Суспільно-політична доктрина Римо-католицької церкви

Під суспільно-політичною доктриною Римо-католицької церкви ми розуміємо складову частину католицької науки, яка за допомогою моральних оцінок/суджень формує суспільну думку не лише своїх вірних, а й широкого загалу громадян і через неї впливає на політичну та суспільну практику в межах однієї країни та в сукупності різноманітних країн.

Творцем сучасної суспільно-політичної доктрини католицизму вважають Папу Лева XIII (1878–1903 pp. понтифікату) – Вінченцо Джоакіно Рафаеля Луїджі Печчі (нар. 1810). З 88 енциклік, виданих під час його понтифікату, найбільш резонансною була "Rerum novarum ("Нові явища")*28 (1891). У ній сформульовані засади офіційної католицької соціальної доктрини, які пізніше неодноразово доповнювалися та модифікувалися.

 

*28: {Згідно з традицією назва папських енциклік визначається першими словами офіційного тексту, який оприлюднюється латиною.}

Підтримка Ватиканом протягом значного періоду абсолютизму в Європі, критика лібералізму в умовах швидкого розвитку марксизму, поширення його впливу на робітників, з-поміж яких значну частину становили вірні Костелу, поставили перед церквою проблему суттєвого падіння рівня підтримки її позицій та дій на той момент і в перспективі. За цих умов у "Rerum novarum" фактично було проголошено про припинення опозиції Костелу щодо багатьох положень лібералізму та соціалізму. Визнавалось, що буржуазія остаточно перемогла аристократію, позитивну оцінку отримав розвиток демократії та релігійної толеранції. Енцикліка приймала тези соціалізму про існування значного суспільного розшарування та про необхідність обмеженої інтервенції держави в справи приватного капіталу для подолання найбільш кричущих суспільних проблем. Водночас у ній було відкинуто соціалізм у марксистській конструкції та заперечувалися засади "дикого" капіталізму. Соціалізм як наука й історичний феномен проголошувався хибним напрямом суспільного розвитку, який суперечив засадам католицизму. Особливої критики зазнала вимога впровадження суспільної власності, реалізація якої була здатна, на думку творців енцикліки, призвести до кризи і розпаду суспільства загалом.

У "Rerum novarum" також гостро критикували економічний імперіалізм, прагнення до максималізації прибутків одних за рахунок безмежної експлуатації інших та лібералізм, який був здатний призвести до втрати віри. В основі нового суспільного оновлення мало бути моральне оновлення, яке передбачало повернення до засад, викладених в Євангелії. Енцикліка визнавала права робітників на створення власних профспілок, які мали опиратися на зразки поширених у добу середньовіччя цехів і гільдій. Відповідно ідеї солідаризму протиставляли марксистським засадам класової боротьби. Були також сформульовані вимоги в соціальній сфері – охорона прав працівника через гарантування йому відпочинку в неділю, мінімального рівня оплати праці та тривалого працевлаштування. Справедлива оплата праці передбачала такий рівень, якого вистачало на утримання не лише самого робітника, а й родини, а також на заощадження, які б давали змогу найманому працівникові з часом придбати власність. Наголошувалось на принциповому значенні для суспільства збереження та підтримки приватної власності. Отже, енцикліка заклала самостійну конструкцію соціальної політики церкви, яка відрізнялась від ліберальної та марксистської, була їм альтернативою.

Наступним рубіжним етапом у формуванні суспільно-політичної доктрини був понтифікат Папи Івана XXIII (1958–1963) – Анджело Джузеппе Ронкаллі (1881–1963), відомого в літературі на прізвисько "добрий Папа Ян". Унаслідок того, що його попередники – Папа Пій XI (1922–1939)*29 та Пій XII (1939–1958) співпрацювали з фашистським режимом Б. Муссоліні та націонал-соціалістичним режимом А. Гітлера, Ватикан зазнав відчутної критики з боку ліберально-демократичних і "лівих" політичних сил.

*29: {Дата пантифікату.}

 

Папа Іван XXIII розпочав процес, який отримав у літературі назву aggiornamento ("надання сучасного вигляду"). Серед найвідомі-ших енциклік, які вийшли в світ за його понтифікату, були: "Mater et Magistra" (1961) та "Расет in Terris" (1963). В енцикліках, поряд з ідеями незмінності засад природного та Божого права, права Папи на їхню інтерпретацію, з'явилась додаткова вимога – необхідність участі Костелу в суспільних змінах. Враховано світоглядний, економічний і політичний плюралізм, властивий світському життю демократичних країн. Пролунав заклик до співпраці людей, які належали до різних конфесій та перебували під впливом відмінних філософських і політичних орієнтацій.

В енцикліці "Mater et Magistra" було проаналізовано права людини, зокрема: право на життя, на непорушність тіла, на володіння засобами, необхідними для забезпечення відповідного рівня життя (до них належали продукти харчування, одяг, житло, відпочинок, охорона здоров'я). Зазначалось, що людина має розраховувати на соціальне забезпечення з боку держави у випадках хвороби, втрати працездатності, втрати годувальника, старості, безробіття. Подоланню багатьох проблем, які були властиві найманим працівникам, могло зарадити перетворення всіх працівників на власників. Приватну власність трактували як умову свободи, джерело розвитку господарності, ініціативи, працелюбства. Наголошувалось, що суспільна власність спричинює лінощі, падіння продуктивності праці, надмірні видатки. Справедливість у розподілі доходів мала ґрунтуватись на вимозі врахування особистих заслуг, доробку кожного індивіда.

Стосовно політичної проблематики не було проголошено єдиної, універсальної/оптимальної форми правління. Всі демократичні форми вважалися прийнятними, але модель "держави нічного вартового" була неприйнятною для Костелу.

Зазначалось, що будь-яка влада, в тім числі й державна, походить від Бога; заперечувався підхід, що джерелом влади є воля людей. Функції держави мали позиціонуватися в просторі від поміркованого інтервенціоналізму до положень доктрини "держави загального добробуту". Втручання держави в сферу економіки мало не лише не обмежувати свободу приватної ініціативи, а навпаки – сприяти підвищенню ефективності приватної ініціативи. Відповідно головними завданнями держави вважали турботу про благо суспільства, захист суспільного порядку та дотримання засад суспільної справедливості. Суспільний порядок мав засновуватись на визнанні

існування ієрархії людей і речей, тому всі, хто виступали проти цієї засади, руйнували визнані Костелом принципи організації суспільства.

Якісно новим положенням, яке отримало свій розвиток в енцикліках Папи Івана XXIII, була теза, що інтереси людини є первинними, вищими за інтереси держави. В міжнародних питаннях Папа активно виступав за мир і мирне співіснування держав з різним суспільним ладом, вирішення всіх спірних питань шляхом переговорів. У енцикліці "Расет in Terris" наголошувалось на необхідності вироблення нової концепції, яка була би здатною не допустити виникнення нових конфліктів, передусім військових. Також було вміщено заклик до заможних держав та ООН у наданні допомоги бідним країнам і народам. Вирівнювання величезних диспропорцій між країнами в цілому світі розглядали як умову встановлення тривалого миру на Землі.

Папа Іван XXIII виступив ініціатором скликання II Ватиканського собору, або XXI Вселенського собору, який розпочався 11 вересня 1962 р. і тривав до 1965 р. Відбулося чотири сесії Собору. На одній з них головував Папа Іван XXIII, а на трьох – його наступник Папа Павло VI (1963–1978). У підсумку роботи сесії було прийнято чотири конституції, дев'ять декретів та три декларації. Серед цих документів суспільно-політичних питань стосувалась Конституція про Костел у сучасному світі "Gaudium et spes" ("Радість і надія")" (1965). У ній наголошувалось, що походження влади від Бога не заперечує участі людей у визначенні засад і сфери реалізації влади та виборі тих, хто мав би реалізовувати владу. Зокрема зазначалось, що "...політична спільнота та публічна влада опираються на природу людини і належать до порядку, встановленого Богом; визначення форми устрою та вибір влади належать до компетенції вільної волі громадян"*30. Костел стосовно форм правління однозначно висловився на підтримку демократичного устрою: "...Костел оцінює демократію як систему, яка гарантує участь громадян у прийнятті політичних рішень, забезпечує можливість вибору та контролю власних урядів, а також, коли виникає в тому необхідність, – заміну їх у мирний спосіб іншими". В Конституції зазначалось, що влада має працювати заради загального добра, тобто сукупності умов суспільного життя, за яких люди могли повніше і швидше досягти власної досконалості. Жодна влада, в тім числі й демократична, не мала права порушувати прав людини, які походили з людської природи, створеної Богом. Костел не можна також ототожнювати з політичною спільнотою, оскільки вони незалежні й автономні у своїй сфері компетенції. Водночас наголошувалося, що Костел завжди готовий до співпраці з політичною спільнотою заради добра людей.

 

*30: {Цит. тут і далі за текстом, який розміщено в мережі Інтернет http://www. archidiecezja.lodz.pl/czytelni/sobor/kdkwst.html}

 

Подальше продовження та розвиток концептуальних положень Другого Ватиканського собору відбувалося за часів понтифікату 264 Папи Римського Івана Павла II (1978–2005) – Кароля Юзефа Войтили (1920–2005), першого Папи слов'янського походження. Ознака його понтифікату – поїздки до вірних за кордон. Усього відбулося 104 подорожі (він був першим Папою, який відвідав незалежну Україну в 2001 p.).

Папа Іван Павло II видав 14 енциклік. У контексті суспільно-політичної доктрини Костелу багато з них мають особливе значення. У 1981 р. з нагоди 90-ї річниці енцикліки "Rerum nowarum" ("Нові явища") вийшла в світ енцикліка "Laborem exercens" ("Виконуючи працю"). Вона присвячена людині-працівнику. Папа зазначав, що обов'язком кожної людини є розвиток науки, техніки, культури, моральності, відповідно праця має слугувати цьому розвиткові. Своєрідним індикатором боротьби за соціальну справедливість він вважав профспілки. Саме тому, на думку Папи, вони в своїй діяльності не мають фокусуватися лише на питаннях умов оплати праці, а боротися з усіма суспільними недоліками.

У 1987 р. була опублікована енцикліка "Sollicitudo rei socialis" ("Суспільна турбота"), присвячена аналізу політичних змін і проблем, властивих 80-м рокам XX ст. Згідно з цією енциклікою суспільна доктрина Костелу залишається незмінною, хоча світ на зламі нового тисячоліття зіткнувся з численними новими загрозами. Папа зазначав, що розвиток багатьох народів був ще далеким від досконалості. Чимало проблем, властивих людству раніше, залишилися невирішеними. В енцикліці проаналізовано значення для світового розвитку процесів деколонізації, злиденності, конфліктів, низьких темпів суспільного розвитку. Зокрема зазначено, що продовжує зберігатися суттєва відмінність у рівні розвитку, заможності народів світу. Звернуто увагу на небезпеки, пов'язані з надмірною експлуатацією природних ресурсів заради збільшення споживання, критикувалось також прагнення розвитку за будь-яку ціну. Наголошено, що розвиток має відбуватися заради добра для людини. В світі, що змінюється, дороговказом повинно бути Євангеліє.

Глобальні виклики і проблеми потребували солідарності народів світу. У1991 р. вийшла друком енцикліка "Centesimus annus" ("Сота річниця"), яку видали з нагоди 100-ї річниці енцикліки "Rerum nowarum". У ній розглянуто суспільно-політичну ситуацію в світі, яка склалася внаслідок розпаду системи реального соціалізму. Руйнація комуністичної системи дала змогу подолати багато суттєвих перешкод. Однак з'явилася нова небезпека, що полягала у поширенні радикальної ідеології капіталізму, яка навіть не намагалась вирішувати накопичені суспільні проблеми, а вперто вірила, що їх автоматично розв'яже вільний ринок. Папа наголошував, що не всі суспільні проблеми можна вирішити за допомогою ринку, позаяк прибуток не може бути універсальним суспільним показником. Саме людина становить найвищу цінність, у тім числі й у системі виробництва. Він звертався до питання інтегральної людської свободи, наголошуючи, що приватна власність мала слугувати людині, сприяти її розвиткові. В енцикліці значну увагу приділено критиці марксизму-ленінізму.

Наступником і чинним Папою є Бенедикт XVI (з 2005) – Иожеф Алоіз Ратцінгер (нар. 1927). Він належить до видатних християнських теологів XX ст., автор понад 60 наукових праць, активний противник і критик теології визволення.

 

Теологія визволення

У 60–70-х роках XX ст. у багатьох країнах Латинської Америки серед священиків Римо-католицької церкви набув поширення рух, який отримав назву "теологія визволення". Його концептуальні засади були сформульовані на II Конференції єпископів Латинської Америки CELAM*31), що відбулася в 1968 р. у Меделіні в "Маніфесті єпископів Третього світу", який підписали понад 800 священиків з різних країн Латинської Америки. Засновником теології визволення вважають Густаво Гутьєрреса Меріно (нар. 1928), професора Католицького університету в Лімі (Перу), автора програмної праці "Теологія визволення" (1973).

 

*31: {CELAM (Conselho Episcopal Latino Americano) – Латиноамериканська епіс-копальна рада, створена в 1955 р. у Ріо-де-Жанейро (Бразилія).}

 

Представники цього напряму переконані, що духовне визволення вірного можливе лише тоді, коли людина буде вільною фізично, економічно, ідеологічно та політично. Тільки після того, як індивід не буде голодним і не страждатиме від бідності, що, на думку більшості прихильників цього напряму, варто вважати самостійним гріхом, християнин може мати надію позбавитись від гріховності в її класичному розумінні. Капіталістичний лад оцінювали як "абсолютне заперечення Бога", що виявлялось в експлуатації, суспільній несправедливості, інституційній перевазі невеликої групи заможних над величезною масою знедолених. Відповідно Костел мав скерувати всі свої зусилля, використати всі можливі засоби та інструменти для реалізації на практиці засад соціальної справедливості й бути з тими, хто потребував допомоги. В сукупності можливих методів найдієвішими вважали революційні, внаслідок чого відбулося поєднання окремих положень Біблії та марксизму-ленінізму, оскільки в обох випадках спільним було неприйняття несправедливості та пошуки шляхів її подолання. Графічним символом такого поєднання став плакат К. Алонсо "Христос із карабіном".

Гутьєррес визначав теологію визволення як "критичну рефлексію щодо християнської практики в світлі слова Божого". Він намагався обґрунтувати необхідність узгодження постулатів християнства та марксизму-ленінізму. Визволення гноблених, відновлення суспільної справедливості можна було досягти лише шляхом революції. Організатором мав стати "Костел убогих і з убогими", виробивши особливу систему взаємовідносин із бідними в країнах Латинської Америки.

Представники теології визволення поставили на порядок денний низку справді актуальних проблем, притаманних країнам цього регіону, крім проблем експлуатації та злиденності. Зокрема, вони вимагали проведення освітньої реформи та реформи системи охорони здоров'я, щоби представники всіх прошарків суспільства і, передусім, бідне населення мали змогу отримувати належну освіту та якісне медичне обслуговування. Наполягали на необхідності формування "нової людини", яка мала протистояти менталітету людини – продукту буржуазного суспільства і носія більшості негативних ознак, з якими вони прагнули боротися.

Теологія визволення зіткнулася з гостро критичною оцінкою з боку офіційних інститутів католицької церкви. Папа Іван Павло II під час візиту до Мексики у січні 1979 р. констатував, що концепція Христа як політика і революціонера не збігається з ученням Костелу. Найбільш вичерпною була критика Конгрегації доктрини віри, яку тоді очолював кардинал Ратцінгер (нині Папа Бенедикт XVI). В "Інструкції щодо деяких аспектів теології визволення" (1983) вміщено розгорнуту критику концептуальних засад теології, які ввійшли в протиріччя з католицькою теологією. Зокрема, Костел наголошує на визволенні від гріха, а теологія визволення – на суспільному визволенні. Політизація положень віри призводить до протиставлення людей за класовою ознакою, нетерпимості всередині церкви, поділу церкви на "офіційну" та "народну", до заперечення церковної ієрархії, суто політичного трактування Святого Письма та вибіркового його прочитання. У цьому документі міститься оцінка марксизму, зазначено, що марксизм не можна розглядати як єдиний науковий метод пізнання. Його варто трактувати як тоталітарну концепцію, несумісну з християнством. Другий документ – "Інструкція про християнську вольність та вірування" (1986) – наголошував на необхідності визнання суспільної цінності вчення Костелу, яке охоплює найважливіші етичні постулати для всіх вірних.

Концептуальна критика в поєднанні з комплексом дисциплінарних дій, які здійснював Ватикан щодо священиків, а також крах "реального соціалізму", проблеми революційних сил у Латинській Америці спричинили поступове послаблення впливу теології визволення в 90-х роках минулого століття. Дослідники зазначають, що з приходом на посаду президента Венесуели Уго Чавеса, який відкрито виступив на підтримку положень теології визволення, та поверненням до влади в багатьох країнах Латинської Америки "лівих" політичних сил відбулось повторне відродження теології визволення.