Антиколоніальний націоналізм

Боротьба всіх без винятку народів колоніально залежних країн за своє визволення набувала рис націоналізму, що поєднував у собі одночасно боротьбу за незалежність і свободу. Однією з перших колоніально залежних країн, у якій розпочався розвиток націоналізму, стала Індія, де концептуальне оформлення націоналізму відбулося ще у 80-ті роки XIX ст. З-поміж постатей, які вплинули на розвиток індійського націоналізму XX ст., варто назвати Рабіндраната Тагора (1861–1934) – поета, лауреата Нобелівської премії в галузі літератури 1913 р. Його погляди ґрунтувалися на засадах класичного лібералізму, тому його бачення нації охоплювало критику націоналізму. Він сприймав націю як політичне й економічне об'єднання, яке агресивно реалізує власні егоїстичні інтереси. Нація, на його думку, формує власну ідеологію – націоналізм, спрямований на пропаганду національної вищості. Тагор дотримувався засад інтернаціоналізму, виступаючи за духовну єдність усіх народів світу, що ґрунтується на братерстві, рівності рас і суспільній справедливості.

Батьком індійської незалежності вважають Могандас Карамчанд Ганді (1869–1945). Він вивчав право в Англії й після нетривалої практики в Індії переїхав до Південної Африки, де прожив понад 20 років. Очолював багато кампаній проти расової дискримінації, одночасно розробляв теорію ненасильницьких дій. До Індії повернувся у1915р., а в 1920 р. очолив Індійський національний конгрес, який активно почав реалізовувати на практиці тактику громадянської непокори. За політичну діяльність був ув'язнений і провів 2338 діб у в'язницях. Його політичні погляди, викладені у листах та промовах, зосереджувалися навколо проблем досягнення Індією незалежності. Державу він трактував як "насильство у концентрованій формі", яка опирається на примус і протистоїть людині. Незалежності треба було домагатися "силою правди", що передбачало застосування різних варіантів тактики ненасильницького опору: масових відмов від виконання розпоряджень колоніальної влади, демонстрацій, маніфестацій, походів, віч, відмов від сплати податків, бойкотування виборів і судів, голодування тощо. Могандас Ганді вважав державу необхідним інститутом, оскільки людина ще не стала морально розвинутою і ще не здатна діяти, керуючись почуттям суспільної відповідальності. Держава, на його думку, мала бути організована в такий спосіб, щоб її функціонування унеможливлювало застосування примусу і залишало достатньо місця для добровільних ініціатив людини. Справжня (не насильницька) держава мала би складатися з невеликих самоврядних і самодостатніх сільських громад, які чинили б моральний та громадський тиск. Такі громади обиратимуть районних представників, а ті своєю чергою – представників провінції й нації.

На зламі XIX–XX ст. у США організаційно оформився панафри-канізм – ідейно-політичний рух, спрямований на надання неграм рівних прав з білим населенням. Один з його засновників – Дюбуа

Уільям Едуард Беркхард, відомий як Дю Бойс (1868–1963). У першій половині XX ст. панафриканізм сконцентрував свою увагу на вимогах отримання незалежності африканськими країнами. Після того як почали виникати незалежні африканські держави, панафриканізм зосередився на ідеї єдності всіх африканських держав і боротьби проти імперіалізму та колоніалізму. В політичному сенсі ключовою ідеєю стала вимога створення федерації окремих регіонів, навіть Африки загалом. Значний внесок у розвиток ідей панафри-канізму зробив Кваме Нкрума (1909–1972) – перший прем'єр-міністр (1957–1960) і перший президент (1960–1966) незалежної Гани. У праці "Африка має об'єднатися" (1963) він виступив палким прихильником ідеї африканської єдності; вважав, що лише за умов єдності Африка спроможна протистояти різним впливам імперіалізму, неоколоніалізму та расизму. Нкрума обстоював також ідею особливого шляху розвитку для африканських країн. На підставі руху панафриканізму в 1963 р. було створено Організацію африканської єдності.

У 30-ті роки XX ст. оформилась ідеологічна течія негритюд (франц. negritude, від negre – негр). Найбільший причетний до її створення поет і перший президент Сенегалу Леопольд Седар Сенгор (1906–2001). Він був єдиним з африканських лідерів перших незалежних держав, хто добровільно пішов з посади глави держави. Його авторству належать праці: "Дух цивілізації й закони африканської культури" (1956); "Негритюд і германізм" (1965); "Негритюд – це гуманізм XX століття" (1971). В основу концепції покладено вимогу відродження власної культури негро-африканських народів, набуття ними культурної незалежності від західної культури, яку трактували як "бездуховну". Внаслідок цього концепція негритюду мала чітку антиколоніальну спрямованість. її активно використовували африканські народи під час боротьби за незалежність. У цій концепції чільне місце посідають положення щодо самобутності, неповторності, фактичного ізоляціонізму від європейської культури та європейських народів.

Після падіння колоніальних режимів у країнах Африки конструкція негритюду поступово трансформувалася в концепцію афро-центризму, яка так само була зосереджена на особливостях африканської культури та психології африканця з властивим йому емоційним ставленням/сприйняттям світу. Значна увага в ній приділяється питанням неприйнятності європейських цінностей і моделі європейської людини. Негативно сприймалася і європейська цивілізація загалом, яка поширювала засади атомізованого, технізованого та деперсоніфікованого світу.

Прихильником радикальних методів боротьби за незалежність та утвердження національної самобутності африканських народів був Франц Фанон (1925–1961) – франкомовний психоаналітик, соціальний філософ і революціонер. Йому належать такі праці: "Чорна шкіра, білі маски" (1952), "Прокляттям затавровані" (1961) та видана після його смерті – "До африканської революції" (1967). Він закликав африканські народи домогтися повної деколоніалізації країн Третього світу. Фанон був переконаний, що в цій боротьбі сила відіграє вирішальну роль та є універсальним засобом досягнення політичного успіху. Наголошував, що революційне насильство є відповіддю гноблених народів і тому виправдане. Воно здатне очистити колоніальні народи від відсталості й зубожіння. Фанон вважав головною рушійною силою антиколоніальної боротьби селянство, якому не було чого втрачати. Його погляди суттєво вплинули на розвиток ліворадикальних рухів у цілому світі.

Особливістю націоналізму колишніх колоніальних країн було те, що в них нації мали формуватися під тиском/у межах територіальних кордонів, які свого часу були окреслені метрополіями (переважно це стало проблемою країн Африки). Внаслідок цього до складу країни входили племена і народи достатньо різнорідні в етнічному, релігійному та інших планах. Єдиним спільним знаменником, що їх об'єднував, було колоніальне минуле та боротьба за незалежність. Це зумовило спробу формування націй на підставі вже існуючих держав. Однак проблеми господарського розвитку, розподілу державних ресурсів, представництва у владі тощо виявились для багатьох країн занадто складними, що спровокувало потужні міжетнічні війни у форматі громадянської війни в багатьох країнах (Нігерія, Судан, Руанда, Ефіопія, Бурунді, Ангола). Внаслідок цього націотворчі процеси і формування націоналізмів залишатимуться актуальними ще тривалий час й охоплюватимуть країни загалом та окремі їхні частини.

 

Націоналізми етнічних груп

 

Велика кількість етнічних груп у світі є носіями/представниками різноманітних за рівнем інституціоналізації націоналізмів. Ці групи досить часто асоціюються з національними меншинами, однак не можуть бути прирівняні до них. Позаяк поряд із справді меншинами (курди в Туреччині, албанці в Македонії тощо) існують етнічні групи, які складно кваліфікувати таким чином (фламандці в Бельгії, що становлять відносну більшість у загальному складі населення країни, франкомовне населення в провінції Квебек (Канада) тощо). Здебільшого представники етнічної групи мають спільні мовні, етнічні, культурні та інші характеристики, з допомогою яких вони відрізняються від решти населення країни/інших етнічних груп та є свідомими своєї окремішності, власної ідентичності.

Після Другої світової війни націоналізм етнічних груп переважно набрав форми сепаратистських/автономних рухів. Головно вони представлені політичними партіями, які виступають з вимогами від розширення автономії в межах існуючих держав до повного самовизначення. Засадничим положенням, на яке традиційно посилаються представники цього різновиду націоналізмів, є те, що кожен народ повинен мати право на творення власної держави. В такому контексті самовизначення треба трактувати як вимогу цілковитої політичної незалежності, або отримання суверенітету. Дослідники зазначають, що такий підхід зумовлює цілу низку проблем. Зокрема це стосується трактування формальних ознак етнічної групи, оскільки традиційні індикатори – спільна мова, традиція, культура автоматично породжують контраверсійні трактування. Наприклад, мову етнічної групи різні сторони (власне етнічна група і етнічна більшість конкретної країни) одночасно будуть трактувати як самостійну мову і як діалект. Окрім того, нині культурний плюралізм розглядають у більшості демократичних країн як сутнісну характеристику демократичних суспільств. Тому визнання зазначеної вимоги щодо самовизначення етнічних груп як обов'язкової норми здатне спровокувати безперервну реакцію розпаду фактично всіх існуючих у світі держав. Варто зазначити, що абсолютна більшість держав і етнічних груп цього не прагнуть (прикладом може слугувати ситуація в Швейцарії, де співіснують чотири основні етномовні групи – німецькомовна, франкомовна, італомовна та ретороманськомовна). У зв'язку з цим Дж. Буханен, професор університету Арізона (США), вважає, що замість визнання абсолютного характеру "права націй на самовизначення", треба погодитись, що воно перебуває в правочинному інтересі лише певних, але не всіх етнічних груп. Буханен пропонує трактувати це право як комбінацію різноманітних групових прав щодо різних форм і ступенів політичної автономії, розглядаючи право на самовизначення як найбільш радикальне. Його треба сприймати як спеціальне, селективне, яке можливе лише за певних умов: виправлення наслідків попередніх несправедливих анексій; умови самозахисту; уникнення дискримінаційної редистрибуції*27.

 

*27: {Buchanan A. Secesja і nacjonalizm / A. Buchanan // Przewodnik ро wspolzesnej filozofii politycznej / pod red. Roberta E.Goodina і Philipa Pettita. – Warszawa: Ksiazka і Wiedza, 1998. – S. 744–757.}

 

Саме в цьому контексті більшість західних дослідників розглядають прецедент Косова. З 1999 р. автономний край Сербії Косово і Метохія перебував під протекторатом військ НАТО (KFOR) та адміністрації ООН. Причиною цього була тривала конфронтація між югославською/сербською владою і албанцями, яка призвела до повномасштабної війни з етнічними чистками, які стосувалися албанців і сербів та циган. Відомо, що впродовж війни 1998–1999 pp. були змушені виїхати з краю близько 340 тис. албанців. Одночасно внаслідок дій албанських націоналістів покинули свої домівки майже 300 тис. сербів і циган. Парламент Косова 17 лютого 2008 р. проголосив незалежність Республіки Косово від Сербії. Наприкінці 2008 р. її незалежність визнала 51 країна світу (Україна не визнала незалежності). Багато держав вважає, що відповідно до норм міжнародного права Косово не повинно було одноосібно проголошувати власну незалежність, тому de jure воно продовжує залишатися частиною Сербії. Інші держави дотримуються протилежної позиції. Внаслідок звернення Сербії до Генеральної Асамблеї ООН 8 жовтня 2008 р. було прийнято рішення про перевірку Міжнародним трибуналом у Гаазі правочинності одноосібного проголошення незалежності Косова (в рішенні ООН наголошено, що Трибунал повинен не прийняти остаточне рішення, а лише висловити свою думку). Чи стане Косово прецедентом для націоналістів різних етнічних груп – покаже час. Тому рішення Російської Федерації про визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії від Грузії, прийняті після п'ятиденної війни між Грузією і Росією у серпні 2008 p., ускладнюють ситуацію щодо права на самовизначення, позаяк не залишають альтернатив, окрім сприйняття самовизначення як обов'язкової норми і прикладу для інших етнічних груп.

Отже, націоналізм у XX ст. пройшов значний етап розвитку і став надбанням політичної думки більшості країн світу. Націоналізм притаманний політичній ідеології та практиці багатьох країн світу, що дає підстави говорити не про універсальний націоналізм, а про багатоманітність націоналізмів. Нині він властивий не лише країнам, що розвиваються, а й багатьом демократичним, розвинутим державам Європи та Північної Америки. Якщо у другій половині XIX ст. націоналізм трактували як різновид революційної ідеології та рухів, то в першій половині XX ст. у більшості випадків він набув консервативних, експансіоністських рис. Наступна зміна ідеологічного позиціонування відбулась наприкінці XX ст., коли інституцій-ні структури націоналізму – націоналістичні партії, залежно від країни, вже належали до "лівих" і "правих" (Народна партія Шотландії та Валлійська народна партія як націоналістичні угруповання займають "ліву" позицію, натомість Швейцарська народна партія, Національний фронт у Франції належать до крайньо "правих" у "ліво-правому" ідеологічному спектрі).

Значна кількість невирішених проблем статусу та розвитку різноманітних етнічних груп зумовлюють актуальність і перспективу подальшого розвитку націоналізмів у різних частинах сучасного світу.

 

Запитання для самоконтролю

1. У чому полягає сутність феномена "націоналізм"?

2. Що спільного і в чому виявляються особливості націоналізмів, які опираються на етнокультурну та політичну моделі нації?

3. Як можна пояснити, що в США, які традиційно належать до моделі політичної нації, набув розвитку етнокультурний націоналізм. афроамериканців?

4. У чому виявляється значення національної ідентифікації для націоналізму?

5. Що спільного і в чому виявляються відмінності між націоналізмом та націонал-соціалізмом?

6. Чому сіонізм як різновид націоналізму продовжив своє існування після створення національної Держави Ізраїль?

7. Як співвідносяться між собою націоналізм і демократія?

8. У чому полягає особливість становлення та розвитку націоналізмів у країнах Африки?

9. Як співвідносяться між собою націоналізм і права та свободи особи?

10. Чим зумовлена актуалізація націоналізму в Бельгії, Іспанії, Канаді та Сполученому Королівстві?