Основні етапи розвитку політичних доктрин у XX ст.

Розгляд конкретних політичних доктрин передбачає певний рівень абстрагування від дії низки чинників. У їхній сукупності помітна роль належить контекстовому дискурсу, що твориться політичною наукою. Формують політичні доктрини не лише вчені, теоретики, але й політичні актори, які діють свідомо, позиція яких залежить від рівня розвитку політичної науки в певний момент, а не лише від різного рівня інтересів і актуальних цілей. Перед розглядом конкретних політичних доктрин доцільно звернутися до аналізу домінуючих концепцій у політичній науці, які були властиві XX ст. На думку Д. Істона,^*5 розвиток політичної науки охоплює чотири самостійні етапи: формальний (правовий), традиційний, або добіхевіоральний, біхевіоральний і постбіхевіоральний. Така класифікація може бути алгоритмом щодо розуміння етапів еволюції та розвитку головних політичних доктрин.

 

*5: {Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее / Д. Истон // Современная сравнительная политология: хрестоматия. – М.: МОНФ, 1997. – С. 10.}

Формальний, або правовий, етап був властивий політичній науці у другій половині XIX ст. Він відповідав періоду становлення власне політичної науки і вирізнявся домінуючою увагою до вивчення правових засад організації та функціонування політичного простору, який зводився до базових інститутів: держава у форматі уряду, парламенту та багатьох інших головних структурних інститутів, а також політичних партій. У межах цього етапу переважало переконання, що достатньо лише описати закони, які регламентують повноваження влади, основних політичних інститутів у межах окремої країни, і ми отримаємо вичерпне розуміння політичного розвитку цієї країни. Фактично існувала впевненість про відповідність між правовими нормами, які регламентували повноваження політичних акторів, та їхньою практичною діяльністю, що зумовлювало домінування формально-легального описового підходу в політичній науці того часу.

Традиційний етап починає формуватися наприкінці XIX ст., коли об'єктом наукового аналізу в політичній науці, поряд з офіційними політичними інститутами, стали також неформальні. Саме в межах цього етапу в сферу політичного аналізу потрапили групи інтересу, а також різні варіанти груп тиску. Зосередженість на формальних і неформальних об'єднаннях спонукало оформлення в межах політичної науки потужного напряму – інституціоналізму. Представниками "старого інституціоналізму" у першій половині XX ст. були Е. Баркер, Дж. Брюс, Т. Коул, Г. Ласкі, К. Фрідріх та ін. У своїх дослідженнях вони основну увагу приділяли лише базовим інститутам – державі, владі у форматі трьох складових, політичним партіям, бюрократії. Відповідно державу трактували як головний інститут, який був над іншими інститутами нижчого рівня. Дослідження цих інститутів мало переважно нормативний характер. Також вивчали зовнішні чинники, які впливали на функціонування цих інститутів. Інституціоналізм завжди відчував на собі певний вплив консерватизму, оскільки в ньому низку суспільних інститутів – монархію, церкву, становий характер суспільства – розглядали як первинні, постійні та базові характеристики, які визначали суспільно-політичне життя й індивідуальну поведінку.

Вивчення політичних інститутів значною мірою було спрямовано на аналіз системи державного управління. В політологічних дослідженнях недостатня увага приділялась методології. Здебільшого дослідження мали позитивістсько-описовий характер. Виняток становили представники Чиказької школи, яка сформувалась у 20-х роках XX ст. у Чиказькому університеті навколо Ч. Мерріама. Представники цієї школи активно зверталися до конкретних емпіричних досліджень. Вони доводили, що розвиток політичних знань може відбуватися лише за допомогою міждисциплінарних досліджень із застосуванням прикладних політологічних досліджень.

Термін "біхевіоралізм" (англ. behavioui– поведінка) перейшов у політичну науку з психології у 40-ві роки XX ст. Спочатку він набув популярності у США, згодом поширився у наукових доробках учених з країн Західної Європи. В 1945 р. у США було створено

Committee on Political Behaviour, а у 1950 p. уперше президентом Американської асоціації політичних наук було обрано прихильника біхевіоралізму П. Одегарда. У 50–60-ті роки він став домінуючим у політичній науці. Його вплив на політологів був настільки значним, що досить часто йшлося про біхевіоральну революцію в політичній науці.

Девід Істон звернув увагу на концептуальну відмінність між термінами "біхевіоризм" і "біхевіоралізм". Поняття "біхевіоризм", на його думку, належить до теорії людської поведінки в психології. В політичній науці треба послуговуватися терміном "біхевіоралістичний".^*6 Обґрунтування коректності подібного висновку автор вбачає в особливості біхевіоралістичного підходу щодо аналізу політичних явищ і процесів. Цей підхід концентрується на таких твердженнях:

 

*6: {Истон Д. Политическая наука в Соединенных Штатах: прошлое и настоящее / Д. Истон // Современная сравнительная политология: хрестоматия. – М.: МОНФ, – 1997. – С. 13–15.}

 

– у центрі аналізу повинна бути поведінка, яку можна спостерігати на рівні особи та політичного інституту;

– будь-який аналіз цієї поведінки треба піддавати емпіричній верифікації.

Відповідно кожен дослідник у межах біхевіоралістичного підходу має конкретно визначити: що саме він прагне вивчати; які теоретичні положення будуть взяті за основу; як будуть використані емпіричні дані. З-поміж прихильників біхевіоралістичного підходу домінує погляд, що емпіричним дослідженням завжди має передувати теоретичний аналіз. На думку Д. Сандерса, теорія є інструментом в емпіричному дослідженні, адже саме теорія дає змогу генерувати гіпотези, які після цього треба тестувати, та визначає формат емпіричних даних, які варто збирати до аналізу.^*7 Одночасно в процесі дослідження потрібно мінімізувати вплив особистих цінностей вченого-дослідника та цінностей, які характерні на певному конкретному етапі самому суспільству.

 

*7: {Sanders D. Behawioralizm / D. Sanders // Теогіе і metody w naukach politycznych. – Krakow: Wydawnictwo Uniwersytetu Jagieloiiskiego, 2006. – P. 59.}

 

Філософською основою біхевіоралізму став позитивізм О. Конта, зокрема положення щодо розуміння природи емпіричної теорії та щодо питання про хибність теорії. В біхевіоралізмі, подібно як і в позитивізмі, є такі критерії оцінки "доброї" теорії:

– вона має бути внутрішньо не суперечливою, не може охоплювати твердження, які потребуватимуть додаткового з'ясування;

– вона має бути не суперечливою щодо інших теорій, які вивчають пов'язані між собою явища;

– вона здатна генерувати емпіричні прогнози, які можна протестувати за допомогою спостережень.

Наголос на необхідності спостереження та емпіричній верифікації зумовлює характерні властивості біхевіоралістичного підходу. Зокрема, йому властиве переконання щодо безальтернативності систематичного звернення до всіх без винятку суттєвих емпіричних даних, а не стосовно довільно обмеженої кількості емпіричних прикладів. Це означає, що у випадку тестування теоретичного твердження дослідник не може обмежитись окремими прикладами, які мали би підтверджувати теоретичні висновки. Він повинен розглянути всі наявні випадки, котрі потрапляють під таке теоретичне твердження. Саме з цього приводу особливого значення набули статистичні дані та їхній наступний аналіз у політологічних дослідженнях.

Ще однією принциповою властивістю біхевіоралістичного підходу є твердження, що наукова теорія і/або наукове положення повинні підлягати фальсифікації. Згідно з цим підходом теорія вважатиметься науковою, якщо вона здатна на основі аналізу емпіричного матеріалу генерувати прогнози, які підлягають наступній фальсифікації. Поняття "фальсифікація" розглядають як синонім верифікації, тобто перевірки отриманих результатів (повторення за обраною методикою дослідження). Теорії, що не продукують подібних прогнозів, відповідно не варто перевіряти. їх трактують як тавтологію ^(повторення того самого).

Активному поширенню біхевіоралізму сприяли: досягнення в природничих науках, зокрема, формування в суспільній свідомості уяви про те, що науковим є той результат, який опирається на аналіз емпіричних даних, кількісних обчислень, що відповідно можна перевірити за заданим алгоритмом; період "холодної війни", коли поширювались, особливо у США, переслідування за "вільнодумство", що сприяло пошуку науковцями політично нейтральних форматів наукової та викладацької діяльності; швидкі темпи економічного зростання країн Заходу, що сприяло формуванню уявлень про зменшення значення ідеології в суспільному житті й необхідність вирішення конкретних, прикладних проблем політичного життя.

Структурний функціоналізм, подібно до біхевіоралізму, набув значного поширення в 50-х роках XX ст. Ші відміну від біхевіорального підходу, який бере початок з психології, структурний функціоналізм походить зі соціології. Структурно-функціональний аналіз зосереджувався на виявленні структури суспільства загалом або певної його сфери. Принциповою засадою було переконання, що ціле є чимось більшим, ніж сукупність частин, з яких воно складається. Відповідно наголошувалося на взаємозалежності складових частин, їхньої єдності та необхідності з'ясування функціонального навантаження цілого та частин. Поняття функцій Толкотт Парсонс підпорядковує поняттю структури і досліджує функціональні дії, які мали би бути вчинені задля збереження системи. Автор зауважує, що суспільна система повинна розв'язати чотири головні проблеми: адаптацію (відносини з оточенням); досягнення цілей; інтеграцію та продукування взірців і подолання напруг. У політичній науці застосування цього підходу сприяло напрацюванню комплексного, системного бачення політичних явищ, зокрема політичних систем.

Девід Істон сформулював своєрідну матрицю щодо розуміння політичної системи. Її треба було трактувати як систему взаємодії, за допомогою якої в суспільстві авторитарно розподіляються цінності. Застосування кібернетичного підходу Д. Істоном сприяло введенню в політичну науку під час аналізу системи понять: "вхід", внутрішнє перетворення і "вихід", які характеризують взаємовідносини між системою і оточенням.

Структурний функціоналізм допоміг залучити до політичного аналізу значну групу країн Азії, Африки, Латинської Америки, які отримали незалежність і перебували в ситуації вибору шляхів свого подальшого розвитку. Це дало поштовх появі й наступному розвитку теорії модернізації.

Суспільна модернізація охоплює процеси переходу від традиційного суспільства до сучасного, що передбачало впровадження індустріалізації, урбанізації, розвиток освіти й відповідно занепад традиційних суспільних структур, заснованих на племінних і станових засадах. Політична модернізація охоплює низку реформ політичної сфери, результатом яких є сучасні політичні інститути – парламент, уряд, політичні партії, вибори тощо.

З моменту появи теорії модернізації їй був властивий універсалізм. Він передбачав, що еволюцію суспільства треба трактувати як всезагальний, універсальний процес. Відповідно закономірності суспільних змін та етапи розвитку є загальними для всіх цивілізацій, країн і народів. Отже, новим країнам було запропоновано модель лінійно-поступального розвитку, а за зразок взято стандарти західної ліберальної демократії. Головні представники цього підходу – Л. Пай, Дж. Лапаломбара, С. Верба та ін. Промоторами поширення й практичної реалізації теорії модернізації були США та розвинуті західні країни.

Постбіхевіоральний етап розвитку політичної науки розпочався наприкінці 60-х – на початку 70-х років XX ст. і, згідно з оцінками багатьох дослідників, триває й нині. Характерна ознака цього етапу – розчарування в результатах домінуючого застосування біхевіорального підходу. Значною мірою це стосувалося нездатності політичної науки передбачити низку якісно нових суспільних явищ, які "стали обличчям" 60-х років. Йдеться про рухи за громадянські права чорношкірого населення США, масштабні демонстрації проти війни у В'єтнамі, виступи студентів у Франції, розвиток неофеміністичного руху тощо. Зокрема, в процесі критики біхевіорального підходу було взято під сумнів положення щодо необхідності ціннісної нейтральності науковця і наукового дослідження загалом.

У межах цього етапу значного розвитку набула теорія раціонального вибору. На відміну від біхевіоралізму та структурного функціоналізму, які запозичили базові положення з психології та соціології, ця теорія звертається до концептуальних засад, сформованих в економіці. Піонером у застосуванні теорії раціонального вибору для вивчення політичних явищ і процесів був Е. Доунс. Вихідне положення цієї теорії можна сформулювати так: якщо індивід має на вибір декілька способів поведінки, то переважно він обирає ту дію, яка, на його думку, допоможе отримати найбільш вигідний для нього результат. Відповідно егоїстичні індивіди не завжди братимуть участь у спільних діях, спрямованих на досягнення спільної мети (спільного інтересу), а будуть керуватися лише власним інтересом. Тобто, теорія раціонального вибору на перше місце в політологічних дослідженнях поставила діяльну людину (актора)^*8 з її інтересами. Відтак політичні інститути були проголошені вторинними щодо активного індивіда. Теорія засвідчила, що "раціональний" вибір/дія з погляду актора не обов'язкові; досить часто вони можуть призвести до неочікуваних результатів. Унаслідок цього принципового значення в теорії набула конструкція "рівноваги стратегій" – співвідношення стратегій (по одній на кожного актора) в такий спосіб, згідно з яким жоден з акторів не здатний покращити свій результат у випадку зміни ним власної стратегії, якщо не відбудеться адекватної зміни стратегії іншим актором. Тому актори мають взаємодіяти, внаслідок чого виникає взаємозалежність індивідуального вибору кожного з них. Форматом такої взаємодії є правила, або норми, сукупність яких становить поняття "інститут". У цьому контексті актори здійснюють раціональний вибір в інституційних умовах.

 

*8: {Теорія раціонального вибору замість традиційного для попереднього етапу розвитку політичної науки поняття "суб'єкт" використовує термін "актор" з наголосом на першому складі (англ. act. – дія). Під актором розуміють того, хто вчиняє політичну дію. Внаслідок цього актором є громадянин, група й інститут.}

 

Головні напрями теорії раціональної дії – теорія "неможливості Ерроу", принцип "медіанного виборця" та теорія ігор.

Теорію неможливості Ерроу сформулював Кеннет Ерроу (нар. 1921) – лауреат Нобелівської премії з економіки (1972). У 1951 р. він довів теорему, нині відому як " теорема неможливості Ерроу" (дослівна назва – "загальна теорія можливості"). Ця математична модель пов'язана з процесом прийняття групових рішень за умов врахування індивідуальних інтересів/переваг. Суть теореми така: не існує демократичного методу врахування індивідуальних інтересів для трьох і більше альтернатив, який би забезпечував результат, що не суперечить певним логічним умовам. Ерроу висунув перелік умов, котрі нині вважають загальнообов'язковими, коли суспільні рішення приймають шляхом урахування переваг громадян – за допомогою голосування/виборів.

По-перше, вибір треба зробити в тій самій системі, в якій сформульована альтернатива вибору. Тобто, під час виборів депутата до парламенту перевагу треба надавати кандидатові, здатному ліпше від інших вирішувати загальнодержавні справи, а не тому, хто є кращим з-поміж кандидатів спортсменом, найбагатшим, гарнішим тощо. Альтернативні індикатори важливі й щодо інших систем – спортивних змагань, економічних рейтингів, конкурсів краси і под.

По-друге, вибір має залежати від індивідуальних переваг виборців, а також бути універсальним. За цієї умови, якщо персональні переваги частини виборців зміняться, то це має знайти своє відображення в суспільному виборі.

По-третє, за умов одноголосного обрання одного варіанта суспільний вибір має це відображати, іншого варіанта бути не може.

По-четверте, результат вибору не може бути залежним від зовнішніх альтернатив, які не представлені у виборах. Тобто, виборцям необхідно визначати свої преференції між запропонованими альтернативами на підставі загальних критеріїв, а не під впливом тих або інших груп тиску.

По-п'яте, суспільний вибір є диктаторським, якщо існує агент, чиї переваги домінують і вирішальним чином зумовлюють певний вибір.

Згідно з теорією Ерроу запропонованим умовам у жодному випадку не відповідає демократичний вибір. Результат може бути досягнутий диктаторським або маніпулятивним способом. Під маніпуляцією розуміють обмеженість вибору двома альтернативами, коли не враховано всіх можливих варіантів.

Принцип медіанного виборця ґрунтується на попередній теорії. Зазвичай цей принцип розглядають як ситуацію, коли не всі умови теорії Ерроу працюють. Зазначений принцип – модель щодо системи прямої та представницької демократії, коли прийняття рішення відбувається відповідно до інтересів виборця-центриста (виборець, інтереси якого позиціонуються в центрі лінійної шкали суспільних інтересів). За цієї моделі індивід голосує стратегічно, тобто прагне обрати максимально вигідну позицію в конкретних умовах. Орієнтація на виборця-центриста дає змогу охопити більшість виборців унаслідок меншої суперечливості переваг різних груп виборців, ніж було б у випадку орієнтації на конкретний ідеологічний спектр – "лівий" або "правий". Крім того, такий вибір допомагає відкидати крайності, залишати їх поза грою або на маргінесі. Однак цей принцип не дає підстав урахувати всю сукупність переваг окремого індивіда. Також з метою отримання підтримки більшості суб'єкт виборів змушений постійно вносити корективи до власної програми, яка була сформульована перед виборами. Під час виборів президента США така модель передбачає, що кандидат змушений орієнтуватися на два формати медіанного виборця. Перший раз – на центриста всередині власної партії, щоб бути висуненим кандидатом від партії на правиборах, і другий раз – під час загальних виборів на центристського виборця всередині країни.

Теорію ігор розглядають як метод аналізу рішень під час конфліктної ситуації, яку трактують як гру поміж принаймні двома учасниками, коли результат гри залежить від дій (стратегій) кожного учасника. Базовим є положення, що для учасників-акторів характерна раціональна поведінка. Відповідно пояснення дій акторів ґрунтується на певних моделях, які передбачають, що всі учасники гри будуть чинити оптимально для себе, тобто прагнути виграти. Кожен актор обирає власну стратегію поведінки, проте результат залежить від взаємодії всіх акторів. Розрізняють ігри з нульовою та з ненульовою сумою виграшу. В першому випадку гра матиме нульовий результат, якщо з двох учасників один виграє все, а інший (або інші) все програють. Для такого типу гри характерно, що сума виграшу дорівнює сумі програшу. Відповідно в іграх з нульовою сумою виграшу немає співпраці між гравцями, яка передбачена в іграх з ненульовою сумою.

Кооперативну та некооперативну поведінку акторів описують за допомогою ігрових моделей: "дилема в'язня", "дилема курчати" тощо.

Модель "дилема в'язня" розробив М. Флуд. Зміст її такий. Двох злочинців затримали у підозрі про скоєння злочину. В інтересах слідства їх утримують окремо, щоби вони не могли спілкуватися між собою. Визначення міри відповідальності залежить від поведінки кожного з них та їхньої спільної поведінки. Якщо один з двох підозрюваних зізнається і наведе достатню кількість аргументів щодо вини партнера, тоді його партнера засудять до десяти років позбавлення волі, а того, хто зізнався, звільнять. Якщо жоден з двох підозрюваних не зізнається, то кожен з них отримає по одному року. Якщо у скоєнні злочину зізнаються обидва, то кожен з них отримає по шість років.

Отже, спроба кожного з підозрюваних поводитися раціонально окремо від іншого зазвичай призводить до негативного результату для обох, і вони обидва отримують по шість років. Тобто, відсутність співпраці призводить до найбільш негативного результату.

Друга відома модель теорії ігор – "дилема курчати". Вона належить до моделювання взаємовідносин двох учасників в умовах гострого конфлікту. Назва походить нібито від реальних ігор, в які бавилися американські підлітки. Гра така: з двох протилежних боків назустріч один одному вузькою дорогою мчать на великій швидкості два мотоциклісти. Кожен з учасників має на вибір лише два варіанти поведінки: звернути, щоб уникнути зіткнення, і дати дорогу іншому (в цьому випадку той, хто зверне, вважатиметься боягузом і програє – він є "курчам"), або їхати і не звертати, розраховуючи, що суперник схибить і зверне, або існує велика загроза зіткнення і можливого каліцтва, або навіть загибелі. У цій дилемі виявляється принципове протиріччя між ієрархією преференцій індивідуального гравця та раціональністю з погляду обох учасників гри. Оптимальним варіантом для обох є попередня домовленість, результатом якої може бути відмова від участі, або звернення обох, щоби уникнути зіткнення. Інші варіанти стратегії передбачатимуть небезпеку трагічного фіналу для обох. Дослідники теорії ігор доводять, що нераціональність поведінки обох учасників запрограмована нераціональністю правил цієї гри. Найліпший варіант – уникати подібних ігор (у політиці прикладом такої моделі гри вважається гонка озброєнь, протистояння СРСР і США під час Карибської кризи тощо).

Наприкінці XX ст. у політичній науці поширився постмодернізм. Значний вплив на становлення цього підходу мав американський дослідник Рональд Інглегарт (нар. 1934), який досліджував політичні цінності. На підставі аналізу досвіду 43 країн світу він дійшов висновку, що відбувся перехід ціннісної системи людства від матеріалізму до постматеріалізму. Під матеріальними цінностями він розумів вимоги добробуту, фізичної та психологічної безпеки. Постматеріальні цінності характеризувалися параметрами якості життя, можливістю самореалізації особи тощо. Визначальним чинником формування системи цінностей були умови, за яких відбувається соціалізація певного покоління. Зміна системи цінностей настає тоді, коли до активної діяльності приходить нове покоління, яке соціалізувалося в нових умовах.

Постмодернізм асоціюється з культурним детермінізмом. Культура майже повністю визначає досвід людини. Крім того, постмодернізм передбачив відмову від акценту на пріоритетності засад економічної ефективності, бюрократичної раціональності. Наголос робиться на переході до гуманнішого суспільства, де самостійності, багатоманітності та творчості особи надається належний простір. Відповідно постмодернізм постає з критикою теорії модернізації за її відверто детерміністичний характер та вестернізацію моделей суспільного розвитку. Представники постмодернізму наголошували, що зв'язок між економікою, культурою та політикою має взаємодоповнювальний характер. Економічній і політичній системам однаковою мірою необхідна підтримка з боку культурної системи суспільства, інакше вони мали б опиратися лише на застосування фізичної сили, що само по собі є неефективним. У цьому випадку йдеться не про лінійну залежність, а про системний підхід.

Щодо географічної складової моделей розвитку постмодернізм стверджує, що насправді модернізація розпочалася на Заході, але нині цей процес набув глобального виміру і не вичерпується лише одним еталоном, а має багато виявів. Наприкінці XX ст. модерніза-ційні процеси очолили країни Південно-Східної Азії, розвиваючи попередній досвід модернізацій, додавши до західного свій варіант.

У 70–80-х роках минулого сторіччя відбулося концептуальне оформлення нового інституціоналізму (декотрі автори використовують поняття "критичний інституціоналізм") як провідного теоретико-методологічного напряму сучасної політичної науки. Цей напрям, як зазначав К. фон Бейм, розвинувся передусім у межах теорії модернізації, оскільки в ній наголошувалося, що головним чинником суспільних змін є розвиток політичних інститутів^*9. Відомо, що поява нового інституціоналізму була критичною та творчою реакцією на здобутки і розвиток біхевіоризму, який вивів на першу лінію проблематику поведінки і відповідно відставив на маргінес дослідження інститутів. Суттєвим чинником стали нові досягнення самої політичної науки. Вивчення процесів демократизації на підставі досвіду боротьби з тоталітаризмом і початок "третьої хвилі" демократизації сформулювали нові параметри дослідження інститутів. Саме в такому контексті й треба розглядати зміни, що відбулися у Центральній та Східній Європі внаслідок краху "реального соціалізму", що призвело до значної трансформації інститутів, які існували у цих країнах і формували нові інститути у перехідних суспільствах.

 

*9: {Beyme Klaus von. Wsp61czesne teorie polityczne / Klaus von Beyine. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe "Scholar", 2005. – S. 90.}

 

Новий інституціоналізм, або "критичний інституціоналізм", сприяв, на відміну від старого інституціоналізму, залученню до аналізу не лише найсуттєвіших інститутів – держави, уряду, парламенту, партій та бюрократії, а й інститутів "другого порядку", а також неформальних інститутів. Поняття "критичний" не є другорядним у цьому трактуванні. Воно засноване на постулаті, що відбувається не звичайне повернення до вивчення інститутів і протиставлення пріоритетності поведінки (це властиве біхевіоризму), а зазначає, що звернення до категорії політичних інститутів відбувається одночасно з вивченням поведінки чинних політичних акторів у системі координат теорії раціонального вибору. Тобто, в цьому випадку основні засади біхевіоризму залишаються актуальними. На наш погляд, у неоінституціоналізмі відбулося ускладнення самого підходу, коли завдяки синтезу критично й одночасно творчо залучили до нового інституціоналізму підходи біхевіоризму і теорії раціонального вибору, а також багатьох інших попередніх теоретичних концепцій.

Гай Петерс зазначав, що головними індикаторами нового інституціоналізму, які, з одного боку, констатують його цілісність і одночасно вирізняють з-поміж інших теоретичних концептів, є: по-перше, аналіз формальних (офіційно прийнятих) і неформальних структурних рис суспільства і/або політики; по-друге, фіксація певної стабільності в часі структур, що розглядаються; по-третє, інститути повинні впливати на індивідуальну поведінку своїх членів, і цей вплив може бути формальним і неформальним; по-четверте, інститутам має бути властива певна система спільних цінностей, які визнають члени цих інститутів^*10.

*10: {Peters G. Institutional Theory in Political Science. The "New Institutionalising / G. Peters. – London; New York: Pinter, 1999. – P. 17–18.}

 

Загальною ознакою, що об'єднує всі існуючі різновиди неоінституціоналізму в певну цілісність, є позиціонування інститутів як центрального компонента політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору варто починати з інститутів, а не з громадян чи соціальних груп. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальній ролі інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, і саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів.

Новий інституціоналізм поєднує багатоманітність відмінних підходів. На думку Г. Петерса, можна виділити шість головних напрямів сучасного неоінституціоналізму^*11. По-перше, нормативний інституціоналізму засновники якого Дж. Марч і Й. Олсен значну увагу приділяли вивченню ролі норм у формуванні та функціонуванні інститутів та визначенні індивідуальної поведінки. По-друге, інституціоналізм раціонального вибору, де наголошується, що поведінка є функцією правил і стимулів більше, ніж норм і цінностей. Інститути для цих груп є системою правил і стимулів, дотримуючись яких особи намагаються максимізувати власну корисність. По-третє, історичний інституціоналізму в якому стверджується, що для розуміння логіки розвитку політики треба визначити початкові рішення, котрі характеризують наступний політичний курс. По-четверте, емпіричний інституціоналізм, який найбільшою мірою є спадкоємцем "старого" інституціоналізму і стверджує, що структура управління детермінує відмінності в способі реалізації політики та виборі, який здійснює влада. По-п'яте, інтернаціональний інституціоналізму який стосується інститутів, що функціонують поза національними державними утвореннями. По-шосте, соціальний інституціоналізм, який охоплює систему взаємовідносин між державою та суспільством, зокрема інститути неокорпоративізму. Безумовно, жодна зі зазначених версій нового інституціоналізму не забезпечує повного і вичерпного розуміння інституційної поведінки, але кожна з них відкриває свій, особливий ракурс такого широкомасштабного явища, як неоінституціоналізм. Усі разом вони сприяють його кращому розумінню.

 

*11: {Там само. – С. 19–20.}

 

Отже, загальним у наведених визначеннях політичного інституту є те, що вони (інститути. – А. Р.) – певне структурне утворення, яке задає параметри для взаємовідносин у суспільстві й регламентує політичну діяльність. Як своєрідний механізм упорядкування та управління політичними процесами політичні інститути охоплюють структуру/організацію; систему прийнятих в інституті норм, цінностей або таких, які визнає цей інститут (це може бути також нехтування існуючими правовими нормами у країні); зразки поведінки/взаємовідносин, відповідно функції, які виконує цей інститут у суспільстві; засоби та механізми, завдяки яким інститут функціонує. Саме політичні інститути забезпечують стабільність політичної системи, їх можна розглядати як елементи цілої системи.

Новий інституціоналізм як теоретико-методологічний напрям у політичній науці сформувався на початку 80-х років XX ст. і перетворився нині на домінуючий напрям. Головною ознакою неоінституціоналізму є те, що політичний інститут вважають центральним компонентом політичного життя. Відповідно аналіз політичного простору треба починати з інститутів, а не з громадян чи суспільних груп. Політичні інститути – це досить довготривалі нормативні форми зв'язків і взаємовідносин, за допомогою яких відбувається політичне життя. Новий інституціоналізм наголошує на вирішальному значенні інститутів щодо детермінування поведінки індивідів, саме інститути зумовлюють регулярність політичної поведінки акторів. Подібного рівня регулярності не могло би бути за умови відсутності політичних інститутів. Неоінституціоналізм висунув на порядок денний питання необхідності вивчення всієї багатоманітності формальних і неформальних інституційних форм політичного життя, що дало змогу суттєво збільшити параметри не лише політичних систем, а й політичного знання.

Отже, політична наука протягом XX ст. пройшла значний шлях розвитку, який характеризувався низкою якісно відмінних етапів. Кожен з цих етапів позначився на становленні й розвитку політичних доктрин і одночасно відчув на собі відповідний вплив домінуючих у конкретний момент політичних доктрин. Політичні доктрини були своєрідним містком між політичною думкою, теорією і політичною практикою, конструкцією, яка забезпечує взаємозв'язок і взаємовпливи між ними. Однак їхню роль не можна трактувати лише технічно, адже політичні доктрини мають вирішальне значення у формуванні системи політичних поглядів, переконань громадян, що виявляється у відповідних політичних діях або бездіяльності.

 

Запитання для самоконтролю

1. Яке місце посідають політичні доктрини в системі політичної думки?

2. Які суспільні функції виконують політичні доктрини?

3. У чому полягають спільні характеристики та відмінності між політичною ідеологією та політичними доктринами?

4. Чим зумовлена еволюція поділу політичних доктрин на "ліві" й "праві"? Чи актуальний цей поділ нині?

5. Яке значення мають право та історія для розвитку політичної думки?

6. У чому полягає сутність біхевіоральної революції в політичній науці?

7. У чому полягає теоретико-методологічне та політичне значення теорії модернізації?

8. Яке місце в розвитку політичної думки належить теорії раціонального вибору?

9. Що є спільного й особливого між "старим" і "новим" інституціоналізмом?

10. У чому полягає теоретико-методологічне та політичне значення теорії ігор і розроблених моделей ігор?