Розвиток лібералізму в 90-х роках XX ст.

Падіння комуністичних режимів у країнах Південної та Східної Європи, в СРСР у 1989–1991 pp. поклало край довготривалій конфронтації на теоретичному та ідеологічному рівнях між доктриною комунізму і лібералізму. Лібералізм став домінуючою політичною доктриною не лише серед традиційних демократичних країн, айв колишніх країнах реального соціалізму, поширювався на всіх континентах. Це дало підстави Френсісу Фукуямі (нар. 1952) у праці "Кінець історії та остання людина" (1992) сформулювати висновок про "кінець історії" та повну й остаточну перемогу ліберальної демократії. Зокрема, він констатував, що ліберальна демократія почергово отримала перевагу над монархією, фашизмом і, нарешті, комунізмом. Відповідно це призвело до останньої фази ідеологічної еволюції людства та сприяло конституюванню оптимальної форми урядування, заснованої на засадах ліберальної демократії. Однак в умовах, здавалось би, суцільного домінування доктрини лібералізму, коли жодна інша політична доктрина/ідеологія була не в змозі створити конкуренцію, перед суспільством виникла низка нових викликів, які ставлять під сумнів багато традиційних ліберальних цінностей і вимагають адекватної відповіді. Це передусім виклик глобалізації, взаємозв'язок між вільним ринком та особистою свободою і демократією та проблема плюралізму/багатокультурності.

Глобалізація – це складний процес, у межах якого національні держави стають усе більш взаємопов'язаними та залежними, що провокує низку проблем у галузі теорії та практики лібералізму. В багатьох випадках глобалізацію пов'язують з транснаціональними корпораціями, які підтримують міжнародні інститути: Світова організація торгівлі (COT), Міжнародний валютний фонд (МВФ), котрі домінують над національними державами та громадянами цих держав. Подібні корпорації трактують світ як єдиний ринок, відповідно національні норми поширюються на них лише умовно.

Низка проблем набуває планетарного характеру і вимагає не національних дій, а колективних, тобто всього світового співтовариства. Прикладами цього є: глобальне потепління, зменшення шару озону, міграційні процеси, торгівля наркотиками, міжнародний тероризм, епідемія СНІДу тощо. Відповідно ці та багато інших проблем стають предметом діяльності міжнародних інститутів: ООН, Велика вісімка, Європейський Союз тощо. Отож, є підстави стверджувати, що автономія або національний суверенітет держав, зокрема щодо прийняття рішень та регулювання національних політичних процесів, ставляться під сумнів.

Найдетальніше сутність "диспропорцій" між формальним авторитетом держави і реаліями глобалізму сформулював англійський політолог Девід Хелд (нар. 1951). По-перше, він виокремлює диспропорцію між формальною державною владою та актуальною системою виробництва, розподілом та обміном, яка призводить до обмеження влади або визначення меж державної політичної влади; по-друге, диспропорцію між сукупністю міжнародних організацій та інститутів, які створено з метою регулювання певних проблем, що мають загальний характер, і комплексними політичними проблемами, коли міжнародні організації стають автономними одиницями, підпорядковуються власній логіці розвитку і не завжди в стані швидко реагувати на нові виклики; по-третє, диспропорцію, що виникає внаслідок постійного тиску міжнародного права на державний суверенітет.^*17 Ці та інші "диспропорції" призводять до того, яка демократичні механізми прийняття рішень у межах національної держави виявляються недієвими, позаяк обов'язкові для громадян країни рішення приймаються за її межами і контролювати та впливати на процес прийняття подібних рішень вони не в змозі. Відповідно громадяни не знають, наскільки процес прийняття рішень демократичний, проте вони повинні підкорятися та їх виконувати.

 

*17: {Held D. Democracy, the nation state and the global system / D. Held // Political Theory Today; Ed. D.Held. – Cambridge: Polity, 1991. – P. 214, 216, 218–220.}

 

Наступним викликом стало питання взаємозв'язку між особистою свободою, демократією та вільним ринком. Упродовж тривалого періоду цей взаємозв'язок розглядали майже як універсальний. Зокрема в межах теорії модернізації декларувалося, що означені характеристики є показниками переходу від авторитарного режиму до демократичного, оскільки це відповідало досвіду європейських країн та США і передбачало, що економічне зростання безпосередньо пов'язане із розвитком особистої свободи та демократії. Однак швидкий економічний ріст багатьох країн Азії, які запровадили засади вільного ринку, не був пов'язаний із відповідним розвитком особистої свободи та поширенням засад демократії. Стан особистої свободи, її обмеження з боку держави відповідали характеристикам авторитарних держав. Подібна ситуація швидкого економічного розвитку, високих економічних показників, які ґрунтувалися на засадах вільного ринку і суттєвих обмежень особистої свободи, не була короткотривалою для цих країн (Китай, Південна Корея, В'єтнам та ін.).

Засада індивідуалізму імпліцитно пов'язана у лібералізмі з плюралізмом, повагою на суспільному та індивідуальному рівнях до відмінностей. Нині як різновид плюралізму розглядають багатокультурність, зміст якої полягає у створенні рівних умов для виявлення та розвитку різних, відмінних між собою культур у межах однієї країни. Відповідно це передбачає повагу до носіїв відмінних культур.

З початку 90-х років XX ст. європейські країни стали об'єктом активної імміграції. Внаслідок цього в багатьох країнах швидкими темпами збільшувалася частка іммігрантів, передусім з країн Африки та Азії. На відміну від іммігрантів з країн Східної та Південної Європи, які досить швидко інтегрувалися в культурне середовище і належали до християнської цивілізації, нові іммігранти, навіть якщо й проживали тривалий час у країні нового перебування, не інтегрувалися в її культурне середовище, а зберігали відданість власній культурі. Це призвело до оформлення в багатьох європейських країнах наприкінці 90-х років XX ст. – на початку нового тисячоліття потужних рухів антиіммігрантського спрямування. Виник парадокс, коли громадяни європейських країн, які визнавали ліберально-демократичні цінності, в нових умовах почали підтримувати антиіммігрантські політичні партії крайнього правого спрямування. Протягом першого десятиріччя XXI ст. усі європейські країни прийняли досить жорсткі закони, покликані регулювати (обмежити) імміграцію, у яких було поставлено під питання багато традиційних ліберальних цінностей.

Отже, політична доктрина лібералізму впродовж тривалого періоду свого існування зазнала суттєвої трансформації. Поява і розвиток соціального лібералізму та неолібералізму значною мірою були зумовлені потужними суспільними викликами. Актуальні проблеми сьогодення формулюють нові системи викликів. Проте політична доктрина лібералізму в своїх "відповідях" постійно дотримується ключових засадничих положень: індивідуалізм, свобода, раціональність, толерантність і плюралізм, конституціоналізм та демократія.

 

Запитання для самоконтролю

1. Яким чином можна пояснити взаємозв'язок між "негативною" і "позитивною" свободою?

2. У чому полягає суть конституціоналізму як ознаки/індикатора сучасного лібералізму?

3. Поясніть, чому протягом 50–60-х років XX ст. у межах доктрини лібералізму розвивались соціальний лібералізм, і неолібералізм?

4. Що спільного й особливого між соціальним лібералізмом і неолібералізмом?

5. Які соціально-економічні та політичні чинники зумовили формування неолібералізму?

6. У чому полягає суть принципу laissez-faire у соціальному лібералізмі та неолібералізмі?

7. Що спільного і які відмінності між поміркованим та радикальним лібертаризмом?

8. Як впливає глобалізація на сучасний лібералізм?

9. Яке взаємовідношення індивідуалізму та політичного плюралізму на зламі XX і XXI ст.?

10. У чому полягають перспективи та проблеми подальшого розвитку лібералізму на початку XXI ст.?