Партії зелених і екологічні громадські організації та ініціативи

Виникнення партій зелених багато дослідників пов'язують із розгортанням нових рухів протягом 60–70-х років минулого століття. Першу партію зелених було створено в 1973 р. у Сполученому Королівстві. В 1994 р. партія зелених виникла у Франції. Наприкінці 70-х – на початку 80-х років вони з'явилися в кожній європейській країні. Нині партії зелених працюють у понад 70 країнах світу. В Європі вони традиційно найпотужніші, але належать до категорії малих партій. У більшості європейських країн вони займають стабільну нішу, проводячи своїх представників до парламенту. В п'яти європейських країнах "зелені" брали/беруть участь у формуванні та діяльності національних урядів. У Бельгії протягом 1999–2003 pp., у Німеччині в 1995 – 2003 pp. та у Фінляндії від 1995 р. партії зелених входили до складу урядових коаліцій. До коаліційного уряду Фінляндії, сформованого в 2003 p., входили два міністри від Партії зелених. З 2006 р. у складі "лівої" більшості уряду Італії перебувала Федерація зелених. Після парламентських виборів 2007 р. в Ірландії до складу урядової коаліції так само увійшли "зелені", які отримали дві міністерські посади.

Загальна ознака партій зелених – широкий діапазон програмних положень. Якщо спільною орієнтацією "зелених" є "лівий" спектр, то "зелені" Фінляндії позиціонують себе між "правими" та "лівими", критикуючи обидва спрямування політичного спектра. Підтвердженням цього є входження в 2003 р. Партії зелених Фінляндії до складу урядової коаліції, де домінували дві правоцентрист-ські партії. Подібна позиція властива і "зеленим" Швеції. Особливе місце посідають "зелені" в Нідерландах. Ключовим елементом їхньої програми є проблеми свободи індивіда, яку вони поділяють на позитивну та негативну. Багато положень їхньої програми наближається до лібертаріанських трактувань.

Спільним для програмних документів європейських партій зелених є постматеріалізм. На Другому конгресі, що відбувся 13–14 вересня 2006 p., Європейська партія зелених виробила спільні засади діяльності щодо "зелених" Європи: екологічна відповідальність; автономія індивідуума; демократія участі; поширення справедливості; суспільна справедливість; рівність статей; справедливість щодо різних поколінь; встановлення глобальної справедливості; поширення різноманітності цивілізацій, суспільств і культур; прогрес без насильства. В документі наголошено, що європейські партії зелених об'єднує спільне переконання, що зазначені цінності взаємозалежні та неподільні. Вони становлять цілісність, яка охоплює дії, спрямовані на забезпечення сталого суспільного, культурного, екологічного та господарського розвитку спільнот на планеті Земля. Ці цінності визначені як універсальні щодо політичної діяльності партій зелених і партійних організацій^*72.

 

*72: {Офіційний сайт Європейської партії зелених: [Електронний ресурс]: Режим доступу: http://www.europeangreens.Org/cms/default/rubrik/9/9125.policy_documents. htm}

 

Оганізаційно "зелені" суттєво відрізняються від традиційних європейських політичних партій. їм притаманна децентралізація партійної структури, коли рішення приймають на підставі попередньої внутрішньопартійної дискусії та широкого залучення механізмів безпосередньої демократії. Зокрема німецькі "зелені" передбачають механізм внутрішньопартійного референдуму під час прийняття важливих постанов. У діяльності "зелених" рішення центральних органів партії відіграють не керівну, а координуючу роль, унаслідок чого головна активність переноситься на рівень локальних організацій. В Австрії провідними засадами організаційної побудови визначено пряму демократію та принцип постійної ротації. В Бельгії фламандські "зелені" (Agalev) запровадили як обов'язкову вимогу заборонити балотуватися більше ніж два терміни поспіль на одну посаду. Для жінок визначено обов'язкову квоту: кожне друге місце в списках має належати жінкам. У Швеції немає традиційного лідера партії; замість нього запроваджено інститут двох основних доповідачів чоловічої та жіночої статі.

Широка внутрішньопартійна демократія здатна була вступити в протиріччя з вимогою ефективної, координованої діяльності партії як єдиного цілого, що виявилось під час роботи партійних фракцій у національних парламентах. Унаслідок цього одна з найбільших європейських партій – німецька у 1991 р. здійснила низку внутрішньопартійних реформ. Зокрема, в партії відмовились від обов'язкової норми ротації партійних лідерів, запровадили заходи щодо посилення в партійному житті значення центрального партійного керівництва та парламентської партійної фракції. Подібні зміни (відмова від обов'язкової ротації, перетворення керівних органів партії з чотирьох в один, визначення чітких координаційних взаємовідносин між центральним органом партії та партійною фракцією) було проведено і в Партії зелених Швеції.

Першими інституційними структурами, які сформували екологічний рух, були громадські організації та об'єднання. Найвідоміша з них – "Ґрінпіс" (англ. Greenpeace – "зелений світ"). Організація була створена в 1971 р. у Ванкувері (Канада). Нині вона об'єднує понад 5 млн осіб, а її представництва працюють у багатьох країнах світу. Головними інструментами визнано безпосередні інформаційні акції, що спираються на науковий аналіз. Діяльність організації зосереджена навколо таких проблем: 1) атмосфера й енергія – заборона випуску фреонів, зменшення викидів парникових газів, підтримка розвитку екологічно нешкідливих технологій; 2) ядерна зброя та атомні електростанції – відмова від продукування урану, заборона атомних електростанцій, активний спротив захоронению радіоактивних відходів на дні морів та океанів; 3) екологія океану – охорона біологічного життя в океанах та морях, особливо окремих видів риб і тварин (тюлені, моржі тощо); 4) токсини – перешкоджання вивезенню промислових відходів з високорозвинутих країн до слаборозвинутих, спротив проти імпорту до економічно слаборозвинутих країн застарілих і шкідливих для природи технологій; 5) тропічні ліси – заборона знищення, створення на їхній базі резерватів природи.

Загалом для екологічних рухів, що об'єднують під парасолькою цієї назви різноманітні громадські організації та ініціативи, характерна подільність. Екологічні структури співпрацюють переважно під час проведення конкретних акцій, програм. У політичному плані, подібно як і партії зелених, вони здебільшого належать до "лівих", однак спектр поглядів, оцінок, які вони використовують, достатньо значний.

Отже, політичні доктрини екологізму є наймолодшим напрямом у сукупності політичних доктрин XX ст. Для них характерна заміна антропоцентризму на екоцентризм, холізм, апокаліпсизм. Центральним компонентом усіх екологічних доктрин є концепція сталого/екологічного розвитку. В формуванні екологічної доктрини головну роль відіграють розробки/оцінки науковців та експертів, діяльність партій зелених та екологічних організацій/ініціатив. Особливість екологічних доктрин – активна участь міжнародних організацій і структур, проведення світових конгресів, на яких світова спільнота намагається узгодити егоїстичні інтереси національного розвитку зі загальними інтересами людства.

 

Запитання для самоконтролю

1. Чому доктрина екологізму була сформована лише в 60-х роках XX ст.?

2. У чому полягає суть холізму екологічних доктрин?

3. У чому полягає суть апокаліпсизму екологічних доктрин?

4. У чому виявляється сутність концепції сталого розвитку?

5. Яке значення для розвитку екологізму мала доповідь Римського клубу "Межі росту"?

6. Чому екологічний рух найпоширеніший у промислово розвинутих, демократичних країнах світу?

7. Чому більшість положень, які було прийнято на світових конгресах, не були реалізовані на практиці?

8. Чи можемо ми трактувати організацію "Ґрінпіс" як анти-системну?

9. У чому полягає сутність екологічного суспільства?

10. У чому сутність екологічної політичної свідомості?

ВИСНОВКИ

Упродовж XX ст. відбувався активний процес формування та розвитку політичних доктрин, зумовлений дією багатьох чинників. Передусім на розвиток широкої палітри політичних доктрин вплинув процес становлення та вдосконалення представницької демократії.

З одного боку, демократичні механізми та процедури створювали універсальну матрицю/алгоритм "приходу до влади" соціальних груп, особистостей, оскільки реалізація групових інтересів, цінностей найповніше реалізувалася з допомогою інститутів представницької демократії. Щоби потрапити до парламенту з наступним можливим входженням у структури уряду або щоби визначально впливати на позицію виконавчої влади зі становища опозиції й у такий спосіб ефективно втілювати групові інтереси, треба було мати достатній рівень електоральної підтримки. Політичні доктрини завдяки сукупності притаманних їм функцій досконало надавались до концептуального обґрунтування підстав підтримки політичних акторів, а також їхніх прагнень до влади. Цим був зумовлений суспільний запит на доктринальні конструкції, їхню трансформацію відповідно до зміни системи суспільних викликів та очікувань.

З іншого боку, відкрите обговорення всього спектра проблем формулювало запит на їх артикуляцію, сприяло конституюванню нових суспільних груп, які приймали нові виклики як "власні" й так само зверталися до доктрин, котрі швидко набували політичного характеру. Прикладом цього є екологічні, неофеміністичні доктрини.

Отже, ми можемо констатувати, іцо становлення та розвиток політичних доктрин тісно пов'язані з політичною практикою через демократичні механізми. На еволюцію політичних доктрин, незалежно від внутрішньополітичних процесів і явищ, активно впливали події, які відбувалися в політичному житті у світі, тобто були зовнішніми подразниками. Жовтнева соціалістична революція, економічна криза кінця 20-х – початку 30-х років минулого століття, події Другої світової війни тощо вимагали від політичних акторів вироблення оцінок, визначення власного позиціонування відповідно до прийнятої системи цінностей, що потужно впливало на концептуальну складову доктрин. Оскільки більшість доктринальних положень та конструкцій була зорієнтована на практику, їх верифікувала, то це зумовлювало постійне оновлення змісту самих доктрин, їхній розвиток.

Кінець минулого століття і початок нового засвідчили, що приклад концептуальної дифузії, який виявився в 50-х роках стосовно кейнсіанства у лібералізмі, консерватизмі та соціал-демократії, був непоодиноким. Новими прикладами стали дихотомна присутність лібертаризму в лібералізмі та консерватизмі, фактичний перехід частини соціал-демократії на засади класичного лібералізму. Внаслідок цього нині політичні доктрини лібералізму, консерватизму та соціал-демократії мають значну площину спільних оцінок, трактувань, що відповідно виявляється у практиці політичного життя розвинутих демократичних країн, у посиленні центристського ядра. Водночас ми є постійними свідками концептуального взаємопроникнення, як у випадку ліберального, соціалістичного фемінізму, різноманітних екоізмів тощо. Цей процес, на нашу думку, і надалі продовжуватиметься.

Варто зазначити, що багато політичних доктрин XX ст., які були надзвичайно актуальними і потужними на певному етапі історичного розвитку, з часом сходять з політичної арени. Найбільш яскравим прикладом слугує доктрина комунізму, яка протягом майже всього століття була однією з домінуючих. Однак нездатність реагувати на нові суспільні виклики, відповідно догматизація і схематизація, завжди ведуть до деградації та занепаду, а в кінцевому підсумку – до переходу в категорію минулих історичних фактів.

Початок XXI ст. засвідчує, що універсальні доктрини – лібералізм, консерватизм, комунізм також поступово втрачають свою вагомість. Перехід суспільства від поділу на великі/мега групи (передусім – класи), що було властиве для першої половини та середини XX ст., до високого рівня фракціоналізації/секторалізації наприкінці минулого століття, призвів до появи та розвитку своєрідних "секторальних" доктрин – екологізм, пацифізм, неофемінізм тощо. Вони не можуть знаходитися в одному ряду із традиційними, універсальними доктринами, які давали відповіді на всі, або майже на всі, запитання суспільного життя. Нові доктрини стосуються окремих питань, що мають високий рівень суспільної актуальності. Відповідно їхнім "споживачем" є певна суспільна група або групи.

Одночасно з цим простежується чітка тенденція зростання індивідуального визначення/прийняття певної доктрини/ідеології окремим громадянином. Це зумовлене підвищенням рівня освіти більшості населення та зміною характеру праці, коли від домінації багатотисячних колективів на великих підприємствах відбувається перехід до невеликих груп працівників та зростання частки індивідуальних працівників.

Системи політичних доктрин не можуть цілком зникнути з політичної сцени. Показовим у цьому плані є анархізм, який був потужною доктриною у другій половині XIX – першій половині XX ст. Засади, які були ним сформульовані, – абсолютна цінність свободи, коли ніхто не може бути примушений щось робити без своєї попередньої згоди, відповідно заперечення необхідності існування інституалізованої влади і проповідування мютюелізму, спільнот, заснованих на добровільному співжитті, періодично актуалізувалися в окремих суспільних рухах протягом минулого століття. Новітнє їхнє відродження простежується в русі антиглобалістів. Пульсуючий характер також властивий доктринам пацифізму, потреба в яких традиційно актуалізується в умовах зростання міжнародної напруги, ведення військових операцій. Тому, на нашу думку, політичні доктрини, які були властиві XX ст., ще тривалий час будуть модифікуватись, трансформуватись і знаходити своїх прихильників/носіїв. Це стосується і доктрини комунізму. Тобто, політичне життя в новому столітті й надалі буде пов'язане з політичними доктринами, і ми станемо свідками подальшого функціонування низки утворень, які були відформатовані у минулому столітті й зазнали модифікації, та появи нових політичних вчень, детермінованих сучасними системами викликів.