Загальні характеристики доктрин лібералізму та етапи їхнього розвитку

Термін "лібералізм" походить від лат. liberalis – свобода, якою користується клас вільних людей, тобто тих, хто не були особисто залежними від феодала або невільниками (liber). В адекватному сучасному контексті його вперше використали у 1812 р. в Іспанії для позначення депутатів Кортесів, які протистояли фракції, налаштованій профеодально та роялістично. Іспанські ліберали під впливом Великої французької революції вимагали створення республіки, прийняття конституції, відокремлення церкви від держави та запровадження гарантій свободи особи. Оскільки перемогу отримали монархісти, то термін "лібералізм" почав асоціюватися з республіканізмом і радикалізмом; водночас він означав загрозу феодалізму, монархізму та клерикалізму.

Хоча поняття "лібералізм" сформувалось лише в середині XIX ст., основні положення цієї доктрини активно поширювались наприкінці XVII ст. У своєму розвитку політична доктрина лібералізму пройшла чотири етапи:

1) класичний лібералізм – кінець XVII ст. – початок XIX ст.;

2) демократичний лібералізм – початок XIX ст. – до Першої світової війни;

3) соціальний лібералізм – охоплює кінець XIX ст. – до кінця 60-х років XX ст.;

4) неолібералізм – від завершення Другої світової війни.

Як бачимо, закінчення одного етапу не обов'язково збігається з початком іншого. В багатьох випадках відбувається накладення одного етапу на інший або співіснування положень двох етапів. Це пояснюється тим, що лібералізм доволі складно трактувати як доктрину, побудовану за одним зразком/стандартом, який є обов'язковим для кожної країни і дослідника. Зокрема, А. Ріан вважав, що важко визнати лібералізм як єдину, цілісну теорію. Можливо його треба трактувати як сукупність відмінних між собою лібералізмів.^*12 Незаважаючи на суттєві відмінності, притаманні кожному етапу, та багатоманітність теоретичних концепцій, які діяли протягом кожного з етапів, можемо виділити низку загальних характеристик, що мають універсальний характер і властиві лібералізму впродовж усього періоду його існування:

 

*12: {Ryan A. Liberalism / A. Ryan //A Companion to Contemporary Political Philosophy; Ed. E.Goodin & P. Pettit. – Blackwell Publishers Ltd., 1995. – P. 380.}

 

– індивід;

– свобода;

– раціональність;

– справедливість;

– толерантність і плюралізм;

– конституціоналізм;

– демократія.

У добу феодалізму особу трактували як представника певного угруповання: родини, територіальної спільноти, стану. Відповідно особистісні характеристики були детерміновані груповими властивостями. Починаючи від Н. Макіавеллі, поширювався підхід, який став домінуючим у лібералізмі. Згідно з ним у центрі політики повинен перебувати індивід з його потребами та інтересами. Індивідуалізм – це переконання, що індивід має пріоритет щодо будь-якої суспільної групи: первинної та вторинної. Особа, її інтереси і потреби повинні бути центральним елементом усіх політичних теорій і політичної діяльності.

Свобода є найбільшою індивідуальною цінністю. В лібералізмі одночасно представлені дві концепції свободи – негативна і позитивна. Поняття негативної свободи, властиве класичному лібералізму, передбачало, що особа повинна бути захищена від будь-якого зовнішнього тиску, обмежень, передусім з боку влади, держави (свобода слова, переконань, вірувань, зібрань, об'єднань тощо). Єдиним прийнятним обмеженням є права і свободи інших індивідів, які визначають межі особистої свободи кожного з них. Позитивна концепція свободи поширилась у XX ст. і передбачала створення в суспільстві умов для розвитку кожною особою своїх здібностей, реалізацію самої себе, своєї індивідуальності.

Раціональність передбачає віру в розум і прогрес людства, який засновується на знаннях, що дають змогу не лише адекватно розуміти навколишній світ, а й змінювати його на краще. Відповідно раціональність передбачає, що світ побудований розумно і його можна пізнати, оскільки за допомогою розуму ми здатні осягнути всі проблеми, які постають перед людством. З огляду на це суттєвого значення набувають дискусії, дебати як засіб пізнання, продовженням чого є визнання безальтернативності переговорів, з'ясування всіх існуючих поглядів/підходів під час вирішення суспільних конфліктів, криз, напруг, досягнення компромісів тощо.

Поняття справедливості стосується притаманному лібералізмові принципу розподілу та рівності. Лібералізм визнає такі варіанти рівності осіб: по-перше, кожна особа від свого народження володіє однаковими з іншими правами та свободами; по-друге, індивіди є рівними незалежно від статі, раси, кольору шкіри, переконань, релігії або суспільного походження (відмова/заборона суспільних відмінностей на підставі станового положення або володіння титулами); по-третє, декларація рівності шансів щодо кар'єрного зростання і невдач. Водночас лібералізм визнає, що людина від народження не може бути рівною іншій щодо володіння талантами, здібностями. Отже, рівність означає, що кожна людина повинна мати рівні шанси для розвитку своїх відмінних якостей. Принцип розподілу засвідчує, що більше отримає та особа, котра більше працює, досягає кращих результатів. Одночасно принцип розподілу передбачає надання в прийнятний спосіб суспільної допомоги тим категоріям населення, які мають певні проблеми, що робить їх нерівними щодо інших у реалізації їхнього шансу (неповносправні, неповні родини тощо).

Плюралізм ґрунтується на індивідуалізмі, який декларує, що кожен індивід є особливим, неповторним щодо інших. Це надає суттєву перевагу суспільству, яке внаслідок об'єднання багатьох відмінних між собою індивідів характеризується різноманітністю. Індивідуалізм також означає, що кожна особа володіє певним рівнем автономії щодо суспільства як цілого та щодо інших індивідів. Одночасно визнання індивідуальних відмінностей, як позитивної характеристики суспільства, передбачає повагу до нестандартних індивідів, виявів їхніх відмінностей у ідеях, цінностях, поведінці, зовнішніх формах тощо, тобто толеранцію. Різноманітність як ознака ліберального суспільства стосується не лише рівня індивіда, а також і суспільної групи/груп. Адже відмінні між собою індивіди мають певні спільні характеристики, переважно подібні потреби та інтереси, що повною мірою виявляється на рівні інтересів окремих груп. Індивідуальні та групові відмінності природно породжують конкуренцію на індивідуальному та груповому рівнях. Водночас лібералізм дотримується положення, що прагнення задоволення відмінних індивідуальних і групових інтересів не має набувати форми конфлікту, а лише змінювати формат суспільної рівноваги.

Свобода кожного індивіда імпліцитно передбачає загрозу для нього з боку інших індивідів. Водночас кожен автономний індивід є потенційною загрозою для інших. Унаслідок цього виникає питання щодо механізму захисту свободи кожного конкретного індивіда. Лібералізм уважає, що таким оптимальним механізмом має бути ліберальна держава, яка володіє всіма засобами, враховуючи примус щодо обмеження егоїзму особи та суспільних груп.

Становлення лібералізму власне відбувалося в межах перманентної боротьби проти абсолютної влади, що сформувало стійке переконання, що влада/держава завжди має бути обмеженою з боку суспільства. Головними інструментами, котрі дають змогу визначати ефективні межі влади, є конституціоналізм, поділ влад та опозиція.

Конституціоналізм означає систему обмеження державної влади за допомогою конституції^*13. Її трактують як найвищий у межах конкретної держави закон. Конституція формулює права і гарантії свободи громадян, функції та межі повноважень інститутів влади тощо. Починаючи від Ш. Монтеск'є, важливим механізмом обмеження влади є інститут поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову для уникнення її монополізації з боку певної особи або групи. Досвід США дав змогу сформулювати суттєве доповнення: три основні влади мають бути не лише поділеними, але повинні контролювати одна одну і стримувати себе (принцип "check and balance"). Залежно від форми правління поділ влад може мати класичний варіант, коли кожна влада представлена окремим державним інститутом (США), або допускати поєднання декількох влад одночасно (Сполучене Королівство^*14). Незалежно від конкретного варіанта загальною, обов'язковою умовою для всіх форм правління є принцип незалежності судової влади від інших влад й інститутів.

 

*13: {Конституція може бути писаною, що передбачає формальне затвердження її як конкретного, цілісного документа парламентом країни. Першим писаним документом стала Конституція США, яку прийняли у 1787 р. Нині більшість незалежних країн мають писані конституції. Одночасно можуть існувати конституції неписані (Сполучене Королівство), де, поряд з окремими законами конституційного характеру, важливого значення набувають традиції, та у форматі сукупності законів (Ізраїль), які мають конституційний характер.}

*14: {У Сполученому Королівстві чинна так звана Вестмінстерська модель влади, згідно з якою в умовах виборчої системи відносної більшості й наявності двох домінуючих політичних партій та партія, котра перемогла на виборах, має більшість у парламенті (законодавча гілка влади), формує одноосібно уряд (виконавчу гілку влади). Внаслідок цього правляча партія одночасно контролює більшість у парламенті та формує одноосібно уряд.}

 

До ефективних механізмів обмеження влади також належить інститут опозиції, який здебільшого має формат парламентської опозиції щодо уряду та урядової більшості або меншості у вищому законодавчому органі. Саме інститут опозиції дає змогу Сполученому Королівству ефективно контролювати та стримувати владу правлячої партії.

Сутність поняття "демократія" безпосередньо пов'язане з його етимологією і означає "владу народу". Найбільш лапідарно зміст демократії розкрив президент США А. Лінкольн: влада народу, через народ і для народу. Демократія означає, що влада в країні може формуватися тільки народом за допомогою регулярних, конкурентних, загальних виборів, які задля їхньої демократичності мають відповідати означеній сукупності вимог-індикаторів. Демократія передбачає, що домінуючим принципом формування та реалізації влади є воля більшості, здійснення якої має відбуватися відповідно до конституції для унеможливлення "тиранії більшості".

 

Соціальний лібералізм

Боротьба робітничого руху за поліпшення свого економічного та соціального становища, активне поширення концептуальних положень марксизму в другій половині XIX ст. спричинили перетворення соціальних питань на головні питання, на які треба було дати відповідь більшості політичних доктрин/сил того часу. Актуальність такої відповіді була зумовлена ще й тим, що до початку XX ст. у більшості промислово розвинутих країн усе населення чоловічої статі отримало виборчі права, і за своєю кількістю трудящі становили домінуючу частину виборців. Додатковим стимулом на початку XX ст. був вплив Жовтневої соціалістичної революції та значні соціальні зміни, що відбулися в становищі робітників СРСР. Реальні зміни (8-годинний робочий день, ліквідація безробіття, розвиток безкоштовної освіти та медичного обслуговування, пенсійне забезпечення тощо), а також міфи, котрі супроводжували ці зміни, спричинили ефект приваблюваності першої соціалістичної країни та її соціальних перетворень. Ослаблення потенціалу притягальності соціалізму/комунізму вимагало реальних змін у соціальній сфері й сприймалось як своєрідні "гарантії соціальної безпеки" щодо революції. Додатковим чинником була Перша світова війна. Величезна кількість солдат по різні боки фронту воювали за власну державу, а не за конкретного власника. Вони несли значні втрати, гинули, але вважали, що після війни держава повинна подбати про них та їхні родини, допомогти їм повернутися до нормального життя, і позиція приватних власників не мала цьому перешкоджати.

Перші соціальні програми були започатковані ще напередодні Першої світової війни у Великій Британії під час уряду Г. Г. Асквіта (1908–1916), який запровадив пенсії для працівників, котрі досягли певного віку, та допомогу на випадок безробіття. Після революції у Росії в більшості промислово розвинутих демократичних країн уряди запровадили 8-годинний робочий день. Повною мірою конструкція соціальної політики через інтервенцію держави сформувалась у США в 30-ті роки XX ст. під час президентства Ф. Д. Рузвельта (1933–1945). У межах "Нового курсу" було запроваджено суспільну допомогу для безробітних, пенсіонерів, дітей, вдів, сліпих. В основу цієї політики покладено свідоме втручання держави в економіку, що означало відмову від принципу laissez-faire*15, неефективність якого виявилась у зв'язку з Великою господарською кризою кінця 20-х – початку 30-х років XX ст., що призвела до економічного падіння більшості розвинутих капіталістичних країн, величезного безробіття, суттєвого зниження рівня життя абсолютної більшості населення.

 

* 15: {Доктрина laissez-faire передбачала, що держава не повинна втручатися в економічне життя, вона мала дати змогу приватному бізнесу робити свої справи в господарці країни. Ця доктрина ґрунтувалась на переконанні, що вільний ринок здатний самостійно вирішити всі економічні, в тім числі й соціальні питання. Відповідно роль держави повинна бути мінімальною; її головне завдання – визначити єдині, загальні правила гри та стежити за їхнім дотриманням усіма суб'єктами.}

 

Головним теоретиком державного інтервенціоналізму як підґрунтя соціального лібералізму став англійський економіст Джон Мейнард Кейнс (1883–1946). Його найвідоміші праці: "Кінець laissez-faire" (1926) і "Загальна теорія працевлаштування, процентів та грошей" (1936). Він довів, що рівень економічної активності, відповідно як і рівень безробіття, залежать від попиту. Зниження доходів працівників призводить до зменшення попиту – відтак до падіння виробництва і зростання безробіття. Джон Кейнс вважав, що влада здатна впливати на рівень попиту в країні. Він розглянув два варіанти такого впливу. По-перше, державне фінансування, зокрема будівництво за державним замовленням, передбачає створення нових робочих місць у будівництві, у сфері вироблення будівельних матеріалів, на транспорті тощо. Відповідно робітники використовують зароблені кошти на споживання, чим стимулюють виробництво певних товарів. По-друге, зменшення державою податків для підприємців сприятиме вивільненню частини коштів, тому додаткові кошти підприємці вкладатимуть у розширення/розвиток виробництва. Вчений вважав, що подолати економічні кризи, які спричинили зростання безробіття, зубожіння мас, невикористання економічного потенціалу, можна і треба з допомогою інтервенції держави у спонтанно функціонуюче господарське життя. Державна інтервенція передбачає заохочення державних і приватних інвестицій.

Положення теорії Дж. М. Кейнса були реалізовані на практиці в межах "Нового курсу" Ф. Д. Рузвельта.

Після Другої світової війни кейнсіанізм став головною парадигмою економічного зростання 50–60-х років XX ст. у багатьох країнах світу. Саме в цей час соціальний лібералізм остаточно перетворився на домінуючий напрям. Визначальною була ідея, що поряд з гарантіями особистої свободи громадянина він має право на якісне життя, подолання злиднів, а матеріальний добробут буде запорукою свободи індивіда.

Додатковими чинниками, що сприяли актуалізації соціальних програм, були:

– суспільне переконання про наявність стійкого зв'язку між розвитком фашизму та кризою вільного ринкового господарства у міжвоєнний період, зокрема щодо впливу безробіття на процес сприйняття ідей фашизму та націонал-соціалізму;

– успішний досвід реалізації програми "Нового курсу" Ф. Д. Рузвельта довів, що державні інтервенції в економіку США сприяли подоланню економічної кризи, суттєвому зменшенню безробіття та соціальної напруги і не призвели до зниження рівня демократії;

– великий внесок Радянського Союзу в розгром фашизму, активна участь радянських людей у цій боротьбі, що трактувалось як підтримка політичного режиму, котрий ліквідував безробіття і створив умови для розвитку своїх громадян;

– значні втрати, яких зазнали громадяни європейських країн під час гітлерівської окупації, сформували переконання, що мирний час повинен створити рівні умови для кращого життя всіх громадян, і це має бути головним завданням національних держав.

Соціальний лібералізм у цей період розвивався в форматі доктрини суспільства загального добробуту. Хоча в науковій літературі того часу використовували різноманітні терміни: держава добробуту (welfare state), соціальна держава (social state) та держава, що надає послуги (service state). Усі ці терміни стосувалися одного й того самого явища, і реальна відмінність між ними полягала в акцентах, наголосах або домінуючому погляді.

Головні ознаки держави загального добробуту, за умов демократичного характеру суспільства та збереження приватної власності, такі:

– інтервенція держави в економічне життя національних держав у різноманітних формах: планування господарського розвитку; страхування від економічних криз; виконання програм, спрямованих на обмеження безробіття;

– розвиток соціальних функцій держави, зокрема за допомогою впровадження програм освіти, медичного обслуговування, допомоги сім'ям тощо;

– реалізація принципів суспільної справедливості й "рівних шансів" завдяки впровадженню прогресивного оподаткування, вирівнювання рівня життя найбільш слаборозвинутих та найбільш розвинутих регіонів, запровадження адресної допомоги певним соціальним та етнічним групам тощо.

У форматі конструкції соціального лібералізму була витримана програма "Нові горизонти" президента США Дж. Кеннеді (1961– 1963), у межах якої було створено Корпус миру, збільшено мінімальну заробітну платню, лібералізовано систему соціального страхування, прийнято закон про житлове будівництво, щодо перепідготовки робочої сили та виплат допомоги тимчасово непрацюючим. Соціальну спрямованість мала і програма "Великого суспільства" президента США Л. Джонсона (1963–1969), завданням якої було проголошено подолання злиденності. В її межах у 1964 р. було прийнято Акт про громадянські права, що ліквідував расову сегрегацію на Півдні США, а також запроваджено державну медичну страхову систему Medicare. З-поміж дослідників, які суттєво вплинули на формування концептуальних положень доктрини соціального лібералізму, варто назвати Джона Кеннета Гелбрейта (1908–2006). Його найголовніші праці: "Суспільство достатку" (1958), "Нове індустріальне суспільство" (1967), "Економічні теорії та завдання суспільства" (1973). У своїх творах він дійшов висновку, що американський капіталізм має розвиватися у напрямі змішаної економіки, що поєднує елементи приватного виробництва й активної соціальної діяльності держави. Це мало би призвести до якісних змін самої сутності капіталізму, який мав би стати понадкласовим, тобто загальнонародним. Досягти цього можливо з допомогою трьох революцій, які рекомендували високорозвинутим державам: революції у відносинах власності завдяки демократизації власності шляхом продажу акцій, облігацій працівникам; революції управління, яка мала б відбутися в результаті передання економічної влади від власників до менеджерів, і революції доходів за допомогою отримання працівниками частки прибутку підприємства, в тім числі внаслідок володіння акціями.

 

Неолібералізм

Концептуальне оформлення положень неолібералізму розпочалося ще до Другої світової війни. Фактологічно його пов'язують з "Колоквіумом Ліпмана", який відбувся в 1938 р. у Парижі. Колоквіум було присвячено дискусії з приводу виходу в світ праці У. Ліпмана "Добре суспільство" (1937). Учасники дискусії дійшли висновку, що найбільшою суспільною загрозою є посилення державного інтервенціоналізму в справи економіки власних країн. Державне втручання вони кваліфікували як перемогу колективізму над індивідуалізмом, що ставило під загрозу власне сутність лібералізму. За підсумками Колоквіуму було створено Міжнародний дослідницький центр відновлення лібералізму з метою вивчення сутності й загрози лібералізму. Проте світова війна зашкодила діяльності центру і роботі дослідників у зазначеному напрямі. Вважається, що швидке і масштабне поширення соціального лібералізму після завершення війни було головним подразником оформлення неолібералізму. Неолібералізм, або консервативний лібералізм, представлений здебільшого такими напрямами: ліберальний реалізм, "Австрійська школа", "Чиказька школа", теорія суспільного вибору та лібертаріанізм.

Головним представником ліберального реалізму вважають Уолтера Ліпмана (1889–1974) – видатного американського публіциста, соціолога. Його найвідоміші праці: "Добре суспільство" (1937) та "Холодна війна" (1947). Вчений вважав, що економічні закони діють постійно і незмінно, тому неможливо намагатися їх скоригувати тою чи іншою мірою. За У. Ліпманом, будь-яке коригування спричинятиме посилення залежності індивідів від держави, обмеження свободи громадян. Сутністю лібералізму була боротьба проти будь-яких форм обмеження свободи громадян, тому державна інтервенція в економічне життя була несумісна з головними засадами лібералізму. Автор також наголошував, що свобода індивіда не може залежати від волі більшості, навіть якщо цю волю репрезентує влада, підтримана більшістю населення на виборах. Людське суспільство складається з індивідів, які володіють індивідуальною ініціативою та відповідають за власну долю.

Назва напряму "Австрійська школа" пов'язана з країною, походження його провідних представників, які були змушені виїхати з Австрії внаслідок поширення націонал-соціалізму в Європі. Засновниками школи вважають Л. фон Мізеса та Ф. фон Хайека.

Людвіг фон Мізес (1881–1973) народився у Львові, заснував Австрійський інститут дослідження бізнес-циклів, об'єднання Монт-Пелерін^*16, протягом 1945–1969 pp. працював в університеті у Нью-Йорку. Його головні праці: "Соціалізм: економічний та соціологічний аналіз" (1922), "Людська діяльність: трактат з економіки" (1940). Мізес критично виступив проти планової економіки та державної інтервенції в господарське життя, вважаючи, що ці дії в жодному випадку не є виявленням раціональної економіки. На його думку, навпаки, вільний ринок і приватна власність відповідають взірцю раціонального господарського життя. Лише за умов вільного ринку створювались можливості свободи кожного громадянина та вільного вибору громадянами цілей і засобів, потрібних для досягнення цих цілей. Учений зазначав, що свобода індивіда закінчується там, де починається втручання держави у вільний ринок. Таке втручання жодною мірою не відповідає базовим цінностям лібералізму.

 

*16: {Міжнародна асоціація економістів – прихильників вільного ринку. Свою назву отримала від швейцарського селища, де у 1947 р. відбулося перше зібрання прихильників ліберальних засад в економіці. З'їзди відбуваються один раз на два роки. Нині у складі об'єднання налічується близько 500 осіб. Об'єднання вважається материнською структурою для більшості міжнародних неоліберальних дослідницьких структур/центрів.}

 

Фрідріх фон Хайек (1899–1992) викладав у Лондонській школі економіки і політики, Чиказькому університеті та в багатьох європейських університетах. У 1974 р. отримав Нобелівську премію у галузі економіки. Його праці: "Дорога до невільництва" (1944), "Конституція свободи" (1960) та тритомник "Право, конституційна творчість та свобода" (1973,1976,1979). Вчений заперечував коректність використання додатку "нео" щодо свого доробку в доктрині лібералізму, наголошуючи, що він домагався повернення до засад класичного лібералізму і в жодному випадку не формував новий варіант лібералізму. На його думку, найбільшу суспільну небезпеку становили ідеї суспільної справедливості. Хайек вважав, що така ідея є нереальною, оскільки справедливою може бути поодинока особа, але не суспільство загалом. Тому заяви щодо суспільної справедливості перетворювалися на демагогію і були спрямовані на знищення свободи. Політична свобода можлива лише у випадку існування вільного ринку.

Умовою реалізації можливостей індивідів мало стати право. Відповідно головне завдання держави полягає у створенні правових меж, не залежних від волі більшості. Такими межами, обов'язковими для кожного суспільства, мають бути: свобода особи, приватна власність, поділ влад і принцип уряду права. Право не повинно слугувати досягненню певних завдань, але бути формою, з допомогою якої держава давала змогу громадянам реалізовувати власні інтереси. Хайек також наголошував, що ліберальне суспільство має гарантувати громадянину свободу та можливості досягнення різноманітних цілей; відповідно суспільство повинно було бути плюралістичним. На його думку, лібералізм відрізнявся від консерватизму тим, що він, навіть усвідомлюючи різну вагу суспільних цінностей, ніколи не накидав суспільству власної шкали переваг. Принциповою позицією науковця було твердження про те, що для ліберала ні моральні, ні релігійні, ні будь-які інші ідеали не можуть бути предметом примусу. Отже, ліберальна держава у своїй діяльності повинна якомога менше використовувати примус.

Напрям "Чиказька школа" пов'язаний із доробком учених, котрі працювали у Чиказькому університеті. Головним представником цього напряму був Мілтон Фрідман (1912–2006), який у 1976 р. отримав Нобелівську премію в галузі економіки. Найвідоміша його праця – "Капіталізм і свобода" (1962). Він вважав, що існувало лише два способи координування людської діяльності: тоталітарний контроль і вільний ринок. Вільний ринок учений розглядав як базовий метод організації суспільного життя, а не лише як засаду організації економіки країни. Він заперечував необхідність державного контролю, вважаючи, що контроль завжди веде до обмеження ринку. До порушень свобод громадянина зараховував усі соціальні програми, які застосовували тогочасні держави – від різноманітних форм допомоги найзлиденнішим верствам до системи прогресивного оподаткування.

Систему прогресивного оподаткування науковець вважав несправедливою. Фрідман наголошував, що без економічної свободи неможлива свобода політична та індивідуальна. Згідно з ним кожна людина має право на помилку, тому будь-яка спроба усунення перешкод (система страхування, різні варіанти суспільної допомоги) є фактичним обмеженням свободи прийняття рішень і відповідальності стосовно власної долі. Завдання влади полягає у визначенні правил гри, а не в особистій участі у цій грі. Він також критикував необмежену демократію, позаяк вважав, що не всі проблеми можна віддавати на поталу волі більшості, адже це може поставити під загрозу свободу індивіда.

У 70-х роках XX ст. у межах неолібералізму оформлюється самостійний напрям – школа суспільного вибору (public choice school). У ній була розвинена теорія суспільного вибору, яка також відома під іншою назвою – економічна теорія політики. Прихильники цього напряму активно використовували принципові положення класичного лібералізму, акцентуючи свою увагу на питаннях розвитку вільного ринку та засадах свободи особистості. Головний представник цього напряму – Джеймс Вуханен (нар. 1919), професор економіки, автор праць "Між анархією і Левіафаном" (1975) та "Свобода, ринок і держава. Політична економія у 80-х роках" (1986). Він вважав, що індивіда треба трактувати через право як вільну і рівну щодо інших істоту, котра здатна самостійно визначати власну систему цінностей на підставі власного досвіду. Особливістю кожного індивіда є прагнення досягти максимальної користі для себе. Завданням політичної теорії було конструювання політичного ладу, здатного спрямувати егоїстичні прагнення індивідів до спільної користі. На його думку, економічні механізми/регулятори мали універсальне значення і поширювалися не лише у царині економіки, а й на суспільство загалом, зокрема на політичну сферу. Суспільний вибір Буханен розглядав як різновид "політичного попиту" з боку громадян-споживачів, а державу трактував як сторону, що пропонує "політичні пропозиції".

З 60-х років у політичній теорії з'явився термін "лібертаризм". На початках його використовували для означення всіх різновидів американського неолібералізму другої половини XX ст. У лібертаризмі головну увагу приділяли свободі особи, яку трактували у форматі негативної свободи. Розширення індивідуальної свободи можна досягти за рахунок скорочення сфери відповідальності держави, позаяк саме держава є основною загрозою свободи особи. Мінімальна держава передбачає і мінімальне правове регулювання, яке полягає лише в запровадженні правових норм, що обмежують індивіда саме в діях, які загрожують свободі іншого індивіда (вбивство, крадіжка тощо). Водночас суспільство не повинно обмежувати дії індивіда, спрямовані ним проти самого себе (алкоголь, наркотики, самогубство тощо).

Представники лібертаризму визначають вільний ринок як універсальний механізм організації та функціонування суспільства. Вони обстоюють мінімальний вплив державної влади на життя індивіда, навіть до повної ліквідації цього впливу і заміни його механізмами вільного ринку. Лібертаризм прийнято поділяти на поміркований і радикальний.

Концептуально поміркований лібертаризм близький до положень демократичного (класичного) лібералізму. Його прихильники вимагають мінімалізації державних функцій, але не повної їх ліквідації. Головну увагу приділяють з'ясуванню механізмів, які забезпечують демократичний розвиток суспільства. Держава повинна реалізовувати лише мінімальні за кількістю соціальні програми, і вони мають ґрунтуватися на повазі свободи переконань, слова та діяльності індивіда навіть у таких складних, контраверсійних ситуаціях, як питання аборту, самогубства тощо. Прихильники поміркованого лібералізму визнавали значення держави у розвитку нових технологій, якщо вони не шкодили навколишньому середовищу. Водночас висувалися вимоги обмеження податків і державних видатків.

До головних представників цього напряму належить Роберт Нозік (1938–2002), американський науковець, автор праці "Анархія, держава та утопія" (1974). Він активно звертався до творчої спадщини Дж. Локка та багатьох інших представників класичного лібералізму. На його думку, право власності має чи не абсолютне значення, якщо власність отримана в законний спосіб або була передана від однієї особи іншій. Нозік прагнув побудови мінімальної держави з мінімально можливими податками, заперечував перерозподіл державою доходів і був проти проведення соціальної політики.

Радикальний лібертаризм характеризується крайнім трактуванням основних положень лібералізму. Головний представник цього напряму – Мюррей Ротбард (1926–1995), професор економіки університету в Лас Вегасі (США), автор праць "Людина, економіка і держава" (1962), "Влада і ринок" (1970) та "Про нову свободу" (1973). Останню працю вважають своєрідним маніфестом радикального лібертаризму. Автор трактував свободу як абсолютну цінність, подібно до анархізму, внаслідок чого деякі дослідники відносять його погляди до анархо-капіталізму. Всі індивіди рівні щодо свободи та права власності, тому кожен індивід повинен самостійно дбати і відповідати за власну долю. Варто ліквідувати будь-яку форму примусу і дозволити людям жити в умовах необмеженої свободи на засадах добровільної співпраці. Державу він трактує як абсолютне зло, оскільки вона утримується за рахунок крадіжок; у такий спосіб він розглядає і податки. Тому Ротбард припускає можливість цілковитої ліквідації держави як самостійного інституту і заміни її нічим не обмеженою системою вільного ринку. Відповідно послуги, які традиційно надає держава (внутрішня і зовнішня безпека, управління тощо), мали би виконувати приватні структури, а виконавці – визначатися на вільному ринку.