністр закордонних справ, засновник Червоної Армії. В 1929 р. був висланий з СРСР, а у 1940 р. убитий радянським агентом у Мексиці.

Концептуально він мав радикальніші погляди, ніж Ленін. На його думку, Жовтнева соціалістична революція 1917 р. була результатом/продуктом збігу обставин, випадковістю, а не закономірністю. Троцький заперечував можливість мирного співіснування держав із різними суспільними системами; обстоював необхідність прискореної індустріалізації економіки країни за рахунок селян; виступав за подальше проведення політики "військового комунізму", запровадження військової моделі організації виробництва, враховуючи систему одержавлення профспілок; був категоричним противником політики НЕПу.

Троцький розробив концепцію перманентної революції (від лат. permaneo – "продовжуюсь", "залишаюсь"). Вперше сформулював її ще в 1905 р. у праці "Підсумки і перспективи". Він передбачив можливість соціалістичної революції в царській Росії, де капіталізм був ще слабким, без попереднього проведення буржуазно-демократичної революції, яка б мала подолати залишки феодалізму. У цьому випадку пролетаріат мав діяти самостійно, без союзників, у тім числі й селянства.

Теорія перманентної революції отримала подальший розвиток уже після Жовтневої революції. Троцький трактував її лише як перший етап, поштовх до соціалістичних революцій у країнах Європи, де капіталістичний розвиток створив усі необхідні умови, зокрема домінацію пролетаріату. Троцький був переконаний, що соціалістична революція в Росії не могла переможно завершитись з огляду на слабкість пролетаріату і домінацію в країні дрібнобуржуазних верств. Тому Росія потребувала допомоги країн Заходу, де мали відбутися соціалістичні революції, в подоланні своєї відсталості та в боротьбі з іншими непролетарськими класами. Лише за умови спільних дій можлива побудова соціалізму в Росії та інших країнах світу. Натомість перемогу соціалізму в одній окремо взятій країні він трактував як відхід від засад пролетарського інтернаціоналізму. Без допомоги інших країн у спільному соціалістичному будівництві СРСР мав перетворитися на державно-капіталістичну поліцейську державу. Саме тому Троцький активно виступав за "експорт революції" передусім до європейських країн. Він також вважав, що ця теорія була придатна для країн "зі запізнілим буржуазним розвитком", переважно колоніальних і напівколоніальних. На його думку, вирішення ними демократичних та національно-визвольних завдань можливе лише з допомогою диктатури пролетаріату, коли пролетаріат мав бути вождем нації й найперше селянських мас.

Перебуваючи в еміграції, Троцький видав у 1935 р. працю "Зраджена революція", яку присвятив аналізу радянського суспільства та розвитку СРСР після Жовтневої революції. Він доводив, що в країні сформувалося головне протиріччя між більшістю населення та державною бюрократією на чолі з Й. Сталіним, був переконаний, що треба провести політичну революцію, спрямовану проти бюрократії.

У 1938 р. був створений IV Інтернаціонал на противагу III Комуністичному Інтернаціоналу. Його програмним документом став маніфест "Агонія капіталізму і завдання IV Інтернаціоналу. Програма переходу" (1938). У ньому стверджувалось, що розвинуті капіталістичні країни повністю дозріли до соціалістичних революцій, їхня відсутність зумовлювалась опортуністичним характером керівництва комуністичних партій, які залежали від Кремля і особисто від Й. Сталіна. Також окреслювалась стратегія і тактика троцькістських організацій у зв'язку з майбутньою світовою війною, початок якої Троцький передбачав у найближчі роки.

За особистої участі Леніна в 1919 р. у Москві було проголошено про створення III Комінтерну. Він об'єднав комуністичні партії, що виникли в багатьох країнах світу під впливом Жовтневої соціалістичної революції. В Статуті, прийнятому на II конгресі Комінтерну в 1920 p., були зафіксовані вимоги до комуністичних партій – членів III Інтернаціоналу. Загалом вимог було 21; у науковій літературі вони відомі як "21 вимога Комінтерну". Серед них варто зазначити такі: кожна комуністична партія мала планомірно та систематично виключати з партії та залежних організацій і об'єднань реформістів та прихильників "центру", боротьбу проти цих політичних сил трактували як революційний обов'язок; відмова від дотримання буржуазної законності, що передбачало створення нелегальних структур; вимога активної пропагандистської роботи в армії, в тому числі нелегальної.

Недотримання таких вимог трактувалось як зрада революційного обов'язку і загрожувало виключенням з III Інтернаціоналу.

Аналогічне завдання було висунуто і до агітації та пропаганди на селі: всі партії мали ґрунтуватися на засадах "демократичного централізму", від них вимагалося запровадження дисципліни, подібної до військової; обов'язковою нормою мало бути проведення систематичних чисток особистого складу, оскільки апріорі передбачалося, що до партій будуть потрапляти дрібнобуржуазні елементи. На програмному рівні вимагали цілковитого розриву зі старими соціал-демократичними вимогами і запроваджували певний ідеологічний стандарт. Відповідно всі програми мали затверджуватися на Виконкомі у Москві. Кожна партія була зобов'язана називатися комуністичною; члени партії, які заперечували або ставили під сумнів положення, напрацьовані III Інтернаціоналом, мали бути виключені з партії. Отже, керівництво Радянського Союзу розглядало Комінтерн як єдину всесвітню комуністичну партію, що мала підпорядковуватися Виконкому та його Президії, якими керували лідери РКП(б)/ВКП(б). У такому форматі Комінтерн сприймало більшість країн світу.

На першому етапі з-поміж представників міжнародного комуністичного руху варто виділити К. Лібкнехта та Р. Люксембург. Карл Лібкнехт (1871–1919) – лідер "лівого" напряму в німецькому соціал-демократичному русі, один із засновників і керівник Соціалістичного Інтернаціоналу молоді. В 1907 р. вийшла друком його брошура "Мілітаризм та антимілітаризм", де він розкрив суть мілітаризму в добу імперіалізму та обґрунтував необхідність антимілітаристської пропаганди. У 1916 р. разом з Р. Люксембург створив групу "Спартак" (пізніше перетворена на "Союз Спартака"), а у 1918 р. – Комуністичну партію Німеччини. У січні 1919 р. він очолив повстання, спрямоване проти соціал-демократичного керівництва Німеччини, за встановлення в Німеччині радянської влади.

Товаришем і реальним лідером "лівого" радикального напряму в німецькій соціал-демократії була Роза Люксембург (1870/71– 1919). У 1906 р. було надруковано її працю "Загальний страйк та німецька соціал-демократія", в якій узагальнювався досвід революції 1905 р. у Росії та містилися уроки для німецького робітничого руху. В 1913 р. побачила світ її праця "Нагромадження капіталу", де проаналізовано економічний розвиток країн у добу імперіалізму. У 1918 р. вона написала низку статей, які були видані під назвою "Російська революція. Критична оцінка слабкості", де більшовиків критикувала за встановлення однопартійної диктатури, відмову від демократії та придушення опозиції. Розу Люксембург убили під час придушення Берлінського повстання робітників.

 

Етап сталінізму

Сталінізм за багатьма параметрами суттєво відрізнявся від ленінізму. Він став домінуючим напрямом у діяльності Комуністичної партії Радянського Союзу лише після остаточної монополізації Й. Сталіним партійної та державної влади, тобто в 1928–1953 pp. Враховуючи оцінки Л. Троцького, сталінізм трактують як теоретичну та практичну систему панування партійного апарату/бюрократії з допомогою терору та культу особи вождя. Такий напрям/концепція нерозривно пов'язані з життям та діяльністю Сталіна (Джугашвілі) Йосипа Віссаріоновича (1878–1953). З 1898 р. він був пов'язаний із робітничим рухом, а з квітня 1922 р. обраний Генеральним секретарем РКП(б).

У квітні 1924 р. у праці "Основи ленінізму" Сталін зауважив, що ленінізм не можна вважати суто російським явищем, притаманним лише селянській країні з низьким рівнем розвитку капіталістичних відносин. Він оцінював ленінізм як автентичний марксизм, який отримав подальший творчий розвиток у період імперіалізму та диктатури пролетаріату. Сталін обґрунтував можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні без допомоги світової революції. Іншим важливим висновком, зробленим у цій праці, було нове або змінене трактування засад демократичного централізму, яке додатково передбачало вимогу ідеологічної одностайності, організаційної монолітності та обов'язкового очищення партії від будь-яких опортуністичних елементів. На практиці це призвело до того, що після смерті Леніна, Сталін послідовно усунув з керівництва партії, а згодом сприяв позбавленню життя, своїх конкурентів – ідеологічних опонентів: Л. Троцького як представника "лівого ухилу"; керівників "нової опозиції" – Г. Зінов'єва (1883–1936) та Л. Каменева (1883–1938); керівників "правого ухилу" – М. Бухаріна (1888– 1938) та А. Рикова (1881–1938)*45.

 

*45: {Г. Зінов'єва, Л. Каменева, М. Бухаріна та А. Рикова розстріляли після показових судових процесів, а в 50-х роках минулого століття їх реабілітували.}

 

В 1928 р. у промові "Про індустріалізацію та хлібну програму", яку виголосив на пленумі ЦК ВКП(б), Сталін зазначив, що в процесі просунення вперед у справі побудови соціалізму "спротив капіталістичних елементів буде зростати, класова боротьба буде загострюватись". Згодом він розвинув цю тезу, наголошуючи, що в міру побудови соціалізму пролетарська держава мала не послаблюватися (про це раніше писали класики марксизму та Ленін), а навпаки, посилюватися з огляду на внутрішній спротив і капіталістичне оточення. Ці положення було покладено в основу форсованої індустріалізації та примусової колективізації (1929–1934).

Обидва процеси можна трактувати як практичну реалізацію тези Сталіна щодо домінації політики над економікою. У процесі колективізації на початку 30-х років було вислано до таборів понад 2 млн селян, більшість з них померли протягом 1930–1931 pp. Кульмінацією цього процесу став "великий голод" (голодомор) в Україні, коли впродовж 1932–1933 pp. померло близько 3,5 млн осіб. Голод охопив й інші райони СРСР, які раніше були головними виробниками зерна – Кубань, Казахстан тощо.

У 1929 р. за наказом Сталіна в країні розпочалась активна боротьба проти релігії з допомогою Союзу войовничих безбожників, який насаджував атеїзм. Уже в 1930 р. усі священики були позбавлені громадянських прав, розмір податків для них було збільшено в 1000 разів. Розпочався процес ліквідації сакральних споруд, цвинтарів тощо. У 1936 р. кількість духовних осіб в СРСР зменшилась, порівняно з 1928 р., на 75 %.

Наприкінці 20-х років у СРСР почав активно розвиватися/насаджуватися культ особи вождя. Це передбачало широкий комплекс дій: від масового перейменування міст, присвоєння імені Сталіна колгоспам, підприємствам, школам, установам тощо – до запровадження обов'язкових норм, висвітлення актуальних історичних подій, а також посилань на внесок вождя практично в усіх галузях науки, мистецтва. Отже, у 1928–1929 pp. відбулося оформлення в СРСР одноособової влади Сталіна, яка мала яскраво виражений харизматичний характер.

5 грудня 1936 р. була прийнята радянська Конституція, яка констатувала перемогу соціалізму в СРСР у головному (вважають, що текст Конституції написав М. Бухарін). Формально населенню СРСР було гарантовано свободу слова, друку, зборів, демонстрацій, мітингів, об'єднання в організації, недоторканність особи, житла, таємницю листування тощо. Насправді норми Конституції були своєрідним муляжем, натомість реальністю 30-х років став масовий терор. Підставою для хвилі "великого терору"*46 було вбивство С. Кірова 01.12.1934 р. Ця "хвиля" охопила не лише залишки "класових ворогів" і "буржуазну інтелігенцію", а й значну частину членів партії більшовиків, керівний склад Червоної Армії, органів НКВС і представників світового комуністичного руху. Лише у 1936–1938 pp. зі 131 члена ЦК було знищено 100, з 22 народних комісарів – 17. З 1966 делегатів XVII з'їзду ВКП(б), який офіційно називався "з'їздом переможців", 1108 були заарештовані й страчені. Загалом лише в 1937–1938 pp., згідно з даними Р. Конквеста, було заарештовано від 7 до 8 млн осіб; з них до 1,5 млн були розстріляні за рішенням так званих трійок НКВС, близько 2 млн осіб померли та були знищені вже в концтаборах. Під час "чисток" 1936–1938 pp. Сталін наголосив, що внаслідок відсутності антагоністичних суперечностей усередині соціалістичного суспільства ворожі дії та акції спровоковані з-за кордону, тому більшість репресованих кваліфікували як шпигунів/агентів іноземних країн. Репресії й терор Сталін активно використовував проти різних категорій населення, навіть народів, перетворивши їх в одну з визначальних характерних рис політичного режиму, який отримав назву тоталітарного.

 

*46: {Термін "великий терор" запровадив Р. Конквест у праці "Великий терор: сталінські чистки 30-х років" ("The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties"), яка вийшла в світ у 1968 p. Її вважають найґрунтовнішим дослідженням сталінських репресій.}

 

Особливе місце в комуністичній ідеології того періоду посідав створений під особистим керівництвом Сталіна "Короткий курс історії ВКП(б)" (1938). У цій книзі подано не лише офіційне трактування історичних подій, що призвели до перемоги Жовтневої соціалістичної революції та подій після неї, а також визначено межі дозволеного в більшості гуманітарних наук, особливо в філософії. Після її виходу в світ будь-які дискусії щодо оцінки історичних подій або світоглядних проблем були припинені. Все населення СРСР, а також прихильники Радянського Союзу мали керуватися ідеологічною парадигмою, сформульованою в цьому курсі.

В усьому світі Сталіна вважали одним з найбільших в історії людства тиранів, діяльність якого призвела до смерті десятків мільйонів людей. У сучасній Росії декотрі посадовці та представники різних політичних і суспільних структур наголошують на досягненнях Сталіна: за його керівництвом у СРСР здійснена масштабна індустріалізація країни, досягнуто перемогу у Великій Вітчизняній війні, країна перетворилася на одну зі світових наддержав, від позиції якої залежало вирішення більшості світових питань. У цьому підході передусім простежується політична складова, ніж прагнення об'єктивно оцінити дії та спадщину колишнього лідера СРСР.

Найпомітніша постать у творчій спадщині світового комуністичного руху – засновник і керівник Комуністичної партії Італії Антонів Грамші (1891–1937). У 1926 р. був заарештований фашистами і решту свого життя провів у в'язниці, де написав головну працю "Тюремні зошити" (охоплювала 33 зошити). Автор критично розглядав діалектичний матеріалізм, вважаючи детермінізм формою самообману, з допомогою якого марксисти прагнули уникнути відповідальності. Він визнавав пріоритет "суб'єктивного чинника", проголошуючи тезу "людина – це творець". Не дія суспільних законів визначає історичний розвиток, а активна позиція особи в процесі пізнання та діяльності. На його думку, непересічне значення марксизму полягало не у догматичному дотриманні висловлених раніше положень, а в орієнтації на практику, в постійному розвитку.

Потужність буржуазного суспільства А. Грамші пояснював духовною гегемонією та пануванням правлячого класу, який здатний був нав'язати решті суспільства власну систему цінностей. Він стверджував, що лише в слаборозвинутих країнах, подібно до Росії, був можливий більшовицький переворот. Натомість у розвинутих капіталістичних країнах здійснення соціалістичної революції мало передбачати попередню трансформацію свідомості пролетаріату. Грамші вимагав від комуністів зменшити увагу до проблем розвитку економіки, відповідно зосередивши увагу на сфері культури та питаннях "боротьби ідей". У політичній діяльності комуністичні партії мали відкинути догматизм і стати гнучкими, взявши на озброєння інструмент компромісу. Грамші не сприймав трактування ролі пролетаріату в системі координат диктатури пролетаріату. В своєму баченні майбутнього соціалістичного устрою виходив з того, що головним елементом у керівництві суспільством та організації господарського життя мали стати фабричні ради, які не лише інтегруватимуть політичні та економічні цілі, а також поєднуватимуть інтереси власників і працівників, потреби утримання влади з кінцевою метою – відмиранням держави. В майбутньому прихильники єврокомунізму вважали Грамші своїм духовним батьком.

Дьердь Лукач (1885–1971) – філософ, член Угорської комуністичної партії, за часів існування Угорської Соціалістичної Республіки у 1919 р. був комісаром освіти в уряді. Після падіння республіки перебував у еміграції, де написав багато теоретичних праць. У1923 р. вони були опубліковані в збірці "Історія і класова свідомість". Комінтерн засудив положення, викладені в цій публікації, а у 1933 р. Д. Лукача заарештували в СРСР і відправили на заслання, де він був змушений відмовитись від деяких положень своєї праці. Він критикував ортодоксальний марксизм за дотримання засад механістичного детермінізму і неврахування свідомої позиції та діяльності індивіда. На думку Лукача, суперечності капіталізму мали призвести до його краху; для цього необхідна була свідома діяльність тисяч людей. Комуністи мали спрямувати зусилля на зміну масової свідомості, що вимагало від них ведення запеклої ідеологічної боротьби. Лукач зазначав, що хоча пролетаріат був духовно скалічений капіталістичним матеріалізмом, але лише цей клас був у стані зрозуміти суспільні процеси загалом. Свідомість пролетаріату не була сумою або середнім арифметичним щодо свідомості кожного з пролетарів, з яких складався клас, навпаки, вона була "ідеально типовою", раціональним відображенням їхніх справжніх інтересів, які визначала комуністична партія. У післясталінський час Лукач знову відмовився, але тепер уже від попередніх вимушених зречень.

У зв'язку з Другою світовою війною, складністю контактів між комуністичними партіями, які в умовах окупації перебували на нелегальному положенні, у 1943 p. III Комінтерн припинив своє існування. В 1947 р. було створено Інформаційне бюро міжнародного комуністичного руху для обміну інформацією та координації спільних дій. Воно проіснувало до 1955 р.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 110; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.013 с.)