Плюралізм націоналізмів у першій половині XX ст.

 

Націоналізм як рух та ідеологія набув значного поширення протягом XIX ст. Процес формування та подальшого розвитку націоналізмів характеризувався тяглістю, тобто безперервністю, і одночасно їм була притаманна риса перманентного розвитку. Якщо впродовж XIX ст. націоналізм трактували як один із різновидів революційної ідеології та руху, він був близьким до багатьох ідей лібералізму, то у XX ст. націоналізм поступово почав набувати рис і характеристик консерватизму та близьких до нього реакційних ідеологій і рухів. Значний вплив на формування консервативного, експансіоністського характеру націоналізмів першої половини XX ст. мали два французькі дослідники.

Морис Баррес (1862–1923) – письменник і політичний діяч, теоретик радикального націоналізму. Головні праці, де було викладено теорію націоналізму: "Позбавлені коренів" (1897), "Заклик до зброї" (1900), "Картини і доктрини націоналізму" (1902). Його концепція націоналізму ґрунтувалася на засадах соціального дарвінізму та біологічного детермінізму. Націю він розгядав як органічну спільноту, засновану на положеннях солідаризму, з власною душею. Він характеризував націю як масу, в якій людська поведінка була детермінована інстинктами, інтуїцією, ірраціональними почуттями. Націоналізм трактував як систему моралі, певні критерії поведінки, зумовлені спільними інтересами цілого, незалежно від волі конкретних індивідів. Згідно з М. Барресом багато сучасних йому країн перебували під загрозою занепаду та дезінтеграції. Щоб уникнути цього, треба провести глибокі політичні реформи, спрямовані проти лібералізму, демократії, марксизму. В результаті цих реформ необхідно запровадити сильний авторитарний режим на чолі з вождем, який мав забезпечити цілісність і могутність нації. Його вважають одним з перших націонал-соціалістів, який закладав теоретичні підвалини фашизму.

Шарль Моррас (1868–1952) – французький письменник, журналіст і політик, рояліст, один з ідеологів колабораціоністського режиму Віші. Був теоретиком інтегрального націоналізму та лідером французького націоналістичного руху Action frangaise ("Французька дія"), створеного в 1899 р. Після звільнення Франції від окупантів у 1944 р. за співпрацю з націонал-соціалістичною Німеччиною його засудили на довічне ув'язнення. До головних праць належать: "Дослідження монархії" (1900), "Мої політичні погляди" (1937), "Самотня Франція" (1941). Відправне положення його концепції – визнання нації як абсолютної цінності: "Нація передує всім об'єднанням у ній... Нації старшують у світовому порядку. Нації первинніші за класи. Нації первинніші за будь-які діяння"*21. Отож, для нього нація була всім, а особа/громадянин – ніким. Покликанням особи Ш. Моррас вважав підпорядкування національним цілям, зокрема від неї очікували дій, спрямованих на забезпечення єдності та цілісності нації. Така єдність нації мала ґрунтуватися на зв'язках спільного походження, а не на добровільному прийнятті певної системи цінностей. Унаслідок цього від особи вимагали дисципліни, слухняності й відсутності думки, особливої позиції, що властиво демократії. Реалізація концептуальних положень цих двох авторів відбулася в практиці фашизму і націонал-соціалізму.

 

*21: {Моррас Ш. Повернення до живих речей / Ш. Моррас 11 Націоналізм: антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2000. – С. 125.}

 

Суттєвий вплив на розвиток ліберальної концепції націоналізму першої половини XX ст. мали "Чотирнадцять пунктів", які розробив президент США Будро Більсон (1856–1924)*22 і запропонував Конгресу 8 січня 1918 р. (пізніше вони були покладені в основу Версальського миру). Низка цих пунктів пов'язана з питаннями на-ціонально-державного розвитку народів світу. Зокрема, вони передбачали: створення незалежної Польської держави, яка мала охопити всі території з польським населенням; право народів, з яких складалась Австро-Угорщина, на автономний розвиток; створення міжнародних умов для незалежного розвитку Румунії, Сербії та Чорногорії. Щодо балканських держав формулювалась також вимога врахування історично визначених засад належності та національності. Держава Італія мала розвиватися в межах своїх національних кордонів. Турецькі частини Оттоманської імперії в тодішньому її складі мали отримати гарантований і міцний суверенітет, а інші національності, які на той час перебували під владою турків, – одержати однозначну гарантію існування та абсолютно непорушні умови автономного розвитку. Декларувалась вимога вільного залагодження всіх колоніальних суперечок, якщо під час вирішення питань, пов'язаних із суверенітетом, інтереси населення матимуть однакову вагомість з вимогами урядів, які контролювали ці території. Також йшлося про необхідність відновлення територіальної цілісності Франції, Бельгії, пропонувалося створити об'єднання націй (Ліги Націй) з метою забезпечення взаємних гарантій політичної незалежності та територіальної цілісності великих і малих держав. Вільсону належала вимога "самовизначення націй".

 

*22: {Вудро Вільсон – 28-й президент США (1913–1921), відомий політолог й історик, лауреат Нобелівської премії миру 1919 р. Був ініціатором створення Ліги Націй.}

 

Політична доктрина сіонізму

Націоналізм єврейського народу найповніше виявляється в сіонізмі, який є підставою діяльності міжнародного сіоністського руху та політики Держави Ізраїль. Уперше термін "сіонізм" використав у 1890 р. віденський публіцист Натан Вірнбаум (1864– 1937). Термін походить від назви пагорба Сіон у м. Єрусалимі. Вважається, що топонім "Сіон" у багатьох релігійних виданнях використовували для означення власне Єрусалиму, передусім, коли підкреслювали значення міста як духовного центру іудаїзму. Сіонізм побутує одночасно у формі національного руху й ідеології, спрямо-ваного/ої на об'єднання єврейського народу та відродження держави на історичній батьківщині в Ерец-Ісраелі. Появу сіонізму пов'язують із: 1) розвитком демократії в європейських країнах, яка призвела до посилення ролі права в регулюванні суспільних процесів, рівності всіх перед законом, відповідно занепаду традиційно закритого характеру єврейської громади і активізації процесів інтеграції/асиміляції євреїв у християнське середовище; 2) поширенням антисемітизму в Росії, Австрії, Німеччині, Угорщині, Франції та багатьох інших країнах Європи на зламі XIX–XX ст.; 3) активним розвитком націоналізму в європейських країнах, що було, з одного боку, заохочувальним прикладом, а з іншого – досить часто відчутною загрозою, оскільки непоодиноко націоналісти різних країн використовували антисемітизм.

Ідеї необхідності повернення на історичну батьківщину перманентно піднімали в єврейському середовищі. У 80-х роках XIX ст. у багатьох країнах Європи, передусім у Росії*23, почали створюватися різноманітні організації, об'єднання, гуртки, що декларували необхідність відродження єврейського народу в Ерец-Ісраелі. Найбільш відомим серед них було об'єднання "Ховевей Ціон", створене в 1887 р. на з'їзді делегатів з Росії в Друскеніках (нині Друскінінкай, Литва), яке виступало за стихійне переселення євреїв на територію Палестини. Відділення "Ховевей Ціон" виникли в населених пунктах півдня тогочасної Росії, Польщі, Румунії та інших країн.

 

*23: {Цьому значною мірою сприяли численні погроми, які відбувалися на півдні Росії (територія сучасної України) у 1881 р.}

 

На початку 90-х років у єврейському середовищі сформувалися дві домінуючі позиції щодо перспективи вирішення "єврейського питання": 1) завдяки створенню національно-культурних автономій у країнах, де проживала значна кількість євреїв; 2) за допомогою створення самостійної єврейської держави на спеціально виділеній для цього території, де євреї становили би більшість населення. Саме для означення цього напряму і був запропонований термін "сіонізм".

У праці Теодора Герцля (1860–1904) "Єврейська держава", яка вийшла друком у 1896 p., наголошувалося, що головна мета єврейського національного руху – отримати міжнародні гарантії щодо права євреїв на створення власної держави. Він трактував єврейське питання як національне. Будівництво держави мало розпочатися після отримання зазначених міжнародних гарантій шляхом організованого та планомірного переселення євреїв на територію нової єврейської країни. З цією метою треба було сформувати представницький інститут євреїв, що мав вести переговори з урядами різних країн, та "Єврейську кампанію", яка б займалася збиранням коштів для переселення та створенням інфраструктури нової держави.

Остаточне визначення плану побудови єврейської держави відбулося на сіоністському конгресі в Базелі (Швейцарія) 29–31 серпня 1897 р., в якому брали участь представники 17 країн. На ньому було сформовано Всесвітню сіоністську організацію, президентом обрали Т. Герцля. Цей конгрес став початком сіонізму як суспільного руху.

Перший сіоністський конгрес прийняв "Базельську програму", затвердив Статут сіоністської організації, заснував фонд для купівлі земель у Палестині, а також декларував необхідність створення Єврейського університету в Єрусалимі. В "Базельській програмі" було сформульовано мету сіоністського руху – створення для єврейського народу власної держави в Палестині шляхом: 1) сприяння поселенню в Палестину євреїв-землеробів, ремісників і робітників; 2) організації та об'єднання всього єврейства за допомогою місцевих і міжнародних установ відповідно до законів кожної країни; 3) зміцнення та розвитку єврейських національних почуттів і національної самосвідомості; 4) реалізації заходів, необхідних для отримання згоди урядів щодо реалізації цілей сіонізму*24.

 

*24: {Після створення держави Ізраїль у 1948 р. на 23 сіоністському конгресі (1951) було прийнято нову "Єрусалимську програму", яка подальшим завданням сіонізму визначила зміцнення Держави Ізраїль, збирання вигнанців в Ізраїлі та турботу про єдність єврейського народу. Наступна корекція програми сіонізму відбулася на 27 сіоністському конгресі (1968), який до основних цілей долучив вимогу репатріації євреїв з усіх країн, а також вимогу єврейської освіти та вивчення івриту.}

 

Генеральна Асамблея ООН 29 листопада 1947 р. ухвалила резолюцію № 181 "Майбутній уряд Палестини", яка передбачала створення на території Палестини незалежних арабської (палестинської) та єврейської держав із запровадженням спеціального режиму щодо міста Єрусалим. Держава Ізраїль була проголошена 14 травня 1948 р.

В Ізраїлі немає конституції у форматі єдиного документа, натомість прийнято сукупність основних законів, які виконують функцію конституції. Щодо Держави Ізраїль прийнято вважати, що там встановлена і діє система етнічної демократії, яка передбачає наявність у населення, котре постійно проживає на державній території, основних громадянських і політичних свобод з одночасним закріпленням привілейованого статусу євреїв. За цих умов арабам дозволяють у межах чинного законодавства виступати за зміну свого становища, протестувати. Це значною мірою пов'язано із місцем і значенням релігії в державі. В Ізраїлі релігія не відокремлена від держави, а держава – від релігії. Ізраїль поступово стає менш релігійним, однак релігійні ортодокси відіграють значну роль у політичному та суспільному житті. Зокрема, в Кнесеті представлені релігійні партії, існує значна кількість релігійних шкіл, які фінансує держава, активно працюють раввінатські суди, великий вплив мають головні раввіни Ізраїлю. З цього приводу відомий політичний оглядач періоду СРСР, а згодом посол Росії в Ізраїлі А. Бовін зазначав, що Ізраїль є державою євреїв і для євреїв. Коли він стане державою для своїх громадян, незалежно від віросповідування, то це вже буде цілком інший Ізраїль.