Суспільно-політична доктрина ісламізму



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Суспільно-політична доктрина ісламізму



 

Термін "іслам" у перекладі з арабської означає "віддати себе, підкоритися". В контексті ісламу як конфесії йдеться про цілісне, безумовне та необмежене впокорення волі Божій. Синонімом слова "іслам" є "мусульманство", що означає "визнання ісламу". Іслам відрізняється від інших релігій світу тим, що в ньому, поряд з моральними та теологічними постулатами, чільне місце посідають норми правового характеру, які закладають підґрунтя економічного, суспільного та політичного життя ісламських країн. Унаслідок цього в цих країнах простежується тісне переплетіння релігії й політики, відображенням чого є трактування ісламу як державної релігії. Винятком є Туреччина, де від М. Ататюрка перейшла традиція сепарації світського та релігійного життя, а також Індонезія та Мавританія.

В ісламізмі ми можемо виділити два домінуючих напрями: модерністський і фундаменталістський.

Від кінця XIX ст. і дотепер модерністський напрям розглядали як прозахідний. Це пов'язано з тим, що саме з європейських країн до мусульманських активно проникали нові ідеї, зразки організації

суспільного життя тощо. Переважно прибічниками модернізму були представники привілейованих верств, які досить часто отримували освіту в навчальних закладах країн Заходу (до них належать не лише європейські країни, а й США та інші економічно розвинуті демократичні країни світу), відвідували ці країни, активно контактували з місцевим населенням з широкого кола проблем. Результатом цих різноманітних контактів було запозичення не лише зразків поведінки, одягу, побуту, а й концептуальних засад організації суспільного життя. З-поміж головних положень ісламського модернізму можемо виокремити: намагання зрівняти значення права й ісламу як суспільних регуляторів; проголошення/прийняття загальнолюдських цінностей, зокрема в сфері прав людини, в тім числі рівності прав чоловіка і жінки, демократії, справедливості тощо.

Засновником модернізму в ісламі вважають Джамаль аль-Дін аль-Афгані (1839–1907). Під час перебування у Парижі в 1883– 1886 pp. він створив таємне товариство "аль-Урва аль-Вукса" ("Міцний зв'язок, тобто іслам") і під тією ж назвою видавав газету. Товариство і газета мали значний вплив на представників ісламської інтелігенції в різних мусульманських країнах. Він перший звернув увагу на небезпеку, пов'язану з розривом між змістом ісламу та сучасністю. Аль-Афгані покладав відповідальність за відсталість мусульманських країн на європейський імперіалізм, автократизм місцевих правителів і релігійні кола. Сучасний йому іслам не відповідав вимогам часу, тому треба було провести реформи в середині ісламського середовища. Він розглядав іслам як релігію прогресу та змін, вважав, що наука, філософія, сучасне мислення не були лише продуктом Заходу і ворожими ісламу. Шлях подолання проблем аль-Афгані бачив у запровадженні системи конституційного правління, парламентаризму та звільненні мусульманських країн від колоніальної залежності. Він виступав проти ігнорування досвіду європейських країн і водночас наголошував на значенні панісламізму, що мало б допомогти об'єднати всіх арабів.

Учнем і одночасно колегою аль-Афгані був Мухаммад Абдо (1849–1905) – член парламенту, від 1894 р. професор найвідомішо-го тоді мусульманського університету аль-Азгар, з 1899 р. – головний муфтій Єгипту. Він обґрунтовував необхідність європеїзації Єгипту, розглядав систему традиційних дорадчих органів Шура підставою демократизації країни. Абдо вважав, що народна ідентичність єгиптян має ґрунтуватися на поєднанні трьох елементів єгипетської народності, арабської культури та ісламу. Він запропонував модерністське трактування Корану стосовно питань моногамії, стверджував, що Коран давав дозвіл вірному лише на одну дружину. Під впливом його поглядів багато мусульманських урядів обмежили полігамію. Абдо сприяв проведенню реформи судової влади в Єгипті. Він зазначав, що норми, які регламентують віру в Бога, не підлягають змінам, а решта норм необхідно модифікувати відповідно до потреб часу. Під його орудою було проведено реформу традиційної системи освіти, зокрема до шкільних програм додали світські предмети.

Наступним продовжувачем модерністського напряму був Мухаммед Рашид Ріда (1865–1935). Його найголовніші праці: "Ісламська єдність" (1921) та "Халіфат, або Великий іммамат" (1922). В останній праці він проаналізував мусульманську теорію держави з позицій халіфату*32. Згідно з Рідом, халіфат у своїй класичній формі тоді вже був неможливим. Він вважав, що халіф мав приймати рішення не самостійно, а на підставі попередньої співпраці з дорадчим органом Шурою, що об'єднує найвпливовіших представників громади. Цей дорадчий орган уповноважений обирати та знімати з посади халіфа. Головне його завдання – захист віри, втілення в життя норми мусульманського права. Мухаммед Рашид Ріда вважав, що основні положення ісламу не суперечать суспільним змінам і досягненням науково-технічного прогресу. Він відстоював антиімперіалістичну позицію.

 

*32: {Халіф – у багатьох мусульманських країнах титул верховного правителя, який одночасно поєднував світську та духовну владу. Відповідно халіфат – держава на чолі з халіфом.}

 

Найпотужніший вплив на суспільно-політичні перетворення модерністського спрямування в Туреччині та ісламському світі загалом мав професійний військовий Мустафа Кемаль Ататюрк (1881–1938). У 1919 р. він очолив національно-визвольну боротьбу турецького народу проти країн-переможниць у Першій світовій війні, які фактично окупували/поділили територію Османської імперії. У квітні 1920 р. Мустафу Кемаля обрали Великі народні збори Туреччини на посаду спікера парламенту та глави уряду. На початку 1922 р. очолювані ним війська звільнили від збройних сил альянтів Стамбул. У листопаді 1922 р. Великі народні збори позбавили влади султана Мехмеда V. У жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою, а Мустафу Кемаля обрали першим президентом Туреччини. Він переніс столицю зі Стамбула до Анкари, запровадив григоріанський календар, арабський алфавіт замінив на латинський, у турецькій мові заборонив використовувати багато слів арабського походження, переглянув історію, щоб зменшити значення арабського та піднести/возвеличити роль усього турецького. Кемаль здійснив комплексні реформи, які загалом становили концепцію "кемалізму". Було запроваджено республіканську форму правління; проведено секуляризацію турецького суспільства, що сприяло усуненню ісламу з публічного життя і з права, відтак жінки отримали рівні права з чоловіками; створено умови для розвитку націоналізму з метою згуртувати турків у єдину націю. Кемаль дотримувався засад етатизму, що виявлялось у активному застосуванні потенціалу держави заради розвитку національного господарства та під час проведення економічних реформ. У своїй діяльності поширював засади популізму. В 1934 р. парламент Туреччини надав Кемалю титул Ата-тюрка (батька турків). Завдяки йому країна надалі дотримувалась світської моделі розвитку.

Єгипет мав свого Ататюрка – Гамаля Абдель Насера (1918– 1970). У 1942 р. він виступив ініціатором створення, а згодом очолив організацію "Вільних офіцерів", яка у 1952 р. здійснила антифеодальну та антиімперіалістичну революції. В 1954 р. Г. Насер очолив вищу державну владу в Єгипті. Під його керівництвом у країні було націоналізовано головні галузі промисловості, банки, транспорт, а також проведено аграрну реформу та низку соціальних реформ. Головна його праця – "Філософія революції" (1954), яка охоплювала аналіз ситуації та завдання суспільних перетворень щодо Єгипту, арабських і африканських справ. Від 1958 р. для характеристики змін, що відбувалися в Єгипті, почали використовувати термін "арабський соціалізм". Це було своєрідною "віддякою" за допомогу, яку надав СРСР Єгипту під час конфлікту навколо приватизації Суецького каналу (1956), та спробою скористатися підтримкою СРСР для модернізації власної країни.

Соціалізм, за Насером, передбачав широку класову базу для суспільних перетворень – союз селян, робітників, солдатів, інтелігенції та "неексплуататорської частини національної буржуазії". У своїй діяльності він також активно використовував засади лібералізму, пов'язував іслам з ідеями єдності всіх арабів, завдяки чому його вважали одним із головних промоторів панарабізму. Згідно з ним іслам був іманентною (головною) частиною арабської культури, що давало йому змогу виконувати інтегруючу політичну роль. Насер вів запеклу боротьбу з фундаменталістською організацією "Брати мусульмани", був одним із організаторів і лідерів Руху неприєднання, активно підтримував антиколоніальну боротьбу народів Африки, виступав за підтримку ідеї незалежної Палестини. Курс на модернізацію суспільства продовжили його наступники Анвар Садат (1918–1981) та Мухаммед Хосні Мубарак (нар. 1928), чинний президент Єгипту з 1981 р.

Поширення модернізаційних процесів у Тунісі пов'язано з діяльністю Хабіба Бургіби (1903–2000) – першого президента незалежного Тунісу. Він ліквідував полігамію, запровадив правову рівність чоловіків і жінок, заборонив жінкам носити хеджаби в публічних установах, ліквідував Конічні суди і замість них запровадив цивільне право, сприяв розвитку світської освіти.

В Ірані модернізаційні процеси були пов'язані з правлінням останнього шаха Мухаммеда Рези Пехлеві (1919–1980), який з 1963 p., опираючись на прибутки від продалсу нафти, втілював у життя широкомасштабну програму економічних і соціальних реформ, що отримали назву "Біла революція". Програма передбачала індустріалізацію країни, проведення аграрної реформи, розвиток освіти та системи охорони здоров'я, поширення зразків західного способу життя. Досягненнями модернізації в Ірані скористалась лише невелика група правлячої еліти, натомість населення загалом досить критично поставилось до змін, як і до самого режиму шаха.

Як зазначав Д. Еспозіто, більшість мусульманських країн "...використовували іслам для посилення їх легітимності, мобілізації народної підтримки і обґрунтування урядової політики"*33. На думку цього автора, поразка арабських країн у війні 1967 р. з Ізраїлем стимулювала повернення урядів і політичних еліт багатьох країн регіону до ісламу. Це спричинило розвиток фундаменталізму, внаслідок чого в 70-х роках XX ст. в абсолютній більшості мусульманських країн існували фундаменталістські угруповання та об'єднання.

 

*33: {Еспозіто Д. Ісламська загроза : міф чи реальність? / Д. Еспозіто ; пер. з англ. І. Саповського. – Л. : Кальварія, 2004. – С. 86.}

 

Термін "фундаменталізм" походить від лат. fundamentum і означає "підстави". Вперше його використали американські протестанти на початку XX ст. У сучасному контексті фундаментпалістський напрям властивий усім провідним світовим конфесіям. Однак нині в суспільній свідомості багатьох країн світу поняття фундаменталізму здебільшого асоціюється з ісламом, в якому частина священиків і вірних виступають із запереченням існування відмінностей між публічною та приватною сферою, релігією і політикою і прагнуть забезпечити функціонування суспільства відповідно до постулатів ісламу. Символом цього став вислів аятоли Хомейні "політика є релігією".

Становлення ісламського фундаменталізму пов'язують зі створенням у 1928 р. в Єгипті організації "Брати мусульмани". Заснував організацію Хасан аль Банна (1906–1949), щоб відродити "зіпсуту" віру і надати вірним можливість брати участь у політичному житті власної країни з допомогою партії ісламу. Організація прагнула побудувати ісламське суспільство як альтернативу капіталізму та соціалізму, – відповідно до засад ісламу, і цей процес мав означати остаточне визволення від іноземного панування. Хасан аль Банна був автором праці "Кредо братів мусульман", де проголосив головні засади фундаменталізму:

"– Я вірю, що всі речі походять від Аллаха..., а іслам є єдиним законом, який регулює порядок речей у діючому світі та наступному;

– я вірю, що чесність, добро та наука є частиною ісламу... обіцяю надавати перевагу любові й симпатії над дискусіями і суперництвом, звертатися до сили правосуддя лише тоді, коли цього неможливо уникнути;

– я вірю, що мусульманин повинен працювати і заробляти гроші, а будь-яка особа, що потребує пожертви, має право на частину моїх доходів у формі закаяту (добровільної пожертви. – А. P.);

– я вірю, що мусульманин відповідальний за свою сім'ю, а його обов'язком є захист її здоров'я, віри, моральності;

– я вірю, що обов'язком мусульманина є повернення слави ісламу шляхом промоції відродження його народів і законодавства;

– я вірю, що причина відсталості мусульман полягає в їхньому відході від релігії. Основою реформи має бути повернення до приписів та норм ісламу. Вірю, що це можливо за умови, якщо всі мусульмани працюватимуть задля досягнення цієї мети, а доктрина "Братів мусульман" буде реалізована"*34.

 

*34: {Banna Hasan al. Credo of the "Muslim Brotherhod" / Hasan al. Banna // Contemporary Arab Political Thought ; ed. by Anouar Abdel-Malek. – London: Zed Books, 1983. – P. 45–46.}

 

Хоча фундаменталізм і вимагає повернення до класичних засад ісламу, викладених в Корані (Священна Книга) та Сунні Пророка Мухаммеда (приклади життя Пророка Мухаммеда. – А. Р.), на практиці існують відмінні варіанти фундаменталізму.

Події січня 1978 р. – лютого 1979 p., унаслідок яких було повалено режим шаха Мохаммеда Рези Пехлеві та монархію, отримали назву ісламської революції. Її головним символом став аятола Рухолла Му-саві Хомейні (1902–1989). Він походив з родини ісламських священиків, здобув релігійну освіту, працював у теологічному ісламському центрі Кума. З 1963 р. перейшов у опозицію щодо режиму шаха позицію, і це було підставою для вислання його з країни. У 1979 р. він очолив ісламську антишахську революцію, а після її перемоги став вищим керівником ісламської республіки. Хомейні вважав, що тоді у світі існувала дихотомія: з одного боку – країни-пригноблювачі – США та СРСР, капіталізм і комунізм, Захід і Схід, з іншого – пригноблені мусульмани та народи Третього світу. Цим пояснювалось гасло революції: "Ні Схід, ні Захід – тільки іслам".

Відомо, що основні концепції "ісламської держави" Хомейні сформулював ще в 40-ві роки XX ст. і надалі їх розвивав. Він заперечував монархію як неісламську форму правління, наголошуючи, що в суспільстві, де проживають мусульмани, не можна застосовувати систему світського права, властиву західному світу, натомість у такому суспільстві мали домінувати закони/вимоги шаріату. Ісламське духовенство повинно було виконувати дорадчу та наглядову функцію при світських правителях, припускаючи можливість прямого клерикального правління ісламських лідерів. Сутність концепції влади аятоли Хомейні стала повністю зрозумілою лише після 1979 p., коли він став духовним і фактичним лідером країни. Вища влада належала Іранській революційній раді, що складалась з 15 старших духовних осіб, яких контролював аятола Хомейні. На загальних виборах обирали Іранське дорадче зібрання, яке приймало закони. Ці закони повинна була ратифікувати Рада охоронців Ісламської революції. Вона складалась з б релігійних і 6 світських правників, що мали перевіряти прийняті закони на відповідність їх засадам ісламу. В країні запроваджувалася державна ідеологія, в основу якої було покладено ісламську релігійну свідомість і ворожість до США як головного національного ворога. Правова система базувалась на нормах/положеннях шаріату. Була дозволена полігамія, заборонена контрацепція, сімейна зрада передбачала публічні покарання, всі жінки, в тім числі немусульманки, повинні були носити традиційний одяг. У п'ятницю відбувалися обов'язкові для всіх, у тім числі й для офіційних осіб, богослужіння. Під контролем духовенства опинилась не лише судова система, а й освіта та усі ЗМІ, велась активна боротьба з інакомисленням та опозицією. По суті в Ірані було встановлено систему "клерикального авторитаризму". На міжнародній арені пропагували ідеї експорту ісламської революції в мусульманські країни та країни Третього світу.

Досвід ісламських перетворень в Ірані мав потужний вплив на подальший розвиток фундаменталізму. В 1981 р. член Джамаат аль-Джигад убив президента Єгипту Анвара Садата. У 80-х роках у Пакистані та Судані було проголошено ісламські республіки і запроваджено шаріат. Активними носіями ідей фундаменталізму стали організації/рухи: "Джамаат аль-Джигад" в Єгипті, "Талібан" в Афганістані, "Хезболла" в Лівані та "Аль-Каіда" як універсальна міжнародна терористична організація.

Організація "Джамаат аль-Джигад" ("Суспільство священної війни") була створена у 1974 р. Її програмні засади сформульовані

у трактаті Мухаммеда алъ-Фарага (1954–1982) "Неіснуюча заповідь" ("Аль-Фаріда аль-Гаіба"). У трактаті повідомлялося про проголошення ісламської держави в Єгипті та ісламського халіфату в мусульманських державах шляхом ліквідації західного/світського і визнання ісламського. З цією метою мали створити організацію військового типу для ведення боротьби з чинною тоді в державі владою та заради підготовки народної революції. Головними засобами вважали збройну боротьбу, а рушійною силою – молодь. Після вдалого замаху на А. Садата керівництво організації заарештували та стратили. Це призвело до розколу організації, проте обидві її частини залишились на засадах фундаменталізму і обстоювали ідею встановлення ісламської держави.

Рух "Талібан" було створено у 1994 р. у провінції Кандагар (Афганістан). Лідером Руху став мулла Мухаммед Омар аль-Мумінун (нар. 1959 або 1962). Він здобув релігійну освіту, брав участь у війні проти радянських військ в Афганістані. У 1996 р. отримав титул еміра, що означає "керівник вірних". Після громадянської війни з 1996 до 2001 pp. Рух був при владі в Афганістані та на півночі Пакистану і дотримувався засад "чистого" ісламу. Головне гасло – звільнити усіх мусульман від ворожих/шкідливих ідей. На контрольованій талібами території було запроваджено право, яке ґрунтувалось на засадах шаріату. Не дозволялось дивитись телебачення, слухати музику, користуватись Інтернетом, навіть були заборонені окремі види спорту. Найбільше уваги було приділено становищу жінки, яку проголошувалося "постійним джерелом зла": лише присутність жінки поряд з мужчиною здатна була ввести його у гріх. Були заборонені усі жіночі школи та інші навчальні заклади; жінкам не дозволялось працювати, вони зобов'язані були носити традиційний одяг і обов'язково – чадру. Представників релігійних меншин жорстко переслідували. Після введення американських військ до Афганістану в 2001 р. еміра Омара звинуватили у тероризмі й оголосили в міжнародний розшук.

Організацію "Хезболла" ("партія Аллаха") було створено в Лівані у 1982 р. на зразок одноіменної іранської організації "Хезболла", яку зареєстрували у 1973 р. в умовах вторгнення Ізраїлю до Лівану і окупації ним півдня цієї країни в 1982–1985 pp. Задеклароване головне завдання організації – звільнення півдня Лівану, Палестини та мусульманських святинь шляхом знищення Ізраїлю. У маніфесті, оприлюдненому в 1985 p., була сформульована політична мета – встановлення "ісламського порядку", за яким суспільство буде ґрунтуватися на вимогах/положеннях Корану, Сунн і рекомендаціях мусульманських духовних лідерів, передусім аятоли Хомейні.

Організація визнавала клерикальне керівництво, тісні зв'язки з Іраном, вважала себе частиною всесвітньої ісламської революції й дотримувалась засад панісламізму. "Хезболла" провадила активну соціальну діяльність, зокрема утримувала лікарні, школи, засоби масової інформації, надавала соціальну допомогу. Внаслідок активного застосування засобів терору, в США, Сполученому Королівстві, Канаді, Ізраїлі та Австралії "Хезболлу" визнано терористичною організацією.

Нині терористичною організацією № 1 у світі визнано Аль-Каіду, яка була створена у 1988 р. Її очолює Усама бен Ладен (нар. 1957). Його особисті погляди та концептуальні засади організації досить часто визначають як радикальні, або як новий фундаменталізм. Підставою для цього є вимога від вірних бути готовими до джихаду (священної війни) щодо ворогів ісламу. Згідно з заявами Усами бен Ладена мета організації – радикалізація чинних ісламських організацій і об'єднань, створення нових там, де їх немає, припинення експансії США. Діяльність цієї країни розглядають як головну перешкоду розвитку мусульманських країн у напрямі ісламських суспільств. У 1998 р. Усама бен Ладен проголосив створення Світового ісламського фронту на базі багатьох фундаменталістських ісламських організацій, мета якого – боротьба зі сіоністами та "сучасними хрестоносцями". Виявами радикального фундаменталізму стали терористичні атаки 11 вересня 2001 р. у США, вибухи на залізниці в Мадриді 11 березня 2004 р. тощо. Ці та інші насильницькі дії дали підстави говорити про тоталітарний характер ісламського фундаменталізму.

Отож, розвиток конфесійних політичних доктрин у форматі християнства та ісламізму як головних світових релігій за кількістю вірних засвідчує, що:

– суспільно-політична доктрина Римо-католицької церкви поступово перейшла на демократичні засади, критикувала марксизм і реальний соціалізм, одночасно звернулась до проблем соціальної справедливості;

– у країнах, що розвиваються, передусім у Латинській Америці, простежується прагнення використовувати релігію і церкву заради соціальних перетворень, подолання злиденності населення;

– у країнах, де переважає мусульманське населення, посилюються наміри використовувати засади ісламу як своєрідної парадигми суспільно-політичного устрою; багатьом мусульманським країнам притаманне протистояння модерністського/прозахідного напряму та фундаменталізму, який у своєму розвитку виявляє тенденцію до радикалізації.

 

Запитання для самоконтролю

 

1. Яке значення мала енцикліка Папи Лева XIII "Rerum novarum" для суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

2. У чому полягає сутність політики aggiornamento для суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви?

3. Що нового привніс до суспільно-політичної доктрини Римо-католицької церкви Папа Іван Павло II?

4. У чому полягає, на Вашу думку, сутність "теології визволення"?

5. Чому Римо-католицька церква виступила з критикою та засудженням "теології визволення"?

6. Які чинники зумовили формування модерністського напряму в ісламізмі?

7. Які чинники зумовили формування фундаменталістського напряму в ісламізмі?

8. Як співвідносяться між собою моделі демократичної та ісламістської держав?

9. Чим зумовлене звернення фундаменталістських ісламських організацій до засобів терору?

10. Чи можливо поєднати засади ісламу та західної моделі суспільного розвитку?



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 158; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.80.173.217 (0.009 с.)