Афроамериканський націоналізм

Незважаючи на те, що Сполучені Штати Америки стали взірцем політичної нації в теорії та на практиці, це не відкидає того факту, що в них відбуваються процеси розвитку етнокультурної самобутності частини громадян. Значною мірою вони стосуються афроамериканців, тобто темношкірих громадян Америки, які в більш або менш далекому минулому прибули до Нового Світу з різних частин Африки. Особливістю розвитку національних процесів афроамериканців є тісний зв'язок із расизмом, расовою сегрегацією, якої вони зазнали з боку частини білих громадян, державних інститутів США. Відомий американський дослідник Р. Макрідіс зазначив, що афроамериканцям властивий етнонаціональний сепаратизм^*25, і це de facto дає змогу нам розглядати його як різновид етнічного/культурного націоналізму.

 

*25: {Macridis R. С. Contemporary Political Ideologies. Movements and Regimes. – 6-th edit. / R. C. Macridis. – Harper Collins Publishers, 1992. – P. 209.}

 

Вперше засадничі положення негритянського націоналізму сформулював ще у XIX ст. Мартін Робінзон Деламі (1802–1885), оскільки він був автором гасла: "Африка для африканців – вдома і в цілому світі". В 1897 р. у США було створено Американську негритянську академію, яка повинна була пропагувати вивчення історії Африки, а у 1911 р. було засновано Негритянське співтовариство історичних досліджень.

На початку XX ст. значний вплив на розвиток негритянського націоналізму мав Маркус Гарві (1877–1940) – автор публікації "Розмова з афро-вестіндійцями: негритянська раса та її проблеми" (1915). У 1914 р. він спільно з товаришами створив Всесвітню асоціацію з покращення становища негрів. Її головна мета – побудова в Африці держави, яка б передбачала негритянське самоврядування. Гарві був одним з перших, хто закликав негрів США та басейну Карибського моря трактувати Африку як свою вітчизну і вважав, що їм треба повертатися назад до Африки. Гарві активно виступав за расову чистоту негрів і мріяв створити всесвітнє братство людей з чорною шкірою, яке мало ґрунтуватись на засадах расової вищості. З цією метою він виступав за створення шкіл та університетів, діяльність яких мала бути спрямована на забезпечення належного виховання у форматі чорного расизму. Саме на цих засадах Гарві створив Африканську ортодоксальну церкву. Йому приписують авторство вислову "Чорне – це чудово", яке активно використовували афроамериканці в США протягом XX ст.

Значну увагу питанням розвитку негритянської нації (раси) приділяв Сіріл Бріггс (1888–1966), один із засновників Африканського крівного братства – радикальної організації американських негрів, яка мала тісні зв'язки з Комуністичною партією США. У своїй праці "Расовий катехізис" (1918) він, по суті, ідеалізує негритянську расу, зазначаючи, що вона об'єднує найбільш обдарованих представників людства в сфері музики, поезії, мистецтва, яким притаманні мужність, честь, інтелект. Відповідно Бріггс окреслив програму, спрямовану на захист інтересів своєї раси, що охоплювала поширення расового патріотизму, пропаганду славетної історії африканців, їхніх величних досягнень у стародавніх культурах. Бріггс закликав дати відсіч спотвореній шкільній історії, яка возвеличувала лише білу людину та принижувала негрів.

До структур, які дотримувались радикальних засобів у боротьбі за права негрів, варто зарахувати об'єднання "Чорні пантери". Під цією назвою протягом 1966–1972 pp. у США діяла організація афроамериканців. У програмі з десяти пунктів під назвою "Земля, хліб, мешкання, освіта, справедливість і мир" вони сформулювали вимоги щодо покращення становища чорношкірого населення. На першому етапі діяльності вони були прихильниками ідей "чорного націоналізму як расизму", однак надалі відійшли від засад націоналізму і головну увагу почали приділяти соціальним питанням афроамериканців, боротьбі зі злиднями, захисту їх від упередженого ставлення державних інститутів, зокрема поліції. У своїй діяльності вони використовували і терористичні засоби.

Видатна постать у розвитку національної самосвідомості афроамериканців – Малкольм Літтл, який узяв нове ім'я – Малкольм X (ікс) на знак протесту проти расової сегрегації, яка панувала у США (1925–1965 pp.). Прийняв іслам, був членом, згодом одним із лідерів організації "Нація ісламу", яка об'єднувала афроамериканців. Під його впливом прийняв іслам молодий боксер Касіус Клей (Мухаммед Алі). На цьому етапі свого життя Літтл дотримувався ідеї чорного сепаратизму, заперечував будь-яку співпрацю негрів і білих, виступав за застосування сили з метою самооборони від білих, пропагував гасла, висловлюючи гордість за належність до чорної раси. Після хаджу до Мекки в 1964 р. Літтл відмовився від ідей чорного расизму, яких дотримувалась "Нація ісламу", і вийшов з цієї організації. Натомість створив Організацію єдності афроамериканців і через іслам проповідував серед чорношкірого населення ідеї єдності всіх людських рас, закликав до прийняття спільної системи цінностей та до інтеграції в американське суспільство. Його вбили під час проповіді.

Найвидатнішою постаттю був афроамериканець Мартін Лютер Кінг (1929–1968). У1954 р. він став пастором у баптистській церкві в Мантгомері. У своїх промовах постійно звертався до питань захисту громадянських прав і виступав проти політики расової сегрегації. В Монтгомері очолив рух протесту, підставою для виникнення якого був арешт швачки Рози Парке, котра не виконала вимоги про те, що негри в міських автобусах мали право займати місця лише в кінці салону. Акції протесту тривали 382 дні, набуваючи різних форм непокори та бойкотування транспорту. Як реакцію на ці події Верховний суд США змушений був прийняти рішення про заборону расової сегрегації в автобусах. Цю акцію протесту вважають в американській історіографії початком національного руху за громадянські права.

У 1957 р. Кінг створив "Конференцію керівництва християн Півдня" (Southern Christian Leadership Conference – SCLC). Її мета – боротьба за рівність з допомогою моральних авторитетів без застосування насильства. Ця організація під керівництвом Кінга активно практикувала філософію "мирного громадянського непослуху" (у 1960 р. Мартін Лютер Кінг на запрошення Джавахарлала Неру відвідав Індію, де вивчав діяльність Махатми Ганді). Він вважав, що масові акції протесту без застосування насильства будуть сприяти відображенню в ЗМІ, що зумовить суспільну дискусію про рівність прав білого і темношкірого населення в США. На його думку, такий характер протестних дій буде формувати позитивне ставлення громадськості до самих афроамериканців та їх проблем.

Кінг організовував і керував маршами за надання виборчих прав неграм щодо захисту прав чорношкірих працівників та за ліквідацію расової сегрегації. Найбільш відомим був марш на Вашингтон, який відбувся 28 серпня 1965 р. У ньому взяли участь від 200 до 250 тис. осіб. Саме тоді Мартін Лютер Кінг виголосив найвідомішу свою промову "Я маю мрію" ("I Have a Dream"). Цей захід вважають вирішальною подією у боротьбі за ліквідацію расової сегрегації в США. Більшість вимог протестувальників було виконано, що відповідно знайшло відображення в Акті про громадянські права (1964) та Акті про виборчі права (1965)^*26. У 1964 р. Мартін Лютер Кінг став лауреатом Нобелівської премії миру, а 4 квітня 1968 р. його було вбито в Мемфісі.

 

*26: {Після Громадянської війни (1861–1865) було прийнято 15 поправку до Конституції США, яка заборонила штатам відмовляти своїм громадянам у праві голосу на підставі "ознак раси, кольору шкіри або у зв'язку з попереднім статусом підневільної особи". Багато штатів, переважно південних, обійшли цю норму шляхом запровадження попередніх умов для отримання права голосу – сплата податків, освіта. У 1944 р. Верховний суд прийняв рішення у справі Сміт проти Олрайта (Smith versus Allwright), відповідно до якого закони штатів, іцо забороняли неграм брати участь у партійних первинних виборах, були оголошені неконституційними, оскільки первинні партійні вибори трактували як частину єдиного національного процесу. Закон 1965 р. заборонив дискримінаційні іспити як попередню умову отримання права голосу та дав дозвіл федеральним реєстраторам реєструвати виборців у семи південних штатах. Остаточну крапку поставив Верховний суд у справі Харпер проти Виборчої комісії штату Вірджинія (Harper v. Virginia State Board of Election – 1966), визнавши вимогу виборчого податку штату неконституційною.}

 

Діяльність згаданих і багатьох інших лідерів афроамериканців прискорила остаточну ліквідацію засад расової сегрегації в усіх штатах США, що сприяло перетворенню країни на справді демократичне суспільство. Випадки расової нетерпимості хоча і трапляються, проте вони поодинокі й сприймаються американським суспільством як ганебні.