Розвиток доктрини соціал-демократії наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст.

Крах "реального соціалізму" в другій половині 80-х – на початку 90-х років у країнах колишнього соціалістичного табору та в СРСР збігся із занепадом (і сприяв цьому) комуністичних партій, коли певна частина їх перейшла на платформу соціал-демократії, а ті, іцо залишились вірними своїм ідеологічним постулатам, або відійшли на маргінес і втратили вплив на виборців, або взагалі зійшли з політичної сцени. Здавалось, що висновок Ф. Фукуями щодо беззастережної перемоги лібералізму можна було поширити і на соціал-демократію, яка могла вважати себе переможницею у тривалому протистоянні реформістського та революційного напрямів у робітничому русі. Ці події своєрідно вплинули на соціал-демократію, яка хоч і перейшла на соціально-ліберальні засади, проголосивши головною метою соціальну справедливість, однак змушена була дати відповідь собі, своїм прихильникам і загалом суспільству: що таке соціал-демократія в умовах краху "реального соціалізму", які її головні цінності? Важливість відповіді на ці та багато інших запитань зумовлювалась і тим, що стосовно соціал-демократії 90-х років почали застосовувати термін "постсоціал-демократія", слідом за Дж. Греєм. На його думку, після Другої світової війни соціал-демократія опиралась на ідеї Дж. Кейнса та У. Беверіджа, однак у 80-х роках ця концепція не витримала конкуренції з ідеями неолібералізму. Якщо соціал-демократія не здатна буде знайти нові пропозиції для політичного ринку, то вона може зійти з політичної сцени або бути інкорпорована новими ідейними конструкціями.

Відповіді на ці запитання запропонував політичний теоретик зі Сполученого Королівства Ентоні Гідденс (нар. 1938), багаторічний директор Лондонської школи економіки та політики. До його головних праць належать: "Поза лівими і правими: майбутнє радикальної політики" (1994); "Третій шлях: відновлення соціал-демократії" (1998), "Третій шлях та його критики" (2000). На його думку, на порядок денний постало питання подолання традиційного поділу на політичних "правих" і "лівих" та створення нового політичного напряму – лівоцентризму. Цей напрям він вважав відповідником "третього шляху". Згідно з Е. Гідденсом політика "третього шляху" передбачає шість важливих аспектів.

По-перше, реконструкцію уряду. Активний уряд має ефективно реагувати на всі зміни, що відбуваються в світі, однак не може бути лише тотожним ієрархічній та бюрократичній системі державної адміністрації. Динамічні форми управління та адміністрування, які є в господарській сфері, можуть допомагати уряду в охороні та стимулюванні розвитку публічної сфери.

По-друге, розвиток громадянського суспільства. Лише уряд і ринок не в змозі адекватно реагувати на нові виклики, які несе сьогодення. Тому держава і ринок мають удосконалювати громадянське суспільство. Волонтерські об'єднання, групи і громадянські структури можуть сприяти успішному та ефективному вирішенню суспільних проблем.

По-третє, реконструкція господарського життя. "Третій шлях" орієнтується на розвиток нової змішаної економіки, яка передбачає наявність рівноваги мілс державним регулюванням та дерегуляцією. Цей підхід відкидає неоліберальне твердження, що лише ринок здатний забезпечити свободу та економічне зростання.

По-четверте, реформа соціальної політики. Суспільна допомога найнужденнішим верствам з допомогою системи державних дотацій залишається принциповим положенням, однак уся система соціальної допомоги потребує реформи. Багато традиційних форм соціальної допомоги не забезпечували очікуваного зменшення суспільної нерівності й замість того, щоби допомагати людям, які цього потребували, сприяли запровадженню системи контролю за ними.

По-п'яте, екологічна модернізація. Політика "третього шляху" відкидає думку, що охорону навколишнього середовища і економічне зростання неможливо поєднати. Система охорони навколишнього середовища може багато в чому допомогти зі створенням нових місць праці та стимулювати економічний розвиток.

По-шосте, реформа глобальної системи. В умовах глобалізації політика "третього шляху" відстоює запровадження нових форм світового управління. Понаддержавні об'єднання здатні розпочати розвиток демократії над рівнем державної влади і створити можливості для ліпшого контролю над механізмами міжнародної економіки.

Ентоні Гідденс обґрунтував конструкцію "нового індивідуалізму". На його думку, головними цінностями сучасної соціал-демократії є: рівність, свобода та індивідуальна відповідальність. Рівність він розглядав як своєрідний процес "включення" – "виключення", поширюючи його на всі верстви населення. "Виключення"/ ізоляція стосується бідних і багатих. Особливу увагу він звертав на проблему нерівності, яка виникає внаслідок можливості "успадкування, передачі привілеїв власним дітям". Під відповідальністю він розуміє здатність кожного індивіда на власний спосіб життя. Зміни в суспільстві зумовлюють зміни у соціальній структурі, що змушує політичні партії уважно ставитись до окреслення кола своїх виборців. Якщо раніше соціал-демократи орієнтувалися на робітників, більшість з яких працювали фізично, то сьогодні головну частку валового національного продукту виробляють за допомогою розумової праці, яка є відповідником інформаційного суспільства. Саме середній клас, люди розумової праці мають становити основу виборців соціал-демократії, яка в лінійному ідеологічному спектрі посідає позицію зліва від центру. Тому сучасна соціал-демократія повинна боротися не за звичайний перерозподіл доходів у межах суспільства, а за перерозподіл знань і вмінь, для того, щоби всі прошарки суспільства, враховуючи найбідніші верстви, мали змогу активно себе реалізувати. Для цього суспільство повинно інвестувати в розвиток людського капіталу за рахунок пріоритетного розвитку освіти. Також важливим інструментом може бути зниження податків, яке здатне призвести до створення нових робочих місць. Чим більший відсоток людей має роботу, тим більше коштів може спрямувати суспільство на розвиток освіти, медицини.

Концепцію "третього шляху"^*52 щодо сучасної соціал-демократії розглядають також Тоні Блер та Герхард Шредер (нар. 1944) у спільній публікації "Європа: Третій шлях – Новий центр" (1999), яку більшість дослідників кваліфікують як своєрідний маніфест постсоціал-демократії. Обидва автори стверджують, що соціалізм як самостійний державний устрій уже не існує. Водночас вони жодного разу не використали терміна "капіталізм", натомість застосовували поняття: "ринкова господарка", "динамічна ринкова економіка", "сучасна господарка". Висхідною позицією обох авторів можна вважати тезу, що ринок не суперечить індивідуалізму та соціальній справедливості. Внаслідок процесів глобалізації сучасне їм суспільство трансформувалося в "інформаційне суспільство", або в "економіку, яка опирається на знання". Відповідно надається перевага інформаційним технологіям, творчому потенціалу індивідів, гнучкому бізнесу та еластичному ринку праці, в основу якого покладено ринок і ринкові відносини. Новій моделі економіки, заснованій на знаннях, має бути властивий розподіл матеріальних цінностей не на підставі структурно-групових відмінностей, а відповідно до більш "м'якої форми розподілу" залежно від вмінь і результатів, особистих досягнень індивідів. Автори наголошують, що, на відміну від конфліктної парадигми соціалізму, модерне суспільство опирається на консенсус. Пропонується оригінальне бачення ролі держави. Якщо неолібералізм обґрунтовує необхідність "мінімальної держави", а традиційний соціал-демократизм трактує її як інструмент для виправлення суспільних недоліків, то Т. Блер і Г. Шредер створюють нову конструкцію "конкурентної, або ринкової, держави". Головним завданням цієї держави проголошують реалізацію стратегії народного добробуту в умовах постійно зростаючої конкуренції у світі. Внаслідок цього держава має концентрувати свою увагу на інвестиціях у суспільство, спрямованих на розвиток економічної інфраструктури та вдосконалення освіти і піднесення професійного рівня працівників. Має змінитися головний пріоритет державної політики щодо трактування освіти не як цінності як такої, а як промоутора подолання безробіття, зростання прибутковості економіки, набуття переваг у глобальній світовій конкуренції. З цього погляду перед модерною державою постають такі завдання: формування або переформування засад, цінностей, вмінь, переконань і знань людей, а не реалізація програм економічної та суспільної інженерії. Суспільство XXI ст. повинно ґрунтуватися не на привілеях і класових відмінностях, а на засаді "рівноцінності кожного індивіда". Тому від парадигми класової боротьби треба перейти до боротьби за реальну рівність. Постсоціал-демократія має бути еластичною й інноваційною щодо вибору засобів і одночасно зберігати вірність базовим засадам: однакова цінність кожного індивіда, рівні шанси для всіх, відповідальність і спільнота.

 

*52: {Концепцію "третього шляху" почали використовувати в середині 30-х років соціал-демократи Швеції для означення розвитку, який би принципово відрізнявся від класичного капіталізму та більшовизму в СРСР. У другій половині XX ст. ця концепція означала відмінний від радянського соціалізму та класичного (американського) капіталізму шлях соціально-економічного та політичного розвитку. Наприкінці XX ст. формат "третього шляху" означав особливий шлях між традиційною соціал-демократією та неолібералізмом.}

 

Однакова цінність у сучасній соціал-демократії означає, що кожен індивід має рівні шанси стосовно виявлення та реалізації своїх творчих здібностей/талантів. Автори пропонують відмовитись від традиційної конструкції старої соціал-демократії до суспільної рівності на користь боротьби за суспільне "включення". Під ним вони розуміють рівний доступ усіх громадян до активів і можливостей, здатних допомогти кожному індивіду реалізувати власний творчий потенціал. Завдання держави та громадських структур – створити такі суспільні умови, щоби творчий потенціал кожного міг виявитись якнайповніше. Влада має сконцентрувати свої зусилля на подоланні існуючих перешкод та поборенні будь-яких форм дискримінації. Рівні шанси для всіх передбачають прагнення до поширення/ створення умов у набутті багатства, влади й можливостей. У цьому контексті держава зобов'язана просувати найефективніші форми колективної взаємодії та діяльності, підтримувати волонтерські організації, сприяти їхньому розвитку та здатності задовольняти нові потреби. Трактування відповідальності як цінності нової соціал-демократії є достатньо показовим і символічним, оскільки традиційно ця категорія належить до набору цінностей "правих" політичних сил. Наголошується, що необмежена свобода індивіда є суспільно небезпечною і здатна поставити під сумнів моральність усього суспільства. Права і обов'язки громадян мають бути взаємопов'язаними, що виявляється у конструкції "нового індивідуалізму", який підтримує автономію особи та визначає, що основною ознакою людської діяльності є взаємозалежність. Наголошується на значенні спільноти та моральної відповідальності. Суспільна допомога повинна стосуватися лише тих, хто "викинутий із суспільства", і має бути залежною від бажання індивіда шукати працю та ставати самодостатнім.

Отож, концепція "третього шляху" робить наступний крок і переходить від поєднання соціального лібералізму і традиційних положень демократичного соціалізму, що було характерним для періоду після Другої світової війни, до наступної інкорпорації низки постулатів неолібералізму. Показовими є публічні промови Т. Блера стосовно формату Нової лейбористської партії. Вона має бути подібною до Ліберальної партії Великої Британії XIX ст., тобто опиратися на теоретичну спадщину класичного демократичного лібералізму та одночасно протистояти "старим лівим" і консервативним силам. Варто визначити й механізм/інструмент її діяльності. Блер і Шредер залишились вірними реформізму щодо вирішення суспільних проблем. У своєму маніфесті вони зазначали: "Наша мета – модернізація опікунської держави, а не її демонтаж". Тобто, революційні методи впровадження змін апріорі не були на порядку денному. Визначеного напряму на сучасному етапі дотримується більшість соціал-демократичних партій Західної Європи.

Отже, конструкція постсоціал-демократії продовжує процес концептуальної трансформації за рахунок запозичення положень/засад, властивих неолібералізму. На нашу думку, визначальним чинником цього процесу є політична практика. Після Другої світової війни соціал-демократичні партії в країнах Західної Європи не лише постійно перебували у складі уряду, вони стали домінуючими на політичній сцені. Протягом 1945–2005 pp. з 544 урядів, які були створені в європейських країнах, соціал-демократи брали участь у 332 (61 %), у тім числі очолювали 180 урядів (33 %), тобто кожен третій^*53. Концепція "третього шляху" пропонує соціал-демократії опиратися не лише на європейський досвід, а й враховувати діяльність США щодо забезпечення ефективного розвитку економіки та системи соціальної політики. Отож, сучасна доктрина соціал-демократії зазнала еволюції, довівши, що вона здатна змінюватися відповідно до вимог часу. Попри абсорбцію положень соціального лібералізму і неолібералізму, вона продовжує позиціонуватися в "ліво-правому" лінійному спектрі зліва від центру.

 

*53: {Романюк А. С. Порівняльний аналіз політичних інститутів країн Західної Європи / А. С. Романюк. – Л.: Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. – С. 331.}