Стагнація ортодоксального комунізму, розвиток радикалізму та початок декомунізації

Внаслідок "палацового перевороту" в 1964 р. Першим секретарем ЦК КПРС (з 1966 р. – Генеральним) став Леонід Ілліч Брежнєв (1906–1982). Уже в 1966 р. з партійних документів усунули твердження про те, що СРСР вступив у період побудови комунізму, а також конкретні терміни побудови комунізму. Поняття "всенародної держави" залишилося і було доповнене оціночним терміном – "розвинутий соціалізм"*47, водночас широко використовувалось поняття "реальний соціалізм" (згодом цей період у публіцистиці назвали "доба/епоха застою").

 

*47: {Термін "розвинутий соціалізм" уперше використав Л. Брежнєв у своїй доповіді на XXIV з'їзді КПРС у 1971 р.}

 

Формально розвинутий соціалізм мав відповідати періоду переходу від етапу завершення побудови соціалізму і тривати до етапу комунізму. Усунення положення Програми КПРС про перехід до комунізму можна розуміти, з одного боку, як відмову від утопічних прожектів і повернення до реальності, з іншого – це засвідчувало, що насправді тогочасна теорія і практика не давали змоги передбачити перспективи досягнення засад комунізму, викладених К. Марксом у "Критиці Готської програми" та В. Леніним. По суті внутрішня політика Радянського Союзу характеризувалася відмовою від процесу десталінізації, завершенням експериментів з удосконалення планової економіки, активною боротьбою з дисидентами, які критикували радянську систему та соціалістичну дійсність, поширенням цензури тощо. Головною ознакою політичної системи стала всеосяжність партійної номенклатури.

Введення радянських військ і військових підрозділів країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини в 1968 р. з метою придушення "антикомуністичного руху" ("контрреволюції)" змусило керівництво КПРС віднайти ідеологічне виправдання цим діям. Такою конструкцією стала "доктрина Брежнєва", яку сформулював Генеральний секретар ЦК КПРС. Згідно з цією доктриною СРСР мав право провадити військову інтервенцію до будь-якої з соціалістичних країн – членів Організації Варшавського договору у випадку виникнення там загрози засадам соціалістичного ладу*48. На практиці це означало отримання керівництвом КПРС повноважень визначати межі прав і свобод у внутрішній та зовнішній політиці кожної соціалістичної країни, що фактично призводило до обмеження їхнього суверенітету. Зазначалося, що кожна комуністична партія була відповідальною не лише перед власними громадянами, а й перед іншими соціалістичними країнами, перед усім комуністичним рухом. Кожну соціалістичну державу трактували як частину цілого – спільноти соціалістичних країн, тому її неможливо було розглядати окремо.

 

*48: {Уперше положення доктрини були викладені в статті С. Ковальова "Суверенітет та міжнародні зобов'язання соціалістичних держав" у газеті "Правда" 26 вересня 1968 р. Подальший розвиток її положення отримали у виступі міністра закордонних справ СРСР А. Громика на засіданні Генеральної Асамблеї ООН 3 жовтня 1968 р. Назву "доктрина Брежнєва" вона отримала в англомовній літературі.}

 

Доктрина декларувала обов'язковість для соціалістичних країн принципу інтернаціоналізму, який полягав у підтримці керівництвом цих країн позицій та дій СРСР. Збройну інтервенцію до соціалістичної країни у випадку спроби її народу відмовитись від "соціалістичного шляху розвитку" треба трактувати не як агресію, а як самозахист від "імперіалістичної агресії". Підставою для введення військ до будь-якої соціалістичної країни могло бути звернення лояльних до КПРС політичних сил, навіть групи комуністів. Доктрина була застосована на практиці, зокрема, під час введення радянських військ до Афганістану в 1979 р. Відмовився від неї лише М. Горбачов у 1989 р.

Певний концептуальний розвиток доктрина "розвинутого соціалізму" одержала в 1982 p., коли Генеральним секретарем ЦК КПРС став Юрій Володимирович Андропов (1914–1984), який з 1967 р. очолював КДБ. У багатьох своїх промовах він наголошував, що розвинутий соціалізм треба розглядати як самостійний етап розвитку. Це має бути тривалий історичний етап з відповідними періодами/стадіями розвитку. На цьому етапі можливі незбігання інтересів різних соціальних груп, хоча вірогідність виникнення антагоністичного протистояння відкидається. Тому завданням партії було напрацювання механізмів та інструментів, які б допомагали суспільству враховувати й узгоджувати між собою ці відмінні інтереси. Загалом розвинутий соціалізм мав виявити всі якісні властивості соціалізму. Практична діяльність партійних і державних інститутів за часів керівництва Андропова характеризувалася намаганням вести боротьбу з "недоліками/спотвореннями" соціалізму – хабарництвом, порушеннями трудової дисципліни. Це були передусім спроби "наведення порядку", які в жодному випадку не спрямовувалися на зміну політичного ладу.

Формат сталінізму протягом цього етапу було збережено і розвинуто в маоїзмі, який розглядають як різновид ультралівої ідеології, політичний рух і систему влади, пов'язану з особою Мао Цзедуна (1893–1976). На формування маоїзму вплинули велика культурна спадщина Китаю та досвід революційної боротьби Китайської комуністичної партії (КПК).

У процесі формування маоїзму вирізняють три етапи: 1) прийняття КПК головних положень марксизму, ленінізму та сталінізму, що знайшло своє відображення в концепції "народної дороги до соціалізму"; 2) підтримка керівництвом КПК тези Мао, що досвід Китаю має вищу цінність, ніж радянський і європейський досвід для всіх слаборозвинутих країн світу; 3) висунення КПК тези, що лише КПК володіє "єдино правдивою і перевіреною" версією наукового соціалізму (відповідно всі інші комуністичні партії, в тім числі й КПРС, перейшли на позиції ревізіонізму, втративши зміст теорії та практики наукового соціалізму).

Характерними рисами маоїзму були:

– крайній мілітаризм, який передбачав обов'язковий збройний формат соціалістичної революції та концепцію війни як необхідної форми глобальної конфронтації між двома суспільними системами, та невизнання засад мирного співіснування;

– трактування селянства як провідної революційної сили у соціалістичних революціях;

– трактування особи лише в контексті частини більшого колективного цілого (індивідуалізм було проголошено шкідливим і з ним треба було боротися);

– передбачення на чолі революційної партії й держави "геніального", харизматичного керівника, який покликаний вести за собою маси, що мали його слухатись та наслідувати, а за потреби – бути готовими до самопожертви.

Після 1962 р. у комуністичних поглядах Мао відбулися відчутні зміни. Зокрема, він почав критичніше ставитись до засобів, з допомогою яких відбувався перехід до соціалізму, та дійшов висновку, що Китай повторив помилки СРСР. У багатьох працях він зазначав, що в межах соціалістичного ладу можливим було формування нової буржуазії, або привілейованого класу, з тих, хто отримав найбільшу вигоду в перехідний період. Ці та інші положення були використані у внутрішньопартійній боротьбі. Наприкінці 70-х років минулого століття маоїзм КПК визнала "помилковою ідеологією". Однак маоїзм був не тільки китайським явищем, на певних етапах історичного розвитку його концептуальних положень дотримувались Албанська партія праці, Червоні кхмери в Камбоджі, керівництво Північної Кореї. У багатьох країнах світу існували маоїстські організації, які декларували свою відданість ідеям Мао.

Партизанська війна на Кубі й перемога Революції у 1959 р. стали символом/зразком революційної боротьби народів Третього світу. Концептуально найбільший вплив мали погляди та особисте життя латиноамериканського революціонера Ернесто Че Гевари (1928–1967). У 1960 р. вийшла в світ його праця "Партизанська війна", де зазначено, що в країнах, які розвиваються, існують суспільно-політичні передумови для соціалістичної революції. В умовах бідних, напівфеодальних країн Третього світу головною рушійною силою мають стати селяни. Революція може бути перманентною і поєднувати водночас антифеодальні та антикапіталістичні цілі.

Че Гевара виступав з вимогами абсолютного інтернаціоналізму, вважаючи, що країни, де перемогла соціалістична революція, мали надавати необмежену економічну, політичну та військову допомогу всім революціонерам. Він публічно звинувачував СРСР й інші соціалістичні країни в економічному неоімперіалізмі, у відмові від надання військової допомоги національно-визвольним рухам. Особисто він разом з групою спеціалістів/професійних партизан/революціонерів брав участь у підготовці партизан у Бразильському Конго та очолив партизанський загін, який мав на меті підняти народне

повстання в Болівії. З огляду на це його вважають одним із теоретиків революційної партизанської війни. Після смерті Ернесто Че Гевара став символом революції, а його погляди і діяльність розглядали як самостійну доктрину "геваризму".

Модель соціалістичного суспільства, яка була сформована і розвивалася в європейських країнах, відрізнялася від моделі Радянського Союзу, на загал політичні режими були більш ліберальними. Особливо це помітно з досвіду СФРЮ, де будувалася модель "самоврядного соціалізму" з відчутною часткою ринкових відносин в економіці, низьким рівнем цензури, дозволом громадянам на вільний виїзд/в'їзд за кордон тощо.

Найбільший розголос отримали події, які відбулися в Чехословаччині в 1968 p., відомі в літературі як "Празька весна". Початок цим подіям поклало обрання 4 січня 1968 р. Першим секретарем ЦК КПЧ Олександра Дубчека (1921–1992), який розпочав реформи під гаслом "соціалізм з людським обличчям". У квітні 1968 р. вийшла в світ публікація "Чехословацька дорога до соціалізму", в якій було задекларовано перехід до багатопартійності, ліквідацію цензури, запровадження вільних виборів, реабілітацію тих, хто був необґрунтовано репресований у період сталінізму.

Людвік Вацулік (нар. 1926) у статті "2000 слів" проаналізував історичний розвиток Чехословаччини як соціалістичної країни, а також помилки, яких припустилася комуністична партія, закликав захищати керівництво країни, очолюване О. Дубчеком. Закінчилась "Празька весна" введенням військ країн – членів Варшавського договору (СРСР, Польща, НДР, Угорщина та Болгарія). Події, що відбувалися в Чехословаччині, можна трактувати як процес лібералізації соціалізму.

Логічним завершенням процесу десталінізації та фактичним початком процесу декомунізації став феномен єврокомунізму. Він виник у 1975 р. для означення плюралістичного напряму в міжнародному комуністичному русі. Предтечею єврокомунізму вважають: концепцію "поліцентризму" та Програму демократичного уряду народної єдності, яку прийняла в 1971 р. Італійська комуністична партія; концепцію "союзу французького народу", прийняту в 1974 р. Французькою комуністичною партією. Відчутний вплив на формування положень єврокомунізму мали дискусії щодо: інтервенції військ країн – членів Варшавського договору до Чехословаччини; введення військ Радянського Союзу до Афганістану; оцінки мирного шляху розвитку Чилійської революції (1970–1973 pp.) та аналіз практики розвитку СРСР.

Засновниками нового напряму стало керівництво Італійської, Іспанської та Французької компартій. Пізніше до них долучилася

Японська компартія, а після Конференції комуністичних і робітничих партій в Європі у Берліні (червень 1976 р.) єврокомунізм став домінуючим у розвинутих країнах Європи. Теоретичне обґрунтування засад єврокомунізму зробив керівник Іспанської комуністичної партії Сант'яго Каррільо (нар. 1915), автор праці "Єврокомунізм і держава" (1977). У березні 1977 р. у Мадриді лідери Італійської, Французької де Іспанської компартій підписали декларацію, яку вважають маніфестом цього руху. До головних положень єврокомунізму належать:

– єдність загальних засад революційної боротьби та історичної специфіки розвитку конкретної країни, її політичної системи, гео-політичного положення;

– заперечення можливості застосування зразків політичного й інституційного досвіду СРСР та інших соціалістичних країн щодо розвинутих демократичних країн;

– визнання політичних засад (парламентської демократії) та інститутів сучасного їм капіталістичного суспільства як базових, у тому числі визнання принципу "волі більшості";

– прийняття засад політичного плюралізму, в тому числі визнання і повага до результатів демократичних виборів;

– заперечення необхідності визнання конституційних гарантій керівної ролі комуністичної партії в суспільстві;

– заперечення диктатури пролетаріату як самостійного і необхідного етапу соціалістичної революції; наголошення на тривалому перехідному періоді без революцій, але з розширенням засад демократії;

– запровадження гарантій усіх громадянських прав і свобод;

– констатація, що побудова соціалізму не передбачає обов'язкового одержавлення засобів виробництва;

– відмова від домінації матеріалістичного світогляду як офіційної партійної ідеології та принципу демократичного централізму в організаційній побудові партій і прийняття світоглядного нейтралітету.

Фактично єврокомунізм декларував напрацювання своєрідного "третього шляху" між реальним соціалізмом і соціал-демократією, хоча за сутністю вимог його ідеологічне позиціонування було ближчим до соціал-демократії. На практиці європейські комуністи відмовлялися від багатьох концептуальних положень ленінізму. Вони визнавали, що агентами реформ, поряд з робітничим класом, мали бути фахівці-професіонали та буржуазія. В межах світового комуністичного руху вони виступали за автономію від КПРС та розвиток взаємодопомоги і співпраці між комуністичними партіями без жодного контролю з центру, тобто поза сферою КПРС.